Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

4. Організаційні форми міжгосподарських та агропромислових об’єднань

У процесі агропромислової інтеграції між господарськими структурами та об’єктами формується принципово нова система міжгалузевих зв’язків, яка торкається не лише основної вироб­ничої діяльності, а й сфери виробничого та соціального обслуго­вування агропромислового виробництва.

Слід зауважити, що можливість досягнення такої мети ви­значається не тільки і не лише міжгалузевими відносинами на мікрорівні, тобто між безпосередньо інтегрованими господарс­твами, а й значною мірою системою макроекономічних важе­лів, що формують зовнішнє середовище агропромислового ви­робництва взагалі.

Знання особливостей і переваг усієї сукупності агропромис­лових формувань слід вважати першим, але досить вагомим кроком, який дає підставу для об’єктивної оцінки кожного ок­ремого виду і вибору саме того, який виявиться найприйнятнішим для конкретних умов того чи іншого регіону.

Потреба знання механізму створення агропромислового фор­мування обумовлена передусім тим, що в кожному регіоні (чи навіть у кожному окремо взятому аграрному підприємстві) в ре­зультаті реформування відносин власності склались об’єктивні передумови поглиблення процесу агропромислової інтеграції.

Під механізмом створення формування слід розуміти ал­горитм, послідовність виконання організаційно-правових, соці­ально-економічних та екологічних заходів, які б дали змогу той чи інший напрям агропромислової інтеграції трансформувати в конкретну агропромислову структуру.

Насамперед слід з’ясувати умови створення формування. Од­на справа, коли в наявності є розвинуті галузі сільського госпо­дарства і переробної промисловості, і зовсім інша, коли треба знайти інвестиції, щоб створити власну (чи на кооперативних за­садах) переробну базу. Не можна не брати до уваги і той факт, що в сучасних умовах дещо деформувалася сировинна база перероб­ки: в кожному регіоні функціонуючі переробні підприємства ще зберегли свої потужності, а виробництво сировини чи скоротило­ся, чи зовсім припинилося або відійшло з великих господарських структур до підсобних господарств селян. До того ж, імпорт про­довольства та низька платоспроможність населення значною мірою лімітують можливості інтеграції з метою нарощування виробництва. Слід брати до уваги ступінь розвитку локального продовольчого ринку та можливість міжрегіонального обміну продукцією інтегрованого виробництва.

Зокрема, досить важливо:

  • передбачити галузевий склад формування та його підпо­рядкування, структуру виробництва та управління;
  • організацію планування, обліку та звітності;
  • схему міжгалузевих зв’язків та виробничо-технологічних відносин між підрозділами технологічного процесу;
  • можливість збалансування потужностей одержання і пере­робки сировини, зберігання та реалізації готової продукції;
  • важливість досягнення потоковості та ритмічності вироб­ничого циклу;
  • потребу комплексної переробки сировини та використання відходів;
  • використання переваг кооперації та комбінування вироб­ництва;
  • важливо обґрунтувати і оприлюднити порядок взаєморозрахунків між галузями та підрозділами формування;
  • опрацювати нормативи розподілу доходів і прибутку, ма­теріального стимулювання;
  • обґрунтувати фінансово-кредитний та ціновий механізм внутрівиробничих відносин агропромислового формування.

Щоб виконати ці заходи та надати їм комплексно-утворю­вальну роль, досить важливо здійснити в регіоні певні наукові дослідження щодо стану розвитку регіональної економіки та ре­альної можливості залучення всіх первинних ланок суспільного поділу праці до інтеграційного проекту.

Лише на цій основі стане можливим обґрунтування основних параметрів проекту створення агропромислового формування з урахуванням природно-історичних та економічних факторів. Завданням комплексів є насамперед об’єднання технологічно зв’язаних між собою підприємств і галузей з випуску певних видів кінцевої продукції. При цьому досягається оптимальна концентрація виробництва, скорочення управлінського апарату й повніше використання виробничих фондів.

Практика агропромислової інтеграції (вітчизняна і за­рубіжна) зайвий раз переконує, що за будь-яких умов фор­мування зовнішнього економічного середовища виграють ті структури, в яких процесу реалізації кінцевої продукції прямо підпорядковані попередні (проміжні) ланки. Конкретиза­ція цих можливостей залежить, в основному, від того, в який спосіб здійснено інтегрування і який склався вид (тип) агро­промислового формування.

