Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

1. Різноманітність форм власності та господарювання – об’єктивна передумова формування ринкової економіки

Однією з важливих складових аграрної реформи в нашій країні є удосконалення організаційно-правових форм сільсь­когосподарського виробництва. Загальноприйнятою є дум­ка про можливість і доцільність існування багатоманітності таких форм у вітчизняному сільському господарстві. Та про­цеси, які відбулися в галузі протягом останніх десятиліть, зумовили необхідність уточнення класифікації сільськогос­подарських виробників.

Протягом 90-х років у наукових публікаціях, офіційних ста­тистичних виданнях виділяли суспільний і приватний сектори сільськогосподарського виробництва. Суспільний сектор був представлений державними і колективними сільськогоподарськими підприємствами та новоствореними в ході реформування (агрофірмами, кооперативами тощо). Приватний сектор пред­ставляли фермерські господарства і господарства населення. Диференціація між секторами базувалася в основному на від­мінностях у формах власності на засоби виробництва. Віднос­но колективних сільськогосподарських підприємств робився акцент на спільному використанні приватизованих частин ос­новних засобів (паїв).

Визначальною ознакою диференціації різних категорій господарств стає не форма власності на засоби виробниц­тва, на якій вони базуються, а їх відношення до підприєм­ницької діяльності. У державній статистиці до категорії “сільськогосподарські підприємства” відносять колективні, державні, міжгосподарські підприємства, підсобні сільські господарства промислових підприємств, приватні та приват­но-орендні господарства і селянські (фермерські) господарс­тва . Спільною для них ознакою є основна мета господарської діяльності – одержання доходів від виробництва товарної сільськогосподарської продукції. До категорії “господарства населення” статистика відносить підсобні господарства на­селення та членів колективних садівничих і городницьких товариств, які сільськогосподарську продукцію виробляють насамперед для особистого споживання.

Власність - це відносини, які складаються між її суб’єктами з приводу присвоєння засобів виробництва і результатів праці. Відносини власності на засоби виробництва лежать в основі всіх виробничих відносин будь-якої економічної системи господарю­вання Вони охоплюють: присвоєння, володіння, розпорядження і користування /тобто вони охоплюють увесь господарський про­цес. Це дає підставу для твердження, що економічні епохи відріз­няються за типами власності.

Відомо, що такі форми власності, як колективна, кооператив­на, акціонерна, пайова історично виникли в результаті розвитку приватної власності, вони вийшли з неї і прийшли їй на зміну. Теж саме можна сказати і про державну власність. Ця форма призвана коригувати розвиток приватної власності, усувати властиві їй суперечності, а в разі потреби через денаціоналізацію повертатись у приватну власність. Отже, економічною основою ринкових відносин є приватна власність.

Володіння власністю – це також володіння владою. Ті, хто контролюють власність, здатні впливати на дію інших. Оскільки право приватної власності дає змогу поширити во­лодіння власністю серед великої кількості людей, то і влада розподіляється між членами суспільства більш широко. Це обмежує небезпеку концентрації влади в руках не багатьох, а історія показує, що концентрація влади призводить до злов­живання цією владою. Приватна власність сприяє також збе­реженню ресурсів, адже кожний власник захищає свою влас­ність і піклується про неї.

Такі дії найбільш відповідають інтересам людей, оскільки власність визначає добробут. Власність — це багатство. Коли власність втрачає свою вартість, її власник втрачає частину сво­го багатства. Право приватного володіння власністю змушує нас працювати більше і продуктивніше, що в свою чергу веде до еко­номічного зростання.

Таким чином, приватна власність виступає економічною основою ринкових відносин і відкриває простір для їх функціонування і розвитку.

На сьогодні Українська держава є суверенною в регулюван­ні всіх відносин власності на своїй території. Україна створює однакові умови для розвитку всіх форм власності та їх захис­ту і тим самим формує середовище для становлення ринкових відносин.

На сьогодні стало загальновизнаним твердження про не­можливість економічного процвітання України, як незалежної держави, без розвитку приватного сектору економіки. Здійс­нення економічної реформи, зміна форм власності створюють об’єктивні передумови для виникнення нових підприємств та форм господарювання.

