Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

Archive for the ‘Фінанси’ Category

Банки та сучасна банківська система

Воскресенье, Январь 18th, 2015

Суть і структура банківської системи

Необхідною умовою ефективної організації кредиту як форми економічних відносин і невід’ємного елементу процесу розширеного відтворення є функціонування кредитної системи.

Кредитна система – це сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування, а також кредитних установ країни.

Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки.

Банк – це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх у кредит, здійснює розрахунки на інші фінансові операції.

Сукупність різних банків, що функціонують у країні, утворює банківську систему, яка є складовою частиною кредитної системи.

Усі банківські установи залежно від ролі й функцій поділяються на два рівня:

центральний банк. що реалізує грошово-кредитну й валютну політику уряду. здійснює емісію, управляє офіціальними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів ;

- комерційні банки. Що безпосередньо забезпечують процес кредитно-розрахункового й фінансового обслуговування економіки.

Усі банківські інститути перебувають у тісному зв’язку між собою й утворюють ядро кредитної системи, на яке падає основне навантаження – фінансово-кредитне обслуговування економіки. Водночас у структурі кредитної системи важливе місце належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам, тобто небанківським видам кредитних організацій.

Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути –це установи кредитної системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали, заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні відносно вузького спектру можливих операцій, або, обслуговуючи обмежене коло клієнтів. Хоча вони і діють у різних секторах ринку позичкового капіталу, вони не виконують усіх функцій основних банків, їх діяльність має вузьку спеціалізацію.

Основні напрямки діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів пов’язані з акумуляцією заощаджень населення шляхом залучення коштів на вклади ; випуском цінних паперів ; продажем страхових полісів ; кредитуванням певної сфери економіки, видів діяльності, груп населення ; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення ; здійснення операцій із кредитної взаємодопомоги.

Найбільш поширеними спеціалізованими кредитно-фінансовими інститутами

являються : страхові компанії, пенсійні фонди,. інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки. ломбарди. Сукупність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів ще називають пара банківською системою.

Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструктурі, тобто комплексу засобів, які забезпечують нормальне функціонування інститутів кредитної системи. Основними складовими частинами цієї інфраструктури є :

- нормативно-правове забезпечення, що включає систему законів і підзаконних актів, які регулюють діяльність інститутів кредитної системи;

- системи захисту інтересів вкладників банків, що передбачають діяльність спеціалізованих органів страхування депозитів клієнтів під контролем центрального банку, незалежних урядових органів або самих комерційних банків ;

- національні асоціації банків та інших кредитних установ, об’єднаних за функціональними ознаками з метою захисту інтересів своїх членів і встановлення для них правил ведення бізнесу, тобто з метою саморегулювання своєї діяльності ;

- розрахункова мережа, що забезпечує врегулювання платіжних зобов’язань між інститутами кредитної системи через електронні засоби зв’язку, клірингові палати, обчислювальні центри, що можуть контролюватися центральним банком або бути самостійними організаціями ;

- інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститутів, що може здійснюватись самими банками або спеціалізованими організаціями ;

- інформаційне забезпечення діяльності кредитної системи, що передбачає наявність спеціалізованих організацій, які встановлюють рейтинги банків, публікують спеціальні видання зі статистичними та аналітичними матеріалами про стан грошово-кредитної сфери економіки ;

система підготовки кадрів для кредитних інститутів, що включає мережу навчальних закладів, які готують спеціалістів для роботи у кредитних установах.

Інфраструктура кредитної системи, не здійснюючи безпосередньо операцій кредитних інститутів, створює оптимальні умови для виконання банками і спеціалізованими кредитно-фінансовими установами своїх функцій.

Ефективна діяльність кредитної системи передбачає необхідність ієрархічної побудови її інститутів на двох рівнях : перший – центральних банк країна ; другий – комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові інститути. Така структура уможливлює оптимальну організацію відносин між різними ланками кредитної системи, забезпечуючи належну координацію та регулювання їх діяльності з метою якнайповнішого задоволення потреб різних учасників господарського обороту у кредитно-фінансових послугах. Організація кредитної системи на двох рівнях дає змогу ефективно розподілити адміністративно-регулювальні та операційні функції між центральним банком і всіма іншими кредитними інститутами, що забезпечує належний рівень обслуговування всіх суб’єктів ринкових відносин.

Функції та операції банків

Базовою ланкою кредитної системи, на якій ґрунтується вся діяльність, пов’язана з кредитно-фінансовим обслуговуванням господарства. Являються комерційні банки. Вони створюють другий рівень банківської системи після центрального банку.

Комерційні банки – це кредитні установи, що акумулюють тимчасово вільні кошти одних клієнтів, а потім дають їх у кредит тим клієнтам , у яких виникає тимчасова потреба у оборотних коштах.

За видами операцій комерційні банки поділяються на універсальні та спеціалізовані. Універсальні банки здійснюють майже всі види банківських операцій. Спеціалізовані банки, не відмовляючись принципово від надання універсального набору послуг, концентрують свої зусилля на здійсненні кількох банківських операцій або обслуговують обмежене коло клієнтів. Найбільш поширеними спеціалізованими банками являються інвестиційні, інноваційні. ощадні. Іпотечні та експортно-імпортні банки.

Банки можуть також спеціалізуватися на обслуговуванні окремих галузей

економіки – промисловості, торгівлі, сільського господарства, будівництва. За формую власності банки можуть бути державними , акціонерними, приватними.

Залежно від територіального розміщення комерційні банки поділяються на : міжнародні, національні, регіональні.

Діяльність банків за ринкових умов є різноманітною. Сучасні комерційні банки здатні виконувати до 200 різних видів операцій залежно від своїх розмірів, сфери діяльності, потреб клієнтів. Усі ці різного роду операції можливо поділити на пасивні, активні і комісійно-посередницькі.

Пасивні операції банку – це операції, пов’язані з формуванням банківських фінансових ресурсів. В результаті пасивних операцій банки отримають додаткові банківські ресурси, які потім спрямовують на здійсненні активних операцій.

Банківські ресурси – це сукупність коштів. що знаходяться у розпорядженні банків і використовуються ними для проведення активних операцій.

Відповідно до джерел формування банківські ресурси поділяються на власні й залучені.

До власних ресурсів банків відносяться : статутний фонд банку, резервний фонд, нерозподілений прибуток. Це власний капітал банку., який забезпечує надійність та нормальне функціонування банку. Власні кошти банків, як правили. на бувають більшими за 10 % обсягу банківських ресурсів. Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені кошти. Залучення банками тимчасово вільних коштів підприємств, установ, населення здійснюється у результаті пасивних операцій, до яких відносіться :

- депозитні операції, під якими розуміються залучення коштів на зберігання на спеціальних рахунках у кредитно-фінансову установу на відповідних умовах на визначений термін ;

- отримання позик на міжбанківському ринку., пропозицію на якому формують ті банки, що мають тимчасово вільні ресурси, не задіяні у власному обороті ;

- придбання кредитів у центрального банку, коли у комерційних банків тимчасово бракує ресурсів. Такий кредит може здійснюватися у формі переобліку й перезастави комерційних векселів, а також у формі ломбардного кредиту під заставу державних цінних паперів;

- здійснення операцій « репо » . Об’єктом таких операцій, як правило, стають державні цінні папери, що мають високий рівень надійності та ліквідності. Банк продає цінні папери із зобов’язанням викупити їх через певний час, але за більш високою ціною. Різниця в цінах і є платою, яку фактично сплачує банк за залучені в такий спосіб кошти.

Недепозитні способи залучення коштів комерційними банками дають їм змогу оперативно отримати необхідні ресурси у разі непередбачених виплат ( наприклад, несподіване вилучення депозитів, надходження багатьох заявок на отримання кредитів ). Тим самим забезпечується належний рівень платоспроможності банку та підтримується його фінансова стійкість.

Активні операції комерційних банків – це діяльність. пов’язана з розміщенням власних і залучений ресурсів із метою отримання прибутку.

К активним операціям банків відносяться :

надання кредитів суб’єктам економічної діяльності та фізичним особам;

інвестиційні операції, які полягають у вкладенні банківських ресурсів у цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку ;

емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів ( як власних так і третіх осіб ) серед інвесторів та посередників ;

операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку з доручення і за рахунок клієнтів (брокерські операції );

операції зберігання й управління цінними паперами ( операції депо ) .

Комісійно-посередницька діяльність комерційного баку полягає у здійсненні різноманітних операцій з доручення клієнтів за певну плату – комісію.

До Комісійно-посередницька операцій банків відносяться :

- розрахункові операції, пов’язані зі здійсненням із доручення клієнтів безготівкових розрахунків переказуванням коштів на рахунках у банку. . До них належать три основні групи : інкасові операції, які полягають в тому, що банк на підставі отриманих від клієнта грошових документів, стягує кошти з боржників й зараховує їх на рахунок клієнта ; акредитивні операції, які полягають у дорученні клієнта банку виплатити певну суму коштів третій особі за виконання нею умов, передбачених в акредитивній заяві клієнта ; переказні операції, що полягають у переказі певної суми коштів за дорученням клієнта в інше місце (країну) ;

- касові операції полягають у прийманні банками від своїх клієнтів готівки й зарахуванні отриманих сум на рахунки клієнтів, видачі готівки на вимогу клієнтів, забезпеченні надійного зберігання банком довірених коштів ;

- валютні операції, які являються одним з видів діяльності банків, що пов’язаний з обміном однієї валюти на іншу, купівлю й продаж іноземної за національну валюту або інші валюти;

- трастові ( довірчі ) операції, пов’язані з управлінням майном і виконанням інших послуг в інтересах і з доручення клієнта на правах його довіреної особи ;

- гарантійні операції, які полягають у поручництві комерційного банку виконати грошові зобов’язання свого клієнта, якщо він буде неспроможний здійснити потрібний платіж за власний рахунок ;

- консультаційні послуги з питань роз’яснення інформації, надання рекомендацій з банківських, правових і фінансових проблем ведення бізнесу ;

- інші операції, які можуть включати : купівлю-продаж дорогоцінних металів, посередництво в реалізації обладнання й товарно-матеріальних цінностей, організацію укладення комерційних угод між клієнтами та інші послуги.

Зростання конкуренції у банківський справі, опанування сучасних технологій, винайдення сучасних банківських продуктів зумовлюють постійне розширення складу операцій комерційних банків та зростання їх загального обсягу на фінансових ринках, що дозволяє банкам отримувати додаткові доходи та підвищувати ефективність своєї діяльності.

На першому рівні банківської системи знаходиться центральній банк.

Центральний банк – це орган державного грошово-кредитного регулювання економіки, наділений монопольним правом емісії банкнот та правом керувати грошово-кредитною системою країни.

Головною задачею центрального банку являється укріплення позиції грошової одиниці як у межах країни, так і за її межами.

Основними функціями центрального банку є ;

- емісія готівки й організація грошового обігу;

- зберігання офіціальних золотовалютних резервів країни ;

- акумуляція та зберігання касових резервів інших кредитних установ;

- надання кредитів та здійснення розрахункових операцій для урядових органів держави;

- обслуговування державного боргу ;

- контроль за діяльністю комерційних банків ;

- надання ліцензій на здійснення банківської діяльності та на операцій з іноземною валютою. Тобто, центральні банки у більшості країн виконують роль емісійного відповідального за грошове господарство країни, кредитного центру, фінансового агента уряду, а також роль “касира держави “ та “банка банків”. Він являється кредитором у останній інстанції, до нього звертаються комерційні банки за допомогою, коли їх, власні ресурси вичерпані.

Центральний банк також являється кредитором уряду країни, здійснюючи короткострокове й довгострокове кредитування держави у формі прямих позик або купівлі чи посередництва у розміщенні на ринку державних паперів.

Грошово-кредитна політика центрального банку – сукупність мір, направлених на зміну грошової маси в обороті, обсягів кредитів та емісії або їх обмеження залежно від стану економіки країни.

Мета грошово-кредитної політики центрального банку – створити нормальні умови для зайнятості населення, стриміння темпів інфляції, регулювання темпів економічного росту та балансування народного господарства країни.

Питання до самоконтролю

Що таке “банк” ?

Які види банків існують?

Які основні функції центральних банків?

Які основні операції виконують комерційні банки?

Які існують види комерційних банків?

Яку структуру має банківська система України?

Які фінансово–кредитні установи (крім банків) входять до складу фінансово–кредитної системи країни?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Бюджетний процес і етапи його реалізації

Суббота, Январь 17th, 2015

Бюджетний устрій

Для розвитку наукової, соціальної, виробничої бази кожного регіону країни, області, району, міст, розвитку їхньої самостійності в рішенні невідкладних задач, що коштують перед ними і задоволення потреб адміністративно-територіальних одиниць їм виділяються фінансові ресурси і делегуються визначені повноваження.. Іншими словами формуються їхні бюджети.

Бюджети адміністративно-територіальних утворень – це єдиний план утворення доходів і здійснення яких-небудь витрат на потреби визначених територіальних утворень ( місцеві, районні, міські, обласні бюджети ) у розмірах і по цільовому призначенню, визначених законодавством, для кожного з цих утворень на кожний бюджетний рік, а також утримання делегованих державою повноважень для кожного періоду бюджетного планування.

Делегування повноважень – це повноваження для здійснення окремих функцій органів виконавчої влади, включаючи повноваження у фінансуванні витрат.

Бюджети адміністративно-територіальних утворень формуються за рахунок частини доходів суб’єктів підприємницької діяльності, що знаходяться на їхній території, і це складає основу їхньої фінансової самостійності, що дозволяє регіональним, обласним, міським, районним органам управління здійснювати плани розвитку цих утворень, задовольняти соціально-культурні потреби їхнього населення.

Сукупність окремих видів бюджетів, зв’язаних між собою, що мають визначені встановлені законодавством взаємини, складають бюджетну систему країни.

Бюджетна система України – це сукупність усіх ланок

( бюджетів ) державний бюджет, що базуються на єдиних принципах побудови.

Зведений (консолідований) бюджет України – це звід бюджетів нижчестоящих адміністративно-територіальних утворень і національного державного бюджету.

У консолідований бюджет України входять такі ланки бюджетної системи: загальнодержавний (центральний) бюджет України, бюджет Автономної республіки Крим, бюджет міста Києва, бюджет міста Севастополя і місцеві бюджети (областей, міст, районів).

Бюджет Автономної республіки Крим включає республіканський бюджет і бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Автономної республіки Крим.

В обласний бюджет входять: бюджет області, районні й міські бюджети обласного підпорядкування.

Бюджет району включає бюджет району й бюджети міст і сільські бюджети, що перебувають у територіальному підпорядкуванні району.

Міський бюджет містить у собі міський бюджет і бюджети районів міст.

Ведуча роль у бюджетній системі належить державному бюджету України. За рахунок його фінансуються витрати на здійснення державних мір у галузях господарювання, культурного будівництва, на оборону, зміст центральних органів влади і державного управління. Через державний бюджет здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між Автономною республікою Крим і містами Київ і Севастополь.

Складовими частинами (елементами) бюджетної системи країни є: структура бюджетної системи країни; принципи побудови бюджетної системи й організація функціонування бюджетної системи.

Зведений бюджет України поєднує 13..3 тисяч самостійних бюджетів. Структура зведеного бюджету України може характеризуватися наступними даними:

- частка державного бюджету України в зведеному бюджеті складає 61,1 % (частка витрат із бюджету);

- частка Автономної республіки Крим, міст Києва й Севастополя і місцевих бюджетів складає 38,9 %.

Більшість місцевих бюджетів дотаційні за рахунок державного бюджету України.

Для побудови життєздатної, ефективної бюджетної системи необхідно строге дотримання визначених принципів побудови бюджетної системи, її структури, що закріплені бюджетним устроєм країни.

Бюджетний устрій – це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структура й взаємозв’язок окремих ланок бюджетної системи.

Бюджетний устрій містить у собі: бюджетну систему й принципи її побудови; бюджетне право; бюджетний процес; бюджетне регулювання.

Бюджетний устрій країни визначається державним ладом і адміністративно-територіальним розділом країни.

Бюджетний устрій базується на наступних принципах.

Принцип стабільності припускає незмінність структури бюджетної системи України протягом бюджетного року, а також її підпорядкування принципам територіального устрою України.

Принцип економічної обґрунтованості складається у визначенні доходів і витрат бюджетів, виходячи з результатів порівняльного аналізу варіантів прогнозу макроекономічного розвитку України й окремих адміністративно-територіальних одиниць, а також у встановленні на основі цих прогнозів рівня бюджетних трансфертів.

Принцип соціальної справедливості полягає у визначенні рівня бюджетних трансфертів на основі показників мінімальної бюджетної й соціальної забезпеченості населення окремих адміністративно-територіальні одиниці.

