Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

5. Організація землеустрою та території аграрних формувань

Землеустрій є складовою частиною системи державних за­ходів щодо найбільш правильного розміщення сільськогоспо­дарського виробництва, розробки та вдосконалення економіч­ного механізму раціонального використання землі і збереження родючості ґрунту. Особливої актуальності ці питання набувають у період реформування земельних відносин та створення нових підприємств різних форм власності.

Завданням організації земельної території аграрних форму­вань є створення найкращих господарських і виробничих умов для здійснення їх виробничої діяльності – ефективного вико­ристання техніки і трудових ресурсів, оперативності управлін­ня, зручності зв’язку.

Організація земельної території включає: проведення зем­леустрою; розміщення населених пунктів, виробничих дворів, польових і бригадних станів; організацію території сівозмін, бригадних ділянок, садів, сіножатей і пасовищ; розміщення шля­хової мережі та лісонасаджень.

Організація землеустрою передбачає: упорядкування Існую­чих земель користувачами з метою усунення незручностей у роз­міщенні меж; внутрішньогосподарську організацію території із введенням економічно обґрунтованих сівозмін, розробку, заходів щодо захисту ґрунтів від ерозії; виявлення нових придатних для сільськогосподарського і народногосподарського використання земель (лінії електропередач, відокремлені смуги залізниць, військові полігони, не рекультивовані землі після промислових виробок та ін.); встановлення і уточнення меж населених пунктів; прове­дення топографо-геодезичних, ґрунтових, геоботанічних та інших досліджень з метою розробки заходів щодо поліпшення ґрунтів.

При вирішенні питань землеустрою необхідно дотримуватись таких принципів: встановленої для землекористувача власності на землю; використання землі в інтересах не лише власника, але й усього суспільства з дотриманням пріоритету сільськогоспо­дарського виробництва; раціонального використання земель.

Землеустрій буває міжгосподарський і внутрішньогосподар­ський. При міжгосподарському землеустрої здійснюється розпо­діл землі між галузями економіки, підприємствами, організація­ми і установами, а при внутрішньогосподарському – здійснюється розподіл землі на всіх закріплених за господарством землях, ви­ходячи із схеми міжгосподарського та районного планування.

При цьому вирішують такі завдання: уточнюють земельні ді­лянки виробничих підрозділів відповідно до кількісних показни­ків, закріплених за ними угідь; розміщують дорожню мережу; вста­новлюють (уточнюють) склад і співвідношення угідь, кількість та розміри сівозмін; розміщують поля, бригадні стани, полезахисні смуги, споруди для польового водопостачання, комунально-побу­тового обслуговування; визначають межі пасовищ, складають пасовищеобороти, розміщують багаторічні культурні пасовища.

Звідси, землеустрій аграрних формувань повинен забезпе­чити найдоцільніші організаційно-територіальні і виробничі умови для раціонального розвитку господарства, найбільш продуктивного використання всіх земельних угідь, запро­вадження правильних сівозмін, створення міцної і сталої кормової бази для тваринництва, ефективного використання сільськогосподарської техніки, одержання високих і сталих урожаїв при найменших затратах праці і коштів на одиницю продукції. При проведенні міжгосподарського землеустрою враховуються вимоги не тільки окремих господарств і галу­зей, але і всього народного господарства в цілому. Таким чи­ном, міжгосподарський землеустрій являє собою державний захід з розподілу земель між галузями народного господарс­тва, всередині них, між окремими землекористувачами і ін.

Основне завдання міжгосподарського землевпорядкуван­ня аграрних формувань - це приведення розміщення, розміру і складу їх землекористувань у відповідність з потребами і за­вданнями сільськогосподарського виробництва і раціонального використання землі як основного засобу виробництва. Складо­вими частинами міжгосподарського землекористування з утво­рення і впорядкування землекористувань аграрних підприємств є: встановлення розмірів площі землекористувачів; розміщення і формування землекористувань; розміщення центральних садиб (при утворенні нових землекористувань); включення в склад землекористувань угідь певного виду, якості і в оптимальному співвідношенні; розміщення границь землекористувань; скла­дання схем внутрішньогосподарської організації території.

Землекористування повинно бути сформовано у вигляді од­ного компактного масиву зручної конфігурації і найменшої про­тяжності, не розчленованого різними природними і штучними перешкодами.