Залежно від обраного напряму агропромислової інтегра­ції та реальних можливостей організаційного оформлення інтегрованого виробництва всі види агропромислових форму­вань можна класифікувати (див. таблицю 3.2.).

Господарський характер агропромислового формування ви­значається синтезом у межах аграрного підприємства спеціалізо­ваної галузі сільського господарства, мініпереробної галузі промисловості та торгівлі кінцевою продукцією (як у свіжому вигляді, так і після промислової переробки сировини). Як прави­ло, кожна інтегрована галузь (виробництво сировини, її перероб­ка, реалізація) є внутрішніми структурними одиницями.

Господарські агропромислові формування представлені агроторговими та агропромисловими підприємствами і агрофірмами.

Агроторгове підприємство це господарсько-виробнича струк­тура, в якій. інтегровано виробництво сільськогосподарської продукції та її реалізація в основному у свіжому вигляді (пере­важно плодоовочева продукція, картопля, виноград, незбиране, молоко). Формується воно на основі ефективного розвитку спе­ціалізованої сільськогосподарської галузі і власної торговельної мережі (чи просто продажу продукції). Інколи таке підприємс­тво здійснює первинну переробку (доробку) продукції, а отже, має відповідну виробничу інфраструктуру (елементи оптової та роздрібної торгівлі, сховища, склади, холодильні камери). Умо­вою функціонування такого підприємства є наявність реального покупця та близькість розташування до ринків збуту продукції.

Агропромислове підприємство — це виробничий тип (вид) агропромислової інтеграції, який відзначається наявністю у структурі виробництва окремо взятого підприємства аграрної, переробної і торговельної ланки певного продуктового спряму­вання (за характером кінцевої продукції). Агропромислове ви­робниче підприємство - це така форма суспільної організації виробничих відносин в їх неперервному зв’язку з продуктивни­ми силами сільського господарства і промисловості на рівні пер­винної ланки виробництва, за якої аграрне і промислове вироб­ництво, що здійснюються індустріальними методами, мають в однаковій мірі розвинуту матеріально-технічну і наукову основу, зрослися так, що утворили якісно новий —аграрно-промисловий спосіб виробництва сільськогосподарського продукту, а аграрна і промислова праця перетворилися в особливий вид синтезова­ної діяльності, яка здійснюється новим соціальним типом сіль­ських працівників.

Зазвичай такі підприємства повинні мати добре розвинуту спе­ціалізовану галузь сільського господарства, сучасну промислову переробку сировини і власну оптову та роздрібну торгівлю. В ок­ремих випадках агропромислове підприємство для завантаження переробної потужності вдається до заготівлі сировини на стороні (в інших аграрних підприємствах, в особистих селянських госпо­дарствах). Як правило, в таких підприємствах виробляється про­дукція, яка може зберігатися тривалий час і транспортуватися на значні відстані (соки, вина, плодо-, овоче- і м’ясні консерви). Цей вид формування потребує досить потужної виробничої інфра­структури – сучасних промислових сховищ, надійного і зручного тарного забезпечення, своєчасного транспортування сировини і готової продукції, пристосованого до специфіки галузі торговельного обладнання тощо. Як і для агроторговельних підприємств, особливої ваги набуває проблема формування виробничої стра­тегії і визначення надійних ринків збуту продукції.

Агрофірма — порівняно новий вид агропромислового форму­вання галузевого характеру. Спочатку агрофірми створювалися на основі економічно міцного аграрного підприємства із залу­ченням інших господарств. Виробляли вони не лише продукцію для продажу (в свіжому чи переробленому виді), а й надавали різні виробничі послуги (забезпечували елітним насінням, транс­портним обслуговуванням, науково-практичними консульта­ціями тощо). Обов’язковою організаційною ланкою агрофірм згодом стала ринкова інфраструктура, служба маркетингу.

Сучасні аграрно-промислові фірми і підприємства за своєю економічною суттю є виробничою формою інтеграційного про­цесу, яка на основі організаційно-виробничої і економічної єдно­сті забезпечує в господарстві органічне поєднання сільськогос­подарських галузей і промислових підприємств з переробки, доробки і зберігання сільськогосподарської продукції та випуск товарів широкого вжитку, потоковість і ефективність технологіч­ного процесу виготовлення кінцевого товарного продукту.