Принцип рівності й недопущення бюджетної дискримінації складається в рівномірному розподілі коштів зведеного бюджету України між державним бюджетом і бюджетами адміністративно-територіальних одиниць для досягнення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів; установленні рівних умов доступу до бюджетних коштів юридичних і фізичних осіб, що відповідно до законів України мають право на одержання бюджетних дотацій, субсидій чи позичок; у впровадженні конкурсного (тендерного) порядку закупівель товарів (робіт, послуг) за рахунок бюджетних коштів.

Принцип фінансової єдності припускає єдність бюджетної класифікації, правил казначейського виконання бюджетів, форм бюджетної документації, правил бюджетного процесу, форм

звітності, видів покриття дефіцитів, що визначаються нормами законодавчих актів, що є єдиними для державного бюджету і бюджетів усіх адміністративно-територіальних одиниць.

Принцип адміністративної самостійності складається в непорушності прав місцевих бюджетів самостійно визначати напрямку використання бюджетних засобів, отриманих із власних джерел; самостійно здійснювати адміністрування й збір місцевих податків і зборів; самостійно приймати рішення щодо коштів місцевих бюджетів на підставах, установлених законом.

Принцип рівнозначності витрат припускає фінансування всіх затверджених бюджетних витрат пропорційно загальним бюджетним надходженням, за винятком випадків застосування процедури секвестрації витрат на підставах, установлених законом.

Принцип повноти складається у включенні до складу доходів бюджету всіх доходів держави чи місцевих органів управляння від яких-небудь джерел, а також у включенні до складу витрат бюджету всіх бюджетних витрат на які-небудь потреби держави чи територіальної спільності.

Принцип вірогідності полягає у складанні бюджету на підставі економічно обґрунтованих макроекономічних показниках, а також у відображенні у звітах про бюджети попередніх років чи доповіді про хід виконання бюджету поточного року даних про фактично отримані доходи і даних про фактично зроблені витрати, підтверджених Державним казначейством України.

Принцип публічного контролю припускає обов’язкове опублікування в офіційних друкованих засобів масової інформації:

- проекту бюджету на наступний рік із рівнем деталізації доходів і витрат, установлених законом;

- результатів виконання плану бюджетних асигнувань по статтях: соціальний захист, соціально-культурні заходи й утримання органів державної влади;

- результатів закупівель товарів (робіт, послуг) , здійснюваних за рахунок бюджетних коштів із наданням переліку виконавців державних контрактів ( за винятком тих випадків, коли опублікування, відповідно до законодавства України, не дозволяється через необхідність тримати інформацію в таємниці).

Бюджетне право являє собою сукупність юридичних норм, що

визначають бюджетну систему держави, компетенції центральних і місцевих органів влади щодо складання бюджету, розподілу доходів і витрат між окремими видами бюджетів, а також порядок затвердження й виконання бюджетів.

Бюджетне регулювання здійснюється наступними методами:

зарахуванням у доходи нижчестоящого бюджету частини доходів вищестоящого рівня;

наданням дотацій;

наданням субвенцій і інших державних трансфертів.

Бюджетний процес

Бюджетний процес – це регламентований законодавством порядок складання, розгляду, затвердження й виконання бюджетів усіх ланок бюджетної системи країни.

Державний бюджет, звичайно, складається на рік. Однак бюджет може складатися і на більш тривалий період.

Термін, на який складається бюджет, називається бюджетним періодом.

На Україні бюджетний рік збігається з календарним роком. В окремих країнах бюджетний рік не завжди збігається з календарним роком. Наприклад, у США з 1977 року бюджетний рік починається з 1 жовтня. У Японії і ФРН – з 1 квітня, в Італії – з 1 липня.

Бюджетний процес від початку складання і до затвердження звіту про виконання бюджету контролюється Верховною Радою України і місцевих органів влади і може бути представлений наступними етапами:

- підготовка процесу складання бюджету;

- складання проекту бюджету;

- затвердження проекту бюджету;

- виконання бюджету;

- складання, розгляд і затвердження звіту про виконання

бюджету.

Першим етапом бюджетного процесу є розробка Верховною Радою України й адміністрацією Президента бюджетної резолюції й проекту бюджету.

Бюджетна резолюція – спеціальна постанова про основні напрямки бюджетної політики на наступний бюджетний рік.

Затвердження бюджетної резолюції, дії, зв’язані з цією роботою, називається бюджетним верховним процесом.

У бюджетної резолюція відбиваються основні макроекономічні показники економічного й соціального розвитку, узагальнені показники всіх доходів; сукупність нових бюджетних повноважень; суми усіх витрат бюджету; позитивне чи негативне сальдо бюджету; суми нових зобов’язань відношенні прямих позичок і нових зобов’язань у відношенні гарантованих позичок і інші узагальнені показники. Бюджетна резолюція є керівництвом до дії при розробці проекту бюджету, основних напрямків бюджетної політики на наступний бюджетний рік.

Розробку бюджетної резолюції починають навесні попереднього року за шість місяців до її розгляду у Верховній Раді України. Верховна Рада України розглядає й затверджує її до 15 червня поточного року.

На підставі бюджетної резолюції Міністерство фінансів здійснює безпосередню роботу по складанню зведеного проекту бюджету і державного бюджету України.

Проекти бюджетів також готуються в кожній ланці бюджетної системи. Ланки бюджетної системи аналізують господарську діяльність підприємств, що знаходяться на їх території, аналізують їхні планові завдання на наступний рік. На підставі цього бюджетні ланки складають свої проекти бюджетів і передають їх у Міністерство фінансів для розробки зведеного проекту бюджету. Міністерство фінансів, здійснюючи роботу зі складання проекту бюджету, розсилає контрольні цифри міністерствам, відомствам і іншим органам державної влади, які у двотижневий термін розглядають їх і передають Міністерству фінансів свої пропозиції з відповідними розрахунками й обґрунтуваннями. Міністерство фінансів розглядає пропозиції при участі зацікавлених сторін і готує проекти консолідованого бюджету і державного бюджету. До 15 серпня вони передаються на розгляд Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України може внести доповнення і зміни в проект бюджету, а також має право відхилити проект бюджету і повернути його на доробку в Міністерство фінансів.

Після доробки Міністерство фінансів представляє дороблений проект бюджету в Кабінет Міністрів України до 15 серпня, де він знову аналізується, уточнюється й направляється у бюджетну Комісію Ради Міністрів.

Розглянувши проект Закону «Про державний бюджет України» на відповідний бюджетний рік, Кабінет Міністрів після узгодження його з Президентом країни направляє проект бюджету у Верховну Раду до 15 вересня разом з іншими документами, розрахунками, обґрунтуваннями, необхідним інформаційним матеріалом.

Наступним етапів бюджетного процесу є розгляд проекту бюджету Верховною Радою України. Верховна Рада розглядає проект бюджету у порядку, передбаченим регламентом. Потім

депутати, ознайомившись із проектом бюджету, заслуховують доповідь міністра фінансів на пленарному засіданні і переносять роботу з проектом бюджету в постійні комісії. Після першого читання (доповідь комісії з питань бюджету) у Верховній Раді проект бюджету повертається на доробку в Кабінет Міністрів України.

Право вносити зміни в проект бюджету й у чинне законодавство називається бюджетною ініціативою.

Після доробки документ знову повертається на друге читання (доповідь міністра фінансів). Якщо виникнуть які-небудь складності, то після доробки можливо і третє читання проекту бюджету, після якого Верховна Рада повинна прийняти постанову про порядок введення в чинність Закону «Про державний бюджет України», проект якого розробляє й представляє Кабінет Міністрів України до другого читання проекту Закону «Про державний бюджет України».

Якщо Закон «Про державний бюджет» не приймається до 2 грудня попереднього року, Верховна Рада приймає постанову про порядок фінансування поточних потреб до прийняття Закону«Про державний бюджет України». У випадку, якщо до 30 грудня попереднього року Верховна Рада України не прийме такої постанови, автоматично продовжує діяти Закон «Про державний бюджет » на поточний рік, крім показників на розвиток.

Прийнятий Верховною Радою України державний бюджет набуває чинності закону і повинний сумлінно виповнюватися.

Останньою стадією бюджетного процесу є виконання бюджету, складання й затвердження звіту про виконання державного бюджету.

Виконання бюджету – являє собою конкретну роботу з реалізації бюджету по всіх затверджених показниках його дохідної й видаткової частин.

У виконанні бюджету тією чи іншою мірою беруть участь абсолютно всі органи державної і виконавчої влади, включаючи міністерства й відомства, підприємства й установи. Однак у значній мірі виконання бюджету здійснюється податковою службою, відповідними фінансовими органами і кредитними установами.

Так податкова служба забезпечує надходження податків у бюджет, контролює правильність і своєчасність перерахування податків у бюджет.

Важливу роль у виконанні бюджету займають фінансові органи , що здійснюють практичну роботу по складанню й виконанню бюджету. Так, Міністерство фінансів забезпечує виконання бюджету, здійснює контроль за використанням коштів державного бюджету і цільовим використанням грошових ресурсів, виділених підприємствам.

Касове виконання бюджету покладається на банківську систему, а саме, через такі організації як Національний банк України, Державний експортно-імпортний банк України, акціонерного комерційний банк «Аваль» (касове обслуговування Пенсійного фонду), акціонерного комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанку» і інші установи.

Організує виконання і здійснює відповідний контроль Державне Казначейство. На Державне Казначейство покладається виконання наступних функцій:

здійснює управління наявними коштами Державного бюджету, у тому числі й іноземною валютою й коштами позабюджетних фондів у межах витрат, що встановлюються на відповідний рік;

здійснює фінансування витрат Державного бюджету;

веде облік касового виконання Державного бюджету;

складає звітності про стан виконання Державного й зведеного бюджетів;

здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;

розподіляє між Державним бюджетом, бюджетом Автономної республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків і обов’язкових платежів по нормативах, затвердженим Верховною Радою України;

здійснює контроль за надходженням і використанням державних позабюджетних фондів.

Організація ж роботи з виконання бюджетів місцевих рад народних депутатів покладена на відповідні фінансові органи.

Головним документом, на підставі якого здійснюється виконання бюджету, є бюджетний розпис, тобто розподіл доходів і витрат бюджетів відповідно до бюджетної класифікації. Бюджетний розпис складається фінансовими органами.

Виконання бюджетів завершується закриттям бюджетів і складанням звітів про їхнє виконання.

Закриття бюджету виражається в закритті рахунків, по яких здійснюється виконання дохідної й видаткової частини даного бюджету. Закриття бюджету відбувається 31 грудня. Після цього ніяких виплат з укладеного бюджету не здійснюється.

Виконання бюджетів будь-якого рівня знаходиться під контролем органів влади. Органи виконавчої влади здійснюють контроль за використанням бюджетних коштів, які вони видали підприємствам.

Відповідно до Конституції контроль за використанням коштів Державного бюджету України здійснює Рахункова палата, що є представником Верховної Ради України і підзвітна йому.

Звіт про виконання Державного бюджету складає Міністерство фінансів України і передає документи у Рахункову палату. Рахункова плата, у свою чергу, аналізує інформацію, узагальнює дані і передає їх у Верховну Раду України й Кабінет Міністрів України. Звіт про виконання бюджету повинен бути представлений у Верховну Раду до 1 травня року, наступного за звітним роком. З доповіддю про виконання Державного бюджету України виступає міністр фінансів. Верховна Рада України в порядку, передбаченому регламентом, розглядає й затверджує звіт. Після затвердження звіту здійснюється публікація затвердженого бюджету й звіту про його виконання.

Питання до самоконтролю

1. Бюджетни1й устрій України.

2. Принципи побудови бюджетної системи країни.

3. Бюджетний процес та його основні етапи.

4. Бюджетна Верховна резолюція та порядок її складання.

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Державний бюджет і бюджетна система країни

Пятница, Январь 16th, 2015

Сутність держбюджету і його роль в економіці

Державний бюджет являє собою центральну ланку фінансової системи. Саме з моменту, коли держава починає регулярно складати бюджет, можна вважати, що фінанси здобувають загальний характер.

Об’єктивний характер бюджетних відносин обумовлений тим, що в руках держави повинна концентруватися визначена частина доходу, необхідна для рішення задач і функцій, покладених на державу. Держава це суспільний інститут, на який покладаються функції керування суспільством, охорони його економічної, соціальної і політичної структур. Особливістю бюджетних відносин є те, що ці відносини мають нееквівалентний характер. Бюджетні відносини не є під впливом закону вартості, тобто еквівалентного обміну. Бюджетні методи державного керування мають примусовий характер і вільні від впливу конкуренції. Бюджет діє у двох напрямках як:

- економічний важіль планування, регулювання й керування економікою країни;

- механізм керування фінансовими ресурсами й організації грошових, за допомогою яких здійснюється розподіл національного доходу між територіями й галузями.

Перший напрямок використання бюджету означає, що бюджет є фінансовий план країни. а друге, що бюджет – це ланка єдиної фінансової системи держави.

Через державний бюджет утвориться й використовується загальнодержавний фонд коштів. Саме через державний бюджет розподіляється від 20 до 60 відсотків національного доходу країни. Саме через державний бюджет держава організує перерозподіл засобів між виробничою і невиробничою сферами народного господарства, між регіонами й галузями економіки.

Державний бюджет, як економічна категорія, представляє систему грошових відносин, що виражають рух головним чином чистого доходу суспільства, у процесі якого утвориться й використовується централізований фонд держави з метою виконання їм своїх функцій.

За формою державний бюджет виступає як розпис доходів і витрат держави на певний строк, затверджувана в законодавчому порядку.

Державний бюджет – це єдиний план утворення й здійснення витрат держави на суспільні нестатки у визначених розмірах і по цільовому призначенню.

Серцевиною державного бюджету є зведений фінансовий баланс держави. В активі, якого відображається формування доходів, а в пасиві – використання централізованого грошового фонду держави. Напрямку використання коштів бюджету визначаються Законом України «Про державний бюджет», затверджуваному урядом на кожний календарний рік.

Державний бюджет – найважливіший інструмент впливу на економіку і соціальну сферу країни.

Використовуючи фінансове планування, країни з розвинутою економікою через державний бюджет впливають на структурну перебудову економіки , науково-технічну політику, норми нагромадження капіталу, ефективність зовнішньоекономічних зв’язків, обсяг валового національного продукту. Концентрація величезної частини національного доходу в руках держави дозволяє йому здійснювати стимулювання розвитку найбільш перспективних галузей економіки, фінансувати програми по енергетичному розвитку, підтримувати на досить високому рівні темпи науково-технічного прогресу, у тому числі через фінансування науки. Розширення державного споживання і державних капіталовкладень дозволяє підтримувати на досить стабільному рівні окремі галузі економіки навіть забезпечувати підвищення норми нагромаджень.

Державний бюджет фінансує основні соціальні програми і є щорічним планом економічної й соціальної політики країни. За рахунок державного бюджету згладжуються соціальні наслідки розшарування населення країни по матеріальному становищу.

Державний бюджет є основним знаряддям економічної експансії, тобто втручання в економіку й політику країн, що розвиваються.

Це досягається, головним чином. через систему державного кредиту, що витісняє фінансовий кредит із ринку капіталів. Це виробляється в інтересах великого капіталу розвитих країн. У цілому економічна експансія спрямована на завоювання ринків збуту і сировинних ринків.

У цілому державний бюджет виконує наступні основні функції:

перерозподіляє національний доход;

стабілізує процес суспільного відтворення;

здійснює державну соціальну політику.

Підводячи підсумки вищесказаному, можна сказати, що державний бюджет – це грошові відносини, що виникають у держави з юридичними й фізичними особами з приводу розподілу національного доходу ( частково і національного багатства ) у зв’язку з утворенням і використанням бюджетного фонду, призначеного на фінансування народного господарства, соціально-культурних нестатків, нестатків оборони і державного керування.

Державний бюджет повинен відповідати наступним принципам: повнота бюджету, єдність бюджету, реальність (правдивість) бюджету й гласність бюджету.

Під повнотою бюджету розуміється включення в бюджет цілком усіх доходів і витрат урядових органів.

Єдність бюджету полягає як в однаковому порядку складання бюджету, так і в єдиному бюджетному документі. Повинний бути єдиний бюджет, у якому відбиваються всі доходи й витрати держави. Крім того, єдність припускає порівнянність частин бюджету між собою, Для цього застосовується єдина бюджетна класифікація, тобто угруповання доходів і витрат бюджету по однорідних ознаках.

Правдивість, тобто реальність бюджету припускає, що всі суми його доходів і витрат повинні бути обґрунтовані і правильні.

Гласність бюджету представляє відкрите обговорення бюджету й твердження його законодавчим органом країни.

