Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

2. Сільськогосподарські підприємства, їх організаційно-економічні основи

В Україні ринкові відносини, як і в цілому приватний сек­тор економіки, знаходиться лише у процесі свого становлення, у стані, який багато в чому обумовлений перехідним історичним періодом. Тобто періодом початку ринкової трансформації еко­номіки, правового середовища, норм та принципів соціально-культурного розвитку.

Ринок, як система товарно-грошових відносин, послідовно формується. Підприємства, об’єднання та організації аграрної сфери починають працювати в системі ринкових відносин на державному, регіональному і зовнішньоекономічному рівнях. Організаційні форми сільськогосподарських підприємств і об’єднань визначаються чинним законодавством України та класифікацією організаційно-правових форм господарювання, прийнятою Держстандартом України, з урахуванням особливостей аграрного сектору економіки та базуються на чинних законодавчих актах України і відповідних організаційно-методичних напрацюваннях. В результаті реалізації Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від З грудня 1999 року здійснені організаційні заходи щодо реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю і майно. На організаційній, територіальній та матеріальній основі колективних сільськогосподарських підприємств формуються сільськогосподарські підприємства, засновані на добровільних засадах на основі приватної власності на засоби виробництва і землю. При цьому досягається збереження цілісності майнових комплексів, раціональної організації сівозмін, соціальної сфери села, підвищується зацікавленість працівників підприємств в ефективному використанні потенціалу господарств, насамперед земельних ресурсів. Найбільш ефективними організаційно-правовими формами господарювання, створеними відповідно до названого Указу Президента України, вважаються: приватні (приватно-орендні) підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства. (рис.3.1)

Державний сектор — комплекс господарських об’єктів які повністю або частково належать центральним чи місцевим органам державної влади і використовуються державою для виконання нею економічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Об’єкти державної власності є:

  • матеріальною основою функціонування держави як полі­тичного інституту;
  • економічною базою для підприємницької діяльності дер­жави.

Державне підприємництво — це господарська або інша під­приємницька діяльність державних підприємств з виробництва матеріальних благ та надання послуг суб’єктам економіки (при­ватним   підприємствам   і   населенню).   Формами   державних підприємств є: бюджетні підприємства та державні корпорації.

Бюджетні (казенні) підприємства:

  • підпорядковані міністерству, входять у систему адміністра­тивного управління;
  • не отримують прибутку;
  • фінансуються за рахунок держбюджету, не мають зовніш­ніх джерел фінансування (кредит, випуск акцій, облігацій).

Державні корпорації:

  • підприємствам надається право господарської самостій­ності;
  • держава є власником, а право управління передане трудо­вому колективу;
  • застосовується контрактна форма роботи з державою, кон­курентні засади із застосуванням тендерів.

Основна економічна функція державного сектору - вирі­шення проблем перехідної економіки, реалізація цілей еко­номічної політики держави стосовно ринкового реформуван­ня країни:

  • стабілізація економічного розвитку, вихід з кризи;
  • досягнення збалансованого економічного зростання;
  • забезпечення структурних зрушень у країні, технічного оновлення та модернізації виробництва;
  • сприяння підвищенню ефективності виробництва, конкурентоздатності економіки;
  • забезпечення соціалізації економіки, послаблення соціаль­ної напруги у суспільстві.

Шляхи вдосконалення управління державними підприєм­ствами:

  • створення відповідної нормативно-правової бази, яка б рег­ламентувала взаємодію суб’єктів у процесі функціонування дер­жавного сектору економіки;
  • формування професіоналів-менеджерів — сучасних керівників    виробництва,    здатних    здійснювати    державне підприємництво;
  • вдосконалення системи управління державними корпора­тивними правами;
  • розміщення держконтрактів на конкурсній основі;
  • контроль за діяльністю державних підприємств з метою припинення розкрадання та збагачення номенклатурно-мафіоз­них структур.

Суб’єктами державного регулювання підприємницької діяльності в Україні є:

  • Міністерство аграрної політики;
  • Міністерство фінансів;
  • Державна податкова адміністрація;
  • Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації;
  • Антимонопольний комітет України.

Приватне підприємство - це підприємство, засноване на власності юридичної (фізичної) особи, яка бере на себе ризик пов’язаний із власністю та її використанням, присвоює весь прибуток і несе всі витрати. Приватне підприємство має право найму робочої сили з дотриманням відповідного законодавс­тва України. Водночас у ньому не є обов’язковою особиста пра­ця засновника.