Таке трактування суті галузевих агропромислових форму­вань говорить про те, що ця форма реалізації АПІ забезпечує в повному розумінні органічне злиття в єдину продуктову вер­тикаль технологічного, організаційного та економічного фак­торів одержання кінцевого продукту. Це знаходить свій прояв у підпорядкуванні матеріально-технічної бази інтегрованого виробництва комплексному використанню наявних сировин­них, матеріальних і трудових ресурсів. У таких агропромисло­вих формуваннях вдасться завдяки добре поставленій марке­тинговій діяльності знаходити вигідні ринки збуту продукції (у т. ч. і в міжнародному поділі праці), підпорядковувати цій меті діяльність основного і допоміжного виробництва, зайняти ста­більну та економічно вигідну ринкову позицію. Оперативність у регулюванні витрат виробництва в одержанні сировини, її про­мисловій переробці і продажу кінцевого продукту забезпечує рентабельність інтеграційного процесу, створює економічні пе­редумови для нагромадження та розширеного відтворення.

Територіальні агропромислові формування найбільш поши­рена за різновидами і найбільш пристосована до переваг агро­промислового інтегрування група формувань.

Відмінною рисою цієї групи агропромислових формувань є те, що всі вони в своїй основі спираються на багатопрофільне агропромислове виробництво, яке виходить за рамки одно­го підприємства. Саме тому ці види агропромислових форму­вань виникають на основі міжгалузевої чи міжгосподарської агропромислової інтеграції. У першому випадку аграрні, пе­реробні і торговельні підприємства в єдності формують кілька продуктових вертикалей, але в межах одного агропромислового формування. В другому — аграрні підприємства інтегрують свої ресурси і можливості з тим, щоб шляхом кооперації створити спільне переробне і торговельне підприємство і тим самим без­посередньо брати участь у реалізації кінцевої продукції.

На можливості створення таких агропромислових форму­вань в цілому впливають різні фактори. Однак визначальними є технологічний, територіальний та економічний.

Технологічний фактор визначається характером сирови­ни, що надходить на переробку, і технологією самої переробки. Визначальним критерієм цього фактора є мінімізація розриву в часі між виробництвом і переробкою сировини та фактичні вит­рати її на одиницю кінцевого продукту.

Територіальний фактор пов’язаний з розміщенням перероб­них підприємств і постачальників сировини з позицій мінімі­зації розриву в просторі та скорочення втрат сировини при її транспортуванні.

Економічний фактор зводиться до участі виробників сирови­ни та переробників її у формуванні сукупних витрат та прибут­ку. Критерієм оцінки ступеня врахування цього фактора є рівень окупності виробничих витрат прибутком у сфері виробництва сировини та її переробки й реалізації кінцевого продукту.

В інтегрованому ж АПВ технологічний, територіальний та еко­номічний фактори спрацьовують в єдності, що й забезпечує при­близно однакову окупність витрат для всіх партнерів. Це, власне, і має бути критерієм доцільності та ефективності функціонування всіх видів територіальних агропромислових формувань.

Агропромислове об’єднання це організаційне формування АПК на рівні адміністративного району при повній юридич­ній та господарській самостійності інтегрованих підрозділів. Це конкретна організаційна форма управління виробництвом, обов’язковою умовою якого є добровільність входження, збере­ження господарської та юридичної самостійності при коорди­нації важливіших сторін діяльності інтегрованого характеру. Об’єднання зусиль у такий спосіб дає змогу підприємствам за­куповувати великими партіями матеріально-технічні ресурси, а також постійно володіти фінансовою ситуацією та економічним становищем всіх інтегрованих підприємств. В окремих випад­ках об’єднання створюють свій банк на відміну від комерційних банків, які на дефіциті оборотних коштів підприємств АПК за­робляють чималі прибутки. Об’єднання здійснює через власний банк кредитування по обороту, акумулює вільні кошти, фінансує найголовніші витрати, отже, виконує функції робочого органу учасників об’єднання.

Агропромислове об’єднання, як форма інтегрованого вироб­ництва, має низку незаперечних переваг, а саме:

  • об’єднуючи під єдиним началом (рада об’єднання) підпри­ємства різних сфер АПК, воно сприяє усуненню відомчого дик­тату (монополізму) і відомчої відокремленості;
  • у рамках об’єднання стає можливим виробити такий управ­лінський (і зокрема економічний) механізм, який найповніше враховує як галузеві, так і територіальні умови та особливості;
  • існування об’єднань є свідченням демократизації управ­ління, оскільки в ньому чітко розмежовуються два рівні: нижній, представлений підприємствами, і верхній — радою об’єднання.