Бюджетна класифікація

Правові початки лежать в основі всіх стадій бюджетного планування, дотримання бюджетної дисципліни по надходженню доходів у бюджет витраті коштів із бюджету. Це забезпечується бюджетною класифікацією.

Бюджетна класифікація – єдине систематизоване, функціональне угруповання доходів і витрат бюджету по однорідних ознаках, що забезпечує загальнодержавну й міжнародну погодженість бюджетних даних.

Загальна структура бюджетної класифікації затверджена Постановою Верховної Ради №327 від 12.07.96 р. «Про структуру бюджетної класифікації України».

Бюджетна класифікація містить наступні розділи: доходи бюджету; витрати бюджету; дефіцит бюджету; державний борг фінансування.

Державні доходи являють собою кошти, що концентруються у руках держави для виконання своїх функцій. Основним джерелом формування доходів держави є національний доход, створюваний у тій чи іншій державі. Формою прояву цих доходів виступають податки. Крім податків, державні податки виступають у виду прибутків підприємств і організацій державного сектора, доходів від здачі державного майна в оренду, доходів від продажу державного майна, доходів від коштовних паперів. доходів від пайової участі держави в приватному підприємництві, митних доходів.

По економічному змісту державні доходи поділяються на податкові й неподаткові надходження.

По джерелах утворення державні доходи поділяються на доходи від податкових надходжень, доходи від державного майна, доходи від цінних паперів, доходи державних установ за надання послуг, а також штрафи, пені.

По формах утворення державні доходи поділяються на обов’язкові платежі (податки і митні платежі ) і добровільні платежі ( плата за послуги, позики, лотереї й ін. ) .

По приналежності державні доходи поділяються на доходи центральних органів влади й керування ( федеральні доходи ) і доходи місцевих органів влади ( муніципальні доходи ).

У дохідній частині бюджету виділяються закріплені й регулюючі доходи.

Закріплені доходи – це доходи, що цілком у твердо фіксованій частці (у відсотках) на постійній чи на договірній основі у встановленому порядку надходять у відповідний бюджет.

Регулюючі доходи являють собою доходи, що з метою збалансування доходів і витрат надходять у бюджет у виді відсоткових відрахувань від чи податків інших платежів по нормативах, затвердженим у встановленому порядку на наступний фінансовий рік.

Згідно державного бюджету України на 2002 рік доходи бюджету заплановані в сумі 44,2 млрд. грн.

Дохідна частина бюджетної класифікації доходів бюджету України включає наступні статті доходів.

- податкові надходження, питома вага яких у дохідній частині бюджету складає більш 70 відсотків. Це податкові надходження податку на додаткову вартість, податку на прибуток, землю, природні ресурси, прибутковий податок, акцизний збір і інші податки й збори;

- надходження від зовнішньоекономічної діяльності ( митні надходження ) : митні, доходи від реалізації валютних засобів по експортних операціях.

- неподаткові надходження: плата за надання державних послуг ( державний збір, консульські збори. Плата за надання ліцензій, квот патентів і інші державні дозволи; адміністративні збори і платежі; податкові й адміністративні штрафи; плата за реєстрацію; реалізація товарно-матеріальних цінностей з державних резервів і запасів; боргові зобов’язання й вимоги. які знаходяться в державній власності ; плата за державні гарантії і поручительства, за надані від імені держави кредиторам у забезпечення зобов’язань боржників; відсотки, що сплачуються дебіторами за використання бюджетних кредитів; надходження від реалізації дорогоцінних металів; бюджетні вилучення з бюджетів адміністративно – територіальних одиниць ( обласних бюджетів і бюджетів Києва і Севастополя ); суми перехідних бюджетних кредит, наданих державою в минулі бюджетні роки і повернуті в поточному бюджетному році; благодійні внески й пожертвування і інші доходи.

надходження від операцій з капіталом : орендна плата за використання державного майна, дивіденди, сплачені за корпоративні права, що є державною власністю; реалізація цілісних майнових комплексів, корпоративних прав; засобу від продажу державного майна.

- державні кредити й позики.

доходи державних цільових бюджетних фондів (Пенсійного фонду , Фонду соціального страхування, фонду зайнятості і т. д.).

інші доходи, визначені законодавством.

Витрати державного бюджету – це економічні відносини, що виникають у зв’язку з розподілом фонду коштів держави, і його використанням по галузевому, цільовому і територіальному призначенню. Сума державних витрат, запланована в бюджеті на 2002 рік, складає 48,5 млрд. грн.

На величину державних витрат впливають державний устрій країни, внутрішній і зовнішня політика держави, загальна рівень розвитку економіки країни, рівень добробуту населення, розмір державного сектора в економіки й інші фактори.

Державні витрати поділяються на чотири основні групи: витрати на соціально-культурні нестатки; витрати на народне господарство й підтримку економіки; військові витрати й і витрати на керування. Структура витрат міняється під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Ці фактори можуть бути економічними, соціальними, політичними, військовими і т. д.

Перераховані групи витрат визначені по предметній ознаці. Але державні витрати можна класифікувати і по інших ознаках.

По ролі у відтворювальному процесі державні витрати поділяються на: витрати на сферу матеріального виробництва; витрати на невиробничу сферу; витрати на створення резервів.

По цільовому призначенню державні витрати розрізняють: витрати на розширене відтворення й реконструкцію ( основна частка цих витрат направляється на дослідження в області нових технологій і створення досвідчених зразків техніки ); поточні витрати держави

( витрати на керування, військові витрати, витрати на виплату пенсій і посібників і т. д. ); витрати держави на формування й обслуговування страхових і резервних фондів.

По джерелах державні витрати поділяються на три групи: бюджетні асигнування; витрати за рахунок резервних і страхових фондів і кредитні джерела фінансування.

По територіальній ознаці витрати поділяються на загальнодержавні, витрати адміністративно-територіальних утворень і місцеві витрати.

Витрати бюджетів усіх рівнів розділяються на витрати, що включаються в бюджет поточних витрат, і витрати, що включаються в бюджет розвитку.

До бюджету поточних витрат відносяться витрати на поточне утримання й капітальний ремонт житлово-комунального господарства, об’єктів охорони навколишнього середовища, освітніх установ, установ охорони здоров’я і соціального забезпечення, науки й культури, засобів масової інформації й інші витрати,, що включаються не в бюджет розвитку.

До бюджету розвитку відносяться асигнування на інноваційну й інвестиційну діяльність, пов’язану з капітальними вкладеннями на соціально-економічний розвиток країни, інші витрати на розширене відтворення.

Структура бюджетної класифікації витрат бюджету складаємося з наступних статей:

- витрат на обслуговування державного боргу, а саме: витрати на погашення зобов’язань по державному внутрішньому боргу і державному зовнішньому боргу;

- податкові витрати: витрати по виплаті бюджетного відшкодування платникам податку на додаткову вартість, відшкодуванню зайво сплачених податків платникам податку на доходи фізичних осіб, по відшкодуванню податків (зборів, обов’язкових платежів ), зайво сплачених за рішенням податкових органів;

- витрати цивільного бюджету: витрати по соціальному захисті і соціальному забезпеченню; витрати по утворенню, охороні здоров’я, культурі і спорту, витрати по державному керуванню (витрати на утримання законодавчих органів і уряду країни, витрати на утримання місцевих органів влади і керування, органів правопорядку органів судочинства й прокуратури ) , витрати комунального господарства й інші витрати; витрати на здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

- витрати по економічному втручанню, а саме: витрати по кредитній діяльності держави (органів місцевого самоврядування); гарантійні витрати по наданих державних гарантіях і поручительствам; по державних інвестиціях (фінансування нових перспективних галузей, галузей, що вимагають підтримки держави, фінансування сільського господарства, науково-дослідних робіт фундаментального й пошукового характеру); витрати по здійсненню господарських державних програм; витрати по реалізації державних (місцевих ) контрактів для задоволення суспільних потреб; по компенсації вартості об’єктів приватної власності у випадках їхнього примусового відчуження; дотації держави; витрати на придбання і спорудження об’єктів власності;

- витрати по реалізації бюджетних трансфертів: витрати на надання бюджетних субсидій, субвенцій, витрати по фінансуванню бюджетних вилучень;

- витрати оборонного бюджету, включаючи забезпечення державної безпеки, а саме: витрати бюджету Міністерства оборони України, бюджету Служби безпеки України, включаючи витрати на озброєння, обмундирування, військові дослідження, придбання техніки і т. д.;

- витрати спеціального призначення: витрати на формування резервних і страхових фондів держави, інституційні витрати, що утворилися внаслідок помилок у макроекономічному прогнозуванні, витрат на проведення виборів, референдумів і т. д.

- інші витрати, здійснювані відповідно до законів.

Витрати з бюджету тісно зв’язані з його доходами, а також впливають один на одного. З одного боку, обсяг витрат бюджету лімітується твердими рамками доходів, що надходять до бюджету, причому останні, у свою чергу визначаються економічними можливостями держави. З іншого боку, витрати при належному використанні бюджетних коштів можуть впливати на доходи, сприяючи зростанню виробництва, розвитку науки, удосконалюванню кадрового персоналу.

Найбільш великими статтями витрат у бюджеті України є: витрати на підтримку економічного росту і регіонального розвитку; витрати на реалізацію соціальних програм ( загальна сума витрат на ці цілі в бюджеті України на 2002 рік запланована в обсязі 600 млн. грн.) . Серед цих витрат – витрати на погашення боргів держави по соціальних виплатах, витрати на централізовану закупівлю дорогого устаткування для установ охорони здоров’я, підтримку організацій по соціальному захисті інвалідів, здійснення централізованих заходів для лікування онкологічних хворих., витрати на соціальні програми, витрати на оборону, суспільний порядок і безпеку.

Дефіцит державного бюджету.

Дефіцит державного бюджету – це фінансове явище,

зв’язане з перевищенням видаткової частини бюджету над дохідною частиною.

І, навпаки, перевищення доходів над витратами державного бюджету називається профітом.

Бюджетний дефіцит – це сума, на яку щорічні витрати бюджету перевищують його доходи.

Однак якість самого дефіциту буває різне :

- дефіцит може бути зв’язаний з необхідністю здійснення великих державних вкладень. У цьому випадку він відбиває не кризовий стан суспільних процесів, а державне регулювання економічної кон’єктури, прагнення забезпечити прогресивні зрушення в структурі суспільного виробництва;

дефіцит може виникати в результаті стихійних лих, надзвичайних обставин (воїн), коли звичайних резервів стає недостатньо і приходиться прибігати до значних витрат держави;

дефіцит може відбивати кризові явища в економіці, її розвитку, неефективність фінансово-кредитної системи, нездатність уряду тримати під контролем фінансову ситуацію в країні. У цьому випадку

дефіцит – явище надзвичайно тривожне, потребуюче прийняття термінових економічних заходів по стабілізації економіки, фінансовому оздоровленню економіки і відповідних політичних рішень.

Дефіцит бюджету буває декількох видів:

- фактичний дефіцит – це реальне перевищення витрат над доходами державного бюджету;

- структурний дефіцит – різниця між витратами й доходами державного бюджету в умовах повної зайнятості населення;

циклічний дефіцит – це дефіцит, викликаний автоматичним скороченням податкових надходжень чи збільшенням державних трансфертів. Циклічний дефіцит нерідко оцінюють як різниця між фактичною величиною бюджетного дефіциту і структурним дефіцитом;

схований дефіцит – являє собою бюджетний дефіцит, що занижує фактичний дефіцит і державний борг, що не рідко робиться цілеспрямовано ( наприклад, перед виборами ), а також у рамках «твердого» курсу уряду на щорічно збалансований бюджет.

Основними причинами стійкого дефіциту державного бюджету й збільшення державного боргу є:

- збільшення державних витрат у воєнний час чи у періоди

соціальних конфліктів;

- циклічні спади в економіці, особливо якщо воно глибокі й тривалі;

- скорочення податків із метою стимулювання економіки ( без відповідного коректування державних витрат );

збільшення виплат по державному боргу країни, тому що він тісно зв’язаний з бюджетом. За рахунок боргового фінансування можна знизити величину державного дефіциту, однак, відразу ж автоматично почне зростати державний борг. При збільшенні виплат по державному боргу, останній може зменшитися на якусь величину, що у свою чергу неминуче викликає збільшення дефіциту державного бюджету. Цей процес може бути нескінченним і коло замкнеться, якщо тільки уряд не зробить усе можливе для підйому ділової й економічної активності.

У більшості країн світу спостерігається хронічний дефіцит державного бюджету. Наприклад, у США дефіцит держбюджету за останні півстоліття лише кілька разів був бездефіцитним у 1969 році й у 1997 р. У Франції з 1952-1989 р. бюджет із дефіцитом складався 32 рази. Постійно спостерігається дефіцит бюджету у ФРН.

Рівень дефіциту державного бюджету визначається у відсотках до внутрішнього валового продукту країни чи до суми державних витрат.

Так на Україні за 1999 рік державний дефіцит склав 1 % до внутрішнього валового продукту ( ВВП ) і 4,9 % від його витрат. На 2002 рік у державному бюджеті України запланований дефіцит 4,2 млрд. грн., що складе 1,7 відсотка.

У світовій практиці нормальним вважається державний дефіцит

до 4 % до ВВП (максимум 5 %). При дефіциті державного

11 % до ВВП починаються критичні процеси в економіці країни.

Дефіцит бюджету завжди небажаний. Передбачене в бюджеті перевищення витрат над доходами не стільки стимулює пошук нових джерел доходів, скільки веде до появи державного боргу. Постійний ріст дефіциту державного бюджету і державного боргу країни викликає наступні реальні і потенційні наслідки й проблеми.

Знижуються стимули до здійснення інвестицій, бажання брати на себе ризики і в остаточному підсумку падає ділова активність і бажання працювати. Щорічні виплати відсотків по державних боргах і сум основного боргу здійснюються за рахунок податкових надходжень, що веде до додаткових податків і викликає зниження стимулів до інвестицій і роботи.

Зростає частка зовнішнього державного боргу і цей важкий тягар лягає на громадян країни й економіку.

Спостерігається так називаний «ефект витиснення», що полягає в тім, що майбутнім поколінням залишається менші по розміру виробничі фонди, якщо так можна виразитися менша «національна фабрика».Чим вище державний дефіцит, тим вище рівень заощаджень, тим вище рівень державних витрат. А при збільшенні державних витрат скорочується реальна грошова маса, що знаходиться в обігу. В наслідок цього, зростає попит на реальні залишки цієї грошової маси, зростають процентні ставки. Підвищення процентних ставок, у свою чергу, скорочує інвестиції й попит на них і зменшує виробничий потенціал. У країні стає менше заводів, фабрик. Устаткування, техніки і це чи рано пізно викликає зниження життєвого рівня.

З метою зниження рівня бюджетного дефіциту необхідно здійснювати цілую систему заходів, які, з одного боку, стимулювали б надходження коштів до бюджету, а, з іншого боку, сприяли б скороченню державних витрат.

До таких заходів можна віднести:

випуск державних цінних паперів ( облігаційних позик і казначейських зобов’язань );

зміна напрямків бюджетного фінансування в галузі народного господарства з метою скорочення сфери державної економіки і державного фінансування;

залучення іноземного капіталу в країну. З його допомогою можуть скоротитися бюджетні витрати на фінансування капітальних вкладень, з’являться нові платники податків, розшириться база для виробництва товарів і послуг, буде впроваджуватися передова прогресивна технологія, створюватися нові додаткові робочі місця, покращиться стан платіжного балансу країни;

більш широке й продумане використання фінансових пільг і санкцій, що дозволяють враховувати специфічні умови господарювання і стимулювати зростання суспільного виробництва;

скорочення витрат на утримання державного апарата;

- скорочення витрат на військове виробництво й інші заходи. Якщо в процесі виконання бюджету відбувається перевищення граничного рівня дефіциту чи значне зниження надходження доходів, то вводиться механізм секвестру витрат.

Секвестр витрат полягає в пропорційному зниженні витрат на ( 5, 10 і т. д. відсотків) щомісяця по всіх статтях бюджету, за винятком захищених статей, протягом часу поточного фінансового, що залишилося, року. Склад захищених статей визначається органами влади, що складають бюджет.

Державний борг і його види

З поняттям дефіциту державного бюджету нерозривно зв’язане поняття державного боргу. Для покриття державного дефіциту, для фінансування своїх потреб держава може мобілізувати грошові ресурси у формі державного кредиту, виступаючи, як позичальник фінансових ресурсів у фізичних і юридичних осіб. Існування державного кредиту приводить до виникнення державного боргу. Сума державного боргу складається з усіх виданих і

непогашених боргових зобов’язань держави як по внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії по кредитах, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам.

Державний борг – це сума заборгованостей по виданим і непогашеним борговим зобов’язанням держави, включаючи нараховані по них відсотки , перед своїми й іноземними фізичними і юридичними особами.