Власник приватного підприємства за його діяльність несе відповідальність усім своїм майном. Проте згідно з Криміналь­ним Кодексом України, у громадян які займаються сільським господарством, не може бути примусово вилучений певний пе­релік особистого майна (одна хата, запас продуктів харчування і палива на один сезон, зимовий одяг, корова і річний запас насін­ня, сільськогосподарський інвентар та інше).

Однією з найістотніших особливостей приватного сільсь­когосподарського підприємства є схильність співпрацювати з ним комерційних банківських структур, вітчизняних і за­рубіжних інвесторів, які надаватимуть йому кредити, вклада­тимуть в нього власний капітал з більшою зацікавленістю, ніж до колективних підприємств.

Приватне підприємство може створюватись його власником:

  • на   базі   присадибного   господарства,   придбаних   землі та майна, взятих в оренду, одержаних в спадок чи в порядку дарування;
  • у процесі реорганізації будь-якого сільськогосподарського підприємства залежно від прийнятих в Україні форм перетво­рення (злиття, приєднання, поділу і т.д.).

Засновником даного агроформування стає окремий член реформованого підприємс­тва, земельний і майновий паї якого становлять його засновни­цький капітал, що може доповнюватись іншими земельними ді­лянками, майном, грішми. Члени підприємства, які виявляють бажання співпрацювати з ним, за їх бажанням можуть вступати з ним в орендні відносини, за яких засновник підприємства стає орендарем, а решта орендодавцями.

Приватно-орендне або приватне підприємство з орендними відносинами створюється на підставі Закону України, хоча тер­мін “приватно-орендні підприємства” не зустрічаються у жод­ному правовому акті України. Недоцільно виділяти їх в окрему категорію, так як основне правове навантаження несе приватна форма власності, а здійснювати свою діяльність на базі орен­дованого майна (паїв) або землі може підприємство будь-якої організаційно-правової форми. При цьому земельні масиви не фрагментуються на дрібні ділянки, а передаються на основі зе­мельних сертифікатів і договору оренди.

В практиці бувають випадки коли на базі реорганізованого під­приємства виникає необхідність створення двох або більше при­ватних агроформувань. Незалежно від того, скільки таких форму­вань буде створено, важливо щоб їх засновники знали більш-менш точно, яка кількість інших членів підприємства виявить бажання співпрацювати з кожним з них з належними їм земельними і майно­вими паями. Це потрібно для того, щоб хоч орієнтовно передбачити розмір агроформування за площею землі та вартістю майна. Хоча можуть бути випадки, коли, крім приватних формувань, у процесі реорганізації колективного господарства на його базі можуть ство­рюватись підприємства інших організаційно-правових форм.

Однією з переваг створення двох і більше приватно-орендних підприємств є можливість залучати до їх формування кількох найбільш підготовлених до самостійного господарювання осіб, що матиме одним з важливих наслідків розвиток, між очолюваними ними підприємствами, в вигляді конкуренції як важливої передумови ефективного господарювання.

Проте при цьому важливо не допустити надмірного подріб­нення підприємства, тому при всіх інших можливостях виправ­дано організовувати приватні агроформування з орендними відносинами в масштабі цілого підприємства при збереженні в ньому членства більшістю його працівників.

Основними передумовами створення приватного сільсько­господарського підприємства слід вважати:

  • переконаність власників (працівників, членів) сільсько­господарського підприємства в тому, що власник нового аг­роформування зможе забезпечити їм кращі соціально-еконо­мічні умови життя і роботи, ніж ті, які вони мали в даному підприємстві;
  • наявність особи, здатної створити таке підприємство і за­безпечити його розвиток і т.д.

Засновник приватного підприємства повинен відповідати та­ким вимогам:

  • бути власником землі та майна, наданих раніше або одер­жаних у своєму ж підприємстві земельних і майнових паїв, які є його засновницьким капіталом;
  • володіти підприємницькими здібностями;
  • дотримуватись законодавства України;
  • бути висококваліфікованою і авторитетною особою.

Право на створення приватного підприємства має кожен член даного колективу сільськогосподарського підприємства, за умови відповідності вимогам, які ставляться до засновника підприємства і мати відповідну підтримку з боку всіх чи певної частини членів підприємства.

Отже, приватне(приватно-орендне)підприємство-самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який здійснює виробни­чу і комерційну діяльність на базі як власного, так і орендовано­го майна і землі з метою отримання прибутку. Колективне   сільськогосподарське підприємство   (КСП) - це добровільне статутне об’єднання громадян у самостій­не підприємство для спільного ведення виробництва на ос­нові об’єднання у колективну власність (трудового колективу) особистих земельних і майнових паїв та колективної праці. їх діяльність регламентується Законом “Про колективне сільськогосподарське підприємство”.

