Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

Archive for the ‘Фінанси’ Category

Оцінка фінансового стану підприємства

Среда, Февраль 4th, 2015

Фінансовий стан – ще сукупність показників, які відображають наявність, розміщення та використання фінансових ресурсів. Це – найважніша характеристика підприємства. Вона визначає конкурентоспроможність підприємства, його потенціал у діловому співробітництві, оцінює у якій мірі гарантовані економічні інтереси самого підприємства і його партнерів.

Визначення фінансового стану підприємства на ту чи іншу дату відповідає на запитання, наскільки вірно підприємство управляє фінансовими ресурсами на протязі періоду, що передує цієї даті, наскільки надійне підприємство як партнер у економічних стосунках.

В умовах ринкових відносин винятково велика роль аналізу фінансового стану підприємства. Це пов’язане з тим, що підприємства набувають самостійності і несуть повну відповідальність за результати своєї виробничо-господарської діяльності перед співвласниками (акціонерами), робітниками, банком і кредиторами.

Фінансовий стан підприємства — це сукупність показників, що відображають його спроможність покривати свої боргові зобов’язання. Фінансова діяльність охоплює процеси формування, руху і забезпечення цілісності майна підприємства, контролю за його використанням. Фінансовий стан є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства і тому визначається сукупністю виробничо-господарських факторів.

Аналіз фінансового стану – це глибоке, науково обґрунтоване дослідження фінансових відносин і руху фінансових ресурсів в єдиному виробничо-торговельному процесі.

Аналіз фінансового стану господарюючого суб’єкта включає:

1) аналіз доходності (рентабельності);

2) аналіз фінансової стійкості;

3) аналіз кредитоспроможності;

4) аналіз використання капіталу;

5) аналіз рівня самофінансування;

6) аналіз валютних самоокупності і самофінансування.

Основним джерелом інформаційного забезпечення аналізу фінансового стану підприємства служить бухгалтерський баланс: форма № 1. Баланс відображає фінансовий стан підприємства на час його складання. Щоб встановити, який вплив на стан речей, що склався, мали зовнішні і внутрішні умови діяльності підприємства, необхідно здійснити аналіз активу і пасиву балансу. І не тільки балансу, але і іншої фінансової звітності: форми № 2, форми № 3.

По сфері доступності інформацію можна поділити на відкриту і закриту (секретну). Інформація, що міститься в бухгалтерській і статистичній звітності, виходить за межі господарюючого суб’єкта і є відкритою. Кожний господарюючий суб’єкт розробляє свої планові показники, норми, нормативи, тарифи і ліміти, систему їхньої оцінки і регулювання фінансової діяльності. Ця інформація складає його комерційну таємницю, а інколи і «ноу-хау».

Аналіз доходності підприємства

Доходність господарюючого суб’єкта характеризується абсолютними і відносними показниками. Абсолютний показник доходності – це сума прибутку (доходів). Відносний показник – рівень рентабельності. Рентабельність являє собою доходність (прибутковість) виробничо-торгівельного процесу. Її величина вимірюється рівнем рентабельності. Рівень Рентабельності господарюючих суб’єктів, пов’язаних з виробництвом продукції (товару, робіт, послуг), визначається відсотковим відношенням прибутку від реалізації продукції до собівартості продукції:

,

де Р – рівень рентабельності, %: П – прибуток від реалізації продукції, грн.; С – собівартість продукції, грн.

Рівень рентабельності підприємств торгівлі, громадського харчування встановлюється відношенням прибутку від реалізації товару (продукції громадського харчування) до товарообігу.

В процесі аналізу вивчаються динаміка зміни обсягу чистого прибутку, рівень рентабельності і фактори, що їх визначають. Основними факторами, що впливають на чистий прибуток, є обсяг виручки від реалізації продукції, рівень собівартості, рівень рентабельності, доходи від позареалізаційних операцій, видатки по позареалізаційним операціям, розмір податку на прибуток інших податків, що виплачуються з прибутку.

Аналіз доходності господарюючого суб’єкта проводиться в порівнянні з планом і періодом, що передує. В умовах сильних інфляційних процесів важливо забезпечити співставлення показників і виключити вплив на них підвищення цін. Аналіз проводиться по даним роботи за рік. Показники минулого року наведені до співставленності з показниками звітного року з допомогою індексації цін. Планові Показники розробляються господарюючим суб’єктом самостійно для внутрішнього користування.

Аналіз виконання планових показників дозволяє відповісти на питання: чи отримав господарюючий суб’єкт те, що планував отримати? Якщо ні, то хто винний – неефективна робота чи неефективне планування?

На величину собівартості впливають різноманітні фактори, які можна звести в дві групи.

Перша група – зовнішні фактори, що відображають загальний рівень розвитку економіки країни і які не залежать від діяльності господарюючого суб’єкта. Вплив цієї групи факторів проявляється в рівні цін на сировину, товар, матеріали, обладнання, енергоносії, тарифах на транспорт, воду та інші матеріальні послуги, ставках орендної плати, нормах амортизаційних відрахувань, відрахувань на державне соціальне страхування, на медичне страхуванню і ін.

Друга група – внутрішні фактори, безпосередньо пов’язані з результатами діяльності господарюючого суб’єкта, з підприємницькою активністю. До цих факторів відносяться обсяг виручки від реалізації, форми і системи оплати праці, підвищення продуктивності праці, покращення використання основних фондів і оборотних коштів тощо.

Аналіз собівартості доцільно проводити в двох напрямках: вивчення загального рівня собівартості і факторів, що впливають на розмір всіх або більшості елементів затрат; аналіз окремих видів затрат з метою виявлення резервів економії по конкретним елементам затрат. На рівень собівартості продукції великий вплив має виручка від реалізації продукції. Всі затрати по відношенню до обсягу виручки можна поділити на дві групи: умовно-постійні і змінні.

Умовно-постійними називаються затрати, сума яких не змінюється при зміні виручки від реалізації продукції. До цієї групи відносяться: орендна плата; амортизація основних фондів; знос нематеріальних активів; знос матеріальних і швидкозношуваних предметів; видатки на утримання будинків, приміщень; послуги сторонніх підприємств і організацій; затрати на підготовку і перепідготовку кадрів; затрати некапітального характеру, що пов’язані з процесом вдосконалення технології і організації виробництва; відрахування в ремонтний фонд, відрахування на обов’язкове страхування майна і інші види затрат. Умовно-постійні затрати аналізуються по абсолютній сумі.

Змінні затрати – це затрати, сума яких змінюється пропорційно зміні обсягу виручки від реалізації продукції. Ця група включає: видатки на сировину; транспортні витрати; видатки на оплату праці; паливо, газ і електроенергію для виробничих цілей; видатки на тару і упаковку; відрахування на державне соціальне страхування, в пенсійний фонд, на обов’язкове медичне страхування, в фонд зайнятості і ін.

Змінні затрати аналізуються шляхом співставлення рівнів затрат у відсотках до обсягу виручки.

Розмежування затрат на умовно-постійні і змінні дозволяє чітко показувати залежність між виручкою від реалізації продукції, собівартістю і розміром прибутку від реалізації продукції.

Аналіз фінансової стійкості

В умовах ринку, коли господарська діяльність підприємства і його розвиток здійснюється за принципами самофінансування, а при нестачі власних фінансових ресурсів – за рахунок позичкових коштів, дуже важливо проаналізувати фінансову незалежність підприємства від зовнішніх джерел, оскільки саме вони впливають на запас фінансової стійкості підприємства за умови, що його власні кошти більші від позичених. Фінансова стійкість оцінюється за співвідношенням власних і позичкових коштів в активах підприємства за темпами нагромадження власних коштів в результаті господарської діяльності, співвідношенням довгострокових і короткострокових зобов’язань підприємства, достатнім забезпеченням матеріальних оборотних засобів власними джерелами, що і є сутністю фінансової стійкості підприємства.

Стійкість фінансового стану підприємства характеризується системою фінансових коефіцієнтів. Вони розраховуються, як співвідношення абсолютних показників активу і пасиву балансу. Аналіз фінансових коефіцієнтів полягає в порівнянні їх значень з базовими величинами, а також у вивченні їх динаміки за звітний період та за декілька років. У якості базових величин можуть бути використані значення показників даного підприємства за минулий рік, середньогалузеві показники, значення показників найперспективніших підприємств. Крім того в якості бази порівняння можуть служити теоретично обґрунтовані або отримані в результаті експертних оцінок величини, що характеризують оптимальні або критичні (порогові) з точки зору стійкості фінансового стану значення показників.

Одним із найважливіших показників, що характеризують фінансову стійкість підприємства та його незалежність від позикових коштів є коефіцієнт автономії, який визначається шляхом ділення суми власних коштів на загальну суму фінансування (загальний підсумок балансу) і розраховується за формулою:

Він показує, частку власних коштів у загальній сумі всіх коштів підприємства, авансованих ним для здіснення статутної діяльності. Вважається, що чим вища частка власних коштів (капіталу), тим більше шансів у підприємства справитися з непередбаченими обставинами, що викликають в ринковій економіці. Мінімальне порогове значення . Таке значення показника дає підстави вважати, що всі зобов’язання підприємства можуть бути покритті його власними коштами. Рівень автономії цікавить не тільки саме підприємство, але і його кредиторів. Збільшення коефіцієнту автономії свідчить про збільшення фінансової незалежності, підвищує гарантії погашення підприємством своїх зобов’язань та розширює можливості залучення коштів ззовні.

Коефіцієнт автономії доповнює коефіцієнт співвідношення залучених та власних коштів, який є часткою від ділення всієї суми зобов’язань по залучених коштах на суму власних коштів:

,

Цей коефіцієнт показує скільки позичкових коштів залучило підприємство на одну грн. вкладених у активи власних коштів. Нормальним вважається співвідношення 1:2, при якому одна третина загального фінансування сформована за рахунок залучених коштів. Нормальне обмеження для цього показника менше 1.

Для збереження мінімальної фінансової стабільності підприємства коефіцієнт співвідношення залучених та власних коштів повинен бути обмеженим значеннями відношення мобільних коштів до вартості іммобілізованих. Цей показник називається коефіцієнтом співвідношення мобільних та іммобілізованих коштів і розраховується за формулою:

,

Значення цього коефіцієнту у великій мірі залежить від галузевих особливостей підприємства.

Важливою характерністю стійкості фінансового стану є також коефіцієнт маневрування, який дорівнює відношенню власних оборотних коштів до суми їх джерел формування:

,

Цей коефіцієнт показує, яка частка власних коштів підприємства знаходиться в мобільній формі, що дозволяє більш або менш маневрувати цими коштами. Низьке значення цього показника означає, що значна частина власних коштів підприємства закріплена в цінностях іммобілізаційного характеру, які є менш ліквідними, тобто не можуть бути достатньо швидко перетворені на грошову готівку. З фінансової точки зору підвищення коефіцієнту маневрування та його високий рівень завжди позитивно характеризує підприємство: власні кошти при цьому мобільні, а більша частина їх вкладена не в основні засоби та позаоборотні активи, а в оборотні засоби. Тому збільшення коефіцієнту маневрування є бажаним, але в тих межах, в яких він можливий при конкретній структурі майна підприємства. Якщо коефіцієнт збільшується не за рахунок зменшення вартості основних коштів, а завдяки випереджаючому збільшенню власних джерел у порівнянні із збільшенням основних коштів, що вкладені в основні засоби, у тому випадку збільшення коефіцієнту дійсно свідчить про збільшення фінансової стійкості підприємства. У якості оптимальної величини коефіцієнт маневрування може бути прийнятий у розмірі ≥0,5. це означає, що менеджер підприємства та його власники повинні дотримуватися паритетного принципу вкладання власних коштів в активи мобільного та іммобілізованого характеру, що забезпечить достатню ліквідність балансу.

Крім коефіцієнта маневрування застосовують коефіцієнти мобільності всіх коштів підприємства та оборотних коштів. Перший з них визначає відношення вартості оборотних коштів до вартості всього майна підприємства за формулою:

,

Цей коефіцієнт характеризує частку коштів для погашення боргів. Чим вище значення коефіцієнту, тим більше у підприємства можливостей забезпечувати безперервну роботу і розраховуватись з кредиторами. Коефіцієнт мобільності оборотних коштів визначається діленням найбільш мобільної їх частини (грошових коштів) та короткострокових фінансових вкладень на вартість оборотних коштів:

,

Цей коефіцієнт показує частку абсолютно готових до платежу коштів в загальній сумі коштів, спрямованих на погашення довгострокових боргів.

Одним з основних показників стійкості фінансового стану підприємства є коефіцієнт забезпеченості запасів і затрат власними джерелами їх формування. Він дорівнює відношенню суми власних оборотних та довгострокових позичкових коштів до вартості запасів і затрат підприємства. Він обчислюється за формулою:

,

Нормальне обмеження цього показника, яке підтверджується даними господарської практики, складає .

Нормальний коефіцієнт забезпеченості запасів і затрат власними оборотними коштами визначається, виходячи з того, що власними джерелами повинні бути покриті необхідний розмір запасів і затрат, а інші можна покрити короткостроковими коштами. При цьому необхідний розмір запасів і затрат в більшій мірі відповідає обґрунтованій потребі в них в ті періоди, коли швидкість їх обертання вища.

Важливу характеристику структури коштів підприємства дає коефіцієнт майна виробничого призначення, який дорівнює відношенню суми основних коштів, капітальних вкладень, устаткування, виробничих запасів на незавершені виробництва до вартості всього майна підприємства:

,

Нормальним вважається таке обмеження цього показника: . Паритетний принцип вкладання коштів у майно виробничої сфери та сфери обігу створює сприятливі умови як для утворення виробничого потенціалу, так і для фінансової діяльності.

Частковими значеннями коефіцієнту майна виробничого призначення є показники, що характеризують частку основних коштів та матеріальних оборотних коштів у вартості майна.

Коефіцієнт основних засобів дорівнює відношенню основних коштів до підсумку балансу:

,

При аналізі фінансового стану доцільно вивчити правильність застосування власних оборотних коштів і виявити їхню іммобілізацію. Іммобілізація власних оборотних коштів означає використання їх не за призначенням, тобто в основні засоби, нематеріальні активи і фінансові довгострокові вкладення. В умовах ринкової економіки господарюючий суб’єкт самостійно розпоряджається своїми власними і залученими коштами. Тому аналіз іммобілізації власних оборотних коштів проводиться тільки за різкого зменшення власних засобів за звітний період.

Аналіз платоспроможності та ліквідності

Одним з найважливіших критеріїв фінансового становища підприємства є оцінка його платоспроможності, під якою розуміється здатність підприємства розрахуватися по своїх довгострокових зобов’язаннях. Отже, платоспроможним є те підприємство, у якого активи більше, ніж зовнішні зобов’язання.

Засобом для погашення боргів можуть також служити такі наявні в підприємства запаси товарно-матеріальних цінностей, короткострокові, готова продукція, фінансові вкладення. При їхній реалізації підприємство отримує грошові кошти.

Іншими словами, теоретично погашення заборгованості забезпечується всіма оборотними активами підприємства. Якщо підприємство може покрити поточну заборгованість по платежам за рахунок засобів, що враховуються на рахунках активів балансу підприємства, то воно являється платоспроможним.

Діагностика платоспроможності підприємства здійснюється шляхом порівняння наявності та одержання коштів з платіжними зобов’язаннями першої необхідності.

Критерієм оцінки платоспроможності підприємства являється ліквідність.

Здатність підприємства платити по своїх короткострокових зобов’язаннях називається ліквідністю, тобто підприємство вважається ліквідним, якщо воно в стані виконати свої короткострокові зобов’язання, реалізуючи поточні активи. Основні засоби, якщо тільки вони не здобуваються з метою подальшого перепродажу, у більшості випадків не можуть бути джерелами погашення поточної заборгованості підприємства.

Ліквідність активів – це здатність активів підприємства швидко перетворюватися у спосіб платежу, а також зберігати свою вартість незмінною. Для погашення зобов’язань можуть використовуватися різні види активів, які відрізняються один від одного обертаністю, тобто часом, необхідним для перетворення їх у грошову форму. Чім менше часу необхідно для того щоб актив перетворився у грошову форму, тім вище його ліквідність.

У залежності від ступеню ліквідності активи підприємства підрозділяються на слідуючи групи :

- найліквідніші активи ( А1) – грошові кошти та короткострокові фінансові інвестиції;

- швидкореалізуємі активи ( А2) – дебіторські заборгованості та інші активи;

- повільно реалізуються (А3) – виробничі запаси та витрати ( сировина, матеріали, запасні частини, готова продукція, товари, незавершене виробництво, крім витрат майбутніх періодів, та інші ), довгострокові фінансові вкладення, розрахунки з засновниками;

- важкореалізовувані активи ( А4) – основні фонди, нематеріальні активи, незавершене

будівництво, довгострокові фінансові інвестиції та інші необоротні активи, тобто 1 розділ активу балансу підприємства.

Пасиви балансу підрозділяються по ступеню строковості їх оплати на слідуючи групи:

- найбільш строкові пасиви (П1) – кредиторські заборгованості та кредити, що не погашені в строк;

- короткострокові пасиви (П2) – короткострокові кредити та найомні кошти ( строком до одного року );

- довгострокові пасиви (П3) – довгострокові кредити та найомні кошти ;

- постійні пасиви ( П4) – власний капітал підприємства ( перший розділ пасиву

Аналіз платоспроможності здійснюється шляхом співставлення наявності і надходження засобів з платежами першої необхідності. Найбільш чітко платоспроможність виявляється при її аналізі за відносно короткий термін (тиждень, півмісяця). Платоспроможність вимірюється через коефіцієнт платоспроможності, що являє собою відношення грошових сум, що є в наявності, до суми негайних платежів на певну дату або на наступний період:

,

де КП – коефіцієнт платоспроможності, %; Г – грошові суми, що є в наявності, грн.; П – сума негайних платежів, грн.

Якщо коефіцієнт платоспроможності дорівнює або більший одиниці, то це означає, що господарюючий суб’єкт платоспроможний. Якщо коефіцієнт менший за одиницю, то в процесі аналізу необхідно встановити причини нестачі платіжних засобів (зменшення зростання суми виручки, доходів, прибутку, неправильне використання оборотних коштів, наприклад, надмірні запаси сировини, товару, готової продукції і ін.).

Під кредитоспроможністю господарюючого суб’єкта розуміється наявність у нього підстав для одержання кредиту і повернення його в зазначений термін. Кредитоспроможність Позичальника характеризується його дбайливістю при розрахунках по раніше отриманим кредитам, поточним фінансовим станом і можливістю при необхідності мобілізувати грошові засоби з різноманітних джерел. Банк, перш ніж надати кредит, визначає ступінь ризику, що він готовий прийняти на себе, та розмір кредиту, що може бути наданий. Аналіз умов кредитування припускає вивчення:

1) «солідності» позичальника, що характеризується своєчасністю розрахунків по раніше отриманим кредитам, якістю наведених звітів, відповідальністю і компетентністю керівництва;

2) «спроможності» позичальника виробляти конкурентноспроможну продукцію;

3) «доходів». При цьому проводиться оцінка прибутку, що одержується банком при кредитуванні конкретних затрат позичальника, по порівнянню з середньою доходністю банку. Рівень доходів банку повинен бути пов’язаний зі ступенем ризику при кредитуванні. Банк оцінює розмір прибутку, що одержується позичальником з точки зору можливості сплати банку відсотків при здійсненні нормальної фінансової діяльності;

4) «цілі» використання крупних ресурсів;

5) «суми» кредиту. Це вивчення проводиться виходячи з проведення позичальником заходу ліквідності балансу, співвідношення між власними і позиченими коштами;

6) «погашення». Це вивчення виробляється шляхом аналізу повернення кредиту за рахунок реалізації матеріальних цінностей, наданих гарантій і використання заставного права;

7) «забезпечення» кредиту, тобто вивчення статуту і положень з точки зору визначення прав банку брати під заставу під видану позичку активи позичальника, включаючи цінні папери.

При аналізі кредитоспроможності використають цілий ряд показників. Найбільш важливими є норма прибутку на вкладений капітал і ліквідність.

Норма прибутку на вкладений капітал визначається відношенням суми прибутку до загальної суми пасиву по балансу:

,

де Р – норма прибутку; П – сума прибутку за звітний період (квартал, рік), грн.;

– загальна сума пасиву, грн.

Зростання цього показника характеризує тенденцію прибуткової діяльності позичальника, його доходності.

Ліквідність господарюючого суб’єкта – це спроможність його швидко погашати свою заборгованість. Вона визначається співвідношенням величини заборгованості і ліквідних засобів, тобто засобів, що можуть бути використані для погашення боргів (готівкові гроші, депозити, цінні папери, елементи оборотних коштів що реалізуються і ін.). По суті, ліквідність господарюючого суб’єкта означає ліквідність його балансу. Ліквідність Балансу висловлюється в ступені покритті зобов’язань господарюючого суб’єкта його активами, термін перетворення яких в гроші відповідає терміну погашення зобов’язань. Ліквідність означає безумовну платоспроможність господарюючого суб’єкта і припускає постійну рівність між активами і зобов’язаннями продавця як по загальній сумі, так і по термінам настання. Аналіз ліквідності балансу полягає в порівнянні засобів по активу, що були згруповані по ступеню їхньої ліквідності і розташованих в порядку зменшення ліквідності, зі зобов’язаннями продавця по пасиву, об’єднаними по термінам їхнього погашення і в порядку зростання термінів.

Ступінь перетворення поточних активів на готівку неоднаковий. Тому у вітчизняній та світовій практиці обчислюють три відносні показники ліквідності.

Ліквідність господарюючого суб’єкта оперативно можна визначити за допомогою коефіцієнту абсолютної ліквідності, що являє собою відношення грошових засобів, готових для платежів і розрахунку, до короткострокових зобов’язань.

,

де КАЛ – коефіцієнт абсолютної ліквідності господарюючого суб’єкта; Г – грошові засоби (в касі, на розрахунковому рахунку, на валютному рахунку, в розрахунку, в шляху, інші грошові засоби), грн.; Ц – цінні папери і короткострокові вкладення, грн.; К – короткострокові кредити і позичені кошти, грн.; 3 – кредиторська заборгованість і інші пасиви, грн.

Цей коефіцієнт характеризує можливість господарюючого суб’єкта мобілізувати грошові засоби для покриття короткострокової заборгованості. Чим вищий даний коефіцієнт, тим надійніший позичальник.

Другий показник відрізняється від першого тим, що в чисельнику до раніше наведеної суми додаються суми короткострокової дебіторської заборгованості, яка є реальною до отримання. Цей показник має назву коефіцієнт ліквідності та розраховується за формулою:

,

Він відображає прогнозовані платіжні можливості підприємства, за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторами.

Третій показник ліквідності – коефіцієнт покриття або поточної ліквідності, в чисельнику містить ще вартість матеріально-виробничих запасів, які у випадку необхідності можна продати тобто перетворити на готівкові кошти. Однак це вже менш ліквідна стаття у порівнянні з попередніми, оскільки на реалізацію запасів знадобиться певний час. Формула розрахунку має такий вигляд:

,

Коефіцієнт покриття показує платіжні можливості підприємства, які оцінюються за умови не тільки своєчасних розрахунків з дебіторами та при сприятливій реалізації готової продукції, а ще і продажу у випадку необхідності інших елементів матеріальних оборотних коштів.

Слід мати на увазі, що всі банки користуються показниками кредитоспроможності. Однак кожний з них формує свою кількісну систему оцінки, що складає комерційну таємницю банку, в розподілі позичальників на три категорії: надійний (кредитоспроможний), нестійкий (обмежено кредитоспроможний), ненадійний (некредитоспроможний). Позичальник, визнаний надійним, кредитується на загальних умовах; в цьому випадку може бути застосований пільговий порядок кредитування. Якщо позичальник виявляється нестійким клієнтом, то при укладанню кредитного договору передбачаються норми контролю за діяльністю позичальника і поворотністю кредиту (гарантія, поручительство, щомісячна перевірка забезпечення, умови заставного права, підвищення процентних ставок і ін.). Якщо позивач визнаний ненадійним клієнтом, то кредитування його здійснювати недоцільно. Банк може надати позичку тільки на особливих умовах, передбачених в кредитному договорі.

Головними причинами незабезпечення ліквідності і кредитоспроможності господарюючого суб’єкта є наявність дебіторської заборгованості, особливо невиправданої заборгованості, порушення зобов’язань продавця перед клієнтами, нагромадження надлишкових виробничих і товарних запасів, низька ефективність господарської діяльності, уповільнення оборотності оборотних коштів.

Аналіз використання капіталу

Вкладення капіталу повинно бути ефективним. Під ефективністю використання капіталу розуміється величина прибутку на один карбованець вкладеного капіталу.

Йдеться про комплексне поняття, що включає в себе рух оборотних коштів, основних фондів, нематеріальних активів. Тому аналіз використання капіталу проводиться по окремим його частинам, після цього робиться зведений аналіз.

1. Ефективність використання оборотних коштів характеризується передусім їхньою оберненістю. Під оберненістю засобів розуміється тривалість проходження засобами окремих стадій виробництва і обігу. Час, протягом якого оборотні кошти знаходяться в обороті, тобто послідовно переходять з однієї стадії в іншу, складає період обороту оборотних коштів.

Оберненість оборотних коштів обчислюється тривалістю одного обороту в днях (оборотність оборотних коштів в днях) або кількістю обертів за звітний період (коефіцієнт оберненості). Тривалість одного обороту в днях являє собою відношення суми середнього залишку оборотних коштів до суми одноденної виручки за період, що аналізується:

,

де Z – оберненість оборотних коштів, днів; О – середній залишок оборотних коштів, грн.;

t – число днів періоду, що аналізується (90, 360); Т – виручка від реалізації продукції за період, що аналізується, грн.

Коефіцієнт оберненості засобів характеризує розмір обсягу виручки від реалізації в розрахунку на 1 грн. оборотних коштів. Він визначається як відношення суми виручки від реалізації продукції до середнього залишку оборотних коштів по формулі:

,

де КО – коефіцієнт оберненості, звороту; Т – виручка від реалізації продукції за що аналізується період, грн.; О – середній залишок оборотних коштів, грн.;

Коефіцієнт оберненості засобів – це фондовіддача оборотних коштів. Збільшення його свідчить про більш ефективне використання оборотних коштів. Коефіцієнт оберненості одночасно показує кількість обертів оборотних коштів за період, що аналізується, і може бути розрахований діленням кількості днів періоду, що аналізується на тривалість одного обороту в днях (оберненість в днях):

,

де КО – ккоефіцієнт оберненості засобів, обертів; t – кількість днів періоду, що аналізується (90, 360); Z – оберненості оборотних коштів, днів.

Важливим показником ефективності використання оборотних коштів є також коефіцієнт завантаження засобів в обігу. Коефіцієнт завантаження засобів в обігу характеризує суму оборотних коштів, що авансуються на 1 грн. виручки від реалізації продукції. Іншими словами, він являє собою оборотну фондомісткість, тобто затрати оборотних коштів (в копійках) для одержання 1 грн. реалізованої продукції (робіт, послуг). Коефіцієнт завантаження засобів в звороті являє собою відношення середньої остачі оборотних коштів до суми виручки від реалізації продукції:

,

де КЗ – коефіцієнт завантаження засобів в обороті, коп.; О – середній залишок оборотних коштів, грн.; Т – виручка від реалізації продукції за період, що аналізується, грн. 100 – перевід гривень в копійки.

Коефіцієнт завантаження засобів в звороті (КЗ) – величина, зворотна коефіцієнту оборотності засобів (КО). Чим менший коефіцієнт завантаження засобів, тим ефективніше використовуються оборотні кошти.

2. Ефективність використання основних фондів вимірюється показниками фондовіддачі і фондомісткості.

Фондовіддача основних фондів встановлюється відношенням обсягу виручка від реалізації продукції до середньої вартості основних фондів:

,

де Ф – фондовіддача, грн.; Т– обсяг виручки від реалізації продукції, грн.; С– середньорічна вартість основних фондів, грн.

Зростання фондовіддачі свідчить про підвищення ефективності використання основних фондів.

Фондомісткість продукції є величина, зворотна фондовіддачі. Вона характеризує затрати основних засобів (в копійках), що авансуються на один карбованець виручки від реалізації продукції:

,

де ФВ – фондомісткість продукції, коп.; С – середньорічна вартість основних фондів, грн.;

Т – виручка від реалізації продукції, грн..; 100 – перевід гривень в копійки.

Зниження фондомісткості продукції свідчить про підвищення ефективності використання основних фондів.

Показник фондовіддачі тісно пов’язаний з продуктивністю праці і фондоозброєністю праці, що характеризується вартістю основних фондів, що приходяться на одного робітника.

Взаємозв’язок між фондовіддачею та продуктивністю праці і фондоозброєністю має :

; ;

;

; ;

де В – продуктивність праці, грн.; R – чисельність робітників, чоловік; ФВ – фондоозброєність праці, грн.; Ф – фондовіддача основних фондів, грн.

Таким чином, основною умовою зростання фондовіддачі є перевищення темпів росту продуктивності праці над темпами росту фондоозброєності праці.