У залежності від терміну погашення. державний борг поділяється на основний і поточний. Основним державним боргом називається вся сума заборгованості держави, по якій не наступив термін оплати платежу і яка не може бути пред’явлена до оплати протягом даного періоду. Поточним боргом називається заборгованість держави по зобов’язаннях, по яких наступив термін платежу.

Державний борг має обґрунтовані границі. Величина боргу характеризує положення економіки й фінансів держави, ефективність функціонування його урядових структур. Наявність державного боргу не дає уявлення про реальне фінансове положення держави. Державний борг – це явище складне, обумовлене ланцюжком факторів, що в умовах кожної держави має свою специфіку. Якщо недостачу грошей у бюджеті держава покриває за рахунок одержання позик, то це не можна вважати нормальним явищем. Це свідчення нездорового фінансового положення, при якому виникає потреба укладати договори на позики, а в остаточному підсумку – віддавати борги за рахунок збільшення податків.

Сучасні західні вчені вважають, що покриття дефіциту бюджету за рахунок державних позик не є виправданим. Одночасно більшість із них дотримуються думки, що розмір державного боргу не можна обмежувати. У кожній державі розмір державного боргу необхідно зв’язувати з обсягами ВВП, що створюється економікою країни.

Сьогодні практично кожна держава має визначений розмір заборгованості. Різниця лише в тім, що одночасно зі збільшенням боргу не кожна держава знаходить шляху для його своєчасного повернення. За даними експертів Організації економічного співробітництва й розвитку на початок 1996 року найбільший розмір зовнішнього боргу мала Мексика (125 млрд. діл.) і Китай (111 млрд. діл.). Значні розміри зовнішнього державного боргу мають Бразилія, Росія, Індонезія, Іран, Угорщина.

За даними Міністерства статистики України на 30 квітня 2001 року загальний державний борг України склав 63,79 млрд. грн. у т. ч. внутрішня заборгованість склала 20,9 млн. грн., зовнішня заборгованість – 42,89 млрд. грн. Витрати на погашення боргу в 2000 році склали 7197 млн. грн.

Однієї з головних характеристик положення боргової залежності країни є співвідношення суми зовнішнього боргу до ВВП. Міжнародний банк реконструкції й розвитку критичним рівнем цього показника вважає 80-100 відсотків. За даними Міжнародного валютного фонду у 1995 році сумарний борг відносно ВВП склав у США – 69 % ; у Німеччині – 56 % ; у Франції – 51,9 ;

у Великобританії – 46,6 % ; у Японії – 87 %.

З вищесказаного випливає, що проблема складається не в розмірах державних позик, а в їхньому використанні. Заслуговують увагу наукові висновки про те, що розмір державних позик завжди повинний дорівнювати обсягам капітальних вкладень в економіку. Залучення державних позик повинне стимулювати економічне зростання держави.

Залучення фінансових ресурсів державою на кредитній основі для покриття власних потреб є прийнятою й об’єктивно обумовленою практикою здійснення економічної діяльності. Економічна сутність цього процесу полягає в тому, що у визначений час є визначена кількість вільних капіталів як усередині країни, так і за її межами. Ці капітали здійснюють рух із метою пошуку сфер свого застосування. Участь держави в міжнародному й внутрішньому русі капіталів є фактом її входження в господарський світовий простір.

Активна політика держави як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку капіталів приводить до появи державного боргу, який поділяється на зовнішній і внутрішній.

Зовнішній борг виникає при отриманні кредитів від іноземних держав і їхніх групувань. Сюди відносяться кредити держав Європейського співтовариства, кредити держав – постачальників енергоносіїв.

Зовнішній борг може створюватися шляхом запозичення державою фінансових засобів через мережу міжнародних фінансових інститутів. До їх числа входять Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції й розвитку.

Держава може здійснювати також запозичення шляхом розміщення на світових фінансових ринках цінних паперів у виді облігацій, а також за рахунок їхнього продажу на внутрішньому ринку при покупці нерезидентами, за рахунок одержання грантів, субсидій на науково-технічний розвиток. Кожна з вище перерахованих форм розрізняється по своїй економічній сутності й призначенню.

Позики міжнародних фінансових інститутів є формою існування й функціонування іноземного капіталу, і для країн-позичальників заборгованість перед ними складає державний борг.

Позики країн Європейського союзу в основному є допомогою, при якій одержання доходу не має першочергового значення. Система офіційної міжнародної допомоги розвитку країнам, що здійснюють ринкові переходи, уведена світовим економічним співтовариством і активно працює з кінця 40-х років.

Усі проекти, на які можуть бути дані позики цими організаціями, поділяються на чотири групи:

- проекти макроекономічної стабілізації економіки країни позичальника;

- проекти структурних перетворень у визначених секторах економіки;

- інвестиційні проекти;

- проекти технічної допомоги.

Найважливіше значення мають інвестиційні проекти. Вони спрямовані на розвиток визначених секторів економіки, при цьому передбачається обов’язкове внутрішнє додаткове фінансування.

Усі кредити, що надаються Міжнародними фінансовими організаціями, мають для економіки держави велике значення. Вони надаються на вигідних умовах під низькі відсотки (5-7 відсотків річних) на термін до 20 років. Звичайно, організації-кредитори контролюють використання засобів по призначенню, але воно максимально враховують інтереси держав –позичальників, відповідно, кредиторів.

Найбільшу складність для держави, як у плані росту так і в плані використання кредитів, складають позики, отримані від іноземних комерційних структур під гарантії держави. Ці кредити, як підтверджує досвід багатьох країн, мають низькі показники щодо ефективності використання.

У кожній країні використання кредитів контролюється державою. У кожній державі є відповідні законодавство і створені на його основі нормативні документи. На обслуговування державного боргу відволікаються з бюджету значні фінансові ресурси, збільшується навантаження на бюджет держави, підсилюються інфляційні процеси.

Мобілізація коштів державою на внутрішньому ринку приводить до виникнення внутрішнього державного боргу.

Найпоширенішою формою запозичення є позики. З їхньою допомогою мобілізуються вільні кошти юридичних і фізичних осіб для фінансування потреб держави. Держава випускає й продає цінні папери, як правило, облігації. Вони мають номінальну вартість, по якій продаються й гасяться. У залежності від номінальної вартості облігацій виплачуються відсотки.

Державні позики можуть випускатися центральним урядом і місцевими органами і поширюватися серед юридичних осіб чи населення. У залежності від способу виплати доходу позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні і безпрограшні.

По процентних позиках власники облігацій одержують твердий доход у формі відсотка від номінальної вартості.

При виграшних позиках весь доход власники облігації одержують у формі виграшу. Доход виплачується не по всіх облігаціях, а тільки по тим, на які випав виграш.

Безпрограшні позики випускаються за умови, що протягом терміну дії позики виграшними будуть всі облігації.

Безпроцентними позики не передбачають виплату доходів, але гарантують одержання товару, по якому не вдоволений попит на ринку. Вартість кожної випущеної облігації дорівнює ціні товару.

Місцеві органи влади можуть випускати цільові позики на будівництво доріг чи інші заходи, у яких зацікавлене населення регіону.

По методах розміщення цінних паперів позики бувають добровільні і примусові

Державні позики можуть також бути облігаційні й безоблігаційні. Безоблігаційні позики оформляються передплатними зобов’язаннями.

Іншою формою виникнення внутрішнього державного боргу є передача ощадними установами коштів населення, що розміщені в ощадному банку чи інших ощадних установах держави, для покриття поточних витрат державного бюджету. Така передача може здійснюватися шляхом випуску квитків державного казначейства, сертифікатів чи оформлення безоблігаційних позик.

Різновидом державної позики є також видача гарантійних зобов’язань, лотерейних квитків.

Найбільш обтяжним для держави є зовнішній борг, оскільки країна може покривати його і відсотки по ньому тільки за рахунок вільно конвертованої валюти. У той час, як повернення внутрішнього боргу й виплата відсотків по ньому не зменшують фінансовий потенціал держави і не приводить до витоку капіталу з країни.

Ефективність використання державних запозичень у значній мірі залежить від системи управління державним боргом

Процес управління боргом має кілька етапів: залучення засобів; використання засобів; повернення боргу й виплата відсотків.

Мета політики управління державним боргом – одержати найбільший ефект від фінансування за рахунок запозичених засобів і уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Державне залучення засобів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, у якому Законом «Про державний бюджет» на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу і державні гарантії його повернення.

Управління розміщенням запозичених засобів є основним елементом усієї системи управляння боргом держави. Кошти, що залучаються державою, повинні використовуватися на фінансування росту виробничих потужностей. При цьому повинне збільшуватися виробництво товарів не тільки для внутрішнього споживання, але і на експорт, що вкрай необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування й погашення зовнішнього боргу.

Зовнішній борг повинен використовуватися винятково для інвестицій, які повинні бути настільки ефективними, щоб прибуток від них перевищував вартість залучення капіталу. Позикові ресурси, що інвестуються не ефективно, являються більшою небезпекою, чим повна відсутність зовнішніх позик. Серйозною проблемою для країн-позичальників представляє погашення й обслуговування державного боргу. З їхнього бюджету відволікаються значні суми грошей, що є видатковою частиною бюджету, і ще більше збільшується дефіцит бюджету. Це викликає труднощі з контролем дефіцит державного бюджету.

Потрібно відзначити, що використання державних запозичень на фінансування поточних бюджетних витрат, у тому числі на обслуговування державного боргу є найменш ефективним шляхом. Одночасно, досвід показує, що країни, які розвиваються, значну частину запозичень використовують саме на обслуговування насамперед зовнішнього боргу і поточне покриття дефіциту бюджету, що приводить до постійного росту заборгованості.

Управління державним боргом включає комплекс заходів щодо його обслуговування – це погашення позик, виплата відсотків по них, уточнення й зміна погашення позик.

Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних засобів. У деяких випадках держава прибігає до рефінансування державного боргу, тобто погашенню старої заборгованості шляхом випуску нових позик.

Виплата відсотків, виграшів, коштів на погашення позик складає основну частину витрат на обслуговування боргу. До інших витрат відносяться витрати на виготовлення, пересилання й реалізацію цінних паперів держави, проведення тиражів виграшів, тиражів погашення і деякі інші витрати.

При обслуговуванні державних боргів визначається коефіцієнт обслуговування.

Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів по заборгованості до валютних надходжень держави, виражене у відсотках. Сприятливим рівнем обслуговування прийнято вважати значення показника 25 %.

Методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій по регресивних співвідношеннях, відстрочка погашення й анулювання позики

Конверсія державної позики – це зміна прибутковості позики. Держава, як правило, зменшує розмір відсотків, що повинні виплачуватися по позиках. Наприклад, для зменшення тиску на видаткову частину бюджету й зм’якшення кризових явищ в економіки на Україні була проведена конверсія наявного портфеля облігацій внутрішньої державної позики, що дала можливість, завдяки заміні облігацій, збільшити термін повернення позикових засобів, а також зменшити тиск щодо виплат облігацій внутрішньої державної позики в 1998 році на 1,21 млрд. грн. і в 1999 році на 0,7 млрд. грн.

Консолідація державного боргу являє собою збільшення терміну дії вже випущених позик шляхом зміни умов позик, зв’язаних із їхніми термінами. Консолідація державного боргу означає переведення поточних і короткострокових позик у довгострокові. Як правило, вона має примусовий характер. Так, наприклад, зміна терміну функціонування казначейських зобов’язань з 15 до 8 років. Можливо і сполучення консолідації й конверсії.

Уніфікація державної позики – це об’єднання декількох позик в один, коли облігації раніше випущених декількох позик обмінюються на облігації нової позики. Звичайно, уніфікація проводиться разом із консолідацією державних позик.

Відстрочка державної позики являє собою перенесення термінів погашення позики на більш пізній термін.. Відстрочка погашення позик, як правило, проводиться коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позики використовуються на обслуговування раніше облямованих позик. Відстрочка погашення позик відбувається в періоди, коли уряд випустив занадто багато позик і умови їхньої емісії були недостатньо ефективними для держави. Вона відрізняється від консолідації тим, що при відстрочці не тільки відсуваються терміни погашення, але і припиняється виплата доходів.

Анулювання боргу може бути обумовлено фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, чи політичними мотивами.

Усі перераховані методи управління боргом застосовуються щодо зовнішнього і внутрішнього державного боргу.

Управління державним боргом здійснюється міністерством фінансів у порядку, погодженим із Національним банком.

Державний борг має свої економічно обґрунтовані границі.

Для прогнозу перспектив розвитку потреб у зовнішніх позиках і оцінки здатності здійснювати платежі по обслуговуванню зовнішнього боргу для країн, що одержують кредити, від груп Світового банку розроблені показники боргового навантаження.

До категорії країн із зайвим рівнем заборгованості відносяться ті, котрі протягом останніх років мали перевищення критичного значення хоча б одного з таких показників:

- відношення величини накопиченого боргу до ВВП складало 80 %;

- чи відношення величини боргу і процентних платежів до експорту перевищувало

220 %.

Для виміру рівня внутрішнього боргу немає чітко зафіксованих критичних рівнів показників виміру величини внутрішнього боргу, перевищення яких означало б перехід країни в зону ризику. Розмір внутрішнього боргу залежить від обсягу ВВП, створюваного в країні, обсягу експорту, стану економіки і фінансів у країні, ефективності функціонування урядових структур і т. д.

Існування державного боргу створює реальні і потенційні проблеми. Наявність боргу вимагає здійснення процентних платежів, що повинні фінансуватися за рахунок податкових надходжень. При стійкому рості таких витрат держава повинна чи зменшувати витрати на фінансування соціально-економічних програм, чи збільшувати свої доходи. Збільшення доходів бюджету досягається встановленням нових податків і збільшенням податкового тягаря чи шляхом додаткових державних позик. Додаткове запозичення вимагає додаткових виплат по обслуговуванню боргу. Усе це підриває ділову активність і зацікавленість підприємців у бізнесі. Таким чином, існування державного боргу може підірвати економічний ріст країни.

Однак державні витрати мають різний характер. Якщо приріст витрат відбувається в основному за рахунок збільшення витрат споживчого характеру, тоді збільшення державного боргу тяжким тягарем лягає на плечі майбутнього покоління. Але якщо витрати мають інвестиційний характер, наприклад, направляються на капітальні вкладення у виробництво, у систему утворення й охорони здоров’я, тоді такі інвестиції зміцнюють майбутній виробничий потенціал економіки.

Для стабілізації економіки і забезпечення її стабільного економічного розвитку економічна політика країни повинна враховувати можливі макроекономічні наслідки, що зв’язані зі здійсненням державних позик.

Державні трансферти і їхні види.

Дефіцит бюджету нижчестоящого рівня може покриватися за рахунок субвенцій, дотацій інших трансферних платежів, наданих даному бюджету з бюджету вищестоящого рівня, а також за рахунок випуску позик і використання кредитних ресурсів.

Дотація являє собою суму, що виділяється з бюджету вищестоящого рівня бюджету нижчестоящого рівня в порядку бюджетного регулювання без цільового призначення для фінансування рішення питань місцевого значення. Дотація надається у випадку, якщо закріплених і регульованих доходів недостатньо для формування мінімального бюджету нижчестоящого територіального рівня.

Субвенція – це кошти, що виділяються даному бюджету на конкретні цілі і на певний строк з бюджету вищестоящого рівня і повинні бути повернені у випадку невикористання їх по цільовому призначенню у встановлений термін. Субвенції в основному виділяються для вирівнювання відповідного соціально-економічного розвитку відповідного адміністративно-територіального утворення. Субвенції видаються на часткове фінансування, а не на вирівнювання розриву між доходами й витратами бюджету. При цьому заздалегідь обмовляються суми й терміни фінансування з вищестоящого бюджету. Субвенції бувають поточні й інвестиційні. Поточні субвенції направляються на фінансування поточних витрат. Інвестиційні субвенції направляються на фінансування інвестиційної й інноваційної діяльності й інших витрат розширеного відтворення. При наявності дефіциту бюджету першочерговому фінансуванню підлягають витрати, що включаються в бюджет поточних витрат.

Відповідно до Закону України від 05.12.90 р. № 512-ХII «Про бюджетну систему України» за рахунок державного бюджету можуть фінансуватися також усі розташовані на території України суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, що сплачують податки, збори й інші обов’язкові платежі в бюджет і одержувати дотації, субсидії й інші трансферні виплати згідно програм економічного й соціального розвитку. До категорії державних трансфертів відносяться всі державні платежі, що не підлягають поверненню і передбачають використання на поточні цілі.

Розрізняють наступні види державних платежів суб’єктам підприємницької діяльності.

Субсидії – це всі неоплатні поточні виплати, що не передбачають компенсацію у виді спеціально обумовлених виплат чи товарів і послуг в обмін на проведені платежі, а також витрати, зв’язані з відшкодуванням збитків державним підприємствам.