Усі види товариств в країні створюються відповідно з Зако­ном України “Про господарські товариства”.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це підпри­ємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємниць­кої діяльності з метою одержання прибутку, яке має статутний фонд, розділений на частки у розмірах, вказаних установчи­ми документами. Дані підприємства створюють при наявності відносно малої чисельності власників (до 20 осіб) для якої ха­рактерна певна єдність інтересів для спільної підприємниць­кої діяльності.

До основних характерних ознак товариства можна віднести:

  • обмежена відповідальність учасників (у межах вкладів до статутного фонду);
  • двоступенева структура управління (загальні збори – ви­конавча дирекція);
  • голосування відповідно до розмірів частки учасника у ста­тутному фонді;
  • учасники товариства виключаються з товариства лише за рішенням загальних зборів;
  • передачу своєї частини (повністю або частково) у статут­ному фонді товариства учасник може здійснити лише за згодою решти учасників;
  • законодавством   України   встановлений   мінімальний розмір статутного фонду (не менше 100 мінімальних заробіт­них плат), для одержання державної реєстрації установчих документів товариства кожен з учасників має зробити не мен­ше 30% розміру його внеску, передбаченого у цих документах, решту внеску здійснюють протягом одного року після реєст­рації товариства;
  • учаснику, який вибуває з  товариства  (в  тому числі  і виключеному), товариство виплачує пропорційну його частці у статутному фонді – частину вартості майна і прибутку протягом 12 місяців з дня виходу;
  • учасники товариства не зобов’язані працювати у ньому і здійснюють свої права, як рівноправні (пропорційно власній частці у статутному фонді) власники;
  • збільшення чисельності учасників товариства, якщо це не пов’язано з уступленням їх часток третім особам, зумовлює зрос­тання розмірів статутного фонду і відповідної державної реєст­рації змін до установчих документів.

Товариство з додатковою відповідальністю – визнається як юридична особа, створена на засадах угоди між юридичними особами та громадянами шляхом об’єднання їх майна, розміри якого визначені установчими документами, та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Товариство створюєть­ся і функціонує на умовах, встановлених чинним законодавс­твом України “Про господарські товариства “.

На відміну від товариства з обмеженою відповідальністю, учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть відповідальність за його зобов’язання (борги) своїми внеска­ми до статутного фонду, а при їх нестачі – додатково власним майном в однаковому для всіх учасників (пропорційному внеску кожного учасника) розмірі. Граничний розмір відпові­дальності учасників передбачається в установчих документах. Борги можуть сплачуватися за рахунок особистого майна (бу­динок, заощадження тощо).

Переваги даної організаційно-правової форми підсилюються наявністю додаткової відповідальності, що підвищує довіру до цих підприємств з боку кредиторів та інших партнерів, оскільки його учасники зацікавлені не лише в успішній діяльності това­риства, а й збереженні власного майна.

Товариство з повною відповідальністю - це підприємство, створене на засадах угоди між юридичними особами і гро­мадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання товариства всім своїм майном.

До основних характерних ознак товариства можна віднести:

  • у назві товариства мають міститися прізвища чи наймену­вання його учасників;
  • товариство створюється лише на підставі установчого до­говору (без статуту);
  • для товариства не встановлено мінімального розміру ста­тутного фонду;
  • ведення справ товариства здійснюється за загальною зго­дою всіх учасників або всіма ними, або одним чи кількома з них, яким рештою учасників спеціальним дорученням визначається обсяг повноважень;
  • учасники не можуть діяти самостійно (від свого імені і у влас­них інтересах) за напрямами, для здійснення яких було створене товариство (учаснику заборонено конкурувати з товариством);
  • учасник товариства має право вийти з нього і одержати вартість свого внеску відповідно до балансу на день виходу;
  • перехід частки учасника до іншої або до третьої особи здійснюється тільки за згодою всіх учасників. Правонаступ­ник чи спадкоємець учасника несе відповідальність за його борги перед товариством, а також за борги товариства перед третіми особами;
  • можливе виключення учасника з товариства з повернен­ням його внеску;
  • з урахуванням особливого ступеня довіри і відповідаль­ності в повному товаристві чисельність учасників повинна бути мінімальною;
  • при ліквідації товариства, якщо його майна не достатньо для сплати всіх боргів, учасники несуть солідарну відповідаль­ність усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення.