3. Ефективність використання нематеріальних активів вимірюється, як і використання основних фондів, показниками фондовіддачі і фондомісткості.

4. Ефективність використання капіталу в цілому наступна. Капітал в цілому являє собою суму оборотних коштів, основних фондів, нематеріальних активів. Ефективність використання капіталу найкраще характеризується його рентабельністю. Рівень Рентабельності капіталу вимірюється відсотковим відношенням балансового прибутку до величини капіталу.

Рівень Рентабельності капіталу може бути висловлений наступною формулою, що характеризує його структуру:

,

де Р – рівень рентабельності капіталу, %; П – балансовий прибуток, грн.; Т – виручка, грн.; КО – ккоефіцієнт оберненості засобів, обертів; Ф – фондовіддача основних фондів, грн.; ФН – фондовіддача нематеріальних активів, грн.

Дана формула показує, що рівень рентабельності капіталу знаходиться в прямій залежності від рівня балансового прибутку на 1 грн. виручки, коефіцієнта оборотності оборотних коштів, фондовіддачі основних фондів, фондовіддачі нематеріальних активів].

Таким чином можна сказати, що фінансовий стан – це сукупність показників, що

відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан – найважливіша характеристика підприємства. Воно визначає конкурентоспроможність підприємства, його потенціал у діловому співробітництві, оцінює, у якому ступені гарантовані економічні інтереси самого підприємства і його партнерів по фінансовим і іншим відносинам.

Стійкий фінансовий стан формується в процесі усієї виробничо-господарської діяльності підприємства. Визначення його на ту або іншу дату відповідає на запитання, наскільки підприємство ефективно управляє фінансовими ресурсами протягом періоду, що передує цій даті.

Показники фінансового стану повинні бути такими, щоб усі ті, хто зв’язаний з підприємством економічними відносинами, могли одержати відповідь на питання, наскільки надійне підприємство як партнер цих відношень, а отже, прийняти рішення про економічну вигідність продовження з ним цих відносин.

У кожного партнера (як партнерів можуть бути інші підприємства, інвестори, банки, податкові органи) – свій критерій економічної вигідності, тому показники фінансового стану повинні бути такими, щоб кожен партнер міг зробити висновок про нього з погляду своїх інтересів.

Фінансовий стан підприємства є головним критерієм для банків при рішенні питань про доцільність видачі йому кредиту, а при позитивному рішенні цього питання – під які відсотки і на який термін. Оцінка платоспроможності та фінансової стійкості необхідна також інвесторам при прийняті рішення про купівлі підприємств, при здійсненні капіталовкладень в ці підприємства. Страховим компаніям при укладенні договорів страхуванні підприємств.

Фінансовий стан підприємства залежить від виробничих або комерційних результатів

діяльності і від рівня фінансової роботи з організації і використання фінансових ресурсів. Чим вище показники виробництва і реалізації продукції (або товарів) чим нижче їхня собівартість, тим вище рентабельність і прибуток, тим краще фінансовий стан підприємства. Надійний фінансовий стан, сучасне і правильне регулювання фінансів у процесі господарської діяльності сприяють без утруднень, вчасно й у повному обсязі виконувати всі господарські заходи, здійснювати оплату зобов’язань, праці працюючих, капітальні вкладення і вести розширене відтворення.

Питання для самоконтролю

Основні показники фінансового стану підприємства.

Основні джерела інформації для аналізу фінансового стану підприємства.

Платоспроможність підприємства і критерії її оцінки.

Ліквідність підприємства і методика оцінки показників ліквідності.

Основні напрямки аналізу фінансового стану підприємства.

Фінансове планування на підприємстві

Вторник, Февраль 3rd, 2015

Фінансова стратегія підприємства

Перспективне фінансове планування визначає найважливіші показники, пропорції та темпи розширеного відтворення, є основною формою реалізації головних цілей підприємства. Перспективне планування включає розробку фінансової стратегії підприємства та прогнозування його фінансової діяльності.

За умов ринкової економіки, самостійності підприємств. Їхньої відповідальності за результати діяльності виникає об’єктивна необхідність визначення тенденцій розвитку фінансового стану та перспективних фінансових можливостей. На вирішення таких питань і спрямовано фінансову стратегію підприємства. Розробка фінансової стратегії — це галузь фінансового планування. Як складова частина загальної стратегії економічного розвитку, вона має узгоджуватися з цілями та напрямками останньої. У свою чергу, фінансова стратегія справляє суттєвий вплив на загальну економічну стратегію підприємства. Зміна ситуації на макрорівні та на фінансовому ринку спричиняє коригування як фінансової, так і загальної стратегії розвитку підприємства.

Теорія фінансової стратегії, досліджуючи об’єктивні економічні закономірності ринкових відносин, розробляє форми та способи виживання й розвитку за нових умов. Фінансова стратегія включає методи та практику формування фінансових ресурсів, їх планування та забезпечення фінансової стійкості підприємства за ринкових умов господарювання. Фінансова стратегія охоплює всі форми фінансової діяльності підприємства: оптимізацію основних та оборотних засобів, формування та розподіл прибутку, грошові розрахунки, інвестиційну політику.

Всебічно враховуючи фінансові можливості підприємств, об’єктивно оцінюючи характер внутрішніх та зовнішніх факторів, фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам, які склалися на ринку товарів та фінансовому ринку. Фінансова стратегія передбачає визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір найефективніших способів їх досягнення. Цілі фінансової стратегії мають підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та спрямовуватися на максимізацію прибутку та ринкової вартості підприємства. За розробки фінансової стратегії слід ураховувати динаміку макроекономічних процесів, тенденції розвитку вітчизняних фінансових ринків, можливості диверсифікації діяльності підприємства. Фінансова стратегія підприємства забезпечує:

—формування та ефективне використання фінансових ресурсів;

—виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження фінансових ресурсів на цих напрямках;

—відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можливостям підприємства;

—визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами,

Завданнями фінансової стратегії є:

— визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей;

—визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб’єктами господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами;

—фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності на перспективу;

—вивчення економічних та фінансових можливостей Імовірних конкурентів, розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості;

—розробка способів виходу із кризового стану та методів управління за умов кризового стану підприємств.

На підставі фінансової стратегії визначається фінансова політика підприємства за основними напрямками фінансової діяльності: податкова, цінова, амортизаційна, дивідендна, Інвестиційна.

У процесі розробки фінансової стратегії особлива увага приділяється виробництву конкурентоспроможної продукції, повноті виявлення грошових доходів, мобілізації внутрішніх ресурсів, максимальному зниженню собівартості продукції, формуванню та розподілу прибутку, визначенню оптимальної потреби в оборотних коштах, раціональному використанню залучених коштів, ефективному використанню капіталу підприємства.

Важливе значення для формування фінансової стратегії має врахування факторів ризику. Фінансова стратегія розробляється з урахуванням ризику неплатежів, інфляційних коливань, фінансової кризи та інших непередбачених обставин.

Основу перспективного фінансового планування становить прогнозування, яке є втіленням стратегії підприємства на ринку. Фінансове прогнозування полягає у вивченні можливого фінансового стану підприємства на перспективу. На відміну від планування, прогнозування передбачає розробку альтернативних фінансових показників та параметрів, використання яких відповідно до тенденцій зміни ситуації на ринку дає змогу визначити один із варіантів розвитку фінансового стану підприємства.

Основою фінансового прогнозування є узагальнення та аналіз наявної інформації з наступним моделюванням і врахуванням факторів можливих варіантів розвитку ситуації та фінансових показників. Методи та способи прогнозування мають бути достатньо динамічними для того, щоб своєчасно врахувати ці зміни.

Результатом перспективного фінансовою планування є розробка трьох основних документів:

— прогноз звіту про прибутки та збитки;

— прогноз руху грошових коштів (баланс грошових потоків);

— прогноз балансу активів та пасивів підприємства.

Прогнозний звіт про прибутки та збитки показує обсяг прибутку. який буде одержано в наступному періоді.

Прогноз руху грошових коштів відображає рух грошових потоків за операційною, інвестиційною фінансовою діяльністю. Він дає можливість визначити джерела капіталу й оцінити його використання в наступному періоді.

За допомогою прогнозу руху грошових коштів можна визначити, скільки грошових коштів необхідно вкласти в господарську діяльність підприємства, синхронність надходження і витрачання грошових коштів, що дає можливість визначити потребу в залученні капіталу й перевірити майбутню ліквідність підприємства.

Таблиця 13.1.

Прогноз руху грошових коштів

Показники

2001

2002

2003 

Надходження грошових коштів

Доходи (виручка) від основної операційної діяльності

Інші доходи

Емісія цінних паперів

Отримані банківські кредити

Інші надходження

Усього надходжень

Витрачання грошових коштів

Збільшення товарно-матеріальних запасів

Капітальні вкладення (інвестиції в збільшення основного капіталу)

Заробітна плата

Інші витрати

Погашення позик та сплата процентів


Закінчення таблиці 13.1.

Податки та інші обов’язкові платежі

Усього витрат

Після складання прогнозу руху грошових коштів розробляється стратегія фінансування підприємства.

Прогноз балансу підприємства входить до складу директивного фінансового планування. Баланс підприємства — це зведено таблиця, що в ній відображено джерела капіталу (пасив) і його розміщення (актив). Баланс активів і пасивів необхідний для того, щоб оцінити, в які види активів спрямовуються грошові кошти і за рахунок яких видів джерел (пасивів) передбачається фінансування створення активів.

Структура балансу, що прогнозується (як правило, на плановий трирічний період) відповідає загальновживаній структурі балансу підприємства, оскільки за вихідний береться бухгалтерський баланс підприємства на останню дату.

Успіх фінансової стратегії підприємства гарантується, коли фінансові стратегічні цілі відповідають реальним економічним та фінансовим можливостям підприємства, коли чітко централізовано фінансове керівництво, а методи його є гнучкими та адекватними змінам фінансово-економічної ситуації.

Зміст, завдання та методи фінансового планування

Головна мета фінансового плану підприємства полягала у виявленні невикористаних ресурсів І визначенні суми платежів у бюджет, величина якої відповідала перевищенню доходів підприємства над його витратами. Сума та рівень витрат централізовано нормувались. Надмірна централізація фінансів за планово-директивної економіки послаблювала економічні стимули для розширення виробництва. Це негативно позначалось на результатах фінансово-господарської діяльності підприємств, Державні дотації в багатьох галузях сягали значних розмірів, оскільки ці галузі були збитковими або малорентабельними.

Галузеві Міністерства займалися перерозподілом доходів та прибутків підприємств. Значна частина прибутку й тимчасово вільних коштів ефективно працюючих підприємств вилучалась для фінансування державних видатків та на покриття витрат збиткових підприємств галузі.

За ринкової економіки значно підвищується матеріальна відповідальність керівника підприємства за його фінансовий стан. Саме тому зросло значення перспективного, поточного та оперативного фінансового планування для забезпечення стійкого фінансового стану та підвищення рентабельності підприємств.

Фінансове планування є необхідним для фінансового забезпечення розширення кругообігу виробничих фондів, досягнення високої результативності виробничо-господарської діяльності, створення умов, які забезпечили б платоспроможність та фінансову стійкість підприємства. Ринок ставить високі вимоги до якості фінансового планування, оскільки нині за негативні наслідки своєї діяльності відповідальність нестиме само підприємство. За нездатності врахувати несприятливу ринкову кон’юнктуру підприємство стає банкрутом і підлягає ліквідації з відповідними негативними наслідками для засновників.

Сьогодні фінансове планування вимагає використання нових принципів організації. Його зміст та форми мають бути суттєво змінені у зв’язку з новими економічними умовами та соціальними орієнтирами.

За адміністративної економіки фінансове планування базувалось на директивних планових показниках виробничого та соціального розвитку підприємства. Нині ця база перестала існувати, оскільки підприємства вже не одержують директивних вказівок «зверху». Державне замовлення, яке збереглося, утратило своє колишнє директивне значення і розглядається підприємством лише як одна з можливих сфер реалізації продукції. Відтак фінансове планування має орієнтуватися на ринкову кон’юнктуру, ураховувати ймовірність настання певних подій і одночасно розробляти моделі поведінки підприємства за зміни ситуації з матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами.

Фінансове планування — це процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямками Їх цільового використання згідно з виробничими та маркетинговими показниками підприємства у плановому періоді. Метою фінансового планування є забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування.

Фінансове планування втілює встановлені цілі у форму конкретних фінансових показників і забезпечує фінансовими ресурсами закладені в виробничому плані економічні пропорції розвитку.

Значення фінансового планування полягає в тому, шо воно дає можливість визначити життєздатність проекту підприємства за умов конкуренції і є інструментом одержання фінансової підтримки від зовнішніх інвесторів.

Отже, основними завданнями фінансового планування на підприємстві є:

• забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами;

• установлення раціональних фінансових відносин із суб’єктами господарювання, банками, страховими компаніями;

• визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціонального його використання;

• виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів;

• здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.

Фінансове планування дає змогу розв ‘язати такі конкретні питання:

- які грошові кошти може мати підприємство в своєму розпорядженні;

- які джерела їх надходження; чи достатньо фінансових ресурсів для виконання накреслених завдань;

- яка частина коштів має бути перерахована в бюджет, позабюджетні фонди, банкам та іншим кредиторам;

- як повинен здійснюватися розподіл та використання прибутку на підприємстві;

- як забезпечується реальна збалансованість планових витрат І доходів підприємства на принципах самоокупності та самофінансування.

У фінансовому плануванні використовується балансовий метод. Його зміст полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела покриття. При цьому використовуються різні способи: нормативний, розрахунково-аналітичний, оптимізації планових рішень, економіко-математичного моделювання.

Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тім, що на основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба суб’єкта підприємницької діяльності у фінансових ресурсах та визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими нормативами є ставки податків, ставки, зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нормативи бувають галузевими, регіональними та індивідуальними.

За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та їх зміни в плановому періоді.

Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових розрахунків для того, щоб вибрати з них найоптимальніший. Відтак можуть використовуватися різні критерії вибору:

• максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного капіталу;

• економія фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат;

• економія поточних витрат;

• мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату;

• максимум абсолютної суми одержаного прибутку. Фінансове планування (крім уже згадуваних способів розрахунків) потребує широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб уможливлює знаходження кількісного вираження взаємозв’язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Економіко-математична модель — це точний математичний опис факторів, які характеризують структуру та закономірності зміни даного економічного явища і здійснюються з допомогою математичних прийомів. Моделювання може здійснюватися за функціональним та кореляційним зв’язком. Економіко-математичне моделювання дає змогу перейти в плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обґрунтованості планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального варіанта фінансового плану.

Зміст фінансового плану та порядок його складання

За ринкової економіки для вирішення виробничих та комерційних завдань, які потребують вкладання коштів, необхідною є розробка внутрішнього фірмового документа — бізнес-плану.

Бізнес-план має:

— давати конкретні уявлення про те, як функціонуватиме підприємство, яке місце воно займатиме на ринку;

— містити всі виробничі характеристики майбутнього підприємства, детально описувати схему його функціонування;

— розкривати принципи та методи керівництва підприємством;

— обов’язково містити програму управління фінансами, без якої неможливо розпочати справу та забезпечити ефективність її виконання;

— показати перспективи розвитку підприємства інвесторам та кредиторам.

При складанні бізнес-плану керуються такими стимулюючими мотивами:

1) подати інформацію про підприємство та про наміри власників;

2) викласти стратегію і тактику підприємства та показати, як взаємодіють різноманітні підрозділи підприємства, будучи одним цілим;

3) висвітлити фінансові цілі та розробити детальні кошториси, з допомогою яких можна проконтролювати фактичні витрати та доходи;

4) переконати третю сторону надати необхідні кошти або сприяти підприємству в іншій формі.

Узагальнення ще не дуже великого досвіду складання бізнес-планів вітчизняними підприємствами дає змогу виділити такі галузі

їх застосування:

—вибір економічно вигідних напрямків та способів досягнення позитивних фінансових результатів підприємствами за нових умов господарювання, неплатоспроможності суб’єктів;

—підготовка підприємствами інвестиційних проектів для залучення інвестицій та банківських кредитів;

— складання проектів емісії акцій, облігацій та інших цінних паперів підприємств;

—залучення Іноземних інвесторів для розвитку підприємств;

—обґрунтування пропозицій щодо приватизації підприємств державної та комунальної власності.

За умов економічної кризи перехідного періоду бізнес-план підприємства має передусім вирішувати завдання поліпшення його фінансового стану. У цьому зв’язку розгляд саме фінансового аспекту бізнес-плану є найактуальнішим.

Фінансовий план — це найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльністю. Цей розділ бізнес-плану включає такі складові:

— прогноз обсягів реалізації;

— баланс грошових надходжень та витрат;

— таблицю доходів та витрат;

— прогнозований баланс активів та пасивів підприємства;

— розрахунок точки беззбитковості.

Нині, коли підприємствам надано самостійність у плануванні, вони можуть не складати фінансового плану або складати його в будь-якій довільній формі, що її вони вважають для себе найбільш прийнятною.

Враховуючи зміни в бухгалтерському обліку і фінансовій звітності, які відбуваються з введенням національних стандартів (положень) бухгалтерського обліку, можуть бути запропоновані такі форми і зміст поточного фінансового плану (табл. 13.2).

Таблиця 13.2

План доходів та витрат підприємства

Статті доходів і витрат

Рядок

Сума тис. грн.

І. Надходження

А. Від основної діяльності

1. Доходи від реалізації продукції, робіт, послуг

1

1700

2. Інші операційні доходи

2

400

Підсумок по розділу А

3

2100

Б. Від фінансових операцій

1. Доходи від участі в капіталі

4

100

2. Дивіденди і проценти одержані

5

250

3- Доходи від Інших фінансових операцій

6

40

Підсумок по розділу Б

7

390

5. Від іншої звичайної діяльності

1. Доходи від реалізації фінансових інвестицій

8

70


Продовження таблиці 13.2.

2. Доходи від реалізації необоротних активів

9

10

3. Доходи від реалізації майнових комплексів

10

4. Інші доходи від звичайної діяльності

11

30

Підсумок по розділу В

12

110

Г. Від надзвичайних подій

1. Відшкодування збитків від надзвичайних подій

13

2. Інші надзвичайні доходи

14

Підсумок по розділу Г

15

—-

Всього надходжень

16

2600

II. Витрати

А. З А. За основною діяльністю

1. Витрати на реалізовану готову продукцію, роботи, послуги

17

1000

2. Адміністративні витрати

18

300

3. Витрати на збут

19

150

4. Інші операційні витрати

20

50

Підсумок по розподілу А

21

1500

Б. За фінансовими операціями

1, Витрати від участі в капіталі

22

80

2. Проценти за користування кредитами

23

200

3. Інші фінансові витрати

24

20

Підсумок по розділу Б

25

300


Закінчення таблиці 13.2.

В. За іншою звичайною діяльністю

1- Витрати за реалізованими фінансовими інвестиціями

26

60

2. Витрати за реалізованими необоротними активами

27

3. Витрати за реалізованими майновими комплексами

28

30

Підсумок по розділу В

29

90

Г. За надзвичайними подіями

1. Витрати від стихійного лиха

30

-—

2- Витрати від техногенних аварій

31

10

3. Інші надзвичайні витрати

32

-—

Підсумок по розділу Г

33

10

Усього витрат

34

1900

Фінансовий результат (ряд.16—ряд. 37)

35

+700

III. Податок на прибуток

36

190

Результат від основної діяльності (ряд. 3 — рад. 21)

37

+600

Результат від фінансових операцій (ряд. 7 — ряд. 25)

38

+90

Результат від іншої звичайної діяльності (ряд, 12 — ряд. 29)

39

+20

Результат від надзвичайних подій (ряд. 15 —ряд. 33)

40

-10

Поточне фінансове планування є складовою частиною перспективного плану, є, власне, його конкретизацією. Воно полягає в розробці: плану руху грошових коштів, плану про прибутки (збитки), плану бухгалтерського балансу,

Складання фінансового плану може відбуватися в три етапи:

1. Аналіз очікуваного виконання фінансового плану поточного року.

2. Розгляд та вивчення виробничих, маркетингових показників, на підставі яких розраховуватимуться планові фінансові показники.

3. Розробка проекту фінансового плану.

Мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів та витрат.

Поточний фінансовий план складається на рік з розбивкою по кварталах, оскільки протягом року потреба в грошових коштах значно змінюється І може статися брак або надлишок фінансових ресурсів.

Розбивка річного фінансового плану на більш короткі проміжки часу дає змогу відстежувати виникнення вхідних і вихідних грошових потоків, визначити потребу в залученні коштів.

Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної його частин.

Підприємства, які не складають бізнес-плану, виручку від реалізації визначають методом прямого рахунку, виходячи із запланованого обсягу асортименту виробів, або з допомогою укрупненого методу. Підприємства, які працюють з бізнес-планом, виручку від реалізації відображають у «Прогнозі обсягів реалізації».

У процесі складання плану доходів та витрат необхідно перевірити взаємоузгодженІсть запланованих сум витрат та відрахувань із джерелами покриття Їх відповідними доходами та надходженням коштів, передбачених у першому розділі плану доходів та витрат. Витрати на реалізацію продукції, передбачені в другому розділі плану доходів та витрат, повинні покриватися з виручки від реалізації продукції та послуг (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного збору).

Якщо виручка від реалізації продукції та послуг (за вирахуванням податків) виявляється меншою за витрати на реалізовану продукцію, тоді прибуток у першому розділі буде відсутній. У другому розділі з’являться збитки в сумі перевищення витрат над виручкою.

Після визначення всіх статей плану доходів та витрат та підведення підсумку в кожному розділі перевіряють рівень їхньої збалансованості. Для цього підсумки першого розділу порівнюють з підсумками другого розділу плану доходів та витрат. Сальдо всіх надходжень і всіх витрат характеризують фінансовий результат діяльності підприємства. Якщо має місце негативний фінансовий результат (збиток), необхідно переглянути витрати в бік зменшення або відшукати додаткові резерви доходів та надходження коштів.

Таким чином, у процесі фінансового планування здійснюється конкретна ув’язка кожного виду витрат з джерелом фінансування.

Поточний фінансовий план можна розробляти на підставі річного плану руху грошових коштів за видами діяльності з розбивкою по

кварталах.

За допомогою такої форми плану підприємство може перевірити реальність джерел надходження грошових коштів і обґрунтованість їхнього витрачання за видами діяльності.

Зміст і значення оперативного фінансового плану

Оперативне фінансове планування необхідне підприємству з метою контролю за фактичним надходженням грошових коштів на поточний рахунок та витрачанням коштів у процесі господарської діяльності, виконання поточного фінансового плану. Це пов’язано з тим, що фінансове забезпечення підприємницької та інвестиційної діяльності відбувається за рахунок власних та залучених коштів, що потребує повсякденного ефективного контролю за формуванням і використанням фінансових ресурсів.

Річний фінансовий план (план доходів та витрат грошових коштів) характеризує обсяг фінансових ресурсів, необхідних для фінансово-господарської діяльності. Він є орієнтиром для фінансової роботи підприємству плановому році.

Виконання фінансового плану здійснюється безпосередньо в процесі фінансово-господарської діяльності, забезпечуючи стабільну платоспроможність підприємства через оперативне фінансове планування. З цією метою доцільно складати баланс грошових надходжень—оперативний фінансовий план .

Баланс надходжень коштів показує, коли в підприємства виникають тимчасово вільні кошти, а коли воно має додаткову потребу в них. Це дає фінансовому менеджеру можливість тимчасово вільні фінансові кошти вкласти на депозитні рахунки комерційних банків або інвестувати в цінні папери для одержання доходів, а в періоди, коли виникає додаткова потреба, — забезпечити залучення коштів.

Оперативне фінансове планування полягає в складанні та виконанні платіжного календаря. Його складають на квартал із розбивкою по місяцях або на місяць із розбивкою по декадах. У платіжному календарі відображається весь грошовий оборот підприємства, основна частина якого проходить через поточний, валютний, позиковий та інші рахунки підприємства в банку. У платіжному календарі відбито рух грошових коштів відповідно до їх надходження та використання (табл. 13.3).

Таблиця 13.3.

ПЛАТІЖНИЙ КАЛЕНДАР ЗА— 200__ року

№ п/п

Статті

План

Факт

Відхил.

Надходження

1

Виручка від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг

ВІД ОСНОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2

Виручка від реалізації основних фондів, нематеріальних активів, непотрібних і зайвих залишків сировини і матеріалів

3

Штрафи, пені та інші надходження від застосування економічних санкцій

4

Надходження від реалізації цінних паперів І валюти

5

Дивіденди, відсотки, прибутки від цінних паперів та депозитів

6

Надходження від погашення дебіторської заборгованості покупців

7

Кредити отримані

8

Аванси, отримані від покупців, замовників


Продовження таблиці 13.3.

9

Надходження орендної плати

10

Отримана безповоротна фінансова допомога

11

Цільові надходження

12

Кошти, що надходять для формування статутного фонду

13

Інші надходження

Усього надходжень

Видатки

1

Платежі, пов’язані із задоволенням негайних потреб

2

Заробітна плата і прирівняні до неї платежі

3

Платежі в бюджет усього

у тім числі: акцизний збір податок на додану вартість податок на прибуток податок на землю податок із власників транспортних засобів інші податки і збори

4

Внески в Пенсійний фонд

5

Внески на обов’язкове соціальне страхування і страхування на випадок безробіття

6

Інші відрахування в позабюджетні фонди

7

Оплата за товарно-матеріальні цінності

8

Оплата рахунків за отримані послуги підрядчиків за виконання капітальних робіт

9

Погашення кредиторської заборгованості


Закінчення таблиці 13.3.

10

Погашення термінових позичок банку

11

Погашення прострочених позичок банку

12

Погашення довгострокових позичок банку

13

Сплата відсотків за кредит

14

Авансові платежі

15

Орендна плата

16

Платежі за векселями

17

Виплата дивідендів

18

Інші видатки

Усього видатків

Перевищення надходжень над видатками

Перевищення видатків над надходженнями

Залишок коштів на початок року

Залишок коштів на кінець року

У платіжному календарі фіксуються всі види грошових платежів та надходжень підприємств незалежно від їх джерел та напрямків використання, тобто показаний увесь грошовий оборот за певний проміжок планового періоду.

Платіжний календар дає можливість фінансовим службам підприємства забезпечити оперативне фінансування, виконання розрахункових та платіжних зобов’язань, фіксувати поточні зміни платоспроможності підприємства. Він уможливлює спостереження за станом оборотних коштів та вказує на необхідність використання позикових та залучених коштів у плановому періоді.

Складення платіжного календаря дає змогу виявити недостатність коштів, з’ясувати причини такого становища, визначити відповідні заходи для запобігання фінансовим ускладненням.

Важливе місце в оперативній фінансовій роботі підприємства займає своєчасне погашення кредиторської, а також своєчасне стягнення дебіторської заборгованості.

На підприємстві має бути організований повсякденний оперативний контроль за платежами та надходженням матеріальних цінностей, виконанням фінансових зобов’язань перед бюджетом, позабюджетними фондами, банками. Необхідно періодично перевіряти дебіторську заборгованість за даними бухгалтерського обліку та звітності, інвентаризації.

Дебіторська заборгованість, утворена в межах узгодженого сторонами строку оплати, є нормальним явищем у фінансово-господарській діяльності. Дебіторська заборгованість, яка перевищує погоджені строки платежів, знижує платоспроможність підприємств. Саме тому необхідно ретельно аналізувати стан заборгованості кожного суб’єкта господарювання за такими статтями: розрахунки з покупцями, з підзвітними особами, з іншими дебіторами; векселі одержані; аванси видані; бюджетні платежі, платежі із соціального страхування, з оплати праці. При цьому слід ураховувати реальні умови, а тому доцільно розглянути:

• який відсоток неповернення дебіторської заборгованості припадає на одного або кількох головних боржників;

• імовірність погашення дебіторської заборгованості, строки ЇЇ виникнення, а також питому вагу простроченої заборгованості;

• питому вагу векселів у загальному обсязі дебіторської заборгованості.

Кредиторська заборгованість у складі залучених коштів займає суттєве місце. Якщо кредиторська заборгованість підприємства виникає в процесі господарських зв’язків з іншими господарськими суб’єктами в межах нормального документообігу та встановлених форм розрахунків, то вона не суперечить чинному законодавству і не може справити негативний вплив на фінансовий стан інших суб’єктів господарювання. Якщо ж кредиторська заборгованість виникла внаслідок порушення правил розрахунків та кредитування, то вона призводить до фінансових ускладнень в інших підприємств.

Прострочені постачальникам платежі найчастіше виникають тоді, коли на підприємстві не налагоджено чіткої фінансової роботи:

оборотні кошти заморожені в дебіторській заборгованості або в наднормативних, не про кредитованих банком товарно-матеріальних цінностях; розмір власних оборотних коштів недостатній та не покриває необхідної мінімальної потреби підприємства в них для забезпечення поточної діяльності.

Платіжний календар конкретизує поточний фінансовий план, уточнює його показники, дає змогу використати наявні резерви для підвищення ефективності використання фінансових ресурсів підприємства, дає точніше уявлення про стан платежів та розрахунків у періоді, що аналізується.