Організація різноманітних форм господарювання за своєю природою має процесуальний характер. Це відпра­цювання правил формування підприємницьких структур, обов’язкових для всіх суб’єктів ринку. Ці правила регулю­ються законодавчими актами відповідно до норм, прийнятих у суспільстві. Джерелом законодавчих актів є відносини, які склались у суспільстві, передусім – економічні. Юридичні акти закріплюють ці відносини, даючи простір для їх розвит­ку або гальмуючи їх.

Економічні відносини не існують поза формами їх прояву, вони різноманітні, рухомі, мінливі, а тому не завжди знаходять вчасно відображення у законодавчих актах і тим самим стриму­ють здійснення реформ, гальмуючи перехід до ринку.

Впродовж тривалого часу проблеми реформування діючих в Україні сільськогосподарських підприємств є об’єктом пильної уваги вчених, чиновників, політиків. Результати напрацювань відображені в численних нормативно-правових актах, інструк­тивних та рекомендаційних матеріалах. Основним законодав­чим актом України з питань розвитку різних форм власності та господарювання є Конституція України. Організаційний механізм з розвитку підприємництва в Україні при переході до ринкової економіки закладений у Законах України: “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про малі підприємства”, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про банкрутство”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про антимонопольний комітет України”, “Про колективні договори і угоди” тощо.

Згідно із Законом України “Про селянське (фермерське) господарство” та відповідними рішеннями уряду в 1991 році був створений Український фонд підтримки селянських (фер­мерських) господарств і кооперативів. Президент України 29 липня 1997 року видав Указ “Про державний комітет з пи­тань розвитку підприємництва”. Завдання комітету полягає у формуванні державної політики щодо розвитку підтрим­ки підприємництва, моніторингу законодавства в сфері під­приємницької діяльності, підтримки зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів підприємництва, формуванні системи підготовки кадрів (підприємців).

Регулювання конкурентноздатності здійснюється за допо­могою формування антимонопольного законодавства та конт­ролю за його дотриманням. Першим законом спрямованим на формування конкурентного середовища, став Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. На підставі цього Закону 26 листопада 1993 року прийнятий Закон України “Про антимонопольний комітет України”. Верховна Рада України 21 грудня 1993 року схвалила Державну Програму демонополізації економіки та розвитку конкуренції.

За ці роки державою немало зроблено для правового забез­печення розвитку різних видів підприємств і об’єднань. Звісно, що якісна сторона державної законодавчої діяльності далека ще від досконалості, але не менш важливим залишається питання правильності використання існуючої правової бази.

Законодавчі акти України засвідчують, що в аграрному сек­торі відповідно до форм власності можуть діяти підприємства різних видів: державні, кооперативні, господарські товариства, приватні (приватно-орендні), малі, спільні та інші.

Поряд із сільськогосподарськими підприємствами в агропро­мисловому комплексі України функціонують міжгосподарські та агропромислові формування (виробничі та науково-виробничі об’єднання, агрофірми, виробничі та науково-виробничі системи та Інші). Вирішальну роль у виробництві сільськогосподарської продукції          відіграють          господарські          товариства, сільськогосподарські кооперативи, приватні (приватно-орендні) підприємства. Серед інших форм господарювання функціонують фермерські господарства, особисті селянські господарства.

Спільними рисами недержавних і державних підприємств є:

  • планування економічного і соціального розвитку підпри­ємства;
  • бізнес-планування, ведення виробництва на основі госпро­зрахунку і самофінансуванням;
  • оплата праці залежно від кінцевих результатів виробниц­тва – кількості і якості продукції тощо.

Відмінності між ними зумовлені різними формами власності на засоби виробництва і землю, особливостями управління виробництвом, порядком розподілу виробленої продукції і до­ходів та інше.

Подальший розвиток аграрного сектору економіки відбу­вається шляхом вдосконалення виробництва в усіх формах сільськогосподарських підприємств на основі їх реформування, широкої кооперації виробництва, вдосконалення внутрішньо­господарських і економічних взаємовідносин, відпрацювання “економічних правил гри” на всіх рівнях економіки.

загрузка...