Агропромисловий комбінат — форма інтегрованого багато­галузевого виробництва на регіональному рівні. Створюються вони, як правило, навколо великих міст і промислових центрів за наявності достатньо потужного потенціалу агропромислової сфери, тобто сільського господарства і переробної промисло­вості, значної концентрації населення, відсутності добре органі­зованого ринку продовольства. Мета таких формувань зводить­ся до забезпечення місцевого населення сільськогосподарською продукцією у свіжому і переробленому вигляді, переробних підприємств — сировиною, виконання інших робіт та надання пос­луг, економічного і соціального розвитку певних регіонів.

Організаційна структура агропромислових комбінатів має свій особливий характер:

  • управління базується на поєднанні принципів виробни­чо-господарської самостійності підприємств як власників цент­ралізованого керівництва в межах, передбачених статутом;
  • обов’язковою складовою агрокомбінатів є фінансово-розра­хунковий центр (внутрішній господарський банк), в якому всі підприємства відкривають свої рахунки при повному збереженні самостійності;
  • в сфері управління інтегрованою діяльністю вдало поєд­нуються демократичність (виборність, рада, конференція упов­новажених) з єдиноначальністю генерального директора;
  • агрокомбінати набули статусу юридичної особи (вони дія­ли від імені співзасновників), мають власні розрахункові рахун­ки і печатку, самостійний баланс, самі вирішують питання фі­нансування і кредитування, планування діяльності, організації заготівель, формування цін і тарифів;
  • суб’єктом впливу агрокомбінатів стали нові форми госпо­дарювання — фермери, орендарі, а також особисті селянські гос­подарства, до інтеграційного процесу можуть приєднуватися всі форми господарювання;
  • аграрні підприємства мають можливість постачати про­дукцію не лише для переробки в межах комбінату, а й поза ним;
  • виробничі та збутово-заготівельні зв’язки можуть встанов­люватися з іншими формуваннями.

Агропромислові концерни — це об’єднання різноманіт­них підприємств, які здійснюють спільну діяльність на ос­нові добровільної централізації функцій і госпрозрахункового обслуговування сторонніх підприємств. Як правило, централі­зації підлягають практично найголовніші функції виробни­чо-фінансової діяльності, науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, природоохоронної і зов­нішньоекономічної діяльності.

Головне завдання концерну — насичення ринку продукцією широкого асортименту шляхом об’єднання великих, середніх і малих підприємств, спеціалізованих виробництв на основі до­тримання позавідомчого принципу управління.

Вищим органом управління концерну є збори уповноважених представників, для оперативного вирішення всіх питань обирає­ться Рада і правління концерну. Повсякденне керівництво здійс­нює відокремлений апарат, який наймається правлінням за конт­рактом і очолюється головою концерну. Учасники концерну не можуть одночасно входити до складу інших концернів.

Агропромисловий концерн у своїй практичній діяльності ко­ординує роботу структурних підрозділів, забезпечує своїх співу­часників фінансово-матеріальними ресурсами, виконує функції торгового дому. Таке формування стає на перешкоді відпливу капіталу з регіону і сприяє практичному вирішенню таких прин­ципово важливих питань:

  • поглиблення міжгалузевого менеджменту, націлення учас­ників на розв’язання властивих лише їм завдань;
  • поширення механізму інтеграції не лише в сфері виробниц­тва, а й у фінансово-інвестиційній, науково-технічній та іннова­ційній діяльності;
  • завдяки концентрації значних обсягів виробництва про­дукції стає можливим перейти на реалізацію її великими оп­товими партіями на основі довготермінових контрактних угод між виробниками та оптовими покупцями, а також здійснювати власну оптову торгівлю через торговий дім;
  • ширше залучати кошти банків, різноманітних інвесторів;
  • практично і реально сприяти розв’язанню соціальних проб­лем учасників формування.