Дотації – це бюджетні засоби, що виділяються суб’єктам підприємницької діяльності на покриття різниці, що виникає в них між витратами на надання ( придбання ) комунальних послуг і доходами від їхнього продажу населенню по встановлених тарифах.

Трансферні платежі є неоплатними і безповоротними і не являють собою придбання товарів, робіт, послуг, надання кредиту чи виплату непогашеного боргу.

Капітальні трансферти – це неоплатні однобічні платежі органів управляння, що не ведуть до виникнення чи погашення фінансових вимог. Вони передбачені на придбання капітальних активів, компенсації втрат, зв’язаних з ушкодженням основного капіталу, чи збільшення капіталу одержувачів. У цю категорію включаються також трансферні платежі підприємствам для покриття збитків, акумульованих ними протягом ряду років чи виниклих у результаті надзвичайних обставин. Капітальними трансфертами вважаються

платежі, що носять одноразовий і нерегулярний характер як для донора, так і для їхнього одержувача (бенефіціара).

Можна виділити два основних напрямки надання бюджетних субсидій, дотацій:

- із метою державного регулювання цін. Таке регулювання здійснюється шляхом надання відповідних асигнувань для компенсації витрат підприємства й організацій визначених галузей, зв’язаних із подорожчанням сировини, матеріалів, устаткування, збільшенням виробничих витрат;

з метою реалізації програм соціально-економічного розвитку держави, зокрема на фінансування невиробничого й виробничого будівництва, охорону навколишнього середовища.

Згідно діючого законодавства бюджетною класифікацією України передбачений наступний склад субсидій, поточних трансферних виплат і капітальних трансфертів суб’єктам підприємницької діяльності:

- субсидії державним підприємствам, крім сільськогосподарських;

- субсидії підприємствам і організаціям сільського господарства;

- субсидії фінансовим установам;

- дотації на покриття збитків державних підприємств;

- інші субсидії;

- капітальні трансферти державним підприємствам;

- інші внутрішні капітальні трансферти.

Питання до самоконтролю

Держбюджет країни та його класифікація.

Структура доходної та видаткової частин держбюджету.

Дефіцит держбюджету, його розмір та вплив на економіку країни.

Державний борг, його характеристики, основні джерела погашення.

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Сучасна податкова система

Среда, Январь 14th, 2015

Податки та обов’язкові платежі є найважливішою і найдавнішою формою фінансових відносин між державою і членами суспільства. Поява податків зумовлена виникненням держави і виконанням державою суспільне необхідних функцій. Податки, збори — це обов’язковий, безплатний платіж до бюджету відповідного рівня або до державних централізованих та позабюджетних фондів держави що здійснюються платниками у порядку і на умовах визначених законодавством України.

Податок як фінансову і економічну категорію характеризують такі ознаки: примусовий характер, без еквівалентність, відсутність цільового використання, законодавча регламентація, однаковий підхід до всіх платників, зміна форми власності. Плата на відміну від податків передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою. Відрахування передбачають цільове призначення платежів. Власні доходи держави виникають у держави як власника засобів виробництва. До неподаткових доходів держави відносять різноманітні платежі, введення яких не має на меті фіскальні інтереси держави, наприклад, фінансові санкції і штрафи, доходи від конфіскованого майна тощо.

Сутність податків як економічної категорії проявляється в їх функціях. до яких відносяться : фіскальна, розподільча, регулююча, стимулююча, контрольна та інформаційна функції податків. За допомогою податків безпосередньо перерозподіляється значна частина вартості валового внутрішнього продукту від юридичних і фізичних осіб на користь держави, тобто вони виступають методом централізації ВВП у бюджеті, виконуючи тим самим фіскальну функцію. Крім фіскальної податки виконують регулюючу функцію, суть якої полягає у впливі податків на різні сторони діяльності їх платників. За допомогою податків держава може стимулювати розвиток науково-технічного прогресу, внесення іноземних інвестицій. розвиток вітчизняного виробництва. Здійснюючи збір податків, податкова інспекція одночасно контролює господарчу діяльність підприємств і за допомогою штрафів, закриття рахунків, арбітражних судів заставляє суб’єктів господарювання діяти у межах діючого законодавства.

В основі побудови механізму стягнення податків лежать елементи системи оподаткування, такі як: суб’єкті об’єкт оподаткування, ставка податку, одиниця оподаткування, пільги, преференції джерела сплати, строки сплати.

Суб’єкт оподаткування— це та фізична або юридична особа, яка безпосередньо сплачує податок.

Об’єкт оподаткування або база оподаткування вказує на те, що саме оподатковується.

Одиниця оподаткування — це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об’єкта оподаткування.

Ставка — це розмір податку на одиницю оподаткування.

Джерело сплати — це дохід платника, з якого він сплачує податок. Пільги – виключення з загальних правил, що передбачені законом, з урахуванням платоспроможності, участі платника податку у суспільному виробництві.

Класифікація податків дає можливість більш повно висвітлити сутність та функції" податків, показати їх роль у податковій політиці держави, напрям і характер впливу на соціально-економічну сферу. Податки класифікують за кількома ознаками.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на податки на доходи, податки на споживання, податки на майно.

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні і місцеві, які відповідно встановлюються вищими або місцевими органами влади.

За формою оподаткування розрізняють прямі і непрямі податки. Прямі податки встановлюються на доходи і майно платника ( юридичних і фізичних осіб ) та їх розмір прямо залежить від масштабів об’єкта оподаткування. В свою чергу, прямі податки поділяються на особисті та реальні. Особисті податки встановлюються на доходи і майно платників і сплачуються ними по індивідуальній декларації. При особистім оподаткуванні об’єкти враховуються індивідуально для кожного платника, з урахуванням його фінансового становища. Прикладами

До особистих податків належить прибутковий, майновий, на спадщину та дарування, податок на прибуток. Реальні податки стягуються з окремих видів майна платника податку на основі переліку, що враховує середню доходність платника. До них належать земельний податок, податок на власників транспортних засобів, податок на землю. Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів, або включаються у собівартість продукції, робот, послуг. До непрямих податків, наприклад, відносяться податок на додану вартість, акцизний збір, мито та ін.

У світовій практиці існують три види непрямих податків: акцизи, фіскальна монополія і мито. Нині в Україні стягуються акцизи, які в свою чергу складаються з універсального та специфічних акцизів і мита. Непрямі податки на відміну від прямих мають свої переваги і недоліки. Вони ефективніші в фіскальному аспекті, оскільки оподатковують споживання, яке в свою чергу е більш стабільною і негнучкою величиною, ніж прибутки. Від них важко ухилитись і досить легко контролювати їх сплату. Непрямі податки не впливають на процеси нагромадження, але вони регресивні в соціальному аспекті і здійснюють досить значний вплив на загальні процеси ціноутворення.

Існує пряма залежність між обсягом функцій, які виконує держава, і обсягом коштів, якого вона потребує. При цьому, значна частина доходів державного бюджету формується за допомогою податкового методу.

Оподаткування це метод розподілення доходів ( доданій вартості ) між громадянами, господарчими суб’єктами і державою за допомогою податків. В умовах існування різних форм власності, коли державна власність не має домінуючого значення, основним методом формування доходів держави є податки, які в тій чи іншій країні складають податкову систему.

Податкова система — це сукупність різних видів податків, зборів та інших обов’язкових платежів, а також методи і форми побудови податків. Податкова система виступає як форма мобілізації державою фінансових ресурсів для утримання державного апарату, сфери нематеріального виробництва та вирішення загальнодержавних задач. Побудова податкової система повинна спиратись на наукові основи, які передбачають застосування таких вимог, як системність, встановлення визначальної бази цієї системи, формування правової основи і вихідних принципів

Вимога системності полягає в тому, що податки повинні бути взаємопов’язані між собою, органічно доповнювати один одного, не заходити в суперечність із системою в цілому та іншими її елементами. Визначальною базою побудови податкової системи є обсяг коштів, якого потребує держава для виконання покладених на неї функцій. Правову основу системи доходів держави становлять відносини власності, а вихідними принципами побудови податкової системи є: стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності, обов’язковість, рівнозначність і пропорційність, рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації, соціальна справедливість, стабільність, економічна обґрунтованість, рівномірність сплати, єдиний підхід, доступність.

Необхідно добре уявляти, що в оподаткуванні відбувається зіткнення інтересів держави і платника. Вони по-різному оцінюють роль податків. Тому рівною | мірою позитивною для держави і платника роль системи оподаткування бути не може. Особливо полярні інтереси держави і платників в умовах кризи економіки і політики. В періоди кризи представники виконавчої і законодавчої влади повинні особливо слідкувати за станом податкового регулювання і своєчасно проводити коригування як системи оподаткування, так і всіх сфер виробничих відносин.

Роль податків у формуванні доходів бюджету виявляється через співвідношення між сумою податкових надходжень до бюджету, сумою груп податків, згрупованих за певними класифікаційними ознаками, і врешті, сумами окремих податків, з одного боку, і загальною величиною доходів бюджету, з другого. Найбільша питома вага тієї чи іншої групи податків, виду податку свідчить про їх значну роль у формуванні бюджету. На основі аналізу, проведеного в динаміці, у співставних цінах, визначаються значення оподаткування в проведенні стабілізації бюджетної політики та роль податків у розв’язанні соціальних завдань.

Роль податків відображає і співвідношення між окремими податками і групами податків, з одного боку, і загальною сумою податкових надходжень до бюджету, з другого. Порівнянням цих даних визначається, якій групі податків або виду податків у більшій мірі властива роль регулятора доходів бюджету.

Фіскальну роль оподаткування характеризують також дані про: частку виручки, що стягується з підприємств та доходів громадян: суми фінансових санкцій, які надходять до бюджету;

витрати держави на утримання податкових служб; відхилення між загальною сумою податків, затвердженою в бюджеті, та Їх величиною у звіті про виконання бюджету; розміри податково-бюджетних доходів і соціальних виплат із бюджету (запланованих і фактично виплачених).

Роль податків залежить від податкової політики, яку проводить держава.

Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків. Саме через податкову політику держави відбувається становлення і розвиток податкової системи держави.

Основними принципами податкової політики є фіскальна і економічна ефективність, соціальна справедливість.

Принцип фіскальної ефективності передбачає наступні елементи: достатність доходів, мінімізацію видатків на збирання доходів і запобігання ухиленню від сплати платежів до бюджету, еластичність (або гнучкість) податкової системи, рівномірне розподілення податків між адміністративно-територіальними одиницями.

Запобігання ухиленню від сплати податків може бути досягнуто, по-перше, за рахунок створення такої системи платежів до бюджету, яка б надто високим рівнем оподаткування не створювала зацікавленості в несплаті податків, по-друге, за рахунок створення ефективної системи контролю за правильністю та своєчасністю сплати податків платниками. Слід підкреслити, що для мінімізації ухилень від сплати податків необхідно поєднувати обидва із названих методів, оскільки при високому рівні оподаткування навіть дуже значне збільшення адміністративної системи контролю за сплатою податків не забезпечує їх задовільного стягнення, в той час як видатки на утримання цієї системи сильно зростають.

Показник еластичності системи доходів бюджету показує, як змінюється обсяг надходжень до бюджету в залежності від зміни обсягу валового внутрішнього продукту (або якогось іншого макроекономічного показника). Податкова система з показником еластичності, близьким до одиниці, відповідає як інтересам бюджету, оскільки забезпечує автоматичне збільшення доходів в умовах економічного піднесення, так і інтересам платників, оскільки в період кризи з падінням промислового виробництва автоматично зменшуються і вимоги на сплату податків, що не веде до збільшення податкового тягаря в не найкращий для виробників період.

Принцип економічної ефективності в процесі формування податкової системи має неоднозначне трактування. Податкові відносини виникають на стадії перерозподілу національного доходу і через податкову політику держава втручається у відносини перерозподілу. Отже, податкова політика впливає тим чи іншим чином на економічні процеси, незалежно від волі держави. Цей вплив можна назвати пасивним. Оскільки головним завданням політики державних доходів є забезпечення достатнього обсягу надходжень до бюджету, остільки вплив насамперед податкової політики на процеси відтворення має другорядне значення. Доти, поки доходи, які збирала держава, не займали значної питомої ваги в обсязі валового внутрішнього продукту, вплив податкової політики на відтворювальний процес був незначним і не привертав уваги політиків і економістів. Але при подальшому зростанні питомої ваги податків в обсязі ВВП виникає необхідність стягувати необхідні кошти найбільш раціональним шляхом, тобто приводячи до мінімуму негативні наслідки для розвитку економіки. В подальшому дискусії про те, як мінімізувати негативні наслідки оподаткування, переросли в дискусії про те, чи повинна держава використовувати податкову політику як активний регулятор відтворювальних процесів (тобто для досягнення інших цілей крім фіскальних). Обговорення цієї проблеми продовжується і дотепер.

З точки зору проблем соціальної справедливості платниками податків мають виступати всі члени суспільства, які отримують доходи. Прямі і непрямі податки у вирішенні цієї проблеми мають різне значення. Традиційним є відношення до непрямих податків як до регресивних у соціальному плані. Стягнення непрямих податків на предмети не першої необхідності за високими ставками, споживачами яких є сім’ї з досить високим рівнем доходів, дещо пом’якшує проблему соціальної справедливості, але її не вирішує. Переваги прямих податків у вирішенні проблем соціальної справедливості полягають у тому, що рівень оподаткування прямо пов’язаний з доходами, які отримують фізичні і юридичні особи. Суперечки точаться навколо питань необхідності прогресивного оподаткування високих доходів, оскільки з точки зору соціальної справедливості, особи, які мають високий рівень доходів, можуть сплачувати до бюджету більшу у відносному значенні частину доходів, за допомогою чого відбувається перерозподіл коштів між населенням. Але при досить високій прогресії в оподаткуванні виникають негативні наслідки, такі як втрата платниками стимулів до більш інтенсивної праці і зацікавленість в ухиленні від сплати податків.

Склад і структура доходів бюджету характеризують фінансову політику та фінансовий стан держави.

Податкова система України відповідно до Закону України «Про систему оподаткування» включає загальнодержавні та місцеві податки і обов’язкові платежі.

До складу загальнодержавних податків і обов’язкових платежів належать:

- податок на додану вартість;

- акцизний збір;

- податок на доходи фізичних осіб;

- мито;

- державне мито;

- плата (податок) за землю;

- рентні платежі;

- податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

- податок на промисел;

- збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

- збір за спеціальне використання природних ресурсів;

- збір за забруднення навколишнього природного середовища;

- збір на обов’язкове соціальне страхування;

- плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності;

- фіксований сільськогосподарський податок;

- єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва;

- збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

- збір, що справляється з туристичних послуг.

До місцевих податків належать:

- податок з реклами;

- комунальний податок.

До місцевих зборів (обов’язкових платежів) належать:

- готельний збір;

- збір за припаркування автотранспорту;

- ринковий збір;

- збір за видачу ордера на квартиру;

- курортний збір;

- збір за участь у бігах на іподромі;

- збір за виграш у бігах на іподромі;

- збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

- збір за право використання місцевої символіки;

- збір за право проведення кіно – і телезйомок;

- збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

- збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

збір з власників собак.

Питання для самоконтролю

Які функції виконують податки у ринковій економіці?

Які податки відносяться до прямих податків?

Як класифікуються податки?

Що таке місцеві податки?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Фондовий ринок та його інструменти

Понедельник, Январь 12th, 2015

Загальна характеристика ринку цінних паперів

Важливою складовою фінансового ринку виступає ринок цінних паперів. Під ринком цінних паперів у широкому розумінні розуміють такий розділ фінансового ринку, на якому за незначний час створюються необхідні умови та відбуваються швидка мобілізація, ефективний перерозподіл і раціональне розміщення фінансових ресурсів у соціально-економічному просторі держави з врахуванням інтересів та потреб суспільства шляхом здійснення емісій цінних паперів різними емітентами. У вузькому ж розумінні, ринок цінних паперів, як правило, означає взаємодію, що відбувається на ринку між його суб’єктами з приводу випущених цінних паперів.

Фондовий ринок – це ринок цінних паперів.

Головними учасниками фондового ринку являються :

- емітенти цінних паперів – юридичні і фізичні особи, які від свого імені випускають цінні папери та обов’язуються виконувати зобов’язання що витікають із умов цього випуску. Цінні папери випускаються з метою залучення фінансових інвестицій для розвитку підприємств-емітентів;

- інвестори – фізичні і юридичні особи, які мають вільні кошти і бажають вложити їх у цінні папери з метою отримання доходу (процентів) або з метою зростання ринкової вартості цінних паперів;

- посередники – юридичні особи, діяльність яких тісно пов’язана з наданням професійних послуг на ринку цінних паперів. До них відносяться : підприємства, що спеціалізуються на здійсненні посередницької діяльності по випуску та розміщенню цінних паперів, виконуючи операції на фондовому ринку за дорученням своїх клієнтів і за свій рахунок; інвестиційні фонди і інвестиційні компанії, банки, фондові біржі та інші;

- держава, яка шляхом прийняття законодавчих актів та створення відповідних державних органів визначає умови правового регулювання діяльності фондового ринку з метою підтримки його ефективного функціонування та захисту його учасників.