Переваги цієї організаційно-правової форми полягають у наявності повної солідарної відповідальності учасників, що підвищує довіру до цих підприємств з боку кредиторів та інших партнерів.

Однак усвідомлення учасниками повного товариства того, що вони несуть ризик втрати не лише товариства у відповідній частці а й особистого майна дещо стримує їх волевиявлення до створення такого товариства. Адже, беручи на себе підвищену відповідальність, засновники повних товариств не отримують взамін жодних переваг у здійсненні господарської діяльності. Подолати цей суб’єктивний фактор, який стає на перешкоді створення нових підприємств, можна лише шляхом встановлення державою певних пільг, які б стимулювали і заохочували громадян ставати засновниками повних товариств.

Основою для створення товариств усіх видів є установчий договір та статут, які мають містити відомості про:

  • визначення виду товариства;
  • предмет та цілі діяльності;
  • склад засновників (учасників);
  • найменування та місце знаходження (адреса) товариства;
  • розмір та порядок утворення статутного фонду;
  • розміри часток кожного з учасників, розмір, склад та поря­док внесення ними вкладів;
  • склад та компетенцію загальних зборів, голови та дирекції (директора);
  • порядок прийняття рішень органами;
  • перелік питань, при вирішенні яких потрібна одностайність;
  • порядок внесення змін до установчих документів;
  • порядок ведення справ товариства, обсяг повноважень учасників;
  • розмір та порядок утворення майна;
  • порядок ліквідації та реорганізації товариства.

Акціонерне товариство - це підприємство, створене на

засадах угоди між юридичними особами і громадянами шля­хом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з ме­тою одержання прибутку, яке має статутний фонд поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність за зобов’язаннями лише майном товариства. Статутний фонд акціонерного товариства не може бути мен­шим, суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам (виходячи з ставок мінімальної заробітної плати діючої на мо­мент створення акціонерного товариства ).

Акціонерне товариство може бути двох видів: 1) відкрите, акції якого розповсюджуються вільно без обмежень для придбання; 2) закрите, акції якого розповсюджуються тільки між засновниками.

Основними особливостями акціонерного товариства є :

  • наявність акцій як специфічного виду цінних паперів без встановленого строку обігу, що засвідчують дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджують членство в цьому товаристві і право на участь в управлінні ним, а також дають право їх власнику на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів та на частку майна при ліквіда­ції акціонерного товариства;
  • обмежена ( у межах вартості власних акцій ) відповідаль­ність учасників, що дає можливість залучення додаткових інвес­тицій для розвитку діяльності, при наявності великої кількості потенційних учасників;
  • необмежена кількість учасників та підписний публічний (для відкритих товариств) характер їх участі;
  • утримання засновниками товариства не менше 25 відсотків акцій строком не менше двох років, якщо установчий документ не передбачає більшого строку;
  • створення статутного фонду за рахунок продажу акцій (для відкритих товариств) або розподілу всіх акцій між заснов­никами (для закритих товариств);
  • вільне (на умовах установчого договору) використання ак­цій їх власниками, практично без погодження з товариством або іншими акціонерами;
  • пропорційний характер голосування на загальних зборах відповідно до кількості акцій, що є власністю конкретного ак­ціонера;
  • рішення   приймаються   простою   або   кваліфікованою більшістю голосів (в даному випадку не потрібна одностайність при прийнятті рішень вищим органом товариства);
  • для частини учасників (наприклад тих, які мають особливі заслуги перед товариством) товариство може випускати привілейовані акції, тобто акції, за якими гарантується щорічна вип­лата дивідендів не залежно від результатів діяльності. Загальна вартість таких акцій не може перевищувати 10% обсягу статут­ного фонду. Як правило, власники таких акцій позбавляються права брати участь в управлінні справами товариства;
  • складність вилучення капіталу з обігу у товаристві (лише у випадках його ліквідації або викупу акцій самим товариством);
  • товариство може регулювати обіг акцій через встановлення обмежень щодо їх відчуження або викупу акцій самим товариством для подальшого їх перепродажу, розповсюдження чи анулювання;
  • можливість періодичного поповнення капіталу за рахунок випуску і продажу акцій нових емісій;
  • відкриті товариства зобов’язані щорічно публікувати ін­формацію про результати власної діяльності;
  • при реалізації слід враховувати потенційний розподіл го­лосів у товаристві. Вирішальним є пакет акцій у розмірі 50% від загальної їх вартості плюс одна акція. Утримання пакету в роз­мірі 40% плюс одна акція дає можливість блокувати скликання загальних зборів, 25% плюс одна акція – блокувати прийняття рішень, які потребують кваліфікованої більшості голосів;
  • для товариства характерним є колективно-представниць­кий характер управління (загальні збори – спостережна рада – правління) та прийняття кваліфікованою більшістю ( з голосів) рішень щодо зміни статуту товариства, припинення діяльності його дочірніх підприємств, філій та представництв.