З допомогою платіжного календаря постійно контролюється платоспроможність підприємства.

Отже, постійний оперативний контроль, який здійснюється з допомогою платіжного календаря, є надзвичайно важливим засобом виконання поточного фінансового плану — плану доходів і витрат підприємства.

Питання для самоконтролю

1. Яки основні задачі фінансового планування?

2. Які основні етапи складання фінансового плану?

3. Які основні складові фінансового плану підприємства?

4. Які основні статті доходної та видаткової частин фінансового плану підприємства?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Грошові надходження. Фінансові показники підприємства

Воскресенье, Февраль 1st, 2015

Характеристика і склад грошових надходжень підприємства

У процесі виробничо-господарської діяльності підприємств постійно здійснюється кругообіг коштів. Укладання коштів у виробництво з метою виготовлення товарів і отримання виручки від Їх продажу характеризує кругообіг коштів підприємств.

Забезпечення грошових надходжень, які потрібні для відшкодування витрат виробництва й обігу, своєчасне виконання фінансових зобов’язань перед державою, банками та іншими суб’єктами господарювання, формування доходів і прибутку є найважливішою стороною діяльності підприємств.

Вхідні грошові потоки підприємств за їхніми джерелами можна поділити на внутрішні та зовнішні. Коли кошти надходять з будь-яких джерел на самому підприємстві, вони належать до внутрішніх. Надходження коштів за рахунок ресурсів, які мобілізуються на фінансовому ринку, свідчить про використання зовнішніх джерел. Структура вхідних грошових потоків залежить від сфери діяльності та організаційно-правової форми підприємства. У країнах з розвинутою ринковою економікою 60—70 % фінансових ресурсів надходить на підприємства за рахунок внутрішніх джерел.

Внутрішні грошові надходження згідно з чинною практикою обліку і звітності включають:

— доходи від основної (операційної) діяльності — виручка від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.

— доходи від іншої операційної діяльності (реалізація оборотних активів, іноземної валюти; від операційної оренди, операційних курсових різниць; одержані пені, штрафи, неустойки; від списання кредиторської заборгованості; одержані гранти, субсидії, інші доходи).

— доходи від фінансових операцій: від спільної діяльності, інвестицій в асоційовані і дочірні підприємства, одержані дивіденди, одержані відсотки за облігаціями, одержані лізингові платежі та інші доходи.

— доходи від іншої звичайної діяльності: реалізації фінансових інвестицій, основних засобів, нематеріальних активів, інших необоротних активів; ліквідації необоротних активів; неопераційних курсових різниць; безоплатно отриманих оборотних активів; уцінки необоротних активів і фінансових Інвестицій.

—доходи від надзвичайних подій: відшкодування збитків від надзвичайних подій; інші надзвичайні доходи.

Отже, грошові надходження підприємств відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і грошові фонди, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, удосконалення та розширення власного господарства, збільшення власного капіталу.

Фінансові показники підприємства та їх характеристика

Процес виробництва завершується доведенням продукції до споживача. Реалізація продукції (Т — Г") — це кінцева стадія кругообігу коштів підприємства (Г — Т… В… V — Г), яка є його важливим показником. Рух товарів і коштів створює основу економічних відносин між виробниками, постачальниками, посередниками і покупцями.

Для підприємства-виробника реалізація продукції є свідченням, що вона за споживчими властивостями, якістю та асортиментом відповідає і потребам покупців, суспільному попиту.

На практиці можуть використовуватись два методи визначення моменту реалізації продукції:

а) продукцію відвантажено або відпущено споживачу (відбулася передача права власності), — метод нарахування;

б) одержано кошти на рахунок постачальника за реалізовану продукцію — касовий метод.

В обох випадках усі розрахунково-платіжні документи мають бути оформлені відповідно до чинного положення. Реалізація продукції завжди передбачає зміну форми вартості (Т — Г). Тому бартер, або прямий товарообмін (Т — Т), не можна вважати реалізацією продукції. За бартерного обміну товарів не відбувається руху коштів, нема надходжень виручки від реалізації продукції, тобто не відбувається зміни форми вартості.

Згідно з національними стандартами бухгалтерського обліку на Україні визначення моменту реалізації продукції вважається метод нарахувань. Виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається по переходу права власності – по відвантаженню продукції, підписанню актів на виконання робіт, послуг, по підписанню договорів та інше.

Розмір виручки від реалізації продукції, за інших однакових умов, залежить від:

1) кількості, асортименту та якості продукції, що підлягає реалізації;

2) рівня реалізаційних цін.

Обсяг (кількість) реалізованої продукції прямо впливає на величину виручки, а сама кількість реалізованої продукції залежить від обсягу виробництва товарної продукції і зміни величини перехідних залишків нереалізованої продукції на початок і кінець року. Асортимент реалізованої продукції справляє двоякий вплив на величину виручки. Зростання в загальному обсязі реалізованої продукції питомої ваги асортименту з більш високою ціною збільшує величину виручки, і навпаки.

Прямий вплив на розмір виручки справляє й рівень відпускних цін. У свою чергу, на рівень цін впливають якість і споживчі властивості, строки реалізації продукції, попит і пропонування на ринку.

За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані і регульовані ціни.

Фіксовані ціни встановлюються адміністративне (державою), переважно на послуги першої необхідності і на товари, які монопольне виготовляються державою (газ, електроенергія та ін.). Регульовані ціни встановлюються регулюванням рівня рентабельності товарів першої необхідності, наприклад хлібобулочних виробів, продуктів дитячого харчування тощо. При цьому державою встановлюються індикативні ціни — мінімальний і максимальний рівні цін. У решті випадків користуються вільними цінами, тобто цінами, які склалися на ринку під впливом попиту і пропозицій за домовленістю сторін — постачальників І споживачів.

Установлюючи вільні ціни, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції") і податок на додану вартість.

Розрахунок ціни продукції можна здійснити за такими формулами:

Ц1=С+П,

де Ц1 — ціна продукції (ціна виробника продукції); С — собівартість продукції; П — прибуток.

Ц2=С+П+ПДВ,

де Ц2 — ціна продукції з податком на додану вартість; ПДВ — податок на додану вартість.

Ц3 == С+П + A3 + ПДВ,

де Ц3 — ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість; A3 — акцизний збір.

Відтак повну роздрібну ціну продукції можна розрахувати за формулою:

Ц4 = С + П + A3 +ПДВ + ТН,

де Ці — роздрібна ціна продукції; ТН — торгова націнка.

Залежно від того, кому реалізується продукція, встановлюються відпускні та роздрібні ціни. Відвантаження продукції здійснюється посередникам оптом або партіями за відпускними цінами. Посередники реалізують цю продукцію роздрібним торговим організаціям за цінами, які включають збутові націнки. Безпосередньо споживачам роздрібні торгові організації продають товари за роздрібними цінами, тобто з торговою націнкою. Продаючи товари за фіксованими цінами, торгові організації отримують торгову знижку.

За умов ринкової економіки ціни стають найважливішим фактором регулювання процесу виробництва та споживання і безпосередньо впливають на попит і пропозицію.

Планову виручку від реалізації продукції визначають методом прямого рахунку, множенням кількості реалізованих виробів на їхню реалізаційну ціну і додаванням отриманих сум за всією номенклатурою виробів.

Виручку від реалізації кожної номенклатури виробів визначають за формулою:

В=Р · Ц,

де В — виручка, Р— кількість реалізованих виробів, Ц — ціна реалізації кожного виробу.

Обсяг реалізації можна розрахувати, виходячи з товарного випуску виробів у плановому періоді, додаючи залишки виробів на початок планового періоду і віднімаючи такі на кінець планового періоду. Плановий обсяг реалізації обраховують з формули:

Р=З1 +Т-З2,

де Р — обсяг реалізації в плановому періоді; З1 — залишки кожного виду готових виробів на складі та відвантажених на початок планового періоду; Т — випуск товарної продукції в плановому періоді; З2 — залишки кожного виду виробів на складі на кінець планового періоду.

Реалізаційні ціни в плановому періоді визначають на основі цін базового періоду, які коригують на передбачувані зміни в плановому періоді, у тім числі з урахуванням попиту і пропонування.

Коли асортимент виробів надто великий, розрахунок плану реалізації можна здійснювати комбінованим методом. Виручку від реалізації основних видів продукції визначають методом прямого рахунку, а для підрахунку виручки від реалізації виробів іншого асортименту користуються укрупненим методом. Для розрахунку беруть товарний випуск за всією номенклатурою залишків виробів, додають до нього вартість залишків на початок планового періоду і віднімають очікувані залишки на кінець планового періоду за відпускними вільними цінами і за собівартістю.

Виручка від реалізації продукції, робіт і послуг є основним джерелом відшкодування коштів на виробництво і реалізацію продукції, утворення доходів і формування фінансових ресурсів. За ринкової економіки обсягу продажу і виручці приділяється особлива увага. Від величини виручки залежить не тільки внутрішньовиробниче відшкодування витрат і формування прибутку, а й своєчасність і повнота податкових платежів, погашення банківських кредитів, які впливають на рівень виплачених відсотків, що в кінцевому рахунку позначається на фінансовому результаті діяльності підприємства.

Виручка від реалізації продукції — це сума коштів, які надійшли па рахунок підприємства за реалізовану продукцію. Вона є основним джерелом грошових доходів і фінансових ресурсів підприємств. Виручка від реалізації продукції є фінансовою категорією, яка виражає грошові відносини між постачальниками і споживачами товару.

Дохід ( виручка) від реалізації продукції ( товарів, робіт, послуг) – відображає загальний доход від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг без урахування наданих знижок, повернення проданих товарів та непрямих податків ( податку на додану вартість, акцизного збору тощо).

Податок на додану вартість – відображає суму податку на додану вартість, яка включена у складі доходу (виручки) від реалізації продукції.

Акцизний збір – підприємства – платники акцизного збору відображають суму, яка врахована у складі доходу ( виручки) від реалізації продукції.

Інші відрахування з доходу – відображаються надані знижки, повернення товару та інші суми, що підлягають вирахуванню з доходу ( виручки) від реалізації продукції без непрямих податків.

Чистий дохід ( виручка) від реалізації продукції – визначається шляхом вирахування з доходу (виручки) від реалізації продукції ( товарів, робіт, послуг) відповідних податків, зборів, знижок тощо.

Крім доходів від операційної діяльності ( виручки від реалізації продукції, робіт, послуг) підприємства отримають доходи від іншої операційної діяльності.

До них відносяться:

• прибутки і збитки минулих років, що були виявлені у звітному періоді;

• невідшкодовані збитки від надзвичайних ситуацій (стихійних лих, пожеж, аварій);

• надходження боргів, списаних раніше як безнадійні;

• штрафи, пені, неустойки, що надходили за порушення господарських договорів суб’єктами господарювання у зв’язку із застосуванням фінансових санкцій;

• штрафи, отримані за несвоєчасне погашення податкового кредиту з державного бюджету;

• кредиторська заборгованість між підприємствами недержавної форми власності, щодо якої минув термін позовної давності;

• дебіторська заборгованість, щодо якої минув термін позовної давності;

• прибуток від завищення цін і тарифів;

• курсова різниця від операцій в іноземній валюті;

• прибуток (збиток) від ліквідації основних засобів;

• вартісна різниця відвантаженої та отриманої частини виконаного повністю бартерного контракту;

• прибуток (збиток) від спільної діяльності.

З переходом на ринкові основи господарювання зростає роль фінансової та інвестиційної діяльності підприємств. Пошук фінансових джерел розвитку підприємств у напрямку найефективнішого інвестування фінансових ресурсів, операцій із цінними паперами та інші питання фінансової діяльності набувають важливого значення для фінансових служб підприємств.

Важливий напрямок фінансової діяльності підприємства в умовах ринкової економіки — це раціональне використання вільних фінансових ресурсів, пошук ефективних напрямків інвестування коштів, які даватимуть підприємству додатковий прибуток. Прибуткове інвестування грошових коштів здійснюється на фінансовому ринку.

Купуючи акції, облігації інших підприємств, необхідно виходити з того, що інвестувати треба тільки надлишкові фінансові ресурси. При цьому в підприємства мають бути готівкові кошти на випадок надзвичайних обставин. Ця готівка може бути у формі грошового залишку на банківських рахунках або у високоліквідних цінних паперах (державних облігаціях, казначейських зобов’язаннях).

Перш ніж придбати акції (облігації) будь-якого підприємства, необхідно всебічно вивчити його діяльність, проаналізувати його фінансові результати. Цінність акцій визначається тими доходами, котрі очікуються підприємством у майбутньому, а не рівнем дивідендів, обіцяних у рекламних проспектах. Не рекомендується давати згоду, маючи лише неперевірену інформацію про стан справ того підприємства, цінні папери котрого планується придбати. Не можна купувати акції фірм, які не публікують звітів про свої доходи.

Стан справ підприємства, до акцій якого виник інтерес, необхідно порівнювати із загальною ситуацією у відповідній галузі економіки.

Підприємствам не рекомендується відмовлятися від придбання акцій (облігацій) тільки через невисокі дивіденди. Іноді ліпше погодитись на порівняно невисокі дивіденди, якщо при цьому забезпечується стабільність і тривалість їх отримання.

Однак відсутність у нашій країні необхідних умов для функціонування вільного фінансового ринку унеможливлює дотримання цих вимог. В Україні поки що відсутнє ефективне державне регулювання випуску й торгівлі цінними паперами. Немає необхідної інформації, котра б забезпечувала прийнятну міру ризику операцій з цінними паперами.

Кошти, отримані підприємством у вигляді дивідендів, відсоткові як результат придбання акцій, облігацій, або боргових зобов’язань інших підприємств, а також часток участі у спільних підприємствах, складають доходи від інвестиційної діяльності.

Тимчасово вільні грошові засоби підприємства можуть вкладати на депозитні рахунки в комерційні банки під обумовлений відсоток і отримувати інші фінансові доходи.

До інших фінансових доходів підприємства відносяться також суми лізингових платежів за здійснення фінансового лізингу.

В результаті своєї господарчої діяльності підприємство, крім вищевказаних доходів, може отримувати інші доходи.

До інших доходів також належать кошти, отримані підприємством від реалізації фінансових інвестицій або боргових зобов’язань інших підприємств, реалізації основних засобів, нематеріальних активів, цілісних майнових комплексів та інші доходи.

Наприклад, у процесі фінансово-господарської діяльності окремі підприємства порушують фінансові зобов’язання, умови господарських договорів, за що до них застосовуються економічні санкції. Коли ці умови порушує контрагент, він зобов’язаний сплатити штрафи, пені, неустойки та Інші види санкцій, а також відшкодувати збитки, завдані підприємству. Як уже було сказано, у звітному році в підприємства може з’явитися прибуток минулих років тощо.

До фінансових показників відносяться також :

  Собівартість реалізованої продукції – показується виробнича собівартість реалізованої продукції ( робіт, послуг) або собівартість реалізованих товарів. Собівартість реалізованої продукції (товарів, послуг) визначається згідно П(С)БО 9 “Запаси” і П(С)БО 16 “Витрати ” . Вона включає прямі матеріальні та трудові витрати, що припадають на реалізовану продукцію, що забезпечила дохід звітного періоду.

Слід мати на увазі, що в торгівлі під собівартістю товарів розуміється їх закупівельна вартість, а у виробництві – фактична собівартість продукції (робіт, послуг), що припадає на реалізований товар за відрахуванням загальногосподарських ( адміністративних) витрат, витрат на збут,, інших операційних витрат.

Валовий прибуток – розраховується як різниця між чистим доходом від реалізації продукції

( товарів, робіт) і собівартістю реалізованої продукції товарів, робіт, послуг).

Адміністративні витрати – загальногосподарські витрати, пов’язані з управлінням та обслуговуванням підприємства.

Витрати на збут – відображаються витрати підприємства, пов’язані з реалізацією продукції (товарів)- витрати на утримання підрозділів, що займаються збутом продукції, рекламу, доставку продукції споживачам тощо.

Інші операційні витрати – відображаються : собівартість реалізованих виробничих запасів; сумнівні (безнадійні ) борги та витрати від знецінення запасів; втрати від операційних курсових різниць; визнані економічні санкції, а також усі інші витрати, що виникають у процесі операційної діяльності підприємства ( крім витрат, що включаються до собівартості продукції, товарів, робіт, послуг.

Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку ( збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку визначення фінансових результатів від операційної діяльності підприємства в цілому можна здійснити за такою схемою (тис. грн.).

1. Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) 6300

2. Відрахування з доходу;

— податок на додану вартість 1050

— акцизний збір 320

— рентні платежі —

— інші відрахування 250

3. Чистки дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (1-2) 4680

4. Собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) 3000

5. Валовий прибуток (збиток) (3-4) 1680

6. Інші операційні доходи 1240

7. Адміністративні витрати 950

8. Витрати на збут 220

9. Інші операційні витрати 660

10. Фінансові результати (прибуток)

від операційної діяльності (5 + 6 – 7 – 8 – 9 ) 1090

Фінансові витрати показуються витрати на проценти та інші витрати підприємства, пов’язані із залученням позичкового капіталу.

Інші витрати відображається собівартість реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; витрат від операційних курсових різниць; втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів; інших витрат, які виникають у процесі звичайної діяльності ( крім фінансових витрат) , але не пов’язані з операційною діяльністю підприємства.

Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат ( збитків).

Прибуток від звичайної діяльності визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків на прибуток ( податок на прибуток визначається на основі даних бухгалтерського обліку згідно П(С)БО № 17 “Податок на прибуток”).

Надзвичайні доходи і надзвичайні витрати відображаються відповідно : невідшкодовані витрати від надзвичайних подій ( стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій тощо) , включаючи затрати на запобігання втрат від стихійного лиха та техногенних аварій, які визначені за вирахуванням суми страхового відшкодування та покриття втрат від надзвичайних ситуацій за рахунок інших джерел; доходи й витрати від інших подій та операцій, які відповідають визначенню надзвичайних подій. Втрати від надзвичайних подій відображаються за вирахуванням суми, на яку зменшується податок на прибуток від звичайної діяльності внаслідок цих втрат.

Податок із прибутку від надзвичайних подій – це сума, яка сплачується з надзвичайного прибутку.

Чистий прибуток (збиток) розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку.

Абсолютна сума прибутку, отримана підприємством, у тім числі прибуток від основної діяльності, є дуже важливими показниками. Однак вони не можуть характеризувати рівень ефективності господарювання. За інших однакових умов більшу суму прибутку отримає підприємство, яке володіє більшим капіталом, використовує більше живої і матеріалізованої праці, більше виробляє й реалізує продукції (робіт, послуг).

Прибуток — це частина отриманого на вкладений капітал чистого доходу підприємства, що характеризує його винагороду за ризик підприємницької діяльності.

Щоб зробити висновок про рівень ефективності роботи підприємства, отриманий прибуток необхідно порівняти зі здійсненими витратами.

По-перше, витрати можна розглядати як поточні витрати діяльності підприємства, тобто собівартість продукції (робіт, послуг). Тут можливі різні варіанти визначення поточних витрат і прибутку, що використовуються у розрахунках.

По-друге, витрати можна розглядати як авансовану вартість (авансований капітал) для забезпечення виробничої та фінансово-господарської діяльності підприємства. Тут також можливі різні варіанти визначення авансованої вартості й визначення прибутку, що береться для розрахунків.

Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність. У найширшому, найзагальнішому розумінні рентабельність означає прибутковість або дохідність виробництва й реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих видів її; дохідність підприємств, організацій, установ у цілому як суб’єктів господарської діяльності; прибутковість різних галузей економіки.

Рентабельність безпосередньо пов’язана з отриманням прибутку. Однак її не можна ототожнювати з абсолютною сумою отриманого прибутку. Рентабельність — це відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Різні варіанти рішень, що приймаються при визначенні прибутку, поточних витрат, авансованої вартості, для розрахунку рентабельності, зумовлюють наявність значної кількості показників рентабельності.

Для розрахунку рівня рентабельності підприємств можуть використовуватися: загальний прибуток; прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від основної діяльності. При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку можна визначати в різних варіантах

  Для розрахунку рентабельності галузей економіки береться загальна сума прибутку, отримана підприємствами, об’єднаннями, іншими госпрозрахунковими формуваннями, що входять у відповідну галузь економіки. На рівень рентабельності галузі впливатиме наявність у ній низькорентабельних і збиткових підприємств.

Використання чистого прибутку підприємства

Прибуток є важливим показником ефективності виробничо-господарської діяльності, а також джерелом формування централізованих І децентралізованих фінансових ресурсів.

Отриманий підприємством прибуток може бути використаний для задоволення різноманітних потреб.

По-перше,, він спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бюджетних видатків. Це досягається вилученням у підприємств частини прибутку в державний бюджет у вигляді податку на прибуток підприємства.

По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самих підприємств і використовується ними для забезпечення господарської діяльності.

Отже, отриманий підприємством прибуток є об’єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи.

Перший етап — це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою й підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових питань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирішення якого залежить розвиток економіки в цілому.

Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом кількох чинників. Істотне значення при цьому має податкова політика держави щодо суб’єктів господарювання. Ця політика реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у визначенні об’єктів оподаткування, ставках оподаткування, у порядку надання податкових пільг.

Другий етап — це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

Прибуток, що залишався в розпорядженні підприємства, не дорівнює сумі чистого прибутку. Чинні нормативні акти визначають, що за рахунок прибутку підприємства повинні сплачуватися дивіденди, поповнюватися фінансові резерві, статутний капітал.

 Отже, в умовах ринкової економіки результати фінансово-інвестиційної діяльності і позареалізаційних операцій є постійними джерелами грошових доходів і формування прибутку підприємств.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні джерела надходження коштів на підприємстві;

2. Назвіть основні надходження, що відносяться до доходів від інвестиційної діяльності;

3. Назвіть основні надходження, що відносяться до доходів від іншої фінансової діяльності ;

4. Як визначається собівартість реалізованої продукції?

5. Що таке адміністративні витрати?

6. Як визначається прибуток від операційної діяльності до оподаткування?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Оборотні кошти підприємства

Суббота, Январь 31st, 2015

Сутність і склад оборотних коштів.

В економічній літературі існують різні підходи до визначення сутності оборотних коштів. Дехто з економістів спрощено трактує їх як «предмети праці», «матеріальні активи», «гроші, що обертаються». Найчастіше можна натрапити на два визначення оборотних коштів.

По-перше, оборотні кошти – це грошові ресурси, які вкладено в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервного виробництва та реалізації виготовленої продукції.

По-друге, оборотні кошти – це активи, які протягом одного виробничого циклу або одного календарного року можуть бути перетворені на гроші. Деякі автори таке саме визначення дають терміну «оборотний капітал». Це свідчить про ідентичність, на їхню думку, понять – оборотні кошти та оборотний капітал.

У зарубіжній економічній літературі окремі автори визначають оборотний капітал як оборотні активи за мінусом короткострокових зобов’язань. У такий спосіб дається визначення власного оборотного капіталу.

Узагалі поняття «капітал» виступає в трьох формах: грошовій, продуктивній і товарній. Найбільш широке, загальне поняття капіталу відповідає його грошовій формі. В економічній теорії «грошовий капітал» розглядається як вартісна форма всього капіталу, а не лише як певна сума грошей, що спрямовується в процесі господарсько-підприємницької діяльності на придбання засобів виробництва і предметів праці.

Оборотний капітал проходить три стадії кругообігу; грошову, виробничу й товарну. На першій стадії під час авансування коштів здійснюється придбання й нагромадження необхідних виробничих запасів.

У виробничому процесі авансується вартість для створення продукції: у розмірі вартості використаних виробничих запасів, перенесеної вартості основних фондів, витрат на саму працю (заробітна плата та пов’язані з нею витрати). Виробнича стадія кругообігу оборотного капіталу завершується випуском готової продукції, після чого настає стадія реалізації.

На третій стадії авансування коштів триває доти, доки товарна форма вартості не перетвориться на грошову. Отримання виручки від реалізації свідчить про корисність створення суспільством вартості і про відтворення авансованих у них коштів. Грошова форма, якої набирає оборотній капітал на третій стадії кругообігу, одночасно, є і початковою стадією наступного обороту капіталу.

Кругообіг оборотного капіталу і створення нової вартості відбувається за схемою:

Г – Т……….В……..Т1– Г1

Г – кошти, що авансуються ; Т – предмети праці ( товари) ; В – виробництво ; Т1 – готова продукція ; Г1 – кошти, отримані від реалізації створеної продукції.

Мету функціонування капіталу буде досягнуто тоді, коли відбудеться приріст грошей порівняно з авансованою сумою.

Отже самозростання капіталу відбувається в процесі кругообігу оборотного капіталу, який проходить різні стадії і набирає різні форми. Що менше часу оборотний капітал перебуває в тій чи іншій формі ( грошовий, виробничій, товарній), то вища ефективність його використання і навпаки. Оборотний капітал бере участь у створенні нової вартості не прямо, а через оборотні фонди.

У виробничій сфері оборотний капітал ( оборотні кошти ) складається із оборотних фондів і фондів обігу.

До виробничих оборотних фондів входять : сировина, матеріали, напівфабрикати, , паливо, комплектуючі вироби, запасні частини, , тара, малоцінні і швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніх періодів тощо. Ці оборотні фонди відносяться до нормованих оборотний коштів.

Виробничі оборотні фонди характеризуються тим, що :

вони використовуються цілком на протязі одного виробничного циклу;

переносять свою вартість на вартість створеної готової продукції цілком;

змінюють в процесі використання свою натуральну форму.

Фонди обігу – це залишки готової продукції на складі підприємства; відвантажені, але на сплачені покупцями товари; залишки грошових коштів на поточному рахунку, в касі, у розрахунках; у дебіторській заборгованості, а також вкладені у короткострокові фінансові активи ( цінні папери).

Таким чином, оборотний капітал ( оборотні кошти( – це кошти авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та отримання прибутку.

Структура оборотного капіталу – це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотного капіталу.

Структура оборотного капіталу має значні коливання в окремих галузях господарства, Вона залежить від складу і структури витрат на виробництво, умов поставок матеріальних цінностей, умов реалізації продукції (виконаних робіт, наданих послуг), проведення розрахунків.

Якщо розглядати структуру оборотних коштів в окремих галузях промисловості, то слід зазначити, що у вугільній промисловості, як уже було сказано, значну питому вагу займають витрати майбутніх періодів. Це пояснюється відносно великими підготовчими витратами, що передують видобутку корисних копалин (планування

майбутніх розробок, розкривні роботи, облаштування шахт та інші),

У легкій і харчовій промисловості характерною особливістю є значна матеріаломісткість продукції Отже, високою є питома вага оборотних коштів у запасах сировини й основних матеріалів.

Машинобудування та металообробка відрізняються значною "трудомісткістю, складністю виробничих процесів, значною тривалістю виготовлення продукції. У цій галузі висока питома вага оборотних коштів, авансованих у незавершене виробництво.

У нафтохімічній промисловості високою є частка оборотних коштів, вкладених у відвантажені товари, Це пояснюється тим, що технологічно процеси в цій галузі нетривалі і значна частина виготовленого продукту перебуває на шляху до споживача.

Класифікація і принципи організації оборотних коштів

Оборотні кошти підприємств класифікуються за трьома ознаками:

- залежно від участі їх у кругообігу коштів;

- за методами планування, принципами організації та регулювання;

- за джерелами формування.

Відповідно до першої ознаки оборотні кошти поділяються на оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, та оборотні кошти, авансовані у фонди обігу.

Такий розподіл оборотних коштів зумовлений наявністю в кругообігу коштів двох самостійних сфер – сфери виробництва і сфери обігу. Що більша питома вага оборотних коштів, розміщених у сфері виробництва, то ефективніше використовується оборотний капітал.

Залежно від методів планування оборотні кошти поділяються на нормовані та ненормовані.:

Необхідність розподілу оборотних коштів на нормовані й ненормовані випливає з економічної доцільності досягнення найліпших результатів за найменших витрат. Установлення нормативів за окремими статтями оборотних коштів уможливлює забезпечення безперервної діяльності підприємства за умови оптимальних виробничих запасів, розмірів незавершеного виробництва, залишків готової продукції.

До нормованих запасів належать оборотні кошти у виробничих запасах, незавершеному виробництві та витратах майбутніх періодів., у залишках готової продукції на складах підприємства.

Ненормовані фонди включають фонди обігу за винятком готової продукції на складі.

За джерелами формування оборотні кошти поділяються на : власні та прирівняні до власних; залучені та інші.

Класифікація оборотних коштів має важливе значення, оскільки дає можливість підприємству визначити оптимальний склад структуру, потребу та джерела формування оборотних коштів. Від цього значною мірою залежить фінансовий стан підприємства.

Система організації оборотних коштів побудована на певних принципах.

По-перше, надання підприємствам самостійності щодо розпорядження, управління оборотними коштами, Це означає оперативну : самостійність у використанні оборотних коштів.

По-друге, визначення планової потреби та розміщення оборотних коштів за окремими елементами й підрозділами. Мається на увазі : розрахунок оптимальної потреби в оборотних коштах, яка б забезпечила безперервність процесу виробництва, виконання планових завдань для ритмічної роботи (розробка норм тривалої дії та щорічних нормативів).