Головною метою ринку цінних паперів кожної країни повинно стати становлення цілісного, високоліквідного, ефективного і справедливого ринку, регульованого державою та інтегрованого у світові фондові ринки.

Головна задача фондового ринку – забезпечити швидкий перехід збережень та інвестицій від одних власників до других за ціною, яка би влаштовувала обидві сторони.

Процеси реформування власності супроводжуються структурною перебудовою економіки і зумовлюють створення фондового ринку, як складової частини ринкових відносин, що забезпечує вільний обіг коштів у формі цінних паперів. Фондовий ринок має сприяти обігу та раціональному розміщенню фінансових ресурсів. Він дає змогу самостійно оцінювати ефективність управління підприємством, створює умови для добросовісної конкуренції та обмеження монополізму.

Створення ринку цінних паперів України вимагає врахування відомих загальносвітових принципів та стандартів функціонування фондового ринку.

Щоб фондовий ринок України став ефективним механізмом обігу цінних паперів, сприяв економічному розвитку і забезпечував належні умови для розміщення інвестицій та надійний захист інтересів інвесторів, його створення та подальше функціонування повинно будуватися на наступних принципах:

Соціальна справедливість – забезпечення створення рівних можливостей і спрощення умов доступу інвесторів та позичальників до ринку фінансових ресурсів, недопущення монопольних проявів дискримінації прав і свобод суб’єктів ринку цінних паперів;

Надійність захисту інвесторів – створення необхідних умов для реалізації інтересів суб’єктів фондового ринку та забезпечення їх майнових прав;

Урегульованість – створення гнучкої та ефективної системи регулювання фондового ринку;

Контрольованість – створення надійно діючого механізму обліку і контролю, запобігання і профілактики зловживань та злочинності на ринку цінних паперів;

Ефективність – максимальна реалізація всього потенціалу фондового ринку в мобілізації та розміщенні фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки, що сприятиме забезпеченню її прогресу та задоволенню життєвих потреб населення;

Правова упорядкованість – створення розвиненої правової інфраструктури забезпечення діяльності фондового ринку, яка чітко регламентує правила поведінки і взаємовідносини його суб’єктів;

Прозорість, відкритість – забезпечення надання інвесторам повної і доступної інформації, що стосується умов випуску і обігу на ринку цінних паперів, гласності фінансово-господарської діяльності емітентів, усунення проявів дискримінації суб’єктів фондового ринку;

Конкурентоспроможність – забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності емітентів і ринкових посередників, створення умов для змагання за найбільш вигідне залучення вільних фінансових ресурсів та встановлення немонопольних цін на послуги фінансових посередників за умов контролю дотримання правил добросовісної конкуренції учасниками фондового ринку.

Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного депозитарію і клірингу /розрахунків/ по цінних паперах. Принцип цілісності потребує впровадження єдиних основних правил щодо ціноутворення на ринку цінних паперів на всій території України.

Ефективне функціонування фондового ринку та зниження собівартості операцій, що здійснюються на ньому, залежить від досягнення вироблених світовим досвідом орієнтирів у стандартах щодо клірингу та розрахунків по цінних паперах, їх реєстрації та перереєстрації.

Розвиток системи клірингу та розрахунків по цінних паперах повинен бути спрямований на зниження властивого цим системам ризику шляхом скорочення терміну між укладанням та реалізацією угод по цінних паперах, забезпечення гарантій їх виконання та встановлення принципу одночасного обміну грошей на цінні папери. Ефективність може бути підвищення шляхом відмови від фізичного переміщення цінних паперів, стимулювання їх використання, а також стандартизованих методів зв’язку і суворих часових рамок виконання операцій.

Конкретними орієнтирами в досягненні світових стандартів нарівні цінних паперів є такі кінцеві цілі:

- держава повинна мати розвинуту та ефективно діючу систему Національного депозитарію цінних паперів. Крім зберігання цінних паперів, система Національного депозитарію може здійснювати й подальше обслуговування угод з цінних паперів та обробки інформації про них. Депозитарій може як включати систему платежів у свою структуру, так і бути пов’язаним з окремою системою платежів;

- створення системи заліку вимог при наявності достатнього обсягу фондового ринку;

- усі угоди з цінних паперів повинні виконуватися відповідно до принципу "поставка проти платежу";

- мають бути прийняті стандарти Міжнародної організації із стандартизації /ІSO/ для обігу документів за операціями з цінними паперами та їх нумерації.

Обіг цінних паперів має забезпечуватися системами:

- біржової та позабіржової торгівлі цінними паперами;

- національного депозитарію цінних паперів, що забезпечує залік вимог /клірингу/, які розвиватимуться, виходячи з потреб фондового ринку з метою забезпечення своєчасної поставки цінних паперів проти платежу. Для надання процесу грошового клірингу і виконання угод щодо цінних паперів, державного контролю і безпеки, кліринговим банком в системі Національного депозитарію мають виступати НБУ та уповноважені ним комерційні банки;

- швидкого, ефективного та розумно організованого звірення умов угод щодо цінних паперів;

- надійного та безперешкодного засвідчення переходу прав власності на цінні папери. Для цього функція реєстрації права власності на цінні папери та його переходу повинна бути відокремлена від емітентів і здійснюватися уповноваженими установами, незалежними від емітентів. Ці ж установи надаватимуть емітентам та акціонерам відомості про реєстр власників відповідних цінних паперів.

Для забезпечення достатньої прозорості фондового ринку повинно забезпечуватися широке інформування про дохідність операцій з цінними паперами та ризики, пов’язані як з емітентами, так і з діяльністю посередників на фондовому ринку. Ця інформація забезпечуватиметься шляхом встановлення процедур та стандартів розкриття інформації про емісії цінних паперів, емітентів, ціни та обсяги торгівлі цінними паперами. Подавати таку інформацію повинні емітенти, посередники, системи біржової та позабіржової торгівлі. Комісія з цінних паперів через офіційні та спеціальні видання.

Держава повинна сприяти впровадженню передових технологій, необхідних для підтримки ринку цінних паперів. Для кадрового забезпечення функціонування фондового ринку в Україні створюється система підготовки вітчизняних фахівців. Фондовий ринок України мас стати складовою частиною світового ринку фінансових ресурсів, надаючи іноземним інвесторам надійний механізм для здійснення інвестицій в економіку України.

Передумовою для цього має стати створення мережі організацій, які спеціалізуватимуться на роботі з цінними паперами, фондових бірж та систем. Національного депозитарію, пов’язаних з ефективною системою платежів. Національний депозитарій повинний увійти в міжнародну мережу центральних депозитарних установ, торгових систем і міжнародних організацій із стандартизації для забезпечення представництва суб’єктів фондового ринку України на світовому ринку.

Для забезпечення захисту внутрішнього інвестора, слід встановити жорстку процедуру допуску цінних паперів іноземних емітентів на національний фондовий ринок. А для захисту вітчизняних інвесторів під час здійснення операцій з іноземними цінними паперами необхідно розвивати контакти і співробітництво з іноземними регулюючими і контролюючими органами з цінних паперів.

Отже, дотримання усіх вище приведених принципів і стандартів функціонування фондового ринку, зокрема, та ринку цінних паперів в цілому, дозволить створити діловий та прозорий ринок, на якому будуть не лише функціонувати різні види цінних паперів, а й відбуватимуться процеси, що справлятимуть позитивний вплив не тільки на фінансовий ринок, а й на розвиток економіки всієї країни.

Цінні папери – як інструмент фінансового ринку

Згідно із Законом України “Про цінні папери і фондову біржу" цінні папери представляють собою грошові документи, що засвідчують право на володіння позикою або відносини з нею, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. В останні два десятиліття посилились тенденції до більш широкого використання "безпаперових" цінних паперів замість "паперових". Це вимагає деяких обґрунтувань, що стосуються розуміння терміну "цінні папери".

Раніше, коли цінні папери знаходилися в обігу лише у паперовій формі, поняття "грошовий документ" сприймалося як "паперовий документ". Однак розвиток комп’ютерних засобів збору, обробки і збереження інформації створивши умови для поступової заміни на ринках певної частини чи усіх "паперових" цінних паперів "безпаперовими". Останні досить часто визначаються як "запис, що зберігається в комп’ютерних файлах", в зв’язку з чим на ринку цінних паперів широко використовується також термін "електронні цінні папери".

Отже, науково-технічний прогрес і практична потреба ринкової взаємодії у зазначеній сфері поставили досить актуально запитання:

"Який зміст має поняття "документ" в умовах зміни його форми з паперової на безпаперову? Коли мова йде про цінні папери як грошові документи, то беруть до уваги, головним чином, три такі важливі аспекти. По перше – це "документальний" характер цінних паперів; по друге матеріальна форма документа; по трете – наявність певного набору взаємних прав та зобов’язань, що випливають із власності на конкретний документ / цінний папір/.

Документальний характер цінного паперу означає, насамперед, що його випуск та обіг обумовлює виникнення певних відносин між емітентом і власником цього цінного паперу. Тобто поняття "документальний характер" цінного паперу має те саме значення, що й "офіційний" його характер. Іншими словами, емітент, здійснюючи випуск цінних паперів, діє офіційно, робить заяву про умови випуску офіційно, офіційно є готовим узяти на себе певні зобов’язання та надати інвесторам певні права. В зв’язку з цим перший аспект має важливе значення для ринку цінних паперів.

Матеріальна форма цінних паперів за своєю суттю означає форму матеріального носія, на якому виготовлений документ. Вище вже згадувалось, що такий носій може бути паперовим чи мати форму комп’ютерного запису. В умовах, коли учасники ринку цінних паперів взаємодіють між собою в інформаційному просторі зважено, довіряють один одному і дотримуються етичних норм, даний аспект не має для них великого значення. При порушенні будь-якої з умов, наприклад, умови довір’я, учасники віддають перевагу фіксації своїх прав та зобов’язань на паперових носіях. Тобто перевага надається паперовій формі цінних паперів. Отже, питання матеріальної форми документів є не тільки питанням рівня технічної озброєності, а й рівня розвитку культури ринкових відносин з приводу цінних паперів. Остання умова включає в себе швидкість і повноту інформованості учасників ринку про ціни, угоди і пропозиції щодо цінних паперів, чесність, високу ступінь взаємної довіри, встановлення пріоритету інтересів клієнта перед інтересами професійних учасників ринку цінних паперів тощо.

В залежності від виду цінних паперів між емітентами та інвесторами можуть виникати різноманітні взаємні права і зобов’язання. Наприклад, набір прав і зобов’язань у випадку випуску і обігу акцій – один, боргових цінних паперів – інший, приватизаційних паперів, як вони визначені в законодавстві України – третій. Кількісні і якісні відмінності в переліку взаємних прав та зобов’язань можуть також мати місце в рамках одного й того ж самого виду цінних паперів. Отже, поняття "документ" стосовно до цінних паперів, можна було б визначити так: Цінний папір як грошовий документ являє собою закріплену на матеріальному носії офіційну інформацію емітента, придбання якої призводить до виникнення взаємних прав та зобов’язань між емітентом та власником даного документа. Матеріальним носієм може бути папір / паперові чи сертифікатні цінні папери/ або комп’ютерний запис /електронні цінні папери/. Вказане визначення є одним з можливих варіантів визначень. У нашому випадку слід пам’ятати, що будь-який документ – паперовий чи безпаперовий – представляє собою офіційну інформацію, щодо емітента документа, а значить як носій інформації, він повинен діяти на законних підставах та в межах своєї правової компетентності. З іншого боку, чисто психологічно учасникам ринку цінних паперів буває нелегко звикнути до думки, що документом може бути не тільки інформація, викладена на папері, але й виражена на інших носіях /у вигляді комп’ютерного запису/.

Характеризуючи далі поняття "цінні папери", необхідно зазначити, що не кожний грошовий документ може мати статус цінного паперу. Головним критерієм, у відповідності до якого деякі грошові документи ввижаються цінними паперами, а інші ні, є законодавче закріплення переліку цінних паперів Тут потрібно звернути увагу на ряд важливих моментів.

По-перше, в більшості країн існує нормативно-правовий перелік цінних паперів, тобто перелік грошових документів, які мають статус цінного паперу.

По-друге, вказаний перелік, як правило, закріплюється законодавче, тобто в актах, які мають юридичну силу.

Ринок цінних паперів завжди регулюється нормативно-правовими актами, що знаходяться в певній ієрархічній залежності. Це означає, що деякі нормативні акти мають більшу юридичну силу, інші – меншу. В ієрархії закон займає більш високе становище в порівнянні з підзаконними актами. Закони приймаються органами законодавчої влади. Відносно України – Верховною Радою України, США – Конгресом, Великобританії, Франції, Японії – парламентом і т. д. Підзаконні акти в більшості випадків приймаються органами державної виконавчої влади, в Україні, наприклад, Кабінетом Міністрів, Міністерством фінансів і т. д., в США і Франції – Комісією з цінних паперів, в Японії – Міністерством фінансів. Підзаконні акти створюються для виконання законів, як ) своєрідні механізми їх реалізації, тому вони не повинні суперечить законам чи перекручувати їхній зміст. Підзаконні акти мають меншу в порівнянні з законом юридичну силу. Це означає, що у випадку незбіжності між нормами закону і нормами підзаконного акту керуватися слід положеннями закону. Термін "законодавство" в переважній більшості випадків означає сукупність законів й підзаконних актів, що регулюють ринок цінних паперів.

По-третє, перелік цінних паперів, що міститься в законах різних країн, може бути вичерпним чи відкритим. Це означає, що в першому випадку цінними паперами визнаються лише ті грошові документи, які прямо вказані в переліку, а інші не можуть вважатися такими. Коли ж перелік є відкритим, то до категорії цінних паперів відносяться усі грошові документи, перераховані в законі, а також інші, не зазначені в переліку, якщо вони задовольняють встановлені законом вимоги. Наприклад, японський закон "Про цінні папери і фондову біржу"/1948/, Закон України "Про цінні папери і фондову біржу /1991/ містять вичерпний перелік цінних паперів, а в США в "Законі про цінні папери"/1933/ цей перелік є відкритим.

По-четверте, переліки цінних паперів можуть бути широкими і вузькими. Тобто в них можуть включатися більша чи менша кількість грошових документів.

Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" містить незначний перелік видів цінних паперів – усього вісім:

акції;

облігації внутрішніх державних місцевих позик;

облігації підприємств;

казначейські зобов’язання держави;

депозитні сертифікати;

векселі;

інвестиційні сертифікати;

приватизаційні папери.

Японський закон "Про цінні папери і фондову біржу" містить більш широкий перелік – дев’ять видів цінних паперів:

акції;

урядові облігації;

місцеві облігації;

спеціальні облігації юридичних осіб;

забезпечені і незабезпечені облігації юридичних осіб;

інвестиційні сертифікати, що випускаються юридичними особами, створеними згідно із спеціальними законами;

бенефіціарні сертифікати трастів;

цінні папери, що випущені іноземними державами чи іноземними юридичними особами, які мають такий же самий статус, що й вище перераховані цінні папери;

сертифікати, які випущені за розпорядженням уряду.

Закон США про цінні папери /1933/ містить ще більший перелік цінних паперів. У відповідності до статті 2 цього закону "цінний папір" означає "будь-яку коротко термінову облігацію, пай, казначейську частку, державну облігацію, забезпечену облігацію, боргове свідоцтво, сертифікат участі в будь-якій доходно-розподільчій угоді, сертифікат трасту із забезпеченими активами, засновницький сертифікат, сертифікат про підписку на цінні папери, акції в обігу, частку в неподільному паї газо – чи нафтопідприсмства, подвійний опціон чи привілей, пов’язаний з будь-яким цінним папером, депозитним сертифікатом чи з групою цінних паперів, чи з цінними паперами, що ґрунтуються на індексних показниках чи вартісних індексах, чи будь-який опціон продавця, покупця, або привілей, отриманий на національній фондовій біржі і пов’язаний з іноземною валютою, чи будь-яку приналежність або участь, тимчасовий чи проміжний сертифікат, розписку, гарантію, право на підписку, чи право на придбання усього вищеперерахованого".

По-п’яте, грошові документи, які не включаються в законодавчий перелік цінних паперів і не відповідають встановленим вимогам закону, не мають правового статусу цінного паперу. Наприклад, чеки, квитанції, платіжні доручення, довіреності та ін.