Акціонерне товариство діє на підставі установчого договору (договору засновників) та статуту (установчого документу), які повинні містити відомості про вид товариства, предмет та цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та міс­це знаходження товариства, розмір та порядок утворення статут­ного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад й ком­петенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність, або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до уста­новчих документів, порядок ліквідації і реорганізації товариства, види акцій, що випускаються, їх номінальну Вартість, співвідно­шення   різних   видів   акцій,   кількість   акцій,   що   купуються засновниками,  наслідки  невиконання  зобов’язання  з  викупу акцій.

Процес створення акціонерного товариства включає в себе наступні основні етапи:

  • прийняття рішення про наміри щодо створення товариства;
  • оцінка напрямків, умов та можливостей діяльності това­риства;
  • прийняття рішення про створення товариства та умов під­писки на акції (укладання договору засновників);
  • реєстрація випуску акцій та інформація про випуск акцій;
  • оголошення про підписку на акції;
  • підписка на акції;
  • розробка проекту статуту товариства;
  • прийняття статуту товариства та вибори його органів (ус­тановчі збори);
  • державна реєстрація товариства;
  • продаж акцій учасникам товариства.

При створенні закритого товариства реєстрація інформації про випуск акцій не проводиться, а підписка на них здійснюєть­ся у формі розміщення акцій серед засновників.

Сільськогосподарський кооператив - це форма організації виробництва у вигляді добровільного об’єднання юридичних і фізичних осіб створена на підставі вільного волевиявлення шля­хом утворення нової юридичної особи на засадах членства, участі своїх членів у його діяльності та об’єднанні пайових внесків з ме­тою ведення сільськогосподарської діяльності та обслуговуван­ня переважно своїх членів.

Всі види кооперативів створюються в Україні відповідно з Законами України “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про кооперацію”.

Кооперативи в сільськогосподарському виробництві можуть бути виробничі і обслуговуючі.

Сільськогосподарський виробничий кооператив - це підпри­ємство, створене для спільного виробництва продукції сільсь­кого господарства з обов’язковою трудовою участю в його діяльності з метою отримання прибутку.

Сільськогосподарський  обслуговуючий  кооператив -  це

підприємство, створене для здійснення обслуговування в основному членів кооперативу на засадах взаємодопомоги та економічного співробітництва переважно на безприбутковій основі. Залежно від виду діяльності вони поділяються на: переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні, кредитні, обліково-аудитні та інші. У разі поєднання кількох видів діяльності створюються багатофункціональні кооперативи.

Кооперативи створюються і проводять свою діяльність за такими принципами:

  • добровільність членства (обов’язкова трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу; обов’язкова участь членів у діяльності обслуговуючого кооперативу) фізичних і юридич­них осіб в кооперативі та безперешкодний вихід з нього;
  • демократичний характер управління, рівні права у прий­нятті рішень за правилом “один член кооперативу – один голос”;
  • обмеження виплат часток доходу на паї;
  • економічний ефект, тобто одержання певного матеріально­го результату на основі кооперації;
  • єдність і злагоду, що передбачає поєднання індивідуальних зусиль і взаємодопомогу в досягненні спільної мети.

Рішення про створення кооперативу приймається його уста­новчими зборами. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи.

Основним правовим документом, який регулює діяльність кооперативу є його статут. В статуті вказується:

  • склад членів (клієнтів-власників) кооперативу;
  • назва його та місцезнаходження;
  • предмет і мета (напрямок) діяльності;
  • порядок вступу у кооператив і порядок виходу з нього;
  • права і обов’язки членів кооперативу;
  • структура організації;
  • органи управління, порядок їх формування та компетенція;
  • порядок формування пайового капіталу кооперативу;
  • порядок наймання працівників;
  • умови реєстрації та припинення діяльності кооперативу.

Прийняття в члени кооперативу здійснюється на підставі заяви до його правління. Новий член кооперативу вносить вступні і пайові внески в порядку передбаченому статутом.