При проектуванні міжгосподарських границь у відкритій місцевості і особливо на ріллі їх розміщують прямолінійно всю­ди де можливо границі суміщають з природними і штучними пе­решкодами, живими урочищами і спорудами, магістралями, ка­налами, а також розміщують на вододілах, в місцях стоку і т.д.

Зміни границь і розмірів аграрних формувань проводиться при укрупненні і розукрупненні господарств в зв’язку з пере­розподілом земель між землекористувачами, при ліквідації дрібноконтурності, вклинюванні, а також інших незручностей, які викликані меліоративним, дорожнім чи-іншим будівництвом.

Внутрішньогосподарський землеустрій є важливим заходом з раціонального використання землі в аграрних формуваннях. Він проводиться з метою організації території аграрних форму­вань. В процесі внутрішньогосподарського землеустрою вста­новлюється характер і порядок використання земель на перс­пективу, створюється організаційно-територіальна основа для використання угідь, підвищення культури землеробства, захис­ту ґрунтів від ерозії, високопродуктивного використання техні­ки і раціональної організації праці. В проектах внутрішньогос­подарського землеустрою вирішуються наступні питання:

  • розміщення земельних масивів виробничих підрозділів і господарських центрів;
  • організація угідь і сівозмін;
  • організація території сівозмін, садів, сіножатей, пасовищ;
  • водогосподарське і дорожнє будівництво;
  • меліоративні, гідротехнічні і інші заходи боротьби з ерозією ґрунтів.

Важливою складовою частиною внутрішньогосподарського землеустрою є розміщення виробничих підрозділіві господарських центрів. При організації виробничих і господарських центрів виді­ляють три основні зони: житлову, виробничу і загальногосподар­ську. Останні дві розміщують щодо населеного пункту нижче з підвітряного боку. У господарстві може бути один або кілька гос­подарських центрів. Якщо їх кілька, тоді виділяють центральну садибу, яка повинна бути зв’язана з іншими центрами, впорядко­ваними дорогами. При визначенні кількості господарських цент­рів та їх розмірів слід враховувати: оперативне управління всіма виробничими процесами; місце розташування залізничних і вод­них станцій; потребу і забезпеченість робочою силою; скорочення витрат На управління господарством тощо. Практика свідчить, що неправильно вибрані місця для центральних садиб потребу­ють щороку додаткових вкладень, а це призводить до збільшення собівартості сільськогосподарської продукції.

Виробничі центри, ферми (молочнотоварні, відгодівельні, репродуктивні свинарські), овочівництво закритого ґрунту, підприємства з переробки і зберігання сільськогосподарської продукції та інші підрозділи, які є трудомісткими, розміщують поблизу населених пунктів. З цією метою ділянки землі для роз­міщення виробничих підрозділів потрібно вибирати з врахуван­ням організаційно-господарських, санітарно-гігієнічних, буді­вельних і зооветеринарних вимог. Бажано також, щоб ці ділянки були компактними за формою, мали невеликий схил для стікан­ня води, були ізольованими від населених пунктів, на необхід­ній віддаленості від доріг загального користування та достатньо водозабезпечені і мали можливість утилізації відходів.

Ферми розміщуються також з врахуванням відстані до кор­мової бази, пунктів переробки продукції та її реалізації. Відстань віддалення пасовищ від ферми залежить від виду статево-вікових груп тварин, а також системи використання пасовищ. При утри­манні тварин на фермі, відстань до пасовища коливається: для ко­ней – до 6 км; для овець – до 5 км; для корів – до 1,5 км; для молодняку тварин – до 3 км. Для перегону тварин на пасовища будують прогони для тварин, а також використовують наявну в господарс­тві мережу доріг. При більшій віддаленості пасовищ від ферм спо­руджують тимчасові літні майданчики, відповідно їх обладнують і утримують там тварин протягом літньо-пасовищного періоду.

При організації території земельного масиву аграрного під­приємства одним з його елементів є організація угідь та сівозмін. Для цього необхідно визначити:

  • площу і якість кожного земельного угіддя;
  • заходи щодо їх поліпшення і витрати на них; склад сільсь­когосподарських культур, придатних для вирощування;
  • види та кількість сівозмін, а також розміщення їх на тери­торії господарства.