Концерн, як правило, є юридичною особою, основна мета якої — захист інтересів і прав інтегрованих учасників. Учас­ники концерну не втрачають юридичної і виробничої само­стійності, а всередині концерну на зміну адміністративним функціям приходять економічні взаємовигідні партнерські відносини, які регулюються централізованим управлінням і власним, що належить концерну, банком, який є фінансовим, інвестиційним і розрахунковим центром. Водночас банк кон­церну створює розгалужену мережу філій в різних регіонах, що співпрацюють з концерном.

Однією з перспективних форм агропромислової інтеграції в сучасних умовах розвитку АПК є аграрно-промислово-фінансові групи (АПФГ) — об’єднання, до складу якого можуть входити сільськогосподарські та промислові підприємства, банки, наукові, проектні та інші установи. Створюються вони з метою розробки та реалізації принципово важливих проектів, забезпечення їх комерційної окупності, гарантування інвести­ційного процесу.

До переваг аграрно-промислово-фінансової групи, які від­різняють її від інших корпоративних об’єднань, слід віднести можливість:

  • активізації інвестиційного процесу та прискорення техніко-технологічного переоснащення агропромислового вироб­ництва з метою організації виробництва конкурентоспроможної продукції;
  • фінансової стабільності та забезпечення привабливості для сторонніх інвесторів;
  • концентрації приватних і державних інвестицій на найе­фективніших  проектах  і   пріоритетних  напрямах  розвитку агропромислового виробництва;
  • поліпшення    кредитного    забезпечення    сільськогоспо­дарських товаровиробників шляхом створення в межах групи спільного заставного фонду для залучення кредитів, впровад­ження економічного механізму стимулювання фінансово-кре­дитних структур до довгострокового партнерства з агропро­мисловою сферою, який включає пільгове оподаткування банків, які спрямовують кредитні ресурси у виробничу сферу, мож­ливість постійного контролю за фінансовим станом учасників та оперативного втручання у їх фінансову діяльність, довірче уп­равління майном та коштами підприємств-учасників.

Для підприємств, що входять до складу АПФГ, така форма ін­теграції є гарантійною основою для підведення під виробництво в умовах аграрної кризи необхідної фінансово-економічної бази.

До регіональних агропромислових формувань належать та­кож виробничі (промислово-виробничі, науково-виробничі) сис­теми, які являють собою організацію виробництва певного виду продукції, що будується за принципом функціонування головного підприємства як генератора і розповсюджувача інновацій для всієї сукупності господарств, що ввійшли до складу системи.

Сама назва системи залежить від того, хто виконує роль голов­ного підприємства. Якщо це є аграрне підприємство, то система має назву виробничої, якщо переробне — то промислово-вироб­ничої, а коли наукова установа — то науково-виробничої системи. В усіх трьох випадках система має на меті створення сприятли­вих організаційно-економічних умов для поширення та вико­ристання тих досягнень науки і техніки, які відіграють значну роль в інтенсифікації виробництва. Головне підприємство бере на себе відповідальність за забезпечення умов високоефективно­го виробництв продукту на принципах заінтересованості та від­повідальності усіх господарств, що ввійшли до складу системи. Коло учасників системи досить широке — воно має міжрайон­ний і навіть міжобласний характер.

Формується система на добровільних засадах. Учасниками її можуть бути аграрні підприємства та об’єднання, переробні та обслуговуючі підприємства, машинно-випробувальні станції, конструкторські бюро, наукові установи.

Система створює свої власні кошти за рахунок вступних внес­ків , а також коштів головного підприємства, спонсорської участі, цільових фондів.

Умови і нормативи економічних відносин (як при організації системи, так і при розподілі кінцевого результату) визначаються радою системи і не можуть змінюватися без її згоди.

Ефективність такого регіонального формування має кілька вимірів і характеризується тим, що, по-перше, господарства-учасники системи одержують від го­ловного підприємства перевірену і відпрацьовану технологію;

по-друге, головне підприємство обґрунтовує параметри і ви­дає рекомендації щодо ресурсного, кадрового і фінансового за­безпечення апробованих технологій;

по-третє, підприємства-учасники мають реальну можливість практично освоїти рекомендації головного підприємства.

Навчально-науково-виробничі комплекси, до складу яких входять не лише агропромислові ланки виробництва, а й навчаль­ні заклади такого ж профільного спрямування. Таке формування поєднує на договірних і добровільних засадах виробництво конк­ретних видів кінцевої продукції та наукове забезпечення, а також створює реальні умови для практичної підготовки спеціалістів.