По-третє, коригування розрахованих і чинних нормативів з урахуванням вимог господарювання, що змінюються: обсягів виробництва, цін на сировину та матеріали; постачальників і споживачів; форм застосовуваних розрахунків.

По-четверте, раціональна система фінансування оборотних коштів; Це означає формування оборотних коштів за рахунок власних ресурсів і залучених коштів у розмірах, що забезпечують нормальний стан фінансовий стан підприємства.

По-п’яте, , контроль за раціональним розміщенням і використанням оборотних коштів. Мається на увазі проведення аналізу ефективності кругообігу коштів, що використовуються, з метою прискорення їхнього обертання.

Джерела формування оборотних коштів

Визначення джерел формування оборотних коштів є важливою ділянкою роботи фінансиста підприємства.

Недостатність джерел формування оборотних коштів призводить до недофінансування господарської діяльності та до фінансових ускладнень. Наявність зайвих джерел оборотних коштів на підприємстві сприяє створенню наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, відволіканню оборотних коштів із господарського обороту, зниженню відповідальності за цільове й раціональне використання як власних, так і позичених коштів.

Власними джерелами формування оборотних коштів являються : статутний капітал (фонд), відрахування від прибутку у фонди спеціального призначення; цільове фінансування та цільові надходження (із бюджету, галузевих і міжгалузевих позабюджетних фондів), приріст сталих пасивів.

Підприємства, що вводяться в дію, формують оборотні кошти за рахунок коштів бюджету, пайових внесків членів-засновників, внесків іноземних учасників (для спільних підприємств), надходжень від емісії цінних паперів, а також прирівняних до власних оборотних коштів сталих пасивів.

На поповнення оборотних запасів спрямовується прибуток підприємства та нерозподілений прибуток минулих років.

До коштів, що можна прирівняти до власних, належать сталі пасиви. Це кошти цільового призначення, які в результаті застосованої системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обігу підприємства, а проте, йому не належать. До їх використання вони в сумі мінімального залишку є джерелами формування оборотних коштів підприємства.

Сталі пасиви – це мінімальна (стійка) заборгованість із заробітної плати працівникам, відрахувань до обов’язкових державних централізованих та позабюджетних фондів, резерви майбутніх платежів, авансування покупців ( замовників).

Власних джерел поповнення оборотних коштів підприємства не завжди достатньо через різні обставини. Тому підприємства змушені звертатися до залучення фінансових ресурсів.

До залучених джерел поповнення оборотних коштів підприємства належать : короткострокові кредити баків, інші позикові кошти, комерційний кредит, кредиторські заборгованості.

Кредити банку дають змогу органічно ув’язати всі джерела оборотних коштів і справляють активний вплив на раціональне формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей.

Ураховуючи складний стан економіки підприємств, взаємні неплатежі, комерційні банки з метою гарантії повернення коштів, що надаються в позику, кредитують суб’єктів господарювання під заставу їхнього майна або за умови страхування ризику непогашення кредиту,

Планування потреби в позикових оборотних коштах включає з рахунок необхідної суми кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей і визначення потреби у велеті.

Сума кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей визначається для кожного об’єкта як різниця між запланованою вартістю матеріальних цінностей за діючими цінами і власними оборотними коштами.

Короткостроковий кредит, незалежно від об’єктів кредитування, надаються строком до одного року, Однак на практиці терміни надання кредиту значно менші, що пояснюється високим рівнем інфляції, спритної спадом виробництва, станом товарного й грошового обігу.

До залучених належать кошти інших кредиторів, які надаються підприємствам у позику під певний (обумовлений) відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов’язання.

Досить поширеною формую залучення коштів інших суб’єктів господарювання є комерційний кредит. Він надається постачальником при відвантаженні продукції з відстрочкою платежу. Постачальник замість грошей отримує від покупця вексель або інше боргове зобов’язання. Кредиторська заборгованість, що виникає при цьому, належить до запланованих залучених джерел формування оборотних коштів.

Кредиторська заборгованість належить до позапланових залучених джерел формування оборотних коштів, її породжує брак власних оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгованості постачальникам свідчить про участь у господарському обігу підприємства коштів інших суб’єктів господарювання.

Іншими словами, кредиторська заборгованість – це короткострокові зобов’язання підприємств, які виникають за: розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими поставками-розрахунками взаємних вимог, векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостроковими кредитами.

Кредиторська заборгованість є допустимою (нормальною), якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Наприклад, заборгованість постачальникам за розрахунковими документами, термін оплати яких не настав, за невідфактурованими поставками. Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторська заборгованість, що утворюється в результаті порушення покупцями порядку й термінів оплати розрахункових документів. Якщо покупець, використовуючи в обігу неоплачені товарно-матеріальні цінності, одержує додаткові кошти, які йому не належать, то постачальник змушений звертатися до позапланового перерозподілу наявних коштів, до пошуків додаткових джерел формування його поточних фінансових ресурсів.

За кредиторської заборгованості постачальникам залучення коштів відбувається у товарній формі на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, які виступають у грошовій формі. Розмір і тривалість простроченої кредиторської заборгованості залежать від конкретних умов організації та використання оборотних коштів, особливо – від розміру та тривалості простроченої дебіторської

заборгованості, головним джерелом покриття якої і є кредиторська заборгованість.

Джерела формування оборотних коштів справляють вплив на їх обертання та ефективність використання оборотних коштів і всього оборотного капіталу. Раціональне формування названих джерел оборотних коштів має значний вплив на процес виробництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства, сприяє досягненню мети мінімально необхідним за даних умов оборотними коштами.

Питання до самоконтролю

1. Назвіть критерії віднесення матеріальних цінностей до оборотних коштів.

2. Як класифікуються оборотні кошти?

3. Поясніть, чім відрізняються оборотні засоби від оборотних коштів.

4. Назвіть власні джерела поповнення оборотних коштів.

5. Назвіть джерела залучених оборотних коштів.

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Основні засоби підприємства

Вторник, Январь 27th, 2015

Характеристика основних засобів підприємства

Підвищення ефективності використання основних засобів підприємств є одним з основних питань у період переходу до ринкових відносин. Від вирішення цієї проблеми залежить фінансовий стан підприємства, конкурентоспроможність його продукції на ринку.

Основні засоби — це матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності підприємства понад один календарний рік з початку введення їх в експлуатацію, а також предмети вартістю за одиницю понад встановленої підприємством гранична вартість у гривнях за одиницю (за ціною придбання).

Основні засоби підприємства включають основні виробничі засоби й невиробничі основні засоби.

Не належать до основних засобів;

1) предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості;

2) предмети вартістю менш ніж установлений підприємством гранична вартість незалежно від терміну служби. При цьому гранична вартість предметів установлюється підприємством самостійно у наказі про облікову політику підприємства.

3) спеціальні інструменти і спеціальні пристосування підприємств серійного й масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального замовлення незалежно від їхньої вартості;

4) спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їхньої вартості й терміну служби менш ніж рік;

5) формений одяг, призначений для видачі працівникам підприємства, незалежно від вартості й терміну служби менш ніж рік;

Виробничі основні засоби є частиною основних засобів, яка бере участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих засобів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, у міру використання. Поновлюються основні виробничі засоби через капітальні інвестиції.

Невиробничі основні засоби — це житлові будинки та інші об’єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які не використовуються у господарській діяльності і перебувають на балансі підприємства.

На відміну від виробничих основних засобів невиробничі основні засоби не беруть участі в процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Незважаючи на те що невиробничі основні засоби безпосередньо не впливають на обсяг виробництва, збільшення цих засобів пов’язане з поліпшенням добробуту працівників підприємства. Це в кінцевому рахунку позитивно позначається на результатах діяльності підприємства, на зростанні продуктивності праці.

Основні виробничі засоби з урахуванням специфіки їх виробничого призначення поділяються на такі групи:

А. Будівлі і споруди.

Б. Передавальні пристрої.

В. Машини та устаткування,

утім числі:

• робочі машини та устаткування;

• вимірювальні та регулюючі прилади;

• лабораторне устаткування;

• обчислювальна техніка;

• транспортні засоби.

Г. Виробничий і господарський інвентар.

Д. Інші основні засоби.

Співвідношення окремих груп основних виробничих засобів становить їх структуру. Поліпшення структури основних виробничих засобів, передовсім підвищення питомої ваги активної Їх частини, сприяє зростанню виробництва, зниженню собівартості продукції, збільшенню грошових нагромаджень підприємства.

Для обчислення амортизаційних відрахувань основні засоби у податковому обліку поділяють на такі групи:

Група 1 — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти, передавальні пристрої;

Група 2 — автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації; інформаційні системи; телефони, мікрофони та рації; різне конторське обладнання, устаткування та приладдя;

Група 3 — інші основні засоби, не включені до груп 1 і 2, а саме: робочі машини й устаткування, вимірювальні й регулюючі прилади.

Група 4 – електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення, пов’язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, телефони, мікрофони й рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних предметів.

Підприємству не байдуже, в яку групу основних виробничих засобів укладати кошти. Воно заінтересоване в оптимальному підвищенні питомої ваги машин, устаткування, тобто активної частини основних засобів, які обслуговують процес виробництва і характеризують виробничі можливості підприємства. Ясна річ, що для забезпечення нормального функціонування активних елементів основних виробничих засобів необхідні будівлі, споруди, інвентар, тобто пасивна частина основних засобів.

Показники стану та використання основних засобів

Для забезпечення відтворення основних виробничих засобів важливе значення має вивчення їхнього стану та використання. Cтaн і використання основних виробничих засобів є важливим фактори підвищення ефективної діяльності підприємства.

У процесі виробництва основні засоби зношуються фізично старіють морально. Ступінь фізичного зносу основних засобів визначається в процесі нарахування амортизації. Цей процес може розглядати в кількох аспектах:

- по-перше, як метод визначення поточної оцінки не зношеної частини основних засобів.

- по-друге, як спосіб віднесення на готову продукцію одноразових витрат на основні засоби.

- по-третє, як спосіб нагромадження фінансових ресурсів для зміщення виведених із виробничого процесу основних засобів або д вкладання коштів у нові виробництва.

Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об’єднати в три групи, які характеризують: 1) забезпечені підприємства основними засобами; 2) стан основних засобів; 3) ефективність використання основних засобів.

До показників, які характеризують забезпеченість підприємства основними засобами, належать: фондомісткість, фондоозброєність, коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів майні підприємства.

Фондовіддача – характеризує який обсяг виробленої продукції у гривнях припадає на одиницю вартості основних засобів

Фондомісткість є величиною, зворотною до фондовіддачі. Це показник дає можливість визначити вартість основних засобів одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпечені підприємства основними засобами. За нормальних умов фондові дача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість —до зменшення.

Забезпеченість підприємства основними виробничими засобами визначається рівнем фондоозброєності праці. Останню розраховують як відношення вартості основних виробничих засобів до чисельності працівників підприємства. Отже, збільшення рівня фондоозброєності є позитивним фактором.

Реальний виробничий потенціал підприємства характеризується коефіцієнтом реальної вартості основних виробничих запасів у майні підприємства, який визначається як відношення вартості основних виробничих засобів (за вирахуванням суми їхнього зносу) до вартості майна підприємства.

Якщо коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства сягає критичної позначки (0,2 – 0,3), то реальний виробничий потенціал підприємства буде низьким і треба терміново шукати кошти для виправлення становища.

Стан основних виробничих засобів характеризують через такі коефіцієнти: зносу основних засобів; придатності; оновлення; вибуття (приросту) основних засобів.

Коефіцієнт зносу характеризує частку вартості основних засобів, що її списано на витрати виробництва в попередніх періодах. Коефіцієнт зносу визначається відношенням суми зносу основних засобів до балансової вартості основних засобів:

Кз = Зо

де Кз — коефіцієнт зносу основних засобів; Зо — сума зносу основних засобів; Фк — балансова вартість основних засобів.

Показник зносу основних засобів може визначатись також у відсотках на початок І на кінець звітного періоду і дає змогу оцінити стан основних засобів,

Коефіцієнт придатності основних засобів розраховується за формулами:

Кп= 1-Кз, або Кп=100%-Кз

де Кп — коефіцієнт придатності основних засобів; Кз — коефіцієнт зносу основних засобів.

Коефіцієнт придатності показує, яка частина основних засобів придатна для експлуатації у процесі господарської діяльності.

Коефіцієнти оновлення та вибуття розраховуються за формулою:

де Ко — коефіцієнт оновлення основних засобів; Фу — вартість введених основних засобів за звітний період; Кв — коефіцієнт вибуття основних засобів; Фв — вартість виведених основних засобів за звітний період.

Коефіцієнт оновлення основних засобів характеризує інтенсивність уведення в дію нових основних засобів. Він показує частку введених основних засобів за визначений період у загальній вартості основних засобів на кінець звітного періоду.

Коефіцієнт вибуття показує інтенсивність вибуття основних засобів, тобто ступінь вибуття тих основних засобів, які або морально застаріли, або зношені й непридатні для дальшого використання. Позитивною в діяльності підприємства є ситуація, коли вартість введених у дію основних засобів перевищує вартість вибулих основних засобів. Для цього розраховується коефіцієнт приросту основних засобів.

У таблиці 10.1. наведена характеристика показники ефективності використання основних виробничих засобів підприємства та порядок їх розрахунку.

Таблиця 10.1.

ПОКАЗНИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ

Показники

Пок

Формула розрахунку

Характеристика 

Хара

1. Фондомісткість

Фк/Ви

Характеризує забезпеченість підприємства основними засобами

2. Фондоозброєність

Фк/ч

Показує величину основних засобів на одного працівника

3. Коефіцієнт реальної вартості основних засобів у майні підприємства

Фз/м

Відображає питому вагу залишкової вартості основних засобів у загальній вартості майна підприємства

4. Коефіцієнт зносу основних виробничих засобів

Зо/Фк

Показує ступінь зносу основних виробничих засобів

5. Коефіцієнт придатності основних виробничих засобів

1-Кз

Відображає частину основних засобів, придатну для експлуатації

6. Коефіцієнт оновлення основних виробничих засобів

Фв/Фк

Показує частку введених нових основних засобів у загальній вартості основних засобів

7. Коефіцієнт вибуття основних виробничих засобів

Фу/Фк

Характеризує інтенсивність вибуття основних виробничих засобів

8. Коефіцієнт приросту основних виробничих засобів

Фв-Фу/Фк

Показує ступінь збільшення основних засобів у звітному періоді проти минулого періоду


Закінчення таблиці 10.1

9. Фондовіддача

Вп/Фк

Характеризує ефективність використання основних виробничих засобів. Відображає суму виробленої продукції на одну гривню основних виробничих засобів

10. Рентабельність основних виробничих засобів

П6/Фк · 100%

Визначає ступінь використання основних виробничих засобів

 Фк – балансова вартість основних виробничих засобів;

Вп – вартість виробленої продукції;

Фз – залишкова вартість основних виробничих засобів;

М – вартість майна підприємства,

Зо – сума зносу основних виробничих засобів;

Ч – середньооблікова чисельність працівників;

Фу – вартість уведених основних виробничих засобів;

Фв – вартість виведених основних виробничих засобів;

Кз – коефіцієнт зносу основних виробничих засобів;

Пз – загальний прибуток підприємства.

Сутність та склад капітальних вкладень

Капітальні вкладення — це витрати на створення нових, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних засобів. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте, так і розширене відтворення основних засобів.

Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних витрат, тобто обрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення. Бюджет капітальних витрат включає такі дані:

• первісну вартість усіх основних засобів на початок планового періоду;

• наявність невикористаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду;

• суму амортизаційних відрахувань, яку буде нарахована протягом планового періоду;

• орієнтовний підрахунок вартості устаткування, яке підлягає

заміні або продажу протягом планового періоду;

• орієнтовну суму амортизаційних відрахувань на придбані основні засоби протягом планового періоду;

• вартість основних засобів та суму амортизаційних відрахувань, яка буде в підприємства на кінець планового періоду.

Вихідними передумовами розробки бюджету капітальних вкладень є:

а) календарний план реалізації інвестиційного проекту;

б) бюджетні заявки на виконання окремих видів робіт і придбання матеріалів, механізмів, устаткування, розроблених виконавцями окремих функціональних блоків проекту;

в) загальна стратегія фінансування інвестиційного проекту;

г) попередній графік потоку інвестиційних витрат, складений на етапі розробки бізнес-плану проекту;

д) фінансовий стан інвесторів проекту.

Бюджет капітальних вкладень включає два розділи: І розділ — «Капітальні витрати», II розділ «Надходження коштів».

Під час розробки розділу «Капітальні витрати» передбачається здійснити такі розрахунки:

1) виділення із загального обсягу інвестиційних витрат тієї частини, яка належить до поточного періоду. Це здійснюється в тому разі, коли тривалість реалізації інвестиційного проекту перевищує один рік;

2) уточнення обсягу інвестиційних витрат поточного року з урахуванням корективів, які вносяться підрядчиком у технологію робіт;

3) уточнення обсягу й структури капітальних витрат у зв’язку зі зміною індексу цін після затвердження показників бізнес-плану проекту;

4) уточнення первісного обсягу капітальних витрат з урахуванням резерву фінансових коштів, передбачених у контракті з підрядчиком на покриття непередбачених витрат. Обсяг цього резерву в процесі розробки бюджету капітальних вкладень має визначитися з урахуванням тільки тих витрат, які відображені в первісній оцінці інвестиційних ризиків.

Процес розробки розділу «Надходження коштів» передбачає, як правило, такі етапи:

1) уточнення загального обсягу надходження коштів із метою збалансування цього показника з показником загального обсягу капітальних витрат, які відображені в першому розділі бюджету;

2) уточнення структури джерел надходження коштів у разі зміни обсягу капітальних витрат;

3) забезпечення узгодження обсягу надходження коштів за окремими періодами формування дохідної частини бюджету з обсягом

капітальних витрат, передбачених в окремі періоди згідно з календарним планом здійснення робіт.

Бюджет капітальних вкладень, як і календарний план, розробляється спочатку на наступний рік розрізі кварталів, а потім у рамках наступного кварталу деталізується в розрізі місяців.

На підставі бюджету капітальних витрат приймають рішення щодо здійснення капітальних вкладень.

За складання бюджету капітальних витрат і здійснення капітальних вкладень, треба враховувати їхню структуру. Розрізняють технологічну та відтворювальну структури капітальних вкладень.

Технологічна структура капітальних вкладень відображає співвідношення таких витрат:

• будівельні роботи;

• придбання устаткування, інструментів та інвентарю;

• монтаж устаткування;

• проектно-дослідні роботи;

• інші витрати.

Важливе значення для підвищення ефективності виробництва має поліпшення технологічної структури капітальних вкладень за рахунок збільшення питомої ваги витрат на придбання активної частини основних виробничих засобів

Відтворювальна структура капітальних вкладень включає такі напрямки витрат: нове будівництво; технічне переозброєння та реконструкція діючих підприємств; розширення діючих підприємств; витрати на окремі об’єкти діючих підприємств. Відтворювальна структура капітальних вкладень оцінюється як прогресивна, коли в її складі збільшується питома вага витрат на технічне переозброєння та реконструкцію діючих підприємств.

Структура основних виробничих засобів е різною в різних галузях промисловості, народного господарства. Наприклад, у промисловості України частка будівель у загальній вартості основних виробничих засобів найвища в легкій та харчовій промисловості (близько 44%); споруд — у паливній промисловості (17%); передавальних пристроїв — в електроенергетиці (32%); устаткування та робочих машин — на підприємствах машинобудівного комплексу (45%).

Основними факторами, які впливають на структуру основних виробничих засобів підприємств, є; рівень автоматизації і механізації, рівень спеціалізації і кооперування, кліматичні та географічні умови розміщення підприємств. Кожний фактор по-різному впливає на структуру виробничих засобів. Поліпшити структуру основних виробничих засобів можна за рахунок: оновлення та модернізації устаткування, ефективнішого використання виробничих приміщень установленням додаткового устаткування на вільній площі; ліквідації зайвого й малоефективного устаткування.

Відтворення основних виробничих засобів — це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення.

Просте відтворення основних засобів здійснюється в тому самому обсязі, коли відбувається заміна окремих зношених частин основних засобів або заміна старого устаткування на аналогічне, тобто тоді, коли постійно відновлюється попередня виробнича потужність.

Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових основних засобів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування.

Процес відтворення основних виробничих засобів має низку характерних ознак, зокрема, :

1) основні виробничі засоби поступово переносять свою вартість на вироблену продукцію;

2) у процесі відтворення основних виробничих засобів одночасно відбувається рух їхньої споживної вартості та вартості;

3) нарахуванням амортизаційних відрахувань здійснюється нагромадження в грошовій формі частково перенесеної вартості основних виробничих засобів на готову продукцію;

4) основні виробничі засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

У процесі господарської діяльності кругообіг основних виробничих засобів проходить три стадії.

На першій стадії відбувається продуктивне використання основних виробничих засобів та нарахування амортизаційних відрахувань. На цій стадії основні виробничі засоби в процесі експлуатації зношуються й нараховується сума зносу. Вона є підставою для списання суми амортизаційних відрахувань на витрати після завершення процесу виробництва. На першій стадії кругообігу основних виробничих засобів втрачається споживна вартість засобів праці, їхня вартість переноситься на вартість готової продукції.

На другій стадії відбувається перетворення частини основних виробничих засобів, які перебували в продуктивній формі, на грошові кошти через нарахування амортизаційних відрахувань.

На третій стадії у процесі виробництва відбувається поновлення споживної вартості частини основних виробничих засобів. Це поновлення здійснюється заміною зношених основних виробничих засобів на нові за рахунок нарахованого зносу основних засобів.

Просте відтворення основних виробничих засобів здійснюється у двох формах: 1) заміна зношених або застарілих основних виробничих засобів; 2) капітальний ремонт діючих основних засобів.

За простого відтворення у кожному наступному циклі відбувається створення основних виробничих засобів у попередніх обсягах та з однаковою якістю. Джерелом фінансування заміни зношених основних засобів є нарахована сума амортизації. За розширеного відтворення кожного наступного циклу здійснюється кількісне і якісне зростання основних виробничих засобів. Джерелом фінансування таких змін є використання частини створеного додаткового продукту.

Необхідність оновлення основних виробничих засобів за ринкових відносин визначається передовсім конкуренцією товаровиробників. Саме конкуренція спонукує підприємства здійснювати прискорене списання основних виробничих засобів з метою нагромадження фінансових ресурсів для наступного вкладання коштів у придбання більш прогресивного устаткування, впровадження нових технологій та Іншого поліпшення основних виробничих засобів.

  Важливе значення має вибір оптимальної структури джерел фінансування капітальних вкладень. Фінансування капітальних вкладень здійснюється за рахунок власних і залучених коштів.

Структура джерел фінансування капітальних вкладень підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема,: від оподаткування доходів підприємства; темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності; структури активів підприємства; стану ринку капіталу; відсоткової політики комерційних банків; рівня управління фінансовими ресурсами підприємства; суті стратегічних цільових фінансових рішень підприємства тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Тоді основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз:

- по-перше, можливого обсягу внутрішніх джерел фінансування капітальних вкладень;

- по-друге, можливого обсягу залучення додаткових коштів, пов’язаного з подорожчанням капітальних витрат.

Не слід забувати, що порушення оптимального співвідношення між власними й залученими джерелами фінансування капітальних вкладень може призвести до погіршання фінансового стану підприємства.

Фінансовий менеджер повинен визначити граничний розмір капітальних витрат, виходячи з розміру та питомої ваги кожного джерела фінансування, які можна залучити для здійснення капітальних вкладень.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування капітальних вкладень можуть бути:

- власні фінансові ресурси;

- позичені фінансові ресурси;

- кошти отримані від випуску цінних паперів;

  – кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;

- кошти іноземних інвесторів.

Власні фінансові ресурси включають внески засновників підприємства, амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді засобів, резервів у процесі засобів

у процесі господарської діяльності.

Сума амортизаційних внесків, що спрямовуються на капітальні вкладення, залежать від балансової вартості основних засобів, діючих норм амортизації, структури основних засобів підприємства.

Сума прибутку, що використовується на капітальні вкладення, залежить від розміру прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Коли капітальне будівництво здійснюється господарським способом, у підприємства утворюються специфічні джерела фінансування, які мобілізуються в процесі будівництва. До них належать: мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві, планові нагромадження від виконання будівельно-монтажних робіт господарським способом та економія від зниження їх собівартості.

Мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві є джерелом фінансування капітальних вкладень тоді, коли в процесі будівництва скорочується потреба в оборотних коштах на плановий період. Оборотні кошти необхідні будовам для створення запасів устаткування, придбання матеріалів, для витрат майбутніх періодів та формування незавершеного виробництва. Крім того, необхідно враховувати, що протягом планового періоду може статися приріст (зниження) стійкої кредиторської заборгованості. До її складу включають: заборгованість підрядним організаціям та постачальникам, строк сплати якої не настав; нормальну перехідну заборгованість робітникам та службовцям із заробітної плати; резерв для наступних платежів. Приріст такої заборгованості означає зменшення потреби в коштах для фінансування капітальних вкладень, а скорочення кредиторської заборгованості призводить до збільшення такої потреби.

Сума мобілізації (іммобілізації) внутрішніх ресурсів (М) визначається за формулою:

М = (О – П)– (К1 – К2),

де О — очікувана наявність оборотних активів у капітальному будівництві на початок планового періоду; П —планова потреба будови в оборотних коштах на кінець планового періоду; К1 — наявність кредиторської заборгованості на початок планового періоду; К2—перехідна кредиторська заборгованість на кінець планового періоду.

Якщо результат буде зі знаком «+», — це свідчить про мобілізацію внутрішніх ресурсів. Знак «-» — це іммобілізація оборотних коштів. У такому разі необхідне залучення додаткових оборотних коштів. Причиною цього може бути збільшення обсягу будівельно-монтажних робіт або накопичення запасів.

Планові нагромадження включають у кошториси будівництва за визначеними нормами (відповідно до собівартості будівельно-монтажних робіт) і враховують у джерелах фінансування капітальних вкладень, які виконуються господарським способом. Планові нагромадження у вигляді прибутку включаються в кошторис будівництва в розмірі 30% собівартості будівельно-монтажних робіт або 28,3% кошторисної вартості. Економія від зниження вартості будівельно-монтажних робіт досягається в результаті здійснення заходів для зниження планової собівартості будівництва.

Позичені та залучені кошти використовуються підприємством за браком власних фінансових ресурсів на капітальні вкладення.

До позичених та залучених коштів належать: довгострокові банківські кредити; позики інших підприємств; кошти від випуску векселів та інших боргових зобов’язань; кошти від емісії та реалізації цінних паперів, які належать підприємству; фінансування з благодійних засобів; іноземні інвестиції.

За рахунок державного бюджету фінансуються централізовані капітальні вкладення. Бюджетні кошти надаються підприємствам лише в тому разі, коли об’єкти включено до цільової комплексної програми, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу проведення капітальних робіт.

При використанні підрядного способу будівництво об’єктів здійснюється відповідними підрядними організаціями.

Підрядна організація добирає потрібне устаткування, замовляє його, монтує, виконує будівельні роботи і здає об’єкт. Замовник надає проектну документацію, купує й доставляє на будову устаткування, конструкції та деталі.

Відповідальність за об’єкт будівництва покладається на генерального підрядчика, який виконує основні будівельні роботи, а для проведення спеціальних робіт (електромонтажні, санітарно-технічні) залучає за окремим договором спеціалізовані підрядні організації.

Підприємство-замовник і підрядчик укладають договір на будівництво із зазначенням: форми розрахунків; договірної вартості будівництва; об’єктів будівництва із вказівкою на наявність проекту й кошторису для кожного об’єкта; джерел фінансування будівництва; обсягів незавершеного будівництва, які є на день укладання договору; інвентарної вартості об’єкта; переліку підрядчиків і підрядних робіт та інших необхідних даних.

Фінансування будівництва й розрахунки згідно з договором можуть мати форму авансових платежів за виконані елементи робіт або здійснюватися після завершення робіт на об’єкті будівництва.

Договірна вартість будівництва розраховується на підставі вартості, яка визначається згідно з проектом, тобто на підставі фіксованої ціни та договірних умов її зміни із зазначенням потрібних коефіцієнтів, індексів та інших критеріїв.

Господарський спосіб будівництва застосовується за будівництва невеликих об’єктів, реконструкції та розширення діючих підприємств. Господарський спосіб відрізняється від підрядного тим, що підприємство самостійно, власними силами здійснює будівельно-монтажні роботи, тобто об’єднує функції й замовника, і підрядчика. У цьому разі розрахунки здійснюються за фактично виконані роботи, включаючи витрати на утримання підрозділів, зайнятих організацією будівництва. Після завершення будівництва підприємство визначає інвентарну вартість кожного введеного в експлуатацію елемента в складі об’єкта будівництва.