Членами сільськогосподарського кооперативу можуть бути громадяни України, а також юридичні особи – виробники сіль­ськогосподарської продукції, що визнають його статут, корис­туються послугами кооперативу та беруть участь у формуванні майнового капіталу цього підприємства. Громадяни та юридич­ні особи можуть бути членами кількох кооперативів.

Свої управлінські функції члени кооперативу здійснюють через загальні збори, які є вищим органом управління коопе­ративом. Оскільки члени кооперативу не мають змоги брати участь у розробці і прийнятті всіх управлінських рішень, іс­нує система делегування повноважень шляхом виборів серед клієнтів – власників, правління, і надання йому повноважень прийняття принципових управлінських рішень. Кількість членів правління кооперативу, періодичність і порядок їх пе­реобрання визначається статутом кооперативу. Основними завданнями правління кооперативу є: розробка стратегії рин­кової діяльності; фінансування; обслуговування членів коопе­ративу; контроль діяльності всієї організації згідно з постав­леними завданнями і т. д .

Правління кооперативу очолює голова правління (голова ко­оперативу). Члени правління кооперативу зі свого складу обира­ють заступника голови і секретаря правління.

Голова кооперативу обирається з числа його членів загальни­ми зборами прямим голосуванням відповідно до порядку голо­сування, прийнятому в кооперативі. Строк повноважень голови правління, його функції і порядок відкликання визначається статутом кооперативу.

Для оперативного управління кооперативом правління наймає виконавчого директора. Він працює на умовах конт­ракту, який укладає з ним правління кооперативу, і виконує функції, делеговані йому правлінням. Виконавчий директор несе повну відповідальність за свою діяльність перед правлін­ням кооперативу (за точне і оперативне планування, організацію, координацію і контроль, за використання найманого персоналу, майна і коштів кооперативу).

Для поточного контролю за фінансово-господарською діяль­ністю кооперативу може створюватись ревізійна комісія та спос­тережна рада, які підзвітні лише загальним зборам кооперативу. Члени ревізійної комісії та спостережної ради не можуть бути членами правління кооперативу.

Майно кооперативу формується за рахунок грошових і ма­теріальних внесків його членів та доходів, одержаних від госпо­дарської діяльності. Воно є власністю членів кооперативу. Ста­тутний фонд має неподільну і подільну (пайовий фонд) частини.

Величина індивідуального паю кожного члена кооперативу повинна залежати від його участі в господарській діяльності під­приємства (обсяги постачання, реалізації продукції, обслугову­вання тощо). Порядок та розміри поповнення і повернення май­нових внесків членів кооперативу визначаються його статутом. Нарахування і виплата дивідендів на паї проводиться за резуль­татами фінансового року.

У разі виходу, фізична чи юридична особа, має право на пай натурою, грошима або цінними паперами за вартістю паю на дату виходу. Строк та інші умови виплати паю встановлюються в ста­туті. Паї членів кооперативу спадкові. Спадкоємець має право вступити в кооператив на загальних підставах або отримати пай.

Поряд із згаданими видами можуть створюватися і інші види підприємств, а саме:

Індивідуальне - засноване на основі приватної власності фі­зичної особи та виключно її особистої праці.

Сімейне - основується на основі приватної власності членів сім’ї на засоби виробництва, що проживають разом і ведуть спільно своє господарство.

Мале - організоване фізичними чи юридичними особами на основі приватної власності на засоби виробництва або орендо­ваного майна з невеликим обсягом господарського обороту та з обмеженою кількістю працівників. Максимальна кількість най­маних працівників встановлена законодавством: промисловість і будівництво – 200 осіб, сільське господарства – 50 осіб, роздріб­на торгівля – 15 осіб, наука і наукове обслуговування – 100 осіб, виробнича сфера – 50 осіб, невиробнича сфера – 25 осіб. Роль і | місце малого підприємства в національній економіці визначаєть­ся тим, що воно є основою дрібного виробництва, забезпечує | швидку окупність затрат, свободу ринкового вибору, забезпечує насичення ринку товарами, послугами та додатковими робочи­ми місцями, сприяє послабленню монополізму в економіці.

Державне - засноване на загальнодержавній власності.

Спільне - створюється на базі об’єднання власності (майна) різних країн (змішана форма власності) з розподілом прибутків пропорційно до вкладеного капіталу. Спільні підприємства є од­нією з форм співробітництва українських підприємств з інозем­ними партнерами. Вони можуть бути зареєстровані як в Україні, так і закордоном.

загрузка...