При організації території сівозмін слід враховувати загальну площу ріллі та її конфігурацію, ґрунтові відмінності, спеціаліза­цію, структуру посівних площ тощо. Розміщуючи поля, врахову­ють рельєф місцевості. Проектуючи розміщення полів сівозмін, слід виходити з того, що вони повинні бути рівновеликими, не перетинатись ярами, річками, тощо. Допускається відхилення від середнього розміру поля 3-5%. Проектувати поля сівозмін необхідно із врахуванням доріг, лісосмуг, меліоративних споруд та інших природних контурів, які повинні бути їхніми межами. Основні лісосмуги розміщують за довжиною полів, допоміжні за шириною. Сівозміни розташовують: на землях середньої і силь­ної еродованості – ґрунтозахисні; в долинах – овочеві; біля ферм – кормові; на решті земель – польові.

Основною умовою  раціонального  розміщення  сівозмін  і організації їх території є виконання комплексу культур – технічних, меліоративних, протиерозійних і організаційно – територіальних заходів, спрямованих на підвищення родючості ґрунтів і підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Для правильної організації землекористування в аграрних формуваннях важливу роль відіграє закладання лісосмуг. При цьому слід враховувати: Поздовжні (основні) лісосмуги закладені впоперек напрямку вітрів, які переважають, а поперечні перпендикулярно до поздовжніх; відстань між лісосмугами має дорівнювати 25-30-кратній висоті дерев і враховувати загальні умови: ширина лісосмуг повинна становити 6-9м (дворядні та трирядні); відстань між лісосмугами на схилах 3-4° не повинна перевищувати 300-400 м, а на більш крутих ще менше.

Важливе значення для раціонального використання землі і ус­пішного функціонування сільськогосподарського виробництва має розміщення доріг, які залежать від їх призначення. Розрізня­ють дороги внутрішньогосподарські, магістральні і польові.

Магістральні з’єднують населені пункти господарства з міс­цями реалізації продукції, придбання ресурсів виробництва та між собою. Вони розміщуються відповідно до загальнорайонного планування.

Польові дороги розміщують на межах полів сівозмін і відпо­відно до закладання лісосмуг. Найбільш правильним є роз­міщенням доріг з південного боку лісосмуг. Ширина доріг ко­ливається і становить для основних лісосмуг 5-6 м, поперечних 4-5 м, і поздовжніх 3-4 м. Польові дороги слід розміщувати так, щоб вони з’єднували різні поля та угіддя і були постійними на період встановлення сівозмінних площ.

Дрібноконтурність угідь можна ліквідувати одночасно з трансформацією земель шляхом приведення в порядок існуючої і будівництва нової меліоративної сітки, розорювання і окультурю­вання земель вкраплених або вклинених в ріллю і інші сільсько­господарські угіддя, розчищення ріллі і інших сільськогоспо­дарських угідь від чагарників, пеньків, каменів, рекультивації кар’єрів та інших земель з порушеним ґрунтовим покровом і т.д. Один з важливих напрямів в області охорони земель і організа­ції найбільш повного, раціонального і ефективного використання єдиного державного земельного фонду – відтворення (рекультива­ція) агробіологічної продуктивності і господарської цінності по­рушених земель. Це землі всіх категорій єдиного державного фон­ду, на яких при розробці місць корисних копалин, будівельних, геологопошукових і інших робіт пройшли зміни в розмірі, рос­линному і ґрунтовому покриві, в материнських і інших підстила­ючих гірських породах. Відновлення порушених земель дозволяє не тільки збільшити площу продуктивних земель, але і виступає умовою збереження природного середовища. Відновлення землі підвищує її господарську цінність, робить її придатною для вико­ристання під ріллю, кормові угіддя, ліси і водойми.

Виділяють декілька видів рекультивації земель: знімання і зберігання родючого шару ґрунту з метою поліпшення малопро­дуктивних угідь, відновлення земель для сільськогосподарсь­кого використання, відновлення земель для лісогосподарського використання, будівництва ставків і водоймищ, використання рекультивованих територій для будівництва.

Комплекс робіт з рекультивації порушених земель здійснюється поетапно і ділиться на технічну рекультивацію (технічну підготов­ку) і біологічну рекультивацію. Перша включає в себе знімання родючого шару ґрунту, планування поверхні, засипання канав, шахтних провалів, нанесення родючого шару. Друга – відновлення родючості порушених земель для наступного сільськогосподарсько­го і лісогосподарського використання. Це досягається за рахунок вирощування трав’янистих і дерево-чагарникових культур.

загрузка...