Фінансування ремонту основних засобів

 Основні виробничі засоби в процесі експлуатації зазнають фізичного зносу і втрачають свої експлуатаційні якості. У зв’язку з цим ремонт основних засобів є необхідною умовою виробничого процесу. Від своєчасності та якості ремонту залежить ефективність використання основних виробничих засобів на підприємстві.

Своєчасний ремонт основних виробничих засобів запобігає передчасному їх зносу та вибуттю, продовжує строк служби, підвищує виробничу потужність та скорочує потребу в нових капітальних вкладеннях.

Поточний ремонт здійснюється для забезпечення роботи основних виробничих засобів і полягає в усуненні окремих поломок основних засобів і заміні або поновленні їхніх окремих частин.

Середній ремонт провадиться для часткового поновлення основних засобів Із заміною деталей, вузлів обмеженої номенклатури, яка визначається технічною документацією.

Капітальний ремонт машин, устаткувань провадиться для відновлення їх виробничого ресурсу. При цьому здійснюється, як правило, повне розбирання машини або верстата, виявлення дефектів, контроль технічного стану, власне ремонт, складання устаткування після ремонту, його регулювання та випробування.

Витрати на всі види ремонтів визначаються підприємствами самостійно, виходячи з технічного рівня, фізичного зносу основних виробничих засобів та забезпечення ремонтних робіт матеріально-технічними ресурсами.

Економічна доцільність капітального ремонту основних виробничих засобів визначається порівнюванням витрат на капітальний ремонт об’єкта з вартістю аналогічного нового устаткування. Якщо вартість капітального ремонту цього об’єкта перевищує вартість аналогічного нового устаткування, то такий ремонт робити недоцільно.

Фінансування капітального ремонту на підприємстві здійснюється згідно з планом капітального ремонту. План складають на підставі кошторисно-фінансових розрахунків щодо ремонту окремих об’єктів з урахуванням чинних норм, цін, тарифів. Затверджує план

керівник підприємства.

До складу витрат на капітальний ремонт включають проектно-кошторисні витрати; оплату ремонтних робіт; вартість придбання нових деталей, вузлів, агрегатів; вартість заміни зношених конструкцій і деталей у будівлях і спорудах.

Порядок фінансування капітального ремонту залежить від способу його проведення. У разі здійснення капітального ремонту машин, устаткування, транспортних засобів підрядним способом на основі договорів розрахунки провадяться за актами приймання повністю відремонтованих вузлів, агрегатів тощо. Розрахунки стосовно ремонту, який здійснюється господарським способом, провадяться, як правило, за окремими елементами витрат: виплата заробітної плати, оплата рахунків за матеріальні цінності, деталі, які використані в період проведення ремонту основних засобів тощо.

Контроль за здійсненням капітального ремонту, оформленням кошторисно-технічної документації, економним витрачанням грошових коштів здійснює керівник підприємства.

У податковому обліку підприємства (незалежно від підпорядкування й форм власності) протягом звітного періоду мають право витрати на всі види ремонтів (поточний, середній, капітальний) та інше поліпшення основних засобів віднести до валових витрат у сумі, що не перевищує 10% сукупної балансової вартості груп основних засобів на початок звітного року. У бухгалтерському обліку усі витрати на ремонт та інше поліпшення основних засобів у повному обсязі відносять на збільшення балансової вартості основних засобів груп 2 і 3 або балансової вартості окремого об’єкта основних засобів групи 1. Таким чином, вони підлягають амортизації за нормами, передбаченими для відповідних груп основних засобів обліковою політикою підприємства.

Витрати на капітальний ремонт орендованих основних виробничих засобів провадяться згідно з договором оренди. Коли умовами договору передбачено, що всі витрати на ремонт орендованих основних засобів провадяться за рахунок коштів орендаря, то в суму орендної плати не включають відрахування на капітальний ремонт основних засобів.

Якщо капітальний ремонт орендованого майна здійснюється орендодавцем, то витрати на капітальний ремонт включаються в орендну плату і сплачуються орендарем.

Під час розбирання об’єктів, що підлягають ремонту, можуть виявитися придатні для дальшого використання матеріали, запасні частини тощо. Вони оприбутковуються, оцінюються, відображаються в обліку і згодом можуть бути реалізовані або використані в процесі ремонту основних виробничих засобів. Отримані при цьому кошти є джерелом фінансування ремонту основних виробничих засобів.

Ремонт основних невиробничих засобів фінансується з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, а також інших джерел, за рахунок яких фінансується поточне утримання зазначених основних засобів.

 Кредити банку дають змогу органічно ув’язати всі джерела оборотних коштів і справляють активний вплив на раціональне формування запасів сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей.

Ураховуючи складний стан економіки підприємств, взаємні неплатежі, комерційні банки з метою гарантії повернення коштів, що надаються в позику, кредитують суб’єктів господарювання під заставу їхнього майна або за умови страхування ризику непогашення кредиту,

Планування потреби в позикових оборотних коштах включає ::з рахунок необхідної суми кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей і визначення потреби у велеті.

Сума кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей визначається для кожного об’єкта як різниця між запланованою вартістю матеріальних цінностей за діючими цінами і власними оборотними коштами.

Короткостроковий кредит, незалежно від об’єктів кредитування, надаються строком до одного року, Однак на практиці терміни надання кредиту значно менші, що пояснюється високим рівнем інфляції, спритної спадом виробництва, станом товарного й грошового обігу.

До залучених належать кошти інших кредиторів, які надаються підприємствам у позику під певний (обумовлений) відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов’язання.

Досить поширеною формую залучення коштів інших суб’єктів господарювання є комерційний кредит. Він надається постачальником при відвантаженні продукції з відстрочкою платежу. Постачальник замість грошей отримує від покупця вексель або інше боргове зобов’язання. Кредиторська заборгованість, що виникає при цьому, належить до запланованих залучених джерел формування оборотних коштів.

Кредиторська заборгованість належить до позапланових залучених джерел формування оборотних коштів, її породжує брак власних оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгованості постачальникам свідчить про участь у господарському обігу підприємства коштів інших суб’єктів господарювання.

Іншими словами, кредиторська заборгованість – це короткострокові зобов’язання підприємств, які виникають за: розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими поставками-розрахунками взаємних вимог, векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостроковими кредитами.

Кредиторська заборгованість є допустимою (нормальною), якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Наприклад, заборгованість постачальникам за розрахунковими документами, термін оплати яких не настав, за невідфактурованими поставками. Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторська заборгованість, що утворюється в результаті порушення покупцями порядку й термінів оплати розрахункових документів. Якщо покупець, використовуючи в обігу неоплачені товарно-матеріальні цінності, одержує додаткові кошти, які йому не належать, то постачальник змушений звертатися до позапланового перерозподілу наявних коштів, до пошуків додаткових джерел формування його поточних фінансових ресурсів.

За кредиторської заборгованості постачальникам залучення коштів відбувається у товарній формі на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, які виступають у грошовій формі. Розмір і тривалість простроченої кредиторської заборгованості залежать від конкретних умов організації та використання оборотних коштів, особливо – від розміру та тривалості простроченої дебіторської заборгованості, головним джерелом покриття якої і є кредиторська заборгованість.

Питання до самоконтролю

1. Назвіть критерії віднесення матеріальних цінностей основних засобів.

2. Яки види основних засобів Ви знаєте?

3. Назвіть показники стану та ефективності використання основних засобів.

4. Назвіть джерела фінансування капітальних вкладень.

5. Назвіть джерела фінансування ремонту основних засобів.

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Фінансові ресурси підприємства

Понедельник, Январь 26th, 2015

Суть та функції фінансів підприємства

Фінанси підприємств як складова частина фінансової системи займають визначальне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у сфері суспільного виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт, матеріальні та нематеріальні блага, національний дохід основні джерела фінансових ресурсів, Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни.

Фінансам підприємств, як і фінансам у цілому, властиві певні загальні та специфічні ознаки. Треба брати до уваги також і особливості, зумовлені функціонуванням фінансів у різних сферах економіки. Загальною ознакою фінансів підприємств е те, що вони виражають сукупність економічних (грошових) відносин, пов’язаних із розподілом вартості валового внутрішнього продукту. Специфічні ознаки фінансів підприємств виражають грошові відносини, що залежать від первинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінансів підприємств, зумовлені їхнім функціонуванням у різних галузях економіки, розглянемо далі.

Фінанси підприємств безпосередньо пов’язані з рухом грошових коштів. Саме тому досить часто поняття «фінанси підприємств» ототожнюється з грошовими коштами, наявними фінансовими ресурсами. Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають поняття «фінанси», якщо не з’ясувати суті економічної природи останніх. Такими суттєвим й і загальними властивостями, які лежать в основі фінансів, є закономірності відтворю вального процесу та грошові відносини, що виникають між учасниками суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення, на всіх рівнях господарювання, у всіх сферах суспільної діяльності. Однак не всі грошові відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові, коли рух грошових коштів стає відносно самостійним. Таке відбувається в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів. До фінансів належать такі групи фінансових відносин:

• пов’язані з формуванням статутного фонду суб’єктів господарювання;

• пов’язані з утворенням та розподілом грошових доходів; виручки, валового та чистого доходу, прибутку, грошових фондів підприємств;

• що виникають у підприємств із державою з приводу податкових та інших платежів у бюджет та цільові фонди, бюджетного фінансування, одержання субсидій;

• які виникають між суб’єктами господарювання у зв’язку з інвестуванням у цінні папери та одержанням на них доходів здійсненням пайових внесків та участю в розподілі прибутку від спільної діяльності, одержанням і сплатою штрафних санкцій;

• які формуються в підприємств із банками, страховими компаніями у зв’язку з одержанням та погашенням кредитів, сплатою відсотків за кредит та інші види послуг, одержанням відсотків за розміщення та зберігання коштів, а також у зв’язку зі страховими платежами та відшкодуванням й за різними видами страхування;

• що формуються в підприємств у зв’язку з внутрішньовиробничим розподілом доходів.

Отже, об’єктом фінансів підприємств є економічні відносини, пов’язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів. Суб’єктами таких відносин можуть бути підприємства та організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб’єкти господарювання, які є юридичними особами.

У процесі відтворення (виробництво, розподіл, обмін та споживання) відбувається розподіл вартості валового внутрішнього продукту за цільовим призначенням, а також розподіл його між державою та суб’єктами господарювання, кожен із яких одержує свою частку виробленого продукту в грошовій формі. Відтак гроші створюють умови для появи фінансів як самостійної сфери грошових відносин, як системи виробничих відносин.

Безпосередньою сферою фінансових відносин підприємств є процеси первинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту (с + v + т), коли вона розподіляється на вартість матеріальних витрат (с), необхідного продукту (v), додаткового продукту (m). При цьому утворюються різні фонди грошових доходів. З допомогою фінансів у суспільному виробництві відбувається рух грошових коштів, які набирають специфічної форми фінансових ресурсів, що формуються в суб’єктів господарювання та в держави.

Фінанси підприємств — це економічні відносини, що пов’язані з рухом грошових потоків, формуванням, розподілом і використанням доходів і грошових фондів суб’єктів господарювання в процесі відтворення.

У процесі відтворення фінанси підприємств як економічна категорія проявляються та виражають свою суть, свою внутрішню властивість через такі функції:

— формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;

—розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання своїх фінансових зобов’язань перед бюджетом, банками, господарюючими суб’єктами;

— контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається під час формування статутного фонду, а також у процесі розподілу грошових надходжень у результаті повернення авансованих коштів у основні та оборотні фонди, використання доходів на формування резервного фонду, фонду споживання й фонду накопичення. У зв’язку з цим поняття «формування» та «розподіл» доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві. Утворення групових фондів завжди передбачає розподіл валових

доходів.

Формування та використання фінансових ресурсів на підприємствах — це процес утворення грошових фондів для фінансового забезпечення операційної та інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов’язань перед державою та іншими суб’єктами господарювання.

Рух грошових потоків кількісно відображає всі стадії процесу відтворення через формування, розподіл та використання грошових доходів, цільових фондів. Відтак фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Тобто фінансам властива потенційна можливість контролювати фінансово-господарську діяльність підприємств. Завдання фінансових служб підприємств полягає в якнайповнішому використанні цих властивостей фінансів для організації дійового фінансового контролю.

Контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів випливає з притаманної фінансам здатності об’єктивно відображати кількісні й вартісні пропорції виробництва та реалізації продукції, робіт, послуг. Зокрема, напрямки та використання фінансових ресурсів пов’язані з виконанням зобов’язань підприємств перед фінансово-кредитною системою та суб’єктами господарювання. Грошовий контроль взаємовідносин між підприємствами та організаціями в процесі оплати поставлених товарів, наданих послуг, виконаних робіт дає змогу негайно встановити, чи дотримано умови господарських угод.

За умов ринкової економіки, коли підприємства мусять самостійно вирішувати проблеми фінансового забезпечення власної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності, значно зростає роль фінансів підприємств. До найважливіших завдань останніх належить забезпечення стабільності економіки та суспільного життя в країні. Це досягається в процесі оптимізації розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту як на рівні підприємств, так і на загальнодержавному рівні. На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів країни через бюджет та позабюджетні фонди.

Важливою є роль фінансів підприємств у забезпеченні збалансованості в економіці країни матеріальних та грошових фондів, призначених для споживання та нагромадження. Забезпечення такої збалансованості великою мірою впливає на стабільність національної валюти, грошового обігу, стану розрахунково-платіжної дисципліни в народному господарстві.

Фінанси, беручи участь у вартісному розподілі створеного внутрішнього валового продукту, забезпечуючи формування та використання доходів і грошових фондів, безпосередньо пов’язані з іншими економічними категоріями та інструментами господарського механізму:

комерційним розрахунком, ціною, кредитом. Саме тому фінанси підприємств можуть бути важливим Інструментом економічного стимулювання, контролю за станом економіки країни та управління нею.

Фінанси є суттєвим складовим елементом системи управління економікою. Без фінансів неможливо забезпечити індивідуальний кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, запроваджувати науково-технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність, регулювати структурну перебудову економіки.

Обов’язковими передумовами ефективного функціонування фінансів підприємств є:

— різноманітність форм власності;

— свобода підприємництва та самостійність у прийнятті рішень;

— вільне ринкове ціноутворення та конкуренція;

— самофінансування підприємництва;

— правове забезпечення правил економічної поведінки всіх суб’єктів підприємницької діяльності;

— обмеження й регламентація державного втручання в діяльність підприємств.

Життя довело ефективність ринкового механізму в забезпеченні збалансованості економіки, раціонального використання трудових, матеріальних та фінансових ресурсів. Ринкова система сприяє створенню гнучких виробництв, які здатні легко адаптуватись до запитів споживачів та досягнень науково-технічного прогресу.

Грошові фонди і фінансові ресурси підприємства

Фінанси — це кровоносна система економічного базису, яка забезпечує життєдіяльність підприємництва. Рух коштів, його швидкість та масштаби визначають працездатність фінансової системи. З руху коштів розпочинається і ним же завершується кругообіг засобів підприємства, оборот усього капіталу. Саме тому рух коштів, грошовий оборот на підприємстві е основною ланкою в процесі обороту капіталу.

Грошові кошти на підприємстві спочатку формуються в процесі утворення статутного капіталу. У подальшому вони інвестуються для забезпечення виробничо-господарської діяльності, розширення та розвитку виробництва. Саме так підприємства дістають можливість виробляти та збувати продукцію, одержувати доходи. Кошти підприємств зберігаються в касах, а також на поточному, валютному та інших рахунках у банківських установах.

У процесі реалізації продукції, робіт, послуг на рахунки підприємств постійно надходять грошові кошти у вигляді виручки від реалізації. Кошти надходять також від фінансово-інвестиційної діяльності підприємств: від придбаних акцій, облігацій та інших видів цінних паперів; від вкладання коштів на депозитні рахунки; від здавання майна в оренду. Однак підприємство розпоряджається не всіма грошовими коштами, які воно одержує. Так, у складі виручки від реалізації продукції на підприємство надходять суми акцизного збору, податок на додану вартість, котрі підлягають внесенню в бюджет. Реальним платником цих податків є споживач, а перераховує їх у бюджет підприємство, яке реалізує продукцію. Частина грошових надходжень, що залишилася після відрахувань у бюджет акцизного збору, податку на додану вартість, спрямовується на заміщення коштів, авансованих в оборотні та основні фонди, на виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом, позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями та іншими суб’єктами господарювання. Частина грошових надходжень, яка залишилась, формує чистий дохід та прибуток.

Грошові фонди — це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До грошових фондів належать: статутний фонд, фонд оплати праці, амортизаційний фонд (на державних підприємствах), резервний фонд та інші.

Статутний фонд використовується підприємством для інвестування коштів в оборотні та основні фонди. Фонд оплати праці — для виплати основної та додаткової заробітної плати працівникам.

Амортизаційний фонд — для фінансування відтворення основних і позаоборотних активів.

Резервний фонд — для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень.

Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так. використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється в нефондовій формі. У нефондовій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески.

Під фінансовими ресурсами слід розуміти грошові кошти, що є в розпорядженні підприємств. Таким чином, до фінансових ресурсів належать грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовується в нефондовій формі.

Основними джерелами формування фінансових ресурсів підприємств е власні та залучені кошти.

До власних належать: статутний фонд, амортизаційні відрахування, чистий та нерозподілений прибуток.

До залучених — отримані кредити, пайові та інші внески, кошти мобілізовані на фінансовому ринку, кредиторські заборгованості іншим підприємствам.

Перехід на ринкові умови господарювання, запровадження комерційних засад у діяльність підприємств, приватизація державних підприємств потребують нових підходів до формування фінансових ресурсів. Так, нині важливе місце в джерелах фінансових ресурсів належить пайовим та іншим внескам фізичних та юридичних осіб, членів трудового колективу. Водночас, значно скорочуються обсяги фінансових ресурсів, які надходять від галузевих структур, обсяги бюджетних субсидій від органів державної влади. Збільшується значення прибутку, амортизаційних відрахувань та позичкових коштів у формуванні фінансових ресурсів підприємств. Усе це змушує підприємства виявляти ініціативу та винахідливість, нести повну матеріальну відповідальність.

Обсяг виробництва, його ефективність зумовлюють розмір, склад та структуру фінансових ресурсів підприємства. У свою чергу, від величини фінансових ресурсів залежить зростання виробництва та соціально-економічний розвиток підприємства. Наявність фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають фінансове благополуччя підприємства: платоспроможність, ліквідність, фінансову стійкість.

Пошук фінансових джерел розвитку підприємства, забезпечення найефективнішого інвестування фінансових ресурсів набуває важливого значення в роботі фінансових служб підприємства за умов

ринкової економіки.

У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливе значення має структура їхніх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств. Висока питома вага залучених коштів ускладнює фінансову діяльність підприємства та потребує додаткових витрат на сплату відсотків за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує ліквідність балансу підприємства, підвищує фінансовий ризик. Тому в кожному конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових фінансових ресурсів.

Питання для самоконтролю

1. Що таке грошові фонди підприємства?

2. Чім відрізняється поняття „грошові фонди” та „фінансові ресурси” підприємства?

3. Що відноситься до власних фінансових ресурсів підприємства?

4. Що відноситься до залучених фінансових ресурсів підприємства?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Операції факторингу

Воскресенье, Январь 25th, 2015

Сутність та функції факторингу

Факторинг – це універсальна система фінансового обслуговування клієнтів, за якими при цьому зберігаються практично лише виробничі функції. Це унікальна гнучка тактика автоматичного збільшення кредитування при зростанні збуту продукції чи послуг.

В своїй комерційній діяльності підприємства зустрічають багато проблем недостатності капіталів, все більших ризиків банківського кредитування, високою дебіторською заборгованістю, зростанням неплатежів, вказівок іноземних клієнтів щодо купівлі товарів по відкритим рахункам і ті. Справитися з цими труднощами можливо звернувшись до одного із самих перспективних видів фінансово-банківських операцій, яка найбільш пристосована до сучасних процесів розвитку економіки і носить назву факторинг

Факторинг – це система фінансування, при якій постачальник товарів переуступає короткострокові вимоги по торгових угодах факторинговій компанії чи комерційному банку, що здійснює такого роду операції.

Факторингові операції є різновидом торгово-комісійних операцій, що сполучаються з кредитуванням оборотного капіталу клієнта.

Факторинг – це переуступка фактор-фірмі доплачених боргових зобов’язань (рахунків фактур та векселів), які виникають між контрагентами у процесі реалізації товарів та послуг на умовах комерційного кредиту в спільності із елементами бухгалтерського, інформаційного, збутового, страхового, юридичного та іншого обслуговування постачальника.

Факторинг – це операція з переуступки першим кредитором права вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або з наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору.

У відповідності із Конвенцією про міжнародний факторинг, прийнятою у 1988 році Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УШДРУА), операція вважається факторингом в тому разі, якщо вона задовольняє, як мінімум, двом із чотирьох ознак:

- наявність кредитування в формі попередньої оплати боргових вимог;

- ведення бухгалтерського обліку постачальника, поперед усього, обліку реалізації продукції, послуг, робіт;

- інкасування його заборгованості;

- страхування постачальника від кредитного ризику.

Проте у ряді країн до факторингу відносять і облік рахунків-фактур – операцію, яка задовольняє тільки одному із вказаних ознак.

У сучасній практиці фактор-фірма (факторинговий відділ банка) купує вимоги (рахунки – рахунки) клієнта на умовах негайної сплата близько 80-90% вартості відтфактурованих постачань і сплата іншої частини, за винятком відсотка за кредит і комісійних платежів, у строго обумовлений термін, незалежно від надходження виторгу від дебіторів.

Постачальник передає фактор-фірмі (спеціалізованій факторинговій компанії, факторинговому відділу банка) список своїх клієнтів на сьогоднішній день і передбачуваних на майбутнє, Крім того, він повідомляє, у якому обсязі він припускає здійснення постачання названим клієнтам, а також який кредитний ліміт йому буде потрібно у відношенні кожного клієнта.

На підставі отриманої інформації, а також перевірки платоспроможності кожного із зазначених клієнтів, фактор-фірма повідомляє постачальнику можливі, із його погляду, кредиті ліміти по кожному торговому партері. У рамках цих кредитних лімітів постачальник може

здійснювати свої постачання вже без усякого ризику. Цим самим фактор-фірма одержує можливість точно контролювати платіжну дисципліну клієнта і, по можливості, вносити корективи в кредитні ліміти. У випадку, коли факторинговий відділ фактор-фірмі встановлює ліміти окремим дебіторам і постачання по цих кредитних лімітах уже здійснені, відділ негайно оплачує ще до настання терміну платежу. Однак 10-20 % суми вимог клієнта фактор-фірма тимчасово утримує до того моменту, коли одержувач товару буде вважати договір виконаним і не буде пред’являти претензій.

Якщо боржник не сплачує у термін рахунок факторингу, то виплата замість нього здійснює фактор – фірма (факторинговий відділ банка), тому, що відповідно до договору, фактор-фірма зобов’язується сплатити суму наданих йому платіжних вимог, незалежно від того, чи сплатили свої борги контрагенти – постачальники, У цьому полягає відмінність між факторингом і банківською гарантією.

Таким чином, перевагами цієї форми фінансування для клієнта є покриття кредитних ризиків і мінімізація втрат прострочення платежу; своєчасність виплат, дозвіл планувати здійснення платежів; своєчасне інкасування фактор-фірмою дебіторської заборгованості, Усе це створює умови до нормальної виробничої діяльності підприємством-постачальника, допомагає йому забезпечити підвищення оборотності оборотних коштів, ріст прибутковості.

Фактор-фірма також зацікавлена у проведенні факторингових операцій, тому що вона одержує винагороду у виді комісійних платежів за керування рахунками клієнта, включаючи кредитний ризик і факторинговий збір, У світовій практиці комісійний збір, звичайно, складає 0,5-3% від загальної вартості куплених рахунків, Його розмір залежить від торгового обороту клієнта, ступеня ризику й обсягу необхідної конторської роботи.

Ступінь ризику, що бере на себе фактор-фірма, залежить від платоспроможності боржників клієнта, а обсяг конторської роботи при даному торговому обороті пов’язаний в основному із середньою величиною рахунків-фактур.

Крім того, клієнт виплачує, звичайно, виплачує фактор-фірмі суму, рівну позичковому відсотку з щоденного залишку виплаченого йому авансу ( попереднього платежу за рахунками). Відсоток стягується з дня видачі авансу до дня погашення заборгованості. Вартість факторингового обслуговування досить висока. Це визначає високу прибутковість факторингових операцій для фактор-фірм. Здійснення факторингової угоди передує серйозна аналітична робота. Фактор-фірма вивчає всі рахунки-фактури, визначаючи при цьому платоспроможність покупців.

Як правило, подібні послуги надасться великим фірмам, які мають великий торговий оборот, Розмір комісійних оборогів, ж правило, становить від 1,5 до 2,5 % Тому не кожне підприємство може скористатися послугами фактор-фірм.

Необхідною умовою використання факторингу як фінансової послуги високої вартості р постачальника є вимога виробника товарів та послуг високої якості з перспективою швидкого розширення виробництва й збільшення прибутку. Тільки в цьому разі тимчасові причини наявності грошових коштів, пов’язані з невчасним погашеним боргів кредиторами, наявністю наднормативних запасів і ризиком виробничого процесу, які виклик» використання факторингових операцій, можуть виправдати себе економічно.

Головна мета факторингового обслуговування – інкасування дебіторських боргів своїх клієнтів і одержання належних їм платежів. Ця послуга може надаватися фактор-фірмою клієнтові без фінансування, так і з фінансуванням.

У першому випадку клієнт фактор-фірми, відвантаживши продукцію, пред’являє рахунки свого покупця через фактор-фірму, завдання якої полягає в тому, щоб одержати на користь клієнта платіж у строк, згідно з підписаним договором ( як правило – 30-120 днів).

У другому випадку фактор – фірма купує рахунки-фактури у своїх клієнтів на умовах негайної оплати 80-90 % вартості відвантажених товарів , тобто авансує обіговий свого клієнта через дисконтування рахунків – фактур. Отримання такої послуги найбільш повно відповідає потребам підприємства, оскільки дозволяє їм через посередництво фактор – фірми перетворити продаж з відстрочкою платежу на продаж із негайною оплатою і, в результаті, пришвидшити рух свого капіталу.

У техніці здійснення факторингу можна виділити кілька основних найпростіших операцій, кожна з котрих окремо давно відома банкам – це ведення дебіторських рахунків, інкасо, фінансування вимог клієнтів, кредитні гарантії, тощо. Фактор – фірми інформують клієнтів про неплатоспроможність покупців, беруть на себе гарантії з неплатежів у зарубіжних країнах, приймають ризики неплатоспроможності боржників. Проте фактор – фірма ніколи не прийме на себе безнадійних боргів, укладаючи договір із новим клієнтом, тому що фактор пильно вивчає його фінансові показники, маючи потужні інформаційні бази усіх платників, не лише у своїй країні, а й за рубежем.

Факторингове обслуговування найбільш ефективно до малих і середніх підприємств, які традиційно мають фінансові утруднення із-за несвоєчасного погашення боргів дебіторами та через обмеженість доступних до них джерел кредитування,

Разом із тім, не всяке підприємство, яке відноситься до категорії малого, або середнього, може скористатися послугами фактор-фірми. Так факторинговому обслуговуванню не підлягають:

підприємства, які мають значну кількість дебіторів, заборгованість кожного з яких виражається невеликою сумою;

підприємства, які займаються виробництвом нестандартної або вузькоспеціалізованої продукції;

будівельні та інші фірми, які працюють із субпідрядниками;

підприємства, які реалізують свою продукцію на умовах післіпродажного обслуговування, які практикують компенсаційні (бартерні) угоди;

підприємства, які заключили зі своїми клієнтами довгострокові контракти і які виставляють рахунки по завершенні окремих етапів робіт або до виконання поставок (авансові платежі)

Факторингові операції також не виконуються по борговим зобов’язанням фізичних осіб, філіалів або відділень підприємств.

Такі обмеження зумовлені тим, що, у вказаних випадках, факторинговій компанії достатньо важко визначите кредитний ризик, або невигідно брати на себе більш високий об’єм робіт, а невигідно брати на себе більш високий об’єм робіт, а також додатковий ризик, що виникає при переуступці таких вимог, оплата яких може бути не зроблена в в строк із-за невиконання постачальником якихось зобов’язань.

Комісійна оплата, стягувана фактор-фірмою з постачальника, складається з двох частин:

- плата за управління: ведення обліку, юридичне та інформаційне обслуговування, тобто забезпечення інфраструктури факторингу. Розмір цієї плати розраховується як процент, котрий виступає одиницею виміру даного фактора. У більшості країн він становить у межах 0,5 -3 %. Плата за облік ( дисконтування) рахунків становить 0,1 -1,0 % річного обороту постачальника.

- плата за облікові операції: це поточна банківська ставка, використовувана при короткостроковому кредитуванні клієнтів, на період факторингу збільшується на 2-4 % для компенсації ризику.

Таким чином витрати постачальника по факторингу будуть складатися із суми витрат на управління у розмірі встановленого відсотка за управління від суми переуступленої дебіторської заборгованості та плати за кредит, яка визначається, виходячи, із ставки за наданий кредит і суми попередньо сплаченого фактор-фірмою авансу постачальникові.