По-шосте, кожний національний ринок цінних паперів поряд з великою кількістю спільних, з іншими національними ринками, рис мас і свої особливості. Ці особливості можуть бути реальними, що пояснюються історичним розвитком даної країни, а можуть мати і лінгвістичне походження. Наприклад, якщо порівняти переліки цінних паперів, що містяться у вищеприведених японському та американському законах, то стає очевидним, що при визначенні видів цінних паперів японський підхід є більш "жорстким", а американський – відносно "вільний". В Японії право більше стежить за тим, щоб тільки певні грошові документи були цінними паперами. В той же час право США готове визнати в якості цінних паперів значно більшу кількість грошових документів. Для законодавства Японії – виходячи з національно-історичних особливостей – не властиво вживати вирази типу "будь-який інструмент, що розуміється як цінний напір". І навпаки, термін "сертифікат участі в дохідно-розподільчій угоді" чи інші представляють собою особливості еволюції американського ринку.

Лінгвістичні відмінності проявляються двояко. Подекуди цінні папери, що мають аналогічний статус, називаються різними термінами. Наприклад, у Європі короткотермінові зобов’язання держави іноді називають "драфтом", у США – "біллем". З іншого боку, один і той самий термін може мати різні значення. Так, письмове боргове свідоцтво "debenture" в США означає цінний папір, забезпечений репутацією, а не активами емітента. У Великобританії – навпаки, цінний папір, забезпечений активами емітента. Термін "дохідні облігації" у Великобританії використовується для визначення облігацій з фіксованим процентом, що випускаються страховими компаніями; в США він означає облігації, за якими емітент гарантує виплату лише номінальної вартості, а процент може бути виплачений лише за умови, що емітент отримає прибуток та рада директорів прийме позитивне рішення про виплату процентів. Таким чином, відповідь на питання про те, чи є будь-який грошовий документ цінним папером, необхідно шукати, керуючись відповідним законодавством, при цьому не варто покладатися на термінологічну аналогію.

Обіг фінансових ресурсів на ринку цінних паперів повинен забезпечуватися різними видами цінних паперів, які ще називають інструментами такого ринку. Вони, у свою чергу, поділяються на такі групи:

пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які засвідчують його участь у статутному фонді, надають їх власникам право на участь в управлінні справами емітента і одержання частини прибутку у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

боргові цінні папери, за якими емітент несе зобов’язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані у його діяльність, але які не надають їх власникам права на участь в управлінні справами емітента;

похідні цінні папери, механізм обігу яких пов’язаний з пайовими, борговими цінними паперами, іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.

Цінні папери бувають іменними чи на пред’явника, з вільним чи обмеженим колом обігу, у паперовій чи іншій матеріалізованій або не-матеріалізованій формі / у формі записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів/. Переважна кількість цінних паперів випускається у нематеріалізованій формі. Раніше, розглядаючи фондові системи різних країн, ми вже згадували види цінних паперів. Слід визначити, що найбільш типовими видами цінних паперів, які випускаються і знаходяться в обігу на ринках цінних паперів різних країн світу, с такі види: акції, облігації, депозитні сертифікати, векселі, інвестиційні сертифікати. В деяких країнах Східної Європи, СНД, включаючи Україну, до категорії цінних паперів відносять приватизаційні папери. Як правило, в більшості країн контракти з приводу цінних паперів, опціони та ф’ючерси не розглядаються в якості цінних паперів. Їх називають "контракти з цінними паперами" або "похідними інструментами". У вітчизняній літературі для їх визначення часто користуються іншомовними термінами: "деривативи" або "дериваційні інструменти". 0тже, ще раз акцентуємо увагу на види цінних паперів, які є в Україні. Це, зокрема:

акції / вид найбільше поширений/;

облігації внутрішніх державних і місцевих позик;

облігації підприємств;

казначейські зобов’язання держави;

депозитні сертифікати;

інвестиційні сертифікати;

векселі / найменше поширений вид/;

приватизаційні папери.

Як зазначалось вище, згідно із Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні, як правило, передаються шляхом повного індосаменту, тобто передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи. Цінні папери на пред’явника обертаються на ринку вільно. Цінні папери можуть використовуватися для здійснення розрахунків, а також в вигляді застави для забезпечення платежів і кредитів. Спадкоємність цінних паперів здійснюється відповідно до цивільного законодавства України /Закон України "Про приватизаційні папери"/. Умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулювання посередницької діяльності в організації їх обігу на території України визначаються Законом України "Про цінні папери і фондову біржу". Правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів в Україні визначають Закон України" Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні та інші нормативні документи.

Доцільно розглянути здатність цінних паперів виконувати в процесі ринкової взаємодії певні функції. До основних функцій, що виконуються цінними паперами, можна віднести:

Мобілізаційна функція. Ця функція стосується практично всіх видів цінних паперів. Це – акції, банківські депозити, казначейські зобов’язання держави, облігації підприємств і внутрішньої державної позики, інвестиційні сертифікати та інші. Суть цієї функції полягає в тому, що підприємство, організація чи держава на певній стадії свого розвитку досягає такого моменту, коли починає відчувати нестачу коштів. З метою покращення фінансового стану приймається рішення про випуск того чи іншого цінного паперу. Таким чином, за короткий проміжок часу організація-емітент може мобілізувати значні кошти на розвиток власної діяльності протягом 6-ти місяців. Ця функція передує іншим і, по суті, є визначальною. Адже, якщо організація, яка здійснює випуск цінних паперів, зокрема акцій, протягом б-ти місяців не підпише 60 відсотків від загального випуску, останні визнаються недійсними.

Управлінська функція. Не всі цінні папери, які випущені і знаходяться в обігу на ринку цінних паперів, виконують цю функцію. До числа тих з них, яким властива ця функція, відносяться акції, пайові свідоцтва. В контексті ринку цінних паперів управлінська функція означає наявність у власника зазначеного вище виду цінного паперу і можливість брати участь в управлінні емітентом. Найчастіше в таких випадках мова йде про реалізацію права на участь у загальних зборах акціонерів, голосуванні, внесенні пропозицій, висуванні кандидатур до складу виборчих керівних органів емітента /правління, спостережну раду/, на отримання інформації, що стосується діяльності та фінансового стану емітента, на участь у розподілі майна емітента при його ліквідації.

Позичальна функція. Ця функція виконується лише борговими цінними паперами, частка яких на ринку цінних паперів є однією з найбільших. Однак не всі цінні папери, що випускаються і знаходяться в обігу на зазначеному ринку, е борговими. До категорії боргових документів відносяться такі грошові документи, які свідчать про наявність між організацією-емітентом та власником цінного паперу кредиторсько-дебіторських відносин. Іншими словами, емітент здійснює випуск даних цінних паперів з метою "запозичення грошей" чи "отримання кредиту" у власника цінного паперу. В свою чергу власник такого цінного паперу надає "позику", тобто дає її "в борг" емітенту шляхом оплати вартості боргового цінного паперу. При цьому треба усвідомлювати, що при придбанні боргових документів їх власник набуває статусу кредитора емітента, а не власника манна емітента. В свою чергу власник цінних паперів / що підтверджують участь чи членство/ набуває статусу співвласника майна емітента, а не кредитора. При кредиторсько-дебіторських відносинах право на участь в управлінні справами емітента не надається. До боргових цінних паперів відносяться різноманітні види облігацій, свідоцтва про заборгованість, казначейські зобов’язання, векселі, комерційні папери та деякі інші документи. В загальному розумінні грошові документи, які знаходяться в обігу на ринку цінних паперів, відносяться або до категорії документів, що підтверджують участь /членство/, або документів, що засвідчують встановлення кредиторсько-дебіторських відносин. Тому, коли йде мова про ринок цінних паперів, то мається на увазі ринок, на якому знаходяться в обігу акції та облігації.

Розрахункова функція. Цінні папери, які функціонують на ринку, можуть виконувати в процесі загальноринкової взаємодії ще одну дуже важливу функцію – вони можуть виступати засобом розрахунку/платежу/. Іншими словами, цінні папери можуть виконувати одну із функцій грошей, тобто цінними паперами можливо сплачувати вартість робіт, послуг або товарів.

Виконання цінними паперами грошової функції е можливим тому, що ці папери також мають вартість. При використанні цінних паперів у якості платежу для учасників угоди створюється можливість співвідносити вартості :продавець співвідносить вартість товару, робіт чи послуг з вартістю цінних паперів; покупець – навпаки.

У багатьох випадках цінні папери можуть використовуватися і як засіб платежу на ринку цінних паперів. Наприклад, вартість акцій може оплачуватися іншими акціями, облігаціями або борговими цінними паперами.

Забезпечувальна функція. В процесі загальноринкової взаємодії, а також на ринку цінних паперів останні можуть виконувати функцію засобу забезпечення виконання зобов’язань. У ряді випадків при виконанні певних зобов’язань існує ймовірність чи ризик того, що вони можуть бути не виконані. З метою зменшення такого ризику боржник /покупець/ може передавати свої цінні папери кредитору /продавцю/ під заставу в якості гарантії того, що у випадку невиконання ним своїх зобов’язань відповідні збитки кредитора /продавця/ будуть відшкодовані за рахунок вартості вказаних цінних паперів. Таким чином, принцип забезпечення вданому випадку означає, що цінні папери чи права на них передаються кредитору "на всяк випадок", тобто на випадок невиконання боржником /покупцем/ своїх зобов’язань. Якщо такого не трапляється, то цінні папери або права на них повертаються покупцеві.

Використання цінних паперів як засобу забезпечення залежить від величини ризику того, що певні зобов’язання можуть бути невиконаними. Чим менший ризик, тим меншою є необхідність використовувати цінні папери в даній якості. Якщо ризик невиконання зобов’язань є незначним або його взагалі не існує, то в таких випадках цінні папери, як правило, не використовуються в ролі засобу забезпечення.

Перерозподільна функція. Ця функція є в якійсь мірі уніфікованою і починає виконуватись відразу після надходження цінних паперів на їх вторинний ринок в позабіржовий і біржовий обіг. Вона полягає в тому, цю на вторинному ринку відбувається своєрідний перерозподіл капіталу між різними галузями господарства, забезпечуючи розвиток тих чи інших галузей, акції чи інші цінні папери яких користуються найбільшим попитом /металургійна, хімічна промисловість та інші/. Пізніше цінні папери з метою залучення коштів перепродаються, забезпечуючи "переливання" грошових ресурсів з однієї сфери діяльності в іншу. При чому ефективніше ця функція повинна проявлятись на позабіржовому ринку /для державних цінних паперів – на біржовому/.

Перелік вищеприведених функцій, що виконуються цінними паперами під час ринкової взаємодії, не є остаточним. З розвитком ринку цінних паперів з’являтимуться й інші функції, які підкреслюватимуть ще раз характерні тенденції розвитку тих чи інших ринків.

Цінні папери — грошові документи з такими властивостями:

1) засвідчують права володіння чи відносини позики;

2) установлюють взаємостосунки між особою, яка випустила цінний папір, та власником останнього;

3) передбачає, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи процентів;

4) передбачає можливість передачі грошових та інших прав третім особам.

З усіх перелічених цінних паперів, що мають законний обіг на Україні, чистими інструментами для інвестування є акції та облігації підприємств. Адже обіг облігацій внутрішньої позики та казначейських зобов’язань є обігом державних цінних паперів, які випущені в інтересах держави й обіг яких суворо регламентується, а отже, і не потребує докладного вивчення. А ощадні сертифікати та векселі є інструментами грошового ринку, тобто використовуються як боргові зобов’язання, а не джерело фінансових ресурсів.

Водночас фондові цінні папери — акції і облігації — можуть багаторазово і довгий час обертатись на ринку, мають особливості ціноутворення та специфічні якості (привабливість, надійність, дохідність), які змінюються в процесі обігу і залежать від зміни:

• економічного стану емітента;

• власника;

• стану фондового ринку.

Ці багатогранні взаємозв’язки потребують статистичного підходу до їх аналізу та прогнозування. Для правильного використання відповідних статистичних показників і методів необхідно знати особливості перелічених фондових цінних паперів.

Акція — цінний папір без установленого терміну обігу, який: засвідчує частку участі в статутному фонді акціонерного товариства; підтверджує членство в акціонерному товаристві та право участі в управлінні ним; надає право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів; надає право на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть бути:

- привілейованими (на суму не більш як 10% від статутного фонду), за якими передбачено виплату гарантованих дивідендів та пріоритетну участь у розподілі майна в разі ліквідації товариства, але які не надають права управління товариством;

- простими, за якими надається право управління акціонерним товариством та право на отримання дивідендів за рахунок прибутку після сплати податків, платежів до бюджету та процентів за кредит.

Облігація — цінний папір, який засвідчує внесення його власником грошових коштів та підтверджує зобов’язання емітента відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений термін зі сплатою фіксованих процентів.

Власник облігації на являється власником підприємства-емітента. Він є кредитором по відношенню до емітента та їх пов’язують боргові зобов’язання. Тому облігація – це борговий цінний папір.

Власник облігації не приймає участі в управлінні підприємством-емітентом, а тільки отримує на протязі встановленого в облігації строку номінальну вартість та проценти по цієї облігації.

Одночасно, власник облігації як кредитор має право першим отримати майно підприємства –емітента у порівнянні з акціонерами.

Зобов’язання емітента облігацій перед їх власниками не залежать від результатів господарчої діяльності підприємства0емітента та не можуть бути переглянуті емітентом. Проценти по облігації мають фіксовану суму.

Облігації можуть бути: іменними або на пред’явника ; процентні або безпроцентні; державні облігації та облігації підприємств.

На стадії організації та становлення акціонерного товариства головною проблемою є формування іміджу фірми, який поряд з критеріями надійності та стабільності являє собою важливий фактор, що сприятиме реалізації перших випусків цінних паперів. За умови професійної компетентності та порядності засновників фірми-емітента, кошти, які будуть отримані згідно з бізнес-планом як невід’ємною складовою комплексу документів для одержання дозволу на емісію цінних паперів мають бути спрямовані на розвиток фірми, що забезпечить отримання доходів власникам цінних паперів. Цей дохід:

- має бути сплачений у вигляді фіксованих платежів власникам привілейованих акцій та облігацій;

- може бути сплачений у вигляді дивідендів власникам простих акцій;

- різниця між цими двома видами виплат є домінуючою при виборі форми фінансування проекту (інвестування):

- позичені (під облігації) кошти слід в обумовлений термін погасити з обов’язковою сплатою фіксованих процентів протягом усього періоду дії облігації;

- залучені (шляхом продажу акцій) кошти можуть використовуватись як завгодно довго без будь-якої компенсації власникам акцій. Щоправда, коли цей період уже занадто довгий, то це призводить до знецінення цінних паперів фірми, тобто до неможливості її подальшого звертання до фондового ринку з приводу інвестицій.

Казначейські зобов’язання – це вид цінних паперів на пред’явника, які розміщуються виключно на добровільно серед населення, що підтверджують внесення їх власником грошових коштів до державного бюджету і дають право на отримання доходу. Кошти отримані від випуску казначейських зобов’язань направляються на поточні витрати бюджету. Вони розміщуються виключно серед фізичних осіб.

Казначейські зобов’язання бувають: довгострокові (від 5-10 років); середньострокові ( від 1року до 5 років); короткострокові ( до 1 року).

Рішенні про випуск довгострокових та середньострокових казначейських зобов’язань приймається Кабінетом Міністрів України, а по короткостроковим – Міністерством фінансів України.

При емісії казначейських зобов’язань позичальником являється держава, а кредитором фізичні особи.

Депозитний сертифікат – це письмове свідоцтво банка про депонування грошових коштів, яке підтверджує право власника на отримання депозиту та процентів по ньому по закінченні встановленого строку. Цей вид цінних паперів можуть емітувати тільки банки тільки вони мають право приймати грошові кошти на депозит та видавати при цьому депозитний сертифікат.

Ощадні сертифікати можуть бути строкові ( на визначений строк ) та до запитання ( сертифікати, що повертаються по першій вимозі клієнта); іменними або на пред’явника.

Інвестиційний сертифікат – цінний папір, який випускається виключно інвестиційними фондами або інвестиційними компаніями і дає право його власнику на отримання доходу у вигляді процентів.

Власник інвестиційного сертифікату на обладує корпоративними правами ( він не являється учасником фонду) і на має права управління цім інвестиційним фондом чи компанією. Він лише має право на отримання доходів.

Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними або на пред’явника.

Вексель – це борговий цінний папір, що підтверджує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання вказаного у векселі строку визначену суму грошей власнику векселя.

Векселя бувають прості та переказні. Переказний вексель відрізняється від простого тим, що право на отримання грошей векселедавцем може передаватися іншим особам за допомогою спеціального напису – індосаменту.