Досить привабливою та надійною, з погляду мобілізації ін­вестицій для агропромислової сфери, є така форма інтеграції, як агроконсорціум. У його створенні можуть брати участь усі заці­кавлені юридичні, фізичні особи, а не тільки підприємства АПК, які мають вільні фінансові ресурси і готові їх вкласти на чітко визначений строк і на погоджених умовах у здійснення якихось особливо важливих проектів (програм) у сфері АПВ. Після досяг­нення визначеної мети в установлений строк учасники консорці­уму самі приймають рішення про необхідність його подальшого функціонування або ж саморозпускаються.

Практика створення в Україні вільних економічних зон по-новому висвітила можливості агропромислової інтеграції на територіях з урахуванням реального здійснення регіональної економічної політики. Стає можливим створення асоціацій аг­рарних, переробних, торговельних і сервісних підприємств (у межах зони та на засадах її режиму), так званих спеціальних аг­ропромислових районів.

Користуючись нормами вільної економічної зони, такі агро­промислові формування можуть на високому рівні забезпечити виробництво і переробку продукції, ширше запроваджувати нові технології та інновації, створювати нові виробництва, вступати у вигідні зовнішньоекономічні відносини, забезпечувати голов­не агропромислове виробництво комплексом сервісних струк­тур, створювати колективний інвестиційний фонд, інвестувати розвиток соціальної сфери.

Потреба запровадження в АПК новітніх досягнень науки і техніки вимагає інтегрування і в цій сфері відносин. Формою інтеграції науки у виробництво може стати агропромисловий парк як посередник між науковими закладами та суб’єктами господарювання в АПК, які проявляють інтерес до науково-тех­нічних інновацій. Саме через агропромисловий парк наука може комерціалізувати власні розробки, а агропромислові підпри­ємства отримати прямий доступ до нововведень і з допомогою кваліфікованих кадрів запровадити їх у виробництво.

Як уже зазначалось у попередніх темах, агропромислові формування мають значні переваги перед звичайними, відо­кремленими структурами агропромислового виробництва. Об’єктивними факторами, що позитивно впливають на забез­печення інтегрованого ефекту, слід вважати:

  • максимальне    врахування    особливостей    формування продовольчого    фонду,    традиційних    навичок    населення, демографічної ситуації та платоспроможного попиту населення певної території;
  • знання рівня розвитку та ступеня наповненості локального та сусідніх ринків продовольства і сировини;
  • раціональне поєднання інтересів та економічних вигод у територіальному (локальному) та галузевому (міжгалузевому) аспектах;
  • збалансованість потужностей виробництва сировини та її переробки, з одного боку, і можливостей зберігання (транспорту­вання) та реалізації виробленої кінцевої продукції— з іншого;
  • максимальне скорочення розриву в просторі і часі між біо­логічною та технологічною якістю сировини і практичну мінімі­зацію втрат як сировини, так і продукції;
  • організацію заготівлі сировини в місцях її виробництва (центровивезення) і адресне забезпечення ресурсами (центрозавезення), що значно скорочує транспортні витрати;
  • розвиток поряд з основним виробництвом допоміжних галузей (цехів) з утилізації побічної і супутньої продукції, використання відходів;
  • скорочення, в розрахунку на одиницю кінцевої продукції, витрат сировини та затрат живої та уречевленої праці;
  • реальну консолідацію фінансових ресурсів і забезпечення на цій основі націленості інвестиційного процесу на розв’язання соціальних проблем.

Спільні зусилля в системі агропромислових формувань пози­тивно позначаються на таких аспектах інтегрованої діяльності:

  • зміцнення і технічно-технологічна модернізація матеріаль­но-технічної бази. Об’єднання фінансових ресурсів дає змогу придбати нову техніку і технології, йти шляхом інновацій в ос­новному і допоміжному виробництві;
  • комплексне формування виробничої інфраструктури, ско­рочення зайвих нашарувань і ланок у системі виробничо-техніч­ного обслуговування інтегрованих галузей;
  • досягнення пропорціональності і збалансованого розвитку всіх трьох складових інтегрованого виробництва: одержання си­ровини, її переробка, реалізація кінцевого продукту.

Система таких відносин будується на основі укладання дого­ворів, в яких зазначаються двосторонні зобов’язання, обсяги та якість продукції, умови розрахунків і строки їх здійснення, конк­ретні санкції за недотримання зобов’язань угоди.

загрузка...