Види та типи факторингових операцій

Факторингові операції бувають:

- внутрішні, коли постачальник та його клієнт і фактор знаходяться в одній країні;

- міжнародні, коли один з учасників угоди знаходиться за рубежем;

- відкриті. якщо боржника повідомлено про участь в угоді факторингової компанії, що здійснюється шляхом відповідного запису на рахунку-фактурі, який підтверджує, що право спадкоємцем виникаючого боргу є факторингова компанія, із котрою укладений договір, і що платіж має здійснювати

- закриті (конфіденційні);

- із правом регресу, тобто зворотної вимоги до постачальника відшкодувати сплачену суму;

- без права регресу, тобто відсутність таких вимог;

- умови пов’язані з ризиками, котрі виникають при відмові платника від виконання своїх зобов’язань, тобто – із кредитними ризиками;

- з умовою про кредитування у постачальника у формі попередньої оплати (до 80 % переуступлених їм боргових вимог), чи оплата вимог на первину дату; головною перевагою попередньої оплати є те, що її розміром є фіксований процент від суми боргових вимог, тобто, постачальник автоматично отримує більше коштів у результаті реалізації своєї продукції і має умови для збільшення обсягу продажів.

За способом обліку рахунків – фактур факторингових операцій, коли можуть бути партії товарів, на які проводиться відкритий облік рахунків-фактур і платники переказують факторові всі платежі, призначені постачальнику, і агентського типу, коли дисконтуються продажі окремим покупцям, а кредит забезпечується фактор-фірмою з відкриттям спеціальних рахунків під конкретні операції,

За видом обслуговування операцій факторинг може бути простим і вексельним, коли розрахунок із постачальником проводиться векселем, а факторингова компанія здійснює облік цих векселів.

В Україні прийняті сьогодні використовується шість видів факторингових операцій:

1. Регулярне придбання права на одержання дебіторської заборгованості, коли постачальник передає права банку, вказуючи на це своєму платникові. У цьому разі фактор перераховує кошти як виставлену платіжну вимогу зі свого рахунку на рахунок постачальника, В подальшому, фактор на підставі платіжного документа слідкує за надходженням платежу. Складається реєстр виставлених вимог, що й обслуговує фактор-фірма;

2. Одноразова купівля фактором права на отримання дебіторської заборгованості після повідомлення постачальникові фактор-фірмами платника про те, що немає коштів у покупця-платника, Ця операція ефективна при наявності простроченої дебіторської заборгованості у великих розмірах;

3. Оплата пред’явлених покупцю платіжних документів, тобто придбання права на кредиторську заборгованість. Це проявляється в тому, що фактор-фірма за рахунок своїх обігових коштів оплачує претензії за рахунком організації (підприємства, фірми) за одержані товарно-матеріальні цінності. Протягом дії цієї угоди всі претензії до рахунку підприємства (фірми), котрі не можуть бути ним оплачені за рахунок власних коштів або банківського кредиту, оплачуються з рахунку фактор-фірми без оформленні яких-небудь зобов’язань та інших документів. Після такої операції право на одержання грошових коштів, котрими користується постачальник, переходить до фактор-фірми. Це право може бути реалізоване в міру надходження коштів на рахунок клієнта, Одночасно туди перераховується пеня, оплачувана постачальникові клієнтом. Пеня є доходом фактор-фірми. За домовленістю сторін може бути встановлено ще й комісійний збір, Подібні операції дають можливість різко зменшити взаємну дебіторсько-кредиторську заборгованість, скоротати обсяг кредиту і спростити роботу банків. Представлені операції вигідні всім учасникам угоди – платники, уклавши договір із фактор-фірмою, одержують гарантію платежів, що підвищує їх авторитет і зміцнює стосунки з постачальниками та виконавцями робіт; постачальники отримують гарантію своєчасного надходження коштів за продукцію, що є основою для зміцнення договірних зобов’язань із покупцями.

4. Придбання векселя є переуступкою права власника векселя фактор-фірмі, Вексель набуває характеру тратти, Власнику векселя фактор-фірма оплачує вексель із відрахуванням певної суми(дисконту) і вступає у взаємовідносини з векселедавцем;

5. Надання бланкових кредитів здійснюється за аналогією до надання кредитів фактор-фірмами. Фактор – фірма може мата більш вигідне становище, якщо буде використовувати процентну ставку, а при єдиній процентній політиці даний вид кредитування не набуде свого розвитку;

6. Поручительство при комерційному кредитуванні, У даному випадку факторинг виступає організуючою ланкою у договорі між підприємством-покупцем, гарантуючи другому погашення позики зі своїх коштів, якщо платник стане неплатоспроможним. Фактор-фірма бере на себе в такій операції функції страховика.

Залежно від різноманітних вимог постачальника до фактор-фірми є кілька типів факторингових угод.

На сучасному етапі в багатьох країнах світу фактор – фірми мають систему «оn – linе». Її сутність у тому, що факторингові компанії можуть цілодобово отримувати точну і оперативну інформацію не тільки про бухгалтерські рахунки, але й про стан ринків збуту продукції й послуг, про зміни цін платоспроможність майбутніх купівель. Ця система використовується, як правило, при виді факторингу, який прийнято називати факторинговою операцією з повним обслуговуванням, Повне обслуговування включає повний захист від виникнення сумнівних боргів та забезпечення гарантованого припливу грошових коштів; управління кредитом; облік реалізації; кредитування у формі попередньої оплати (за бажанням постачальника), чи оплату суми переуступлених боргових вимог (за мінусом витрат) на певну дату, За рідкісним винятком повне обслуговування здійснюється за умови, що постачальник переуступає факторинговій компанії борги усіх своїх шалів. 3 погляду компанії це усуне можливість її дискримінації, оскільки в противному випадку постачальник може переуступити їй тільки ті боргові вимоги, що важко інкасувати чи за якою максимальний кредитний ризик. Така система вигідна і для постачальника – йому не прийдеться вести облік і здійснювати операції по окремим, не переуступленим борговим вимогам. Таким чином, дана умова оптимальна для обох сторін.

Відкритий факторинг – це форма факторингової послуги, при якій боржник сповіщений про те, що постачальник переуступає рахунки-фактури факторинговій компанії. Такий вид факторингу відбувається при постійних і достатньо тривалих контактах між постачальником і фактор-фірмою і включає в себе повний набір факторингових послуг.

Закритий чи конфіденційний факторинг свою назву одержав у зв’язку з тем, що служить схованим джерелом засобів для кредитування продажів постачальників товарів, тому що ніхто з контрагентів клієнта не обізнаний про переуступку їм рахунків – фактур факторингової компанії, У даному випадку платник веде розрахунки із самим постачальником, який після одержання платежу повинен перерахувати відповідну частину факторинговій компанії для погашення кредиту.

З правом регресу, тобто зворотної вимоги до постачальника відшкодувати сплачену суму, чи без подібного права умови зв’язані з ризиками, що виникають при відмовленні платника від виконання своїх зобов’язань, тобто кредитними ризиками. При укладанні угоди з правом регресу постачальник продовжує нести визначений кредитам ризик по боргових вимогах, проданим ним факторинговій компанії. Остання може скористатися правом регресу і, при бажанні, продати постачальникові будь-яку несплачену боргову вимогу у випадку відмовлення клієнта від платежу (його неплатоспроможності). Дана умова передбачає, якщо постачальники упевнені, що в них не можуть з’явитися сумнівні боргові зобов’язання, або в силу того, що вони досить ретельно оцінюють кредитоспроможність своїх клієнтів, розробивши власну, досить ефективну систему захисту від кредитних ризиків, або в силу специфіки своїх шалів. І в тому і в іншому випадку постачальник не вважає потрібним оплачувати послуги зі страхування кредитного ризику.

Однак гарантоване для постачальника і своєчасне надходження коштів може забезпечуватися тільки при укладанні угоди без права регресу. Необхідно, щоправда, відзначити, якщо боргова вимога визнана недійсною (наприклад, якщо постачальник відвантажив клієнту не замовлений їм випадку має право регресу до постачальника.

Головною метою більшості підприємців, які використовують операції факторингу з повним обслуговуванням, є одержання додаткових грошових коштів. Як було вже зазначено, фактор-фірма, як правило, сплачує лише 80 % вартості переуступлених боргових вимог. Цей захід, викликаний рядом об’єктивних причин, передусім, необхідний деякий запас для уникнення помилок і спірних питань у розрахунках, а також для того, щоб фактор-фірма при необхідності могла б компенсувати попередньо сплачені суми в разі порушення постачальником умов факторингової угоди.

Різновидом факторингу з повним обслуговуванням є агентська угода ш угода про оптовий факторинг. . Агентська угода використовується тоді, коли підприємство має власну ефективну систему обліку і управління кредитами, але воно потребує захисту від кредитних ризиків. В умовах укладеної факторингової угоди зазначається, що фактор-фірма придбаває неоплачені боргові вимоги, а постачальник виступає як його агент з інкасування. Надпис на рахунках попереджає про участь в операції фактор-фірми, хоча платіж буде здійснюватися на ім’я постачальника, який виступає агентом, але на користь фактор-фірми. Перевага даного типу факторингових угод полягає в тому, що знижуються витрати фактора на оцінку кредитоздатності клієнта, а плата за операцію стягується з постачальника. Кредитування, що передбачається даною угодою, аналогічне кредитуванню за згодою про повне обслуговування. Однак оплата частини, що залишилася, здійснюється тільки після погашення боргів клієнтами. Оскільки факторингова компанія в даному випадку не робить безпосереднього впливу на процес інкасування, вона не може гарантувати здійснення платежу до визначеної дати.

Якщо постачальник зацікавлений тільки в кредитуванні з боку факторингових компаній, то може бути укладена угода про облік (дисконтування) рахунків-фактур. Укладення такого виду угоди надто ризиковане для фактор-фірми, яка висуває у цьому разі найбільш жорсткі вимоги до постачальника, фінансове становище якого достатньо стійке. Дисконтування рахунків-фактур є, як правило, одноразовою акцією, яка здійснюється селективне і не охоплює всього платіжного обігу постачальника.

У США набув поширення і такий різновид повного обслуговування, як роздрібнений факторинг. Він використовується, звичайно, більш великими, диверсифікованими фірмами. В цьому випадку фірма переуступає всі свої боргові вимоги не одній фактор-фірмі, а декільком. Роздрібнення здійснюється як правило, по географічних районах, за групами товарів.

Крім обліку рахунків фактур факторингова компанія може виконувати ряд інших послуг, пов’язаних із розрахунками та основною господарською діяльністю клієнта:

- вести повний бухгалтерський облік дебіторської заборгованості;

- консультувати з питань організації розрахунків, укладання господарських договорів, своєчасного одержання платежів тощо;

- інформувати про ринки збуту, ціни на товари, платоспроможність майбутніх купівель;

- надавати транспортні, складські, страхові, рекламні й інші послуги.

Факторинг може стати й універсальною системою фінансового обслуговування клієнтів (конверсійний факторинг). За клієнтом зберігаються практично тільки виробничі функції. При такій формі факторингу клієнт може істотно скоротити власний штат службовців, що сприяє зниженню витрат на виробництво й збут продукції. Але, одночасно, виникає ризик майже повної залежності клієнта від факторингової компанії, тому, що такі відносини ведуть до повного освідомлення фактора про справи своїх клієнтів, підпорядкуванню їх своєму впливу й контролю.

В залежності від різноманітних вимог постачальника до фактор-фірми розрізняють кілька типів факторингових угод, які можна класифікувати по наступних ознаках: в залежності від об ‘єму грошової вимоги, що передається; в залежності від обсягу прав на платіж; в залежності ви характеру проведення міжнародної факторингової угоди; в залежності від умов відповідальності; іншим типам факторингових угод.

1.Типи факторингу в залежності від об’єму грошової вимоги, що передається.

За обсягом грошової вимоги розрізняють повний факторинг і факультативний факторинг.

При факультативному факторингу постачальник передає (уступає) фактору лише конкретні вимоги, визначені факторинговим договором.

При повному факторингу (факторинг із виключними правами) постачальник уступає фактору усі визначеного виду вимоги, за винятком названих у договорі факторингу. При цьому повний факторинг можливий у відношенні вимог або до всіх суб’єктів, або до визначеної групи суб’єктів, або до визначеної групи вимог тощо..

2. Типи факторингу в залежності від обсягу прав на платіж.

При цьому договір субфакторингу укладається у випадках, якщо така передача не заборонена договором факторингу, і фактор переуступає отримане право вимоги іншому фактору.

3. Тит міжнародного факторингу в залежності від умов відповідальності.

По умовах відповідальності угоди факторингу можна розділити на факторинг з гарантією постачальника і факторинг без гарантії постачальника (його іноді називають факторинг із правом регресу, неістинний факторинг).

При факторингу з гарантією постачальника фактор має право, якщо не буде оплати боржником переданих (переуступлених) постачальником вимог в протязі строку, який установлений угодою факторингу, пред’явити до постачальника вимоги в частині грошових сум, які не сплачені боржником. Тобто, по договору факторингу постачальник приймає на себе гарантію або поручительство (у відповідності до національно-правової системи) по оплаті боржником вимог, що передаються (тих, що переуступаються) факторові. При цьому, прийнятті на себе повчальником гарантії або поручительства повинно бути ясними й вираженим прямо.

При факторингу без гарантії постачальника ( його називають «факторинг без права регресу», істинний факторинг) ризик несплати боржником переуступленої грошової вимоги лежить виключно на факторі. Разом із тим, як і у першому випадку, так і у другому, фактор має право пред’являти вимоги до постачальника про повернення оплаченої суми грошей та про покриття збитків, якщо переуступлена вимога є недійсною.

4. Інші види факторингу.

У практиці розрізняють також і інші типи факторингу, наприклад, мета-факторинг, Даний тип факторингу використовується у випадках, коли постачальник, який зацікавлений у факторинговій угоді, і має власний банк, та з яких-то різних причин не бажає виступати в ролі фактора, укладає договір факторингу з фактор-фірмою, яка постійно співробітничає з банком.

Цей тип факторингової угоди може бути і у випадках, коли повчальник, зацікавлений у результатах факторингової угоди, і з цією метою звертається у фактор-фірму (найчастіше – це банк, що здійснює розрахункове обслуговування постачальника). Однак банк не бажає виступати в ролі фактора, але і не зацікавлений у втраті клієнта і постійно співробітничає з факторинговою фірмою, в результаті чого постачальник робить договір факторингу з фактор-фірмою, використовуючи грошові ресурси банку.

У цьому випадку між банком і фактором укладається договір, відповідно до якого ризик несплати боржника розподіляється між факторинговою організацією й банком. При такому виді факторингу мають місце два договори : один між постачальником і фактором, а другий між фактором і банком.

Таким чином факторинг це універсальна система фінансового обслуговування клієнтів, яка дозволяє значно скоротити період розрахунків та інкасування дебіторських заборгованостей і прискорити обіг грошових коштів клієнтів і реалізацію продукції, значно знизити ризики неплатежів.

Факторинг – це купівля банком або спеціалізованою факторинговою компанією грошових вимог постачальником до покупця та їх інкасація за визначене винагородження. Факторингове обслуговування найбільш ефективно для малих та середніх підприємств, які не завжди мають необхідну інформацію о платоспроможності своїх покупців і мають обмежений доступ до кредитів. Факторинг прискорює отримання платежів, гарантує отримання заборгованості, знімає витрати на ведення рахунків, забезпечує отримання платежів постачальниками при тимчасових труднощах у покупців.

Питання для самоконтролю

Які операції відносяться до факторингових?

Які існують види факторингових угод?

Як визначається плата за факторингові операції?

Які переваги факторингової угоди у порівнянні з іншими видами розрахунків?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Лізингові операції

Пятница, Январь 23rd, 2015

Суть та види лізингу

За економічної кризи більшість підприємств України неспроможна власними коштами здійснювати технічне оновлення виробництва. Відтак виникає об’єктивна необхідність розвитку лізингового бізнесу, що уможливлює залучення приватних інвестицій для фінансової підтримки підприємств, особливо у сфері малого та середнього бізнесу.

Термін «лізинг» походить від англійського дієслова «to lease», що означає «брати в оренду».

Будь-яка лізингова операція має фінансовий (кредитний) характер. Власник майна (лізингодавець) надає користувачу (лізинго-одержувачу) фінансову послугу: він купує майно у власність і за рахунок періодичних внесків лізингоодержувача покриває його повну вартість та отримує певний прибуток у вигляді лізингової маржі.

В економічному розумінні лізинг — це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувача. Суб’єктами кредитних відносин тут виступають: у ролі кредитора -— лізингодавець, позичальника —лізингоодержувач.

З економічного погляду лізинг має певну схожість з банківським кредитом, який надається на придбання основних фондів. Кредитні та лізингові відносини між позичальником (лізингоодержувачем) та кредитором (лізингодавцем) будуються на умовах терміновості, оплати, повернення, матеріального забезпечення (застави).

Разом з тим між банківським кредитом та лізингом є певні відмінності (табл. 7.1).

Сутність лізингу проявляється у його функціях: фінансовій; виробничій; збутовій.

Фінансова функція полягає: у звільненні підприємства від одноразової повної оплати придбаних основних фондів та наданні їх на умовах довгострокового кредиту; у використанні підприємством податкових та амортизаційних пільг.

Крім того, оскільки орендну плату зараховують до складу валових витрат, то відповідним чином зменшується оподатковуваний прибуток підприємства.

Виробнича функція полягає в оперативному вирішенні проблеми переоснащення виробництва не через купівлю машин та обладнання, а через їх тимчасове використання на умовах лізингу. Це ефективний засіб для забезпечення доступу підприємств до нових технологій та техніки.

Таблиця 7.1.

Порівняльна характеристика банківського та лізингового кредиту

Ознака

Банківській кредит

Лізинг

Ступінь фінансування основних фондів

Фінансує 60-70% вартості придбаних основних фондів

Фінансує 100% придбаних основних фондів

Забезпечення

Кредитор вимагає ліквідної застави вартістю не менше ніж 130-140% вартості кредиту

Заставою є сам об’єкт лізингу. За умови, що лізингова компанія отримує банківський кредит на придбання об’єкта лізингу, потрібна застава в розмірі лише 30-50% суми банківського кредиту

Право власності кредитора на об’єкт лізингу

Зберігає за собою заставне майно до повного погашення позики

Лізингоодержувач (позичальник) стає власником узятого в оренду майна тільки після закінчення строку договору та повної оплати лізингових платежів


Закінчення таблиці 7.1.

Форма надання

У грошовій формі

У товарній або товарно-грошовій: за зворотного лізингу, наприклад, підприємство продає лізинговій компанії основні фонди Й отримує кошти, одночасно укладаючи договір про оренду цих фондів

Спосіб погашення боргу

У грошовій формі

У грошовій, товарній або змішаній формах

Розмір плати

Відсотки за кредит плюс сума основного боргу

Плата за банківський кредит плюс вартість основних фондів плюс лізингова маржа (прибуток лізингової компанії)

Збутова функція полягає в розширенні кола споживачів та освоєнні нових сегментів ринку за рахунок залучення насамперед тих підприємств, що неспроможні відразу придбати те чи інше майно.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно, що його можна віднести до основних фондів, яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень на передачу в лізинг (оренду),

До об’єктів лізингу належать: машини та обладнання; засоби обчислювальної техніки;

транспортні засоби; виробничі будівлі та споруди; інші основні фонди.

Не можуть бути об’єктами лізингу: об’єкти оренди державного майна, крім окремого, індивідуально визначеного майна державних підприємств; земельні ділянки та інші природні об’єкти.

Класичному лізингу притаманний тристоронній характер взаємовідносин: лізингодавець, лізингоодержувач, постачальник.

Лізингодавець — суб’єкт підприємницької діяльності, у тім числі банківська (небанківська) фінансова установа, яка передає в користування об’єкти лізингу згідно з договором.

ЛІзингоодержувач — суб’єкт підприємницької діяльності, який отримує в користування об’єкти лізингу за договором.

Постачальник лізингового майна — суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє машини, обладнання тощо і (або) передає власне майно, яке є об’єктом лізингу.

Лізингодавцями можуть бути: лізингові компанії; комерційні банки; філії, підрозділи підприємств—виробників обладнання; державні й місцеві органи (комітети з управління майном; відділи постачання).

Лізингоодержувачі — це: юридичні особи, зайняті виробництвом тієї чи іншої продукції;

фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю.

До категорії постачальників майна належать: виробники машин та обладнання; оптово-збутові організації; торгові фірми; власники майна та інші учасники угоди.

Крім основних учасників, у лізинговому бізнесі беруть участь посередники, тобто особи, що репрезентують економічні Інтереси як продавців, так і покупців об’єктів лізингу. До таких належать: страхові компанії; брокерсько-дилерські фірми; сервісні центри з обслуговування машин та устаткування; інші посередники.

Залучення посередників у лізинговий бізнес приводить до скорочення терміну оборотності капіталу, унаслідок чого підвищується дохідність виробництва.

Лізинг являє собою форму фінансування вкладень на придбання устаткування, машин, транспортних засобів, споживчих товарів тривалого користування, будинків, споруджень і іншого виду спонукуваного і нерухомого майна, що є об’єктом оренди, за посередництвом спеціалізований (лізингової) чи фірми комерційного банку, що на умовах оренди на довгостроковій основі віддають орендарям майно для самостійного здійснення їм господарської чи іншої діяльності, зберігаючи при цьому право власності до кінця угоди. При цьому лізингова чи компанія банк, що здійснює лізингові операції, купує устаткування і надає його в оренду (звичайно на 5 – 8 і більш років) фірмі-орендарю, що поступово погашає заборгованості в міру використання майна,

Для кожного із учасників лізингової діяльності цей вид підприємницької діяльності має певні переваги.

Для продавцая майна лізинг є зручним засобом вирішення не тільки виробничо-технічних, а й фінансових проблем.

Банк, що здійснює лізинг, одержує наступні переваги :

- розширення кола банківських операцій, ріст числа клієнтів і, відповідно, збільшенню одержуваних доходів;

- зниження ризику утрат від неплатоспроможності клієнтів. При здійсненні лізингових операцій банк залишається власником майна, переданого в оренду, і отже, при порушенні умов договору він може зажадати повернення переданого в оренду майна. Дана обставина забезпечує можливість проведення лізингових операцій і з клієнтами, чиє фінансове положення викликає сумніву, наприклад, з кооперативами, малими підприємствами, особами, що займаються ІТД;

- лізингодавець (банк чи лізингова компанія) має право нараховувати на майно, передане йому в оренду, амортизаційні відрахування, що не обкладаються податком і можуть служити джерелом коштів для закупівлі нового майна;

- величина орендної плати за надання майна в рамках лізингу може бути вище, ніж процентна ставка по довгострокових кредитах, видаваним на той же термін. Дане положення виправдується наданням клієнту, крім позички» реального її наповнення у виді машин і устаткування, а також іншого майна, що особливо коштовно в умовах існуючого в Україні дефіциту практично на усі види промислового устаткування;

- при здійсненні лізингових операцій банк зараховує на свій рахунок орендну плату на визначену дату, що набагато простіше нарахування й обліку відсотків по позичках госпорганів у процесі довгострокового кредитування.

У той же час для здійснення лізингових операцій ринок може бути досить широким у зв’язку з наявністю зацікавленості й орендатора в даному методі придбання майна. Зацікавленість лізингоодержувача порозумівається наступними обставинами:

- можливість здійснення технічного переозброєння на основі використання прогресивної і дорогої техніки без великих початкових капіталовкладень, що може зіграти чималу роль при необхідності структурної перебудови виробництва в зв’язку з переходом до ринкових відносин;

- мається гарантія забезпечення матеріального наповнення отриманої від банку позички;

- стабільні платежі, що дозволяє зменшити несприятливий вплив інфляції і росту величини банківського відсотка;

- оформлення документації не віднімає багато часу і не складно в складанні;

- можливість поряд з лізингом одержувати від банку ряд інших фінансових і не фінансових послуг.

- лізинг дає змогу на 100% фінансувати придбання основних фондів на відміну від банківського кредиту, де фінансовими ресурсами забезпечується тільки 60—70% їхньої вартості;

- підприємству простіше отримати майно в лізинг, ніж позику на його придбання; лізингове майно виступає як застава, право власності на нього належить лІзингодавцю;

- лізинг дає підприємству більше можливостей для маневрування під час виплати лізингових платежів, оскільки останні здійснюються підприємством, як правило, після отримання виручки від реалізації продукції, що її вироблено на обладнанні, узятому в лізинг;

- зменшується ризик морального старіння обладнання, тому що підприємство бере його не у власність, а в оренду: відтак розширюються можливості оперативного оновлення застарілої техніки без залучення власного капіталу на його фінансування;

- лізингове майно не зараховується на баланс підприємства, що підвищує ліквідність суб’єкта господарювання та його можливість отримати банківський кредит;

лізингові платежі включають до складу валових витрат, що зменшує оподатковуваний прибуток підприємства-лізингоотримувача;

- зменшується ризик виробництва нової продукції, оскільки за недостатнього попиту на неї підприємство може повернути об’єкт лізингу безпосередньо лізингодавцю;

- досягається ефект фінансового стимулювання, оскільки щорічні фінансові вигоди перевищують розмір відсотків за банківський кредит.

Поряд з перевагами лізинг має певні недоліки:

- вартість лізинг)’ для лізингоодержувача вища на суму лізингової маржі, ніж вартість звичайної позики;

- складання лізингової угоди потребує тривалого часу та складнішої організації, ніж складання угоди про звичайну банківську позику;

- лізингодавець бере на себе ризик можливого морального старіння основних фондів та неповного і несвоєчасного отримання лізингових платежів.

Підприємство, що прагне отримати основні фонди на умовах кредиту-оренди, має пройти лізинговий процес, який складається з таких етапів:

• підготовка та обґрунтування лізингового проекту;

• юридичне оформлення лізингової угоди;

• виплата лізингових платежів;

• повернення об’єкта лізингу або викуп його за залишковою вартістю.

Існують різні види лізингу. Виходячи з терміну укладеного договору лізинг поділяється на фінансовий і оперативний. Фінансовий лізинг являє собою зобов’язання сторін на тривалий час, що звичайно охоплює середній термін служби устаткування. У цьому випадку лізинговий договір передбачає повну виплату лізингоодержувачем спожитої вартості орендованої техніки і перехід до нього права власності на дане майно. Оперативний лізинг – це переуступка устаткування (майна) на термін, менший, чим термін служби устаткування. Замовник одержує в розпорядження майно на певний строк чи на один виробничий цикл. У цьому випадку договір укладається найчастіше на 2 – 5 років. По витіканню терміну договору орендар може:

- завершити орендні платежі і повернути майно банку;

- відновити договір на нових умовах;

- закупити майно по погодженій у договорі чи ціні за ціною, погодженої між банком і орендарем у момент витікання терміну дії договору.

Якщо орендодавцем є банк, то в договорі оренди, як правило, пе5редбачається обов’язковий викуп орендарем орендованого майна по завершенню терміну дії договору. По типі фінансування лізинг поділяється на:

- терміновий – це одноразова оренда;

- револьверний (поновлюваний), при якому після закінчення першого терміну договір продовжується. При цьому об’єкти лізингу змінюються у визначені відрізки часу в залежності від зносу і по положенню орендаря, що бере на себе видатки по заміні устаткування. Кількість об’єктів лізингу і терміни їхнього використання по поновлюваному лізингу заздалегідь не обмовляються. Об’єктами поновлюваного лізингу служать, як правило, транспортні засоби й устаткування, технічне обслуговування якого вимагає залучення фахівців (сучасна оргтехніка, електронне устаткування, верстати).

Стосовно орендованого майна лізинг поділятися на:

- чистий – додаткові – витрати бере на себе орендар;

- повний – орендодавець бере на себе техобслуговування майна й інші витрати.

При класичному лізингу підприємство подає до лізингової компанії чи банку: заяву, економічне обґрунтування лізингової угоди (бізнес-план), нотаріально засвідчені копії установчих документів, бухгалтерський баланс за останній рік або квартал та інші документи на вимогу лізингодавця. Лізингодавець здійснює оцінку платоспроможності підприємства (лізингоодержувача) за схемою, що її прийнято для аналізу банком кредитоспроможності своїх клієнтів. У зв’язку з тим, що лізингова операція має довгостроковий характер, лізингодавця цікавить, насамперед, не поточний, а перспективний фінансовий стан підприємства-лізингоодержувача. Після позитивного висновку щодо платоспроможності лізингоодержувача й ефективності лізингового проекту лізингодавець направляє постачальнику замовлення-наряд на придбання об’єкта лізингу. Між підприємством-постачальником та лізинговою компанією укладається договір купівлі-продажу основних фондів, які передаються в лізинг підприємству-лізингоодержувачу. Ці операції оформлюються такими документами:

1. Акт приймання-передачі об’єкта лізингу в експлуатацію.

2. Лізинговий договір між лізингодавцем та лізингоодержувачем.

3. Договір на технічне обслуговування майна, що передається в лізинг, коли обслуговування здійснюватиме лізингодавець.