Приватизаційні цінні папери – особливий вид цінних паперів, що засвідчує право власника на безкоштовне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного жилого фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути тільки іменними і на них не нараховуються проценти.

Питання до самоконтролю

Які види цінних паперів існують на фондовому ринку?

Чім відрізняються прості акції від привілейованих акцій?

Які види облігацій існують на державному ринку?

Якими видами операцій з цінними паперами займаються торговці цінними паперами?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Сутність і функції фінансів

Воскресенье, Январь 11th, 2015

Фінанси – це економічна категорія Сутність фінансів як економічної категорії полягає в тім, що фінанси завжди мають грошову форму вираження. Фінанси відбивають процес руху грошей у готівковій і у безготівкової формах, крім того, рух усіх інвестиційних цінностей, що заміняють у якийсь визначений момент часу кошти ( цінні папери, дорогоцінні метали, об’єкт вкладення капіталу ).

Однак не всі грошові відносини можна вважати фінансовими. У системі фінансових відносин не прийнято вважати фінансами грошові ресурси. які обслуговують роздрібний товарообіг, оплату побутових, комунальних, транспортних і інших послуг, а також купівлю-продаж між окремими членами суспільства, а також гроші. які виступають об’єктом дарування чи спадщини. Коли робітник одержує заробітну плату за свою працю, то – це відносини між роботодавцем і робітником – не фінанси. Але якщо зі своєї зарплати робітник платить податки, то це вже сфера фінансів. Коли робітник купує продукти харчування, то це не фінанси. а відносини купівлі-продажу. Грошові відносини по своєму складі трохи ширше фінансових, тому що воно охоплюють крім процесу розподілу ще і процеси обміну й споживання в суспільстві. Інший приклад. Підприємство бере в банку кредит для виробничих потреб. Це грошові відносини, а не сфера фінансів. Але якщо це підприємство одержує бюджетне фінансування ( на розвиток виробництва) , то це вже фінанси.

Гроші і фінанси різко відрізняються друг від друга по своєму змісті й по функціям, які вони виконують. Фінанси являють собою відносини, зв’язані з обігом грошей, тобто вони мають значення похідної від грошей.

Гроші виконують зовсім інші функції, чим фінанси. Вони є мірою вартості, засобом обміну і платежу, засобом нагромадження й збереження вартості, виконують роль світових грошей. Основна ж функція фінансів розподільна, котра полягає в тім, що держава через систему фінансів – державний бюджет, спеціальні урядові фонди, державний кредит, державне страхування, місцеві фінанси, фінанси підприємств – перерозподіляє основну частину національного доходу країни з метою регулювання економічних процесів у суспільстві, розвитку виробництва, рішення соціальних програм, удосконалювання міжнародних відносин.

У суспільстві в різні періоди і на різних рівнях його розвитку. починаючи з підприємств і закінчуючи всім суспільством у цілому, виникає необхідність створення й використання різних грошових фондів, яки грошових би направлялися на рішення соціальних програм у суспільстві, на здійснення капітальних і фінансових вкладень, реалізацію різних державних програм. Сукупність економічних відносин, що виникають між державою, регіонами, галузями, підприємствами й окремими громадянами у зв’язку зі створенням і використанням грошових фондів прийнято вважати фінансовими.

Фінанси – це система грошових відносин, що виникає в при формуванні й використанні централізованих і нецентралізованих грошових фондів і при утворенні грошових коштів.

Між грошовими фондами й коштами мається визначене розходження.

Кошти означають гроші. що знаходяться в повному розпорядженні суб’єктів господарської діяльності й громадянина, і використовувані ними вільно, без усяких обмежень.

Під грошовими фондами розуміється частина грошей, що відокремилася, що має цільове призначення і відносну самостійність функціонування. Наприклад, амортизаційний фонд, фонд фінансового резерву, фонд заробітної плати, Централізований Пенсійний фонд, фонди соціального страхування й інші.

З усієї сукупності грошових відносин фінансові відносини присуши три ознаки, що діють тільки в сукупності :

По-перше, фінанси – це завжди грошові відносини, викликані фактом наявності держави як органа управління.

По-друге, фінанси опосередкують нееквівалентні грошові відносини. Більшість грошових відносин у суспільстві носять еквівалентний характер, тобто рух грошей завжди супроводжується зустрічним рухом чи товару послуг. При фінансових відносинах рух грошей не супроводжується товарним еквівалентом. Єдине виключення з цього правила – покупка цінних паперів, емітованих державою.

По-третє, фінансові відносини не виходять за рамки розподільного процесу. З усіх стадій суспільного відтворення

фінанси, як економічна категорія, обслуговують тільки стадію розподілу. Це відносини перерозподілу вже розподіленого суспільного продукту. У той час, як грошові відносини по своєму складу трохи ширше фінансових, тому що вони охоплюють крім процесу розподілу ще і процеси обміну й споживання в суспільстві.

Якщо грошовим відносинам двох чи більш суб’єктам присуши всі три ознаки, то це вже фінанси.

Сутність, як і будь-якої економічної категорії виражається в їх функціях. Функції фінансів відбивають форми прояву фінансів і їхнє призначення в суспільстві, їх роль у народному господарстві.

Формами прояву фінансів як економічної категорії є процеси утворення грошових фондів, надходження готівки, витрати грошових фондів, використання готівки.

Фінанси виконують наступні функції :

- розподільну;

контрольну.

Розподільна функція фінансів полягає в розподілі й перерозподілі основної частини сукупного суспільного продукту і національного доходу через утворення грошових фондів для задоволення потреб суспільства.

Як економічна категорія фінанси виступають учасниками розподільних відносин у суспільстві і впливають на весь відтворювальний процес.

Якщо виходити із суспільного призначення

( формування й використання фондів, що забезпечують виконання державою своїх функцій) , то найбільш значна роль фінансів на стадії розподілу. Дійсно, саме на цій стадії створений суспільством продукт поділяється на частку нагромадження й споживання, а потім кожна з цих частин підлягає подальшому розподілу.

На рівні суспільства об’єктом розподілу є вартість продукції (робіт, послуг) , зроблених у всіх галузях народного господарства і призначеної для кінцевого споживання, нагромадження й експорту, підприємств, населення.

Створена в державі вартість сукупного суспільного продукту розподіляється в наступному порядку:

- відшкодовується вартість спожитих засобів виробництва й знарядь праці, використовуваних у попередньому циклі відтворення.

- визначена частина знову створеної вартості виділяється на розвиток виробництва і соціальної інфраструктури у формі капітальних вкладень ;

- частина знову створеної вартості направляється на формування резервних і страхових фондів для відшкодування втрат і збитків від нещасливих випадків, стихійних лих, непередбачених подій, що негативно впливають економіку;

- інша частина суспільного продукту направляється на

суспільне й особисте споживання : на утримання нематеріальної сфери виробництва, на утримання органів керування держави, на задоволення потреб непрацездатних і т. п. На всіх цих стадіях розподілу беруть участь фінанси. Держава через податки формує свої доходи, виплачує зарплату працівникам бюджетної сфери. Останні теж платять податки, що йдуть на формування доходів держави. З особистих доходів громадян оплачуються різні послуги, здійснюються внески в страхові фонди, гасяться відсотки за кредит. Отримав доход за надання послуг і реалізацію продукції, підприємства також виплачують податки, що йдуть на формування доходів держави. З державного бюджету держава здійснює капітальні вкладення в економіку, реалізує соціальні програми, надає державні кредити, субсидії й дотації, здійснюючи підтримку промисловості, сільського господарства і малозабезпечених верст населення.

Розподільна функція фінансів на рівні підприємства виявляється при формуванні й використанні децентралізованих фондів підприємства: фонду оплати праці, амортизаційного фонду, фондів оборотних засобів, фінансового резерву й інших фондів. Вона полягає в розумному розподілі отриманого прибутку між підприємством і бюджетом, між фондом нагромадження й фондом споживання підприємства, між грошовими коштами, що направляються на соціальні потреби, і коштами, що направляються на науково-дослідні роботи, на підготовку кадрів і інші цілі.

Контрольна функція фінансів полягає в створенні й використанні системи фінансового контролю над дотриманням вартісних пропорцій у процесі формування й використанні грошових фондів і наявних коштів.

Фінансовий контроль виникає тому, що фінансові відносини можна планувати й регулювати, тому що маються конкретні суб’єкти фінансових відносин, норми. Нормативи і цілі використання фінансових ресурсів, обсяги, терміни здійснення фінансових

операцій, правові умови, встановлені законодавством.

Прояв фінансового контролю найрізноманітнішій. Він діє при русі грошей і капіталу через системи й форми розрахунків, кредиту, оподатковування, застави і т. п.

Так, покупець здійснює фінансовий контроль над діяльністю продавця, оплачуючи товари, що купуються лише при відповідності

їх, умовам контракту. Продавець контролює діяльність покупця через виставляння векселя, через різні форми розрахунків.

Кредитор здійснює фінансовий контроль над позичальником через заставне право, через страхування, через систему фінансових санкцій.

Держава і місцеві органи влади здійснюють фінансовий контроль над діяльністю суб’єктів господарської діяльності через систему податків, мита, квот, ліцензій.

Конкретним проявом дії контрольної функції фінансів на практиці є складання і відстеження графіка виконання фінансових заходів, виникнення і погашення дебіторської й кредиторської заборгованості, повернення кредиту.

Інструментами реалізації контрольної функції фінансів є фінансові показники підприємств, інформаційний дані, аналіз звітності, документальні перевірки.

У залежності від часу проведення розрізняють наступні форми фінансового контролю:

- попередній контроль, що передує здійсненню операцій із грошовими і матеріальними ресурсами і здійснюється на стадії складання, розгляди й твердження державного бюджету, фінансових планів підприємств. кошторисів витрат бюджетних установ, господарських договорів, грошових документів;

- поточний контроль, що ведеться повсякденно на основі

оперативних документів при здійсненні господарських і фінансово-кредитних операцій;

- наступний контроль, що проводиться після здійснення вищевказаних операцій, надходження доходів і засобів, використання грошових і матеріальних ресурсів. Методами цього виду контролю є аналіз і перевірка звітності, документальні й зустрічні перевірки, проведення ревізій і аудита.

Види фінансів і фінансова система.

Фінансові відносини складаються з трьох ланок : фінансів держави, фінансів підприємств і фінансів населення.

Державні фінанси – це система грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення виконання власних функцій держави. Головною задачею державних фінансів є концентрація фінансових ресурсів у розпорядженні держави й напрямок їх на фінансування загальнодержавних нестатків. Через систему податків, зборів, державного мита , сум, отриманих від викупу державних підприємств, доходів казенних підприємств, митних платежів держава забезпечує надходження фінансових ресурсів у державні грошові фонди. До грошових фондів держави відносяться державний бюджет, державний Пенсійний фонд, державні фонди соціального страхування, державні резервні фонди й інші централізовані бюджетні й позабюджетні фонди. За рахунок цих фондів фінансується значна частина невиробничої сфери, виплачуються посібники через хворобу, травматизму. пенсії, виявляється фінансова допомога підприємствам і малозабезпеченим шарам населення і т. д. загальнодержавних нестатків.

Фінанси підприємства – це система грошових фондів, що забезпечують процес виробництва і відтворення в рамках підприємства і сукупність форм і методів їхнього створення й використання. Задачею фінансів суб’єктів, що хазяюють, є формування цим суб’єктам своїх грошових фондів і використання їх на основі ефективного керування грошовими потоками з метою здійснення своєї господарської діяльності, одержання прибутку, забезпечення фінансової стійкості. До нецентралізованих фондів підприємства відносяться нерозподілений прибуток, основні й оборотні фонди підприємства, амортизаційний фонд. фінансовий резерв і інші. Розподіл доходів підприємства на різні елементи й визначення прибутку підприємства здійснюється за допомогою фінансів. До фінансів підприємства відносяться його відносини:

- с іншими підприємствами в процесі формування і розподілу виторгу й здійснення поза реалізаційними операціями. Це відносини, зв’язані з розрахунками за продукцію ( роботи, послуги), відносини по сплаті й стягненню штрафних санкцій, виплаті орендної плати, залученню засобів інвесторів, емісії цінних паперів і т. д.;

- с об’єктами, що хазяюють, і громадянами при викупі й реалізації цінних паперів, при взаємному кредитуванні і пайовій участі в спільній діяльності;

- с працівниками даного підприємства в процесі використання прибутку, при випуску акцій і інших цінних паперів, що розподіляються серед членів трудового колективу. Виплаті дивідендів і т. д.;

- с його структурними підрозділами, що працюють на внутрішньогосподарському розрахунку і дочірніх підприємствах і філіями;

- с бюджетом, позабюджетними фондами і податковою службою при внесенні податків і інших платежів;, застав майна, факторингу. при депозитних внесках і т. д.;

- із страховими компаніями по операціях страхування і недержавних пенсійних фондів по внесках;

- с органами місцевого самоврядування по приватизації об’єктів, при сплаті зборів і внесків. При виплаті орендної плати і т. д.;

- с органами державного управління ( фондом держмайна, митницею й іншими органами ) по платежам різного роду, при приватизації майна;

- с фінансовими й фінансово-кредитними суб’єктами, такими як інвестиційні інститути, біржі, при здійсненні трастових , заставних і трансферних операцій, операцій хеджирування, лізингу і т. д.

Фінанси населення – це грошові фонди, що формуються з доходів громадян від трудової діяльності й інших видів діяльності, а також дарування та спадщини. Задачею фінансів населення є формування доходів, використання їх на поточні витрати, на придбання майна, на придбання цінних паперів, на інші довготермінові вклади.

Вихідною точкою усіх фінансів є фінанси підприємств. Тому що з їхньою допомогою створюється сукупний продукт і національний доход, що є джерелом формування фінансових ресурсів держави й населення. Крім того, обсяг фінансових ресурсів підприємств значно перевищує величину коштів громадян, які вони використовують як капітал. Однак усі ланки фінансів тісно зв’язані між собою. З фінансів підприємств і населення надходять грошові ресурси в державні фонди і саме на них спрямовані механізми формування державних фінансів – податкова система, страхування, митні платежі й інші обов’язкові платежі.

У свою чергу, державні фінанси значною частиною повертаються населенню й підприємствам у виді фінансування соціальних програм , субсидій, дотацій і капітальних вкладень в економіку.

Фінанси підприємств і населення також зв’язані між собою. Для більшості населення заробітна плата й дивіденди, що вони одержують від підприємств. Є основним джерелом доходів. З іншого боку, фінанси населення поповнюють фінанси підприємств. головним

чином, через покупку акцій і створення малих підприємств шляхом внесків у статутні фонди таких підприємств..

Широкий спектр фінансових відносин існує між державою й населенням у зв’язку з одержанням різних виплат ( пенсій, стипендій, допомоги) . Фінансові відносини охоплюють також податки населення, різні форми кредитів, ощадних вкладів населення, цінні папери. здобуваються населенням у держави.

Стан фінансової системи значною мірою залежить від гармонійного зв’язку, взаємодії й розвитку всіх цих складових підсистем фінансів. Вирішальна роль у їхньому об’єднанні належить державним фінансам.

Сукупність різних сфер і ланок фінансових відносин, а також фінансових установ тієї чи іншої країни складають фінансову систему країни.

У загальній сукупності фінансових відносин можуть бути виділені наступні великі сфери: фінанси підприємств, установ і організацій; фінанси населення, страхування й фінанси державні.

Кожне сфера фінансів виконує свої конкретні задачі й обслуговує визначену групу фінансових відносин.

Усередині кожної зі сфер виділяються ланки. Так усередині фінансів підприємств існують такі ланки. як фінанси підприємств, що функціонують на комерційній основі. фінанси установ і організацій, що здійснюють некомерційну діяльність, фінанси суспільних об’єднань.

У страховій сфері як ланки виступають : соціальне страхування, майнове страхування, особисте страхування. страхування ризиків.

Державні фінанси включають такі ланки, як державний бюджет, позабюджетні фонди, державний кредит.

Сучасна фінансово-бюджетна система країни має потребу в змінах і радикальних перетвореннях. До основних напрямків удосконалювання фінансово-бюджетної системи відносяться:

- розподіл фінансових ресурсів між центром і регіонами, причому воно повинне відбуватися як при формуванні, розширення прав, функцій і можливостей регіонів з одночасним зростанням відповідальності за результати господарювання;

- перегляд видаткової частини бюджету: звільнення його від більшої частини фінансування виробничої сфери, за винятком фінансування великих міжрегіональних програм, субсидування деяких капіталомістких галузей і сільського господарства.;

- максимальне скорочення дотацій збитковим товаровиробникам;

- формування необхідних централізованих резервів для фінансування держзамовлень із метою скорочення приваблюваних емісійних кредитів;

- удосконалювання організації