Майно передається в лізинг тільки після укладання лізингоодержувачем договору страхування об’єкта лізингу на користь лізингодавця.

Лізингоодержувач зобов’язаний забезпечити підтримування в належному стані лізингового майна, а також здійснювати виплати відповідних лізингових платежів.

До складу лізингових платежів включають:

• суму відшкодування вартості об’єкта лізингу, що амортизується, на строк, за який вноситься лізинговий платіж;

• суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток для придбання майна згідно з договором лізингу;

• платіж-винагорода лізингодавцю за отримане в лізинг майно;

• відшкодування страхових платежів за договором страхування об’єкта лізингу, якщо об’єкт застрахований лізингодавцем;

• інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Підприємство – лізингоодержувач перестає сплачувати лізингові платежі після закінчення терміну чинності лізингової угоди. Лізингоодержувач при цьому має право:

• повернути обладнання лізингодавцю;

• поновити або укласти нову лізингову угоду;

• придбати обладнання за залишковою вартістю. Спосіб подальшого використання лізингового майна залежить від напрямків інвестиційної стратегії підприємства.

Лізинг-кредит сприяє активізації інвестицій приватного капіталу у сферу виробництва, поліпшенню фінансового стану товаровиробників, а також підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств.

Робота банку при підготовці і висновку договору на проведення лізингових операцій

Перед початком проведення лізингових операцій банку (лізингової компанії) необхідно чітко визначити ряд позицій;

- структуру потенційних орендарів (державні підприємства, кооперативи, спільні підприємства, громадські організації, громадяни);

- галузі додатка лізингу;

- вид майна, що здається в оренду, (будівельні споруди, механізми і машини, устаткування, ЕОМ, транспортні засоби, нерухомість і т. д.).

Для ведення лізингових операцій рекомендується до складу кредитного відділу банку сформувати спеціальну групу. При підготовці до проведення лізингових операцій рекомендується створити банк даних про наявний на підприємства галузі устаткування, що може бути придбано банком для здачі в чи оренду узято банком в оренду. У банку даних повинні міститися данні про техніко-економічний характеристика устаткування, його стані, ціні і власнику. Одночасно, рекомендується вести роботу з визначенню попиту на різні види майна, що може бути придбано банком, і рекламу лізингових операцій. Починати лізингові операції рекомендується з нескладного устаткування, технічне обслуговування якого може забезпечити сам орендар.

Для висновку договору на лізингове обслуговування госпорган-орендар звертається в банк або лізингову компанію, або банк (компанія) сам знаходить потенційних клієнтів – як оренда торів, так і постачальників устаткування. У будь-якому випадку заявка оформляється спеціальним документом (заявкою на лізинг із точні? вказівкою устаткування) за встановленою формою. Після одержання заявки фахівець з лізингу збирає інформацію потенційному клієнті. Їм оцінюється:

- здатність клієнта виплачувати орендну плату з експлуатацію орендованого устаткування;

- економічне і фінансове положення орендаря;

- проекти розвитку підприємства;

- умови експлуатації орендованого майна;

- здатність здійснювати технічно грамотну експлуатацію орендованого майна і його технічне обслуговування.

Для підготовки вихідних для розрахунків за договором лізингу необхідно проаналізувати наступну інформацію: закупівельну ціну майна, застосовувану банком процентну ставку по довгострокових кредитах, видаваним на аналогічний термін аналогічним позичальником, тривалість дії договору, періодичність орендних внесків, метод нарахування амортизації, величину викупу по залишковій вартості.

Лізингові операції регламентуються лізинговою угодою, у якому визначені:

- права та обов’язки сторін із продажу, транспортуванню, приймання, монтажу, збереження обслуговуванню об’єкта угоди;

- терміни орендного договору;

- величина орендної плати і порядок її внесення;

- можливість переуступки права користування майном сторонньої організації;

- умови страхування майна;

- можливі варіанти дії і права сторін але закінченні терміну дії договору;

- умови розірвання договору.

Права та обов’язки сторін

У договорі необхідно обмовити зобов’язання орендодавця (банку) і орендаря.

Банк зобов’язується закупити (одержати в оренду) погоджене з орендарем майно і здати його в оренду орендарю. У такий спосіб у договорі встановлюється, що банк переуступає орендарю право користування майном. Переуступка прав повинна бути правильно оформлена з дотриманням інтересів банку й орендаря, а також з урахуванням виду, якості і техніко-економічних параметрів устаткування. У договорі рекомендується обмовити, що банк не відповідає перед орендарем за будь-який недолік чи устаткування за затримку любо відмовлення від здійснення постачань устаткування з боку постачальника.

У договорі визначається, що передане в оренду майно є власністю банку й орендар має тільки право користування отриманого в оренду майна. У зв’язку з тим, що при операції лізингу банк здійснює тільки передатну (фінансову) функцію, відповідальність за стан, ефективне використання і технічне обслуговування орендованого майна покладається на орендаря.

У договорі необхідно передбачити умови виконання орендарем поліпшення майна за рахунок власних коштів. Звичайно передбачається, що якщо орендар зробив за рахунок власних коштів з дозволу орендодавця поліпшення, невіддільні без шкоди для орендованого майна (реконструкція будинку і спорудження, заміна устаткування і т. п.), те орендар має право після припинення лізингової угоди на відшкодування вартості цих поліпшень. При цьому вартість невіддільних поліпшень, зроблених орендарем без дозволу орендодавця, відшкодуванню не підлягає. Поліпшення (як віддільні, так і невіддільні), зроблені за рахунок амортизаційних відрахувань від орендованого майна, є власністю орендодавця і збільшує залишкову вартість зданого в оренду майна.

Величина орендної плати і порядок її сплати.

Найважливішим пунктом і договору є визначення величин орендної плати.

Орендна плата (лізинговий внесок) являє собою оплату за використання об’єкта лізингової угоди і складається із суми амортизаційних відрахувань і відсоткових відрахувань від вартості переданого в оренду майна (відсоток за банківський кредит і плата за додаткові послуги банку). Розмір амортизаційних відрахувань залежить від первісної вартості майна, терміну його служби, ступеня зносу на момент передачі в оренду і норм амортизації, установлених даного виду майна.

Вартість переданого устаткування визначається на основі договірної ціни, по якій банк здобуває устаткування в його власника. У випадку, якщо устаткування належить лізингодавцю і раніше експлуатувалося, те воно може бути оцінено або по залишковій вартості, або на основі сформованої величини договірних цін на майно, що володіє відповідними експлуатаційними якостями. У будь-якому випадку, вартість переданого в оренду майна повинна визначатися на основі договору між банком і орендарем (при покупці банком переданого в оренду майна в його оцінці бере участь і постачальника). Якщо банк здобуває для передачі в оренду уже використовувалося майно, термін амортизації якого не відомий, чи загублений технічний паспорт, то комісія в колишнього власника майна може відновити паспорт так, щоб залишалося 2-3 року до повної амортизації майна. При цьому необхідно участь у комісії представника банку (фахівця з лізингу), представника орендаря, якщо майно здобувається в оренду саме йому.

Лізинг є методом фінансування, що розвились із кредиту. Тому при визначенні другої частини орендної плати необхідно виходити з величини процентної ставки по довгострокових кредитах. У той же час необхідно враховувати, що при проведенні лізингових операцій банк робить орендарю додаткові послуги у виді надання майна, а не коштів для його придбання, і несе при цьому додаткові витрати. Ці витрати можуть бути компенсовані тільки підвищенням орендної плати. Отже, друга складова орендної плати (обумовлена у відсотках від первісної вартості майна) повинна бути дорівнює величині процентної ставки по довгострокових кредитах, наданим а нелогічним позичальникам на той же термін, що і термін оренди, плюс 1 – 2% річних для компенсації. У договорі необхідно обмовити регулярність її перерахування – щомісяця, щокварталу і т. д.

10.5. Термін договору

Звичайно термін оренди залежить від тривалості амортизації майна (від 2-6 років для устаткування і більше – для будинків, споруджень). Іноді договір може укладатися і на більш короткий термін, але в цьому випадку при висновку договору орендодавець повинний бути упевнений, що він зможе або здати дане майно в оренду орендарю, або реалізувати майно на влаштовуючих його (орендодавця) умовах.

При висновку договору рекомендується ретельно вивчити перспективи зміни цін на передане в оренду майно і величини процентних ставок по довгострокових кредитах. Якщо на підставі результатів аналізу робиться висновок про можливе підвищення цін і (чи) величина процентних ставок, то рекомендується укладати договір лізингу на порівняно короткий термін, обмовляючи при цьому можливість його поновлення на нових умовах.

10.6. Дії сторін по закінченні терміну договору

По закінченні терміну договори можливі наступні варіанти дії сторін:

а) орендар купує майно і стає його власником, виплативши суму, зазначену в договорі, або рівну ринкової вартості майна на момент завершення дії договору;

б) укладається лізинговий договір на наступний період на нових умовах;

в) орендар повертає власнику орендоване майно. У договорі необхідно обмовити, який з варіантів дії сторін буде здійснюватися по закінченні терміну договору. Якщо в договорі передбачається покупка орендарем майна, то необхідно обмовити, що вона буде провадитися по ринковій вартості на момент завершення чи договору визначити залишкову вартість орендованого майна. Залишкова вартість орендованого майна може бути визначена як різниця між його первісною вартістю і величиною нарахованої амортизації. У випадку, якщо банк має інформацію про можливий ріст цін на майно, передане в оренду, то в договорі доцільно передбачити покупку майна за ринковою ціною, що складається па момент завершення терміну висновку договору.

Якщо банк зацікавлений у тривалих відносинах з орендарем і (чи) якщо орендар не може викупити майно, у якому бідує, по закінченні терміну договору, то необхідно передбачити в договорі висновок нової лізингової угоди по закінченні терміну дії попереднього.

10.7. Обов’язки і відповідальність сторін.

У договорі необхідно обмовити, що орендар несе відповідальність:

- за схоронність майна, переданого йому в оренду. При руйнуванні, ушкодженні, утраті майна орендар зобов’язаний відремонтувати майно (якщо це можливо) чи замінити його на аналогічне, прийнятне для орендодавця, або погасити всю заборгованість по орендній платі, а також виплатити орендодавцю залишкову вартість майна. Якщо в договорі не визначена залишкова вартість, то вона може бути визначена як різниця між первісною вартістю майна і виплачених амортизаційних відрахувань. Якщо в договорі передбачається продаж майна орендарю за ринковою ціною, що склалася на момент закінчення терміну договору, то необхідно обмовити в договорі порядок відшкодування орендодавцю вартості майна у випадку його чи руйнування втраті;

- за всі ушкодження, заподіяні як людям, так і майну, у наслідку використання, збереження, чи володіння експлуатації майна. Орендар повинний відгородити орендодавця від будь-яких претензій, пред’явлених третьою стороною, викликаних змістом майна й умовами договору оренди.

У договорі необхідно передбачити відповідальність сторін по страхуванню переданого в оренду майна.

Умови припинення дії договору.

У договорі необхідно передбачити умови, при яких його дію припиняється. Дія договору оренди (лізингу) може бути припинене по наступним причинах:

- якщо постачальник за якимись причинами не виконає договір на постачання продукції;

- якщо орендар порушує терміни й умови внесення платежів за орендоване майно;

- якщо орендар не виконує вимог по експлуатації

устаткування;

- з інших причин, обговореним у договорі оренди. У договорі також необхідно передбачити порядок дії і відповідальність сторін при розірванні договору.

Договір про переуступку прав

Головні труднощі проведення лізингових операцій скоріше усього буде зв’язана з придбанням устаткування. Це викликано тим, що значна частина устаткування в народному господарстві є гостродефіцитним а також з тим, що спочатку своєї діяльності банк може не мати достатні кошти для покупки необхідного для здачі в оренду майна, особливо по договірних чи комерційних цінах. У цьому зв’язку комерційним банком може бути використана практика висновку генеральних угод про оренду з підприємством і потім здача майна по договорах про суборенду, більш дрібними партіями суборендарям на короткі терміни (наприклад, 1 – 4 місяці). У ряді випадків банк, за рахунок володіння визначеною інформаційною базою може виконувати і функції посередника в здійсненні оренди тимчасово вільного майна. Одночасно така практика може розширити ринок лізингових операцій за рахунок участі в них дрібних споживачів (кооперативи, малі підприємства, окремі громадяни, що занижуються ІТД), що зацікавлені тільки в короткостроковому використання майна. Організації, що передають майно в оренду банку, одержавши можливість поліпшити використання наявної в них техніки й устаткування й одержати за рахунок цього додатковий доход

Для попереднього вивчення ринку фахівцям банку, що займається лізингом необхідна створити інформаційну базу тимчасово вільного майна. У картках обліку такого майна слід зазначити дати, з який» і по яке число місяця і року майно можна узяти під оренду. В міру розширення подібних операцій було б доцільно організувати банк даних по майну, яке можна узяти під оренду.

При такій угоді банк може виступати як орендаря майна на один-два років і відповідно укладати угоди про суборенду з організаціями, зацікавленими у використанні майна, на термін у 1-3 місяця. При цьому Банк передає орендоване майно в суборенду., для чого на додаток до Генеральної угоди про оренду укладається Угода про переуступку прав.

Ефективність лізингової операцій

На сьогоднішній час, враховуючи відсутність у підприємств власних засобів і їх тяжке фінансове становище, розвиток лізингу являється практично єдиною можливістю придбання необхідного обладнання машин і інших основних засобів. Важливо, що сфера лізингового законодавства активізує розширення збуту продукції, а не напівфабрикатів або сировини. Лізинг-це дещо середнє між договором оренди і договором надання кредиту. Лізинг потрібен Україні з багатьох міркувань:

- можливість одержати додаткові інвестиції від іноземних партнерів;

- лізингові операції залучають великі кошти банків, АТ, тощо;

- привабливий для споживача – через оренду основних засобів господарських товариств.

До порівняння: Якщо підприємство закуповує необхідне обладнання за рахунок власних коштів та довгострокових банківських кредитів до фінансує це із фонду розвитку, що формується з прибутку після його оподаткування, ПДВ, операції купівлі-продажу.

Зовсім інший механізм фінансування виробничих інвестицій вступає вдію при укладенні контракту по наданні лізингових послуг.

Орендні платежі, сплачувані орендарем входять до собівартості продукції, а після повної сплати вартості орендованого обладнання підприємство, як правило стає його власником. У даному випадку кошти що витрачені як орендні платежі, так і на викуп орендованого устаткування, формується з прибутку підприємства до його оподаткування.

Лізинг вигідний не тільки лізингоотримувачу, а й орендодавцю, бо передбачає 100% покриття всіх капітальних витрат, а при укладенні контрактів лізингу в міжнародному масштабі – можна отримати додаткову економію коштів компаній – орендодавців, за рахунок різниці між податковими ставками, які діють у різних країнах.

Лізинг вигідний і державі, бо борг підприємств іноземним лізингодавцем не зараховується до загальної фінансової заборгованості країн – імпортерів.

Отже, лізинг можна розглядати як один з методів інвестування, здатний значно пожвавити процес оновлення виробництва та входження України в структуру світового ринку.

Лізинг може сприяти просуванню вітчизняних машин і устаткування на внутрішній та зовнішній ринок. Велику роль у розвитку цієї форми підприємницької діяльності може відіграти створення іноземними банками і фірмами сумісних лізингових компаній. Це дозволить не тільки використовувати в народному господарстві передову техніку але й засвоїти значний досвід іноземних компаній у сфері лізингових операцій.

Для виготовлювача технічних засобів лізинг розкриває такі перспективи : створюються передумови для зниження витрат на рекламу, вивчення ринку, пошук споживача. Ці послуги надає лізингова компанія, а виробник може сконцентрувати свої ресурси на випуску машин і обладнання.

В особі лізингової компанії виготовлювач знаходить постійного і надійного партнера, який готовий: сплатити всю вартість устаткування, з’являється можливість включити у список потенціальних покупців технічних засобів тих споживачів, які через нестачу власних або запозичених коштів, опинилися б поза сферою економічних інтересів виробника, тобто позбули б його потенціального прибутку. Також лізинг надає значні переваги орендодавцю. Наприклад :

розширення номенклатури продукції, з якою він вступає на внутрішніх та зовнішніх ринках;

забезпечення реалізації технічних засобів і надання послуг, продаж яких за інших умов невигідний;

збільшення економічної ефективності машин і устаткування, що здаються в довгострокову оренду, шляхом відбору вигідних контрактів. Нарешті лізингові операції дають можливість :

одержати необхідне майно підприємству без значних капітальних витрат;

частково усунути ризик, пов’язаний з моральним зносом основних засобів;

податкові пільги орендарю, тому що орендна плата виступає у формі операційних витрат і не оподатковується.

Питання для самоконтролю

Які види лізингу існують?

Що являється об’єктом та суб’єктом лізингових операцій?

Які основні етапи лізингової угоди?

Які складові лізингового платежу?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Вексельний обіг

Среда, Январь 21st, 2015

Вексель та його види

Вексель як визначена форма грошового зобов’язання широко застосовується в господарському обороті України. Його застосування в якості засобу обігу і розрахунку у цій сфері пов’язане з тим, що частина обігу здійснюється за рахунок кредиту.

У багатьох країнах світу обіг векселя регламентується єдиним законом, який був прийнятий Женевською вексельною конвенцією у 1930 році. Через сім років і в колишньому Радянському Союзі було впорядковано вексельне законодавство.

Векселем визначається цінний папір, який засвідчує нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця (простий вексель) або іншого вказаного у векселі платника (переказний вексель) виплатити з настанням зазначеного у векселі строку відповідну суму володарю векселя (векселедержателю). Таким чином, вексель є безумовне, абстрактне, суворе формальне зобов’язання або наказ сплатити відповідну суму грошей. Основні учасники вексельних правовідносин – векселедавець, векселедержатель та платник. У залежності від того, хто є платником за векселем – сам векселедержатель чи третя особа – розпізнають два види векселів: простий і переказний. Переказний вексель інакше називається "трата". Вексельне зобов’язання утворюється одностороннім волевиявленням з боку векселедавця. Особливість векселя як цінного папера полягає в тому, що він є суворо формальним документом. З одного боку, щодо нього діє правило:

чого немає у векселі, того не існує, з іншого – дефект форми векселя спричиняє його недійсність без попереднього визнання даного факту з боку суду. Ця особливість одержала також назву вексельної суворості. Та недійсність векселя є відносною: недоліки форми векселя забирають від нього тільки "вексельну силу", але не можуть перешкодити розгляду такого векселя як ділового документа іншої ділової природи (наприклад, боргової записки).

Векселі, як і чеки, – невід’ємні елементи грошового обігу. Без них не можливо ефективно здійснювати міжгосподарські розрахунки і вийти з платіжної кризи. Однак функціонування вексельного обігу в Україні пов’язане з певними труднощами. Причини тут різні: брак традиційних навичок у здійснені розрахунків векселями; ненасиченість ринку відповідною товарною масою; неплатоспроможність та недисциплінованість багатьох господарських організацій.

Звичайно, поки комерційні банки активно не працюють із векселями, адаптувати вексель до умов чинної системи розрахунків буде важко. Нині операції з векселями поетапно впроваджуються у практику діяльності комерційних банків. Діяльність банку здійснюється за двома основним напрямками:

- проведення класичних банківських операцій з векселями, тобто облік, інкасування, надання авалю, надання кредитів під заставу векселів, продаж векселів, що належать банку;

- оформлення векселями взаємо заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Випускаються такі види векселів: простий, переказний.

Простий вексель містить такі реквізити:

а) найменування – "вексель";

б) просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму;

в) зазначення строку платежу;

г) зазначення місця, в якому повинен здійснюватись платіж;

д) найменування того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений;

е) дату і місце складання векселя;

є) підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Переказний вексель повинен містити крім реквізитів, передбачених у підпунктах "а", "в-є", також:

- просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму;

- найменування платника по векселю.

Документ, у якому відсутній будь-який з реквізитів, відповідно для простого і переказного векселів, не має сили простого або переказного векселя, за винятком таких випадків:

а) вексель, строк платежу по якому не вказано, розглядається як такий, що підлягає оплаті по пред’явленні;

б) при відсутності особливого зазначення місце, позначене поруч з найменуванням платника (місце складання документа – для простого векселя), вважається місцем платежу і одночасно місцем проживання платника (векселедавця – для простого векселя);

в) вексель, в якому не вказано місце його складання, визнається підписаним у місці, позначеному поруч з найменуванням векселедавця.

З урахуванням тих функцій, які виконує учасник вексельного обігу, він може виконувати різні написи, які встановлюють його правову відповідальність, а також предмет, зміст та розмір цієї відповідальності.

Написи повинні мати наступні властивості:

1. визначеність напису, яка дозволяє точно встановити волю і наміри надписувача;

2. відсутність причинно-наслідкових зв’язків в напису на підставі видачі або передачі векселя, іншими словами, напис і відповідальність повинні бути односторонніми;

3. безумовність напису;

4. письмова форма на самому векселі.

Правила передачі векселя іншім особам. Види індосаменту

В платіжному обігу вексель виступає в якості обігового фінансового документу та ордерного цінного паперу. Це значить, що передача векселя іншій особі здійснюється шляхом простої передачі або за допомогою передаточного напису (індосаменту). Такий напис робиться на зворотній стороні векселя і підписується індосантом, тобто особою пробивною передаточний напис. Індосамент повинен бути безумовним, тому що всі обмежувальні умови, занесені до нього, вважаються не дійсними.

Шляхом передаточного напису індосант передає іншій особі, користь якої зроблено напис, всі права, вимоги та ризики по векселю.

При складанні векселя перший покупець і векселедержатель повинні визначити форму цього документа, тобто вирішити, буде вексель обіговим чи ні. Якщо вексель виданий як обіговий, він залишається таким протягом всього строку його дії, і жодна з сторін по векселю не має права змінити його форму. Для того щоб зробити вексель необіговим, робиться вказівка "…платити тільки (назва ремітенту)", і тоді вексель може бути переданий тільки за умови звичайної цессії. Наслідки такої передачі складаються з того, що індосанти не несуть відповідальності за платіж та акцепт по векселю.

При складанні індосаменту особа, що робить надпис, теж може визначити форму цього надпису. Якщо вексель переданий індосантом з таким надписом, то він залишається ордерним цінним папером, тобто може бути в майбутньому переданий, так якщо б цієї вказівки не було. Наслідки такої подальшої передачі заключаються в тому, що індосант, зробивши таку вказівку, не несе в подальшому відповідальності перед наступними індосантами, за винятком особи, якій він передав вексель. Дозволяється робити індосаменти наступних видів:

1. Бланковий індосамент – передаточний напис (виконується тільки на зворотній стороні векселя), в якому не вказано, наказу якої особи необхідно зробити платіж. Вона підписується індосантом. Такий вексель прийнято рахувати виставленим на пред’явника, і його можна передавати шляхом простого вручення або шляхом передаточного надпису. Однак коли за бланковим індосаментом слідує інший індосамент, особа, яка підписала останньою, вважається тією, що придбала вексель, за бланковим індосаментом.

2. Повний індосамент – за допомогою повного індосаменту індосант передає всі права і вимоги по векселю іншій особі, найменування якої, вказує в передаточному напису. Повний індосамент підписується особою, яка передає вексель іншій особі, але з дотриманням безперервності передаточних надписів. Якщо на звороті не вистачає місця для наступних надписів, тоді до векселя робиться додаток (алонж), яке оформлюється у відповідності до вексельного законодавства.

3. Препоручительський індосамент – передаточний напис, який робиться власником векселя при передачі цього документа іншій особі для виконання різних доручень, наприклад: отримати платіж, акцепт або забезпечити виконання особою, яка винна за векселем, всіх або тільки визначених вимог по векселю. Препоручительський індосамент може бути тільки іменним. Він означає просте доручення, на основі якого векселедержатель може реалізувати всі права, які витікають із векселя, окрім особливого порядку здійснення самого індосаменту.

4. Заставний індосамент – передаточний напис робиться власником векселя при передачі цього документа під заставу. Заставний індосамент може бути тільки іменним.

9.3. Вексельні операції та їх характеристика.

Всі операції з векселями можна поділити на дві групи:

1. Операції, пов’язані з видачею та погашенням векселів, тобто операції з власними векселями, точніше з векселями, по яким підприємство виступає або платником (векселедателем в простих та трасатом-акцептантом в переказних векселях), або векселедателем-трасантом (в переказних векселях);

2. Операції, пов’язані з обігом векселів, тобто операції з чужими векселями, а точніше з векселями, в яких підприємство виступало надписником, яке не брало участі в складанні векселя.

До першої групи операцій відносяться:

- видача простого векселя;

- трасування:

на іншого платника наказу третій особі;

на іншого платника власному наказу;

на самого себе;

- доміціляція векселя;

- оплата векселя.

До другої групи операцій відносяться:

- облікова операція (індосування);

- ломбардна операція (кредит під заставу векселя);

- комісійна операція (інкасування векселів і супроводжуючих їх товарних документів);

- депозитна операція (зберігання та керування векселями);

- акцептна операція (акцептний кредит);

- гарантійна операція (поручительство по векселям).

Доміціляція векселів

Якщо платнику представляється зручним, щоб вексель при настанні строку платежу був оплачений не їм самим, а третьою особою, тоді складається доміцільований вексель. Місце платежу по ньому відрізняється від місця проживання платника – векселедателя в простих та акцептанта в переказних векселях. Особа, яка буде платити по векселю і замінює акцептанта або векселедержателя, називається доміціліатом, а особа, яка уповноважує доміціліата зробити платіж, – доміціліантом.

Для трасата доміціліювання має ту перевагу, що звільнює його від турбот, які пов’язані з оплатою векселя. Для векселедателя доміціліювання корисно в тих випадках, коли він проживає в будь-якому населеному пункті, де немає установи банків. Шляхом доміціліювання векселя в одному з банківських пунктів вексель стає “прийнятним” як для банків, так і для інших осіб, які бажають його придбати; він легше може бути облікований, а при інкасуванні по такому векселю не потрібно нести накладних витрат (дамно, порто та ін.)

По звичаям, що склалися, для доміціліювання векселя трасант у переказних і першепридбавач в простих векселях доручають доміціліювати вексель: перший – трасату, а другий – векселедателю. Потім трасат (векселедатель) звертається до особи, яка мешкає по місцю передбачуваній або бажаної доміціляції, з проханням про дозвіл доміціліювати вексель, сповістити умови покриття і додаткові умови відносно самої операції: розміру комісійної винагороди, відсотків по рахунку на залишки сум та інше. Комісіонер дозволяє призначити себе доміціліатом, як правило, на умові попереднього покриття (при наявності кредиту з боку доміціліата по відношенню до доміціліанта питання про покриття не виникає, сторонами нормуються лише умови доміціляції). Трасат в переказному та векселедатель в простому векселях доміцілюють потім вексель у доміціліата та письмову повідомляють їх про це, а також трасанту в переказному та першепридбавача в простому векселі, надсилаючи тому або іншому сам доміцілійований вексель (прийнято, що доміцілійований вексель по-перше акцептується трасатом, щоб не визивати підозри у першепридбавача щодо платежу).

Доміціліант надсилає своєму доміціліату відповідне покриття, а той потім оплачує у строк доміцілійований у нього вексель; він же перекреслює підпис особи, яка зобов’язана платежем по векселю – акцептанта в переказному та векселедателя в простому векселях, – і повертає йому або іншому сплачений та касирований (знищений) таким чином доміцілійований вексель.

Право доміціліювати вексель належить виключно векселедателю (трасанту), так як тільки він має право обумовлювати вексель в його істотних частинах, до яких належить місце платежу. Після того, як векселедатель вказав місце платежу, ні одна особа, навіть він сам, не можуть змінити його.

У випадку відмови доміціліата оплатити доміцілійований у нього вексель повинен бути зроблено протест з позначенням причини відмови від платежу. Отже, доміціліат не зобов’язаний нічим, навіть в тому випадку, коли він пообіцяв трасату оплату векселя.

Облікова операція

Облікова (дисконтна) операція, яка здійснюється з векселями, складається з того, що підприємство або фінансова установа – банк, представляє векселедержателю кредит, коли придбає у нього вексель в оплату товарів, робіт, послуг (або просто як фінансовий документ, цінний папір) до настання строку платежу за ціною, котра менше, вказаної на векселі, на величину обліку (дисконту).

Облік векселів полягає у передачі їх векселедержателем – дисконтантом у повну власність векселепридбавачу – дисконтера по передаточним на його ім’я надписам (шляхом індосування) в обмін видачі коштів або заліку їх по розрахункам у розмірі валюти векселя з утриманням на користь дисконтера відсотків, так званого дисконту. По векселям з іншого міста може утримуватися особливий вид комісії дамно, і поштово-телеграфні витрати або порто. Операція обліку по відношенню як до дисконтанту, так і до дисконтера зветься обліковою, бо і дисконтант і дисконтер обліковують, а у випадку іноземного векселя – негоціюють, тобто продають і покупають вексель.

Рекомендується приймати до обліку тільки такі векселя, які мають не менше двох підписів, а саме:

1. прості векселя – з підписом векселедателя і бланком векселедержателя;

2. переказні векселя на іншого платника наказу третій особі – з підписом трасанту, трасату і бланком ремітенту;

3. переказні векселя на іншого платника власному наказу – з підписом трасанту, трасата і бланком трасанту;

4. переказні векселя, трасовані на векселедателя (трасантом на самого себе) – з підписом трасанту і бланком ремітенту;

5. секунда, якщо прима призначена тільки для акцепту, – з підписом трасанту і бланком ремітенту;

Також слід стежити за тим, щоб – як правило – купувати:

- векселя, які виникли на ґрунті реальних торгових угод;

- векселя, які видані на солідні промислові, торгові та банківські фірми. Сюди перш за все відносяться акцепти першокласних банків.

- векселя з платежем у банківському пункті;

Але крім першокласних векселів на грошовому ринку обертаються і векселя меншого ґатунку, хоча вони і не зустрічають великого попиту. До таких векселів відносяться:

- векселя з безоборотними надписами;

- внутрішні векселя, які підлягають оплаті в іноземній валюті;

- векселя, які підлягають оплаті в пункті, де немає установи банку;

- переказні векселя, які не підлягають акцепту, – мандати.

Передача векселів в оплату боргу

Однорідною з обліковою операцією є операція по передачі векселів в оплату боргу: розрахунок робиться на тих самих підставах, а різниця складається в тому, що належна з дисконтера сума не може бути отримана грошима, а зараховується в оплату боргу за його особистим рахунком.

Ломбардна операція

Ломбардна операція, яка здійснюється з векселями, складається з передачі векселів до банку для забезпечення отриманих кредитів, а саме:

- за позиками строковими за позичковими рахунками;

- за позиками до запитання за спеціальним позичковим рахунком.

Всі ці векселя забезпечуються індосаментом (бланковим, рідше іменним). По ломбардним векселям комісію, дамно, порто і витрати по проекту банки у відповідних випадках нараховують на свою користь, з відношенням їх на дебет рахунку боржника, тільки тоді, коли ці векселя ними інкасовані або опротестовані.

Комісійна операція

Комісійні операції, які здійснюються з векселями за участю банків, які забезпечують їх проведення. Банки приймають:

- прості і переказні векселя і супроводжуючи їх документи для інкасо до настання по ним строку платежу, а у випадку неплатежу – в їх протесту;

- переказні і прості візо-векселя для пред’явлення до акцепту, а у випадку неакцепту – в їх протесті;

- протестовані векселя для інкасо, але не судовим порядком, а шляхом пред’явлення їх до платежу тим особам, які вказані довірителем.

За здійснення всіх цих операцій банки утримують на свою користь комісію, а по векселям з іншого міста, крім того, дамно і порто.

Без комісії банки виконують доручення постійних клієнтів по розрахунковим і кореспондентським рахункам як на інкасо, так і на пред’явлення до акцепту місцевих векселів.

Депозитна операція

Депозитні операції або операції депо, які здійснюються з векселями, виконуються за участю банків, які забезпечують їх проведення. Банки приймають векселя:

- на збереження (чисте депо);

- на збереження і керування (кваліфіковане депо);

- на збереження, в керування і розпорядження (забезпечуюче депо). При чистому депо банк приймає на себе зобов’язання зберігати векселя, відповідати за всі наслідки їх загибелі або порчі і повертати їх за першою вимогою клієнта; при кваліфікованому депо банк, крім того слідкує за строками векселів, інкасує строкові векселя і в певних випадках протестує їх, а також здійснює всі інші дії, необхідні для охорони прав довірителя. Витрати банка по інкасуванню і опротестуванню погашаються за рахунок сум, які поступають в оплату векселів.

Забеспечуюче депо на умовах застави служить для цілей забезпечення видаваних клієнту позик і складає основу ломбардних операцій.

Акцептна операція

Акцептна операція, яка здійснюється з векселями, виконується за участю банків, які забезпечують їх проведення. Вона полягає в тому, що банк акцептує виставлений на нього переказний вексель за умовою, що клієнт надасть банку покриття до настання строку платежу по векселю. В цій операції, на відміну від облікової, банк сам виступає платником. Сума для оплати векселя банком надається клієнтом не пізніше, чим за день до настання строку. Тому банки надають акцептний кредит тільки першокласним позичальникам при безумовній впевненості в їх кредитоспроможності, а в якості забезпечення утримують у себе соло-векселя позичальника; від менш надійних позичальників банки потребують також надання гарантії та додаткового високоліквідного забезпечення.

Ремітент може використати акцепт в різних цілях: передати в оплату боргу своєму кредитору або облікувати в банку для миттєвого отримання коштів. В останньому випадку дисконтером може виступати сам банк-акцептант, який не бажає пускати свій акцепт в обіг, – тим самим він переводить акцептний кредит в облікову позику, але він може і не обліковувати власний акцепт, а за згодую з ремітентом депонувати його у себе до настання строку платежу.

У зовнішньоторгових операціях акцептний кредит часто приймає форму акцептно-рамбурсного кредиту, при якому експортер (або його комісіонер) виставляє тратти на будь-який іноземний банк, а покриття по кредиту надає банк імпортера, або інший третій банк, але все це – за дорученням та за рахунок імпортера. Ця форма кредиту використовується тоді, коли валюта платежу по контракту не є валютою країни ні експортера, ні імпортера.

Як акцептний, так і акцептно-рамбурсний кредит відкривається по товарним угодам, і векселя акцептуються проти пред’явлення товарних документів і часто супроводжуються акредитивами.

По акцептним кредитам банк утримує комісію в залежності від строку і суми зобов’язань і ризику непогашення кредиту, а по акцептно-рамбурсним кредитам банк, окрім комісії, утримує ще і відсотки.

Гарантійна операція

Гарантійна операція, яка здійснюється з векселями, полягає в тому, що третя особа – підприємство або банк приймає на себе відповідальність по зобов’язанням довірителя чи у формі письмової гарантії, чи у формі авалювання векселя і тим самим надає авальний кредит. Якщо довіритель не зможе виконати свої зобов’язання по відношенню до свого контрагента, а саме – у строк погасити векселя, гарантор бере на себе оплату даних зобов’язань, тобто гарантор страхує ризик непогашення кредиту у формі гарантії платежу, причому гарантія є безвідзивною і не залежить від виконання сторонами по угоді своїх зобов’язань.

Гарантії, в забезпечення оплати векселів, як правило, надаються банками, так як очами ділового світу тільки вони можуть забезпечити солідність та добротність фірми.

Гарантійна операція вигідна банкам, тому що в момент видачі гарантії не виникає іммобілізація грошових коштів; в той же час це одна з найбільш ризикованих операцій, бо не можливо наперед (до моменту платежу по забов’язанням) передбачити, чи зможе довіритель погасити свої зобов’язання. Винагорода банка виражається у вигляді комісії, яка виплачується довірителем до видачі гарантії; її розмір складає 1-8% в залежності від суми, строків зобов’язань і ризику операції.

Розрахунки при здійсненні заліку взаємозаборгованості

До розрахунків, основаних на заліку взаємозаборгованості платників, належать розрахунки, за якими взаємозобов’язання боржників і кредиторів один до одного погашаються в рівновеликих сумах і лише за різницею здійснюється платіж на загальних підставах.

Такі розрахунки можуть здійснюватись шляхом зарахування зобов’язань між двома платниками або групи платників усіх форм власності однієї та різних галузей господарства.

Підприємства, що мають постійні господарські зв’язки за поставками товарів (виконаними роботами, наданими послугами), можуть здійснювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог. В угодах сторонами передбачається періодичність звірення взаємної заборгованості із складанням відповідного акта, строки та форма розрахунків.

Після складання акта звірення взаємної заборгованості сторона залежно від того, на користь кого склалося кредитове сальдо взаємозобов’язань, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, платіжну вимогу-доручення) або оформляє вексель.

Питання до самоконтролю

Яка різниця між простим та перекладним векселем?

Які функції виконують векселя?

Як здійснюється опротестування векселя?

Які переваги вексельного обігу?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Безготівкові розрахунки в народному господарстві

Вторник, Январь 20th, 2015

Сутність і принципи безготівкових розрахунків

Господарські зв’язки – необхідна умова діяльності підприємств. Вони забезпечують безперебійне постачання, безперервність процесу виробництва, своєчасність відвантаження й реалізації продукції. Оформляються й закріплюються господарські зв’язки договорами у випадках, коли одне підприємство поставляє товарно-матеріальні цінності (ТМЦ ), а інше підприємство отримує ТМЦ і стає платником. Між ними виникають розрахункові відносини.

Розрахункові відносини – зобов’язання покупця оплатити у встановлений термін вартість ТМЦ, робіт, послуг та інші заборгованості після виконання постачальником договірних зобов’язань чи права постачальника справляти від покупця суму оплати за відвантажені йому товари, виконані роботи і здійснені послуги.

Крім того, у підприємств виникають розрахункові відносини з працівниками по заробітній платі, з різними централізованими бюджетними і позабюджетними фондами, із бюджетом і іншими організаціями й установами.

Основна маса всіх розрахункових операцій здійснюється у безготівковій формі за допомогою перерахування (переказу) коштів із рахунків платника на рахунок одержувача коштів. Безготівкові розрахунки проводяться за допомогою різних банківських операцій (кредитних, розрахункових), що заміняють готівку в обігу. Посередниками в цих розрахунках виступають банки. Для збереження коштів і проведення безготівкових розрахунків підприємства відкривають поточні рахунка в банках. На цих поточних рахунках зосереджуються кошти, що надходять від реалізації продукції (робіт, послуг) чи від здійснення кредитних і інших операцій. З поточних рахунків здійснюється більшість усіх платежів підприємств: оплата рахунків постачальників, платежі в бюджет і різні фонди, одержання готівки у касу підприємства й інші платежі.

Безготівкові розрахунки у народному господарстві – це розрахунки між підприємствами, фізичними особами, що здійснюють розрахунки шляхом перерахування коштів із поточних рахунків платника на поточний рахунок одержувача коштів. Усі інші види розрахунків вважаються готівковими.

Система безготівкових розрахунків являє собою сукупність принципів організації розрахунків, вимог, щодо них пред’являються, форм і способів розрахунків.

До основних принципів безготівкових розрахунків відносяться:

- обов’язкове збереження грошей на рахунках у банку всіма підприємствами й організаціями й проведення розрахунків через установи банків;

- платежі з поточного рахунка платника здійснюються тільки при наявності в нього на рахунку власних коштів чи на правах його кредитування;

списання коштів із рахунка здійснюється банком тільки за згодою платника за винятком випадків безперечного списання, передбачених чи за рішенням Арбітражного суду.

Види банківських рахунків

Учасники безготівкових розрахунків відкривають у будь-яких банках України по своєму вибору і по згоді цих банків у порядку діючого законодавства поточні рахунки в національній і іноземній валюті, а також рахунка для обліку розрахунків по конкретних операціях (акредитиви, рахункові чеки й ін.).

Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності й усіх видів, а також фізичним особам – суб’єктам підприємницької діяльності для збереження коштів і здійснення усіх видів операцій по цих рахунках. До поточних рахунків відносяться також рахунки зі спеціальними режимами їхнього використання, що відкриваються на основі рішення Кабінету Міністрів України, і карткові рахунки (картрахунки ).

Карткові рахунки відкриваються клієнтам на умовах договору про відкриття картрахунків і здійснення операцій із застосуванням платіжних карток.

Для бюджетних установ, організацій, що утримаються за рахунок бюджету, відкриваються поточні бюджетні рахунки.

Для підприємств, що мають філії й інші відокремлені підрозділи, що перебувають на відокремленому балансі і є самостійними платниками податків, за заявою власника основного поточного рахунка можуть відкриватися субрахунки для проведення розрахунків за місцем перебування цих підрозділів. Якщо відокремлені підрозділи не мають окремого балансу і не є самостійними платниками, для них відкриваються субрахунку тільки для зарахування виторгу і наступного перерахування виторгу на основний поточний рахунок підприємства.

Підприємствам можуть також відкриватися депозитні рахунки на підставі депозитного договору між власником рахунка й банком на визначений обговорений у договорі термін. Кошти на депозитний рахунок перераховуються з поточного рахунка підприємства і по закінченню дії депозиту повертаються на той же поточний рахунок підприємства. Видача коштів з депозитного рахунка й проведення розрахунків готівкою заборонена. Депозитні рахунки відкриваються як фізичним так і юридичним особам (резидентам і нерезидентам ).

Для представництв юридичних осіб – нерезидентів України відкриваються поточні рахунки типу «Н» і типу «П».

Рахунок типу «Н» відкривається уповноваженим банком на території України в національній валюті представництву юридичної

особи – нерезидента, установі чи особі, що представляє його інтереси на Україні і не займається підприємницькою діяльністю на території України. Використовується цей рахунок тільки для зарахування коштів від нерезидента й використання їх тільки на утримання представництва без права здійснення останнім підприємницької діяльності на території України. Оплата контрактів, переказ коштів за кордон і покупка валюти з рахунків типу «Н» заборонена. Виключення робиться тільки для іноземних дипломатичних, консульських і інших представництв міжнародних організацій, вони можуть купувати валюту для визначених цілей.

Рахунка типу «П» відкриваються уповноваженим банком на території України постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій без статусу юридичної особи, через які цілком чи частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території України. Цей рахунок використовується відповідно до правил, установленими для поточних рахунків резидентів, крім покупки валюти на валютних ринках України й здійснення кредитних, депозитних операцій.

Для проведення розрахунків у національній валюті між фізичними особами, а також між фізичними і юридичними особами в банках можуть відкриватися поточні рахунки фізичним особам. Ці рахунки відкриваються громадянам України, а також фізичним особам – нерезидентам і особам без громадянства, що знаходяться на території України терміном до року відповідно до відкритої візи чи документами, що підтверджують законність їхнього перебування на території України відповідно до діючого законодавства.

Порядок відкриття рахунків у національній валюті

Юридичні й фізичні особи мають право вибрати банк, у якому б хотіли відкрити рахунок. Твердого обмеження на кількість рахунків у національній валюті, що можуть бути відкриті юридичними й фізичними особами немає. У випадку відкриття двох і більш рахунків у національній валюті власник рахунка протягом трьох днів із дня відкриття чи закриття чергового рахунка зобов’язаний визначити один із рахунків у національній валюті як основний, на якому враховується заборгованість, що списується в безперечному порядку. Про всі основні і додаткові відкриті рахунки платник податків протягом трьох днів із дня відкриття рахунка зобов’язаний повідомити у податкову інспекцію по місту своєї реєстрації як платника податків. Якщо підприємство, за якимись причинами бажає замінити основний рахунок чи закрити його, то воно повинне подати в банк, у якому був відкритий основний рахунок, письмову згода податкового органа по місцеві реєстрації платники податків на здійсненні заміни основного рахунка і письмову згоду установи банку на заміну основного рахунка.

Для відкриття поточного рахунка в банку в національній валюті для юридичної особи необхідні наступні документи: заяву про відкриття рахунка встановленого зразка, підписану директором і головним бухгалтером; копію свідчення про державну реєстрацію підприємства, що завірена нотаріусом; копію належним чином зареєстрованих установчих документів і картку зі зразками підписів осіб, яким відповідно до законодавства й установчих документів надане право розпоряджатися рахунком і підписувати платіжні документи. У картці містяться зразки цих підписів і зразок відбитка печатки підприємства. Ці підписи й зразок печатки нотаріально завіряються.

У випадку зміни свого місцезнаходження, підприємство зобов’язане протягом трьох днів із дня внесення змін у свідчення про реєстрацію надати в банк нову копію свідчення про реєстрацію, завірену нотаріально чи органами, які його видали.

Види і форми безготівкових розрахунків

При безготівкових розрахунках можуть застосовуватися наступні форми: акредитивна; інкасова, вексельна, рахунковими чеками і з використанням розрахункових документів на паперових носіях і в електронному виді.

У безготівкових розрахунках для здійснення розрахункових операцій використовуються наступні форми платіжних інструментів:

меморіальні ордери;

платіжні доручення;

платіжні вимоги:

платіжні вимоги-доручення;

рахункові чеки;

акредитиви;

векселя;

банківські платіжні картки.

Розрахункові документи (платіжні вимоги, рахункові чеки й ін. ) представляються клієнтом у банк, що його обслуговує, для інкасації. Інкасація (інкасо) – здійснення банком з доручення клієнта операцій з розрахунковими й супровідними документами з метою одержання платежу чи передачі розрахункових документів цим банком у банк платника в день їхнього надходження чи, якщо документи надійшли після закінчення операційного часу – на наступний робочий день.

Факт списання грошей з поточного рахунка платника оформляється меморіальним ордером.

Банк одержувача повинен зарахувати кошти на рахунки своїх клієнтів по розрахункових документах в електронному виді в день їхнього одержання, якщо при здійсненні контролю реквізитів цих документів не виявлено розбіжностей.

Платіжне доручення – документ, що є письмовим дорученням (розпорядженням ) клієнта обслуговуючому його банку на перерахування визначеної суми коштів із свого рахунка. Доручення приймається банком до виконання протягом 10 днів із дня виписки. День заповнення платіжного доручення не враховується.

Доручення використовується в розрахунках по товарних і нетоварних платежах:

- за фактично відвантажену продукцію, виконані роботи, подані послуги;

- для попередньої оплати за продукцію, роботи, послуги

- для завершення розрахунків по актах звірення взаємної заборгованості між підприємствами;

- перерахування податків, обов’язкових платежів у бюджет і різні централізовані бюджетні й позабюджетні фонди й ін.

Фізичні особи використовують платіжні доручення у випадку перерахування коштів із своїх поточних рахунків і вкладних (депозитних) рахунків без яких-небудь підтверджуючих документів.

Платіжне вимога-доручення – це комбінований документ: верхня частина – вимога постачальника (одержувача коштів) до одержувача (платнику) оплатити вартість відвантаженої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, нижня частина – доручення платника своєму банку перерахувати зі свого рахунка зазначену суму. Платіжна вимога-доручення разом з відвантаженою продукцією чи після надання послуг, виконання робіт відсилається постачальником покупцю, що у порядку акцепту ( згоди на оплату) заповнює нижню частину документа власними реквізитами і здає у свій банк для оплати, тобто доручає банку списати визначену суму зі свого рахунка для оплати і перерахувати її постачальнику.

Сума, що платник згоден сплатити одержувачу, вказується в нижній частині вимоги – доручення. Вона не може перевищувати суму, що вимагає до оплати одержувач і яка вказується у верхній частині вимоги-доручення.

Банк приймає до оплати вимога-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення його одержувачем.

Платіжне вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму на рахунку платника.

Розрахунки з використанням чеків застосовуються в безготівкових розрахунках підприємств і фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (роботи, послуги).

Рахунковий чек – це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), що веде його рахунок, сплатити чекоутримувачу зазначену в чеку суму.

При розрахунках за допомогою рахункових чеків використовуються наступні поняття:

- чекодавець – юридична чи фізична особа, що здійснює платіж за допомогою чека і підписує його;

- чекоутримувач – юридична особа, що є одержувачем коштів по чеку;

- банк-емітент – банк, що видає чекову книжку юридичній чи фізичній особі.

Фізичним особам для здійснення одноразових розрахунків видається рахунковий чек (як окремий бланк), термін дії якого 3 місяці з дати його видачі. Фізичним особам можуть видаватися і чекові книжки на суму, що не перевищує залишок засобів на рахунку чекодавця, або на суму, внесену їм готівкою.

Рахункові чеки, що видаються юридичним особам, брошуруються у лімітовані чекові книжки по 10, 20 чи 25 аркушів. Це бланки строгої звітності. Термін дії лімітованої чекової

книжки –1 рік. День оформлення чекової книжки чи окремого чека не враховується.

Рахунковий чек з чекової книжки пред’являється до оплати в банк чекоутримувача протягом 10 календарних днів (день виписки рахункового чека не враховується). Рахункові чеки, що виписані після зазначеного терміну, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.

Гарантована оплата чеків забезпечується депонуванням коштів платника на окремому рахунку в банку-емітенті.

Чек приймається до оплати безпосередньо від чекоутримувача, на ім’я якого виписаний документ, що підтверджує одержання товару (робіт, послуг). Заборонено передавати лімітовану розрахунку книжки її власником іншим особам, а також підписувати незаповнені бланки і проставляти на них відбитка печатки.

За бажанням фізичної особи рахунковий чек може виписуватися на ім’я іншої особи, яка стає в цьому випадку його власником.

Чек із чекової книжки чекодавець виписує при здійсненні платежу і видає за отримані їм товари (виконані роботи, надані послуги). Виписуючи чек, чекодавець переносить залишок ліміту коштів із корінця попереднього чека на корінець чека, що виписується, і виводить залишок нового ліміту. Чек підписується особою, що має право підпису розрахункових документів, і повинний мати відбиток печатки.

Чекоутримувач здає чек у банк, що його обслуговує.

Банк – чекоутримувача приймає чек і, спеціальним зв’язком передає чек ( інкасує чек) до банку-емітента, який перераховує кошти до банку-чекоутримувача, і той зараховує їх на поточний рахунок чекоутримувача.

Обмін рахункових чеків на готівку й одержання здачі готівкою із суми чека для юридичних осіб заборонено. Фізичні особи можуть обміняти чек на готівку чи одержати здачі із суми рахункового чека готівкою (але не більш 20 відсотків від суми цього чека).

Невикористані рахункові чеки по закінчення терміну дії лімітованої чекової книжки чи після використання ліміту підлягають поверненню в банк-емітент, який їх погашає. За бажанням клієнта банк може продовжити термін дії чекової чи поповнити її ліміт у випадку його використання.

У випадку порушення клієнтом порядку розрахунків рахунковими чеками банк може позбавити його права користування цим платіжним документом, якщо це передбачено умовами договору про розрахунково-касове обслуговування.

Для одержання готівки з поточного рахунка на виплату заробітної плати, на відрядження, на виробничі потреби й інші платежі, дозволені до виплати готівкою згідно діючого законодавства, використовуються грошові чеки, що брошуруються в не лімітовані чекові книжки.

Грошові чеки – це наказ підприємств банку, що його обслуговує, про видачу зі свого поточного рахунка зазначеної у грошовому чеку суми готівкою.

Не лімітовані чекові книжки містять 25 чи 50 грошових чеків і видаються підприємству на підставі їхньої заяви.

Однієї з розповсюджених форм безготівкових розрахунків є акредитивна форма розрахунків.

Акредитив – це грошове зобов’язання перед банком, видаване з доручення клієнта на користь контрагента останнього, відповідно до якого банк-емітент (банк, що відкрив акредитив) зобов’язаний виконати платіж третій особі (бенефіціар) за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги чи надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

При акредитивній формі розрахунків використовуються наступні терміни:

- банк-емітент – банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові;

- банк виконуючий – банк бенефіціара чи інший банк, що з доручення банку-емітента виконує акредитив;

- заявник акредитива – клієнт, що відкриває акредитив;

- бенефіціар – юридична особа, на користь якого виставлений акредитив (продавець товару, виконавець робіт, послуг).

Акредитив відкривається або за рахунок власних коштів або за рахунок кредиту банку і супроводжується депонуванням коштів.

При відкритті акредитива заздалегідь бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку у банку – емітенті чи виконуючому банку шляхом перерахування грошей з поточного рахунка заявника акредитива на окремий аналітичний рахунок «Розрахунки по акредитивах» відповідних балансових рахунків у банку – емітенті чи виконуючому банку.

Акредитив вважається відкритим після того, як здійснені відповідні бухгалтерські записи по рахунках, і спрямоване повідомлення про відкриття й умови акредитива бенефіціару. Банк-емітент повідомляє виконуючий банк про відкриття акредитива не пізніше наступного робочого дня після одержання заяви від клієнта. Про відкриття й умови акредитива виконуючий банк повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів із дня одержання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку).

Акредитив відкривається для розрахунків тільки з одним покупцем. Він повинний містити тільки ті умови, що банк може документально перевірити. Термін дії й порядок розрахунків акредитивами визначаються договором між платником і постачальником

Для відкриття акредитива платник подає в банк, що його обслуговує, заяву, у якій указується:

- номер договору, відповідно до якого відкривається акредитив;

- найменування постачальника й найменування банку, що виконує акредитив;

- вид акредитива, загальне найменування товарів

( робот, послуг ), що сплачуються за рахунок акредитива;

- умови реалізації акредитива (документи, види товарів і т. д.);

- сума акредитива.

Після відвантаження товару виконання робіт, надання послуг бенефіціара представляє необхідні документи, передбачені умовами акредитива, разом із реєстром документів по акредитиві у виконуючий банк, що ретельно перевіряє надані документи на предмет дотримання умов договору акредитива. Якщо хоча б одне з умов акредитива не виконано, виплати по акредитиву не здійснюються, про що інформується банк-емітент і повідомляється бенефіціара для одержання згоди на виконання акредитива. У випадку не одержання відповіді протягом 7 робочих днів після відправлення повідомлення чи надходження негативної відповіді, усі документи по акредитиву повертаються до бенефіціара з написом про причину відмовлення. Якщо ж усе нормально, то банк – виконавець списує кошти зі спеціального рахунка і зараховує їх на поточний рахунок бенефіціара.

Розрізняють наступні види акредитивів: покриті і непокриті; відкличні й безвідкличні.

Покритий – це акредитив, при якому для здійснення платежів заздалегідь бронюються кошти платника в повній сумі в чи емітенті банку виконуючому. Такі акредитиви змобілізують оборотні кошти платника, але вигідні банку, у якому відкрито акредитив, і контрагенту платника.

Непокритий (гарантований) – акредитив, оплата по якому забезпечується банком за рахунок наданого їм кредиту без попереднього бронювання коштів платника.

Безвідкличний – акредитив, що може бути змінений чи анульований тільки за згодою постачальника (бенефіціара), на користь якого він відкритий, і банку-емітента.

Це тверде зобов’язання банка-емітента оплатити кошти у порядку й терміни, визначені умовами акредитива, якщо передбачені їм документи представлені до виконуючого банку до банку-емітенту і дотримані терміни й умови акредитива.

Умови акредитива є дійсними для бенефіціара, поки він не повідомить про згоду на внесення змін у них банку, що авізував йому ці зміни. Бенефіціар повинний письмово повідомити про згоду чи про відмовлення щодо внесення змін. Прийняття часткових змін не дозволяється.

Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива.

Відкличний – акредитив, до якого можуть бути занесені зміни або він може бути анульований банком платника з його доручення без попередньої згоди з постачальником (наприклад, у випадку недотримання умов, які передбачені договором). Постачальник же може відмовитися від акредитива, якщо така можливість обумовлена при його оформленні. Відкличний акредитив, невигідний постачальникам, на практиці використовується рідко.

Для примусового списання (стягнення) коштів із рахунків платників застосовуються розрахунки платіжними вимогами.

Примусове списання коштів із рахунків платників дозволяється тільки у випадках, передбачених законодавством України, а саме: на підставі виконавчих документів Арбітражного суду, рішень податкових органів і визнаних претензій. Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання коштів з усіх рахунків підприємства, у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків по акредитивах.

Юридичні особи, що примусово стягують кошти з рахунків підприємств та фізичних осіб, несуть відповідальність за обґрунтованість примусового списання коштів і вірність даних, внесених у платіжну вимогу на примусове стягнення коштів. Такими особами являються: державні виконавці, податкові органи і підприємства ( які здійснюють примусове списання коштів на підставі визнаних претензій), що на підставі документів, встановлених законодавством України, мають право оформляти і представляти в банк розрахункові документи на примусове списання коштів із рахунків платника.

Банк юридичної особи, що виставляє вимогу на примусове стягнення коштів, приймає платіжні вимоги і відповідні супровідні документи протягом 10 календарних днів з дати їхнього складання, а банк платника – протягом 30 календарних днів із дати їхнього складання.

Платіжні вимоги осіб, що примусово стягують грошові

кошти, приймаються банком до виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платника.

Ці платіжні вимоги виповнюються банком у повному обсязі чи частково в межах наявного залишку, у невикористаній сумі повертаються тим, хто виставляє вимоги про примусове стягнення коштів, разом із супровідними документами з указівкою на зворотній стороні цих документів суми, що списана з рахунка платника, і дати списання, завіреними підписом і відбитком штампа банку.

Підприємства, що мають постійні господарські зв’язки між собою по зустрічних постачаннях товарів, виконуваним роботам, наданим послугам, використовують таку форму розрахунків.

як залік взаємної заборгованості платників. Вони можуть здійснювати розрахунки періодично по сальдо зустрічних вимог.

У договорах між підприємствами передбачається періодичність звірення взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, терміни і платіжні інструменти, із використанням яких будуть здійснюватися розрахунки. Після складання акта звірення взаємної заборгованості в терміни, визначені законодавством, та сторона, на користь якої склалося кредитове сальдо взаємних зобов’язань, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, платіжну вимогу-доручення) чи оформляє вексель.

Питання до самоконтролю

Що таке “банк” ?

Які види банків існують?

Які основні функції центральних банків?

Які основні операції виконують комерційні банки?

Які існують види комерційних банків?

Яку структуру має банківська система України?

Які фінансово–кредитні установи (крім банків) входять до складу фінансово–кредитної системи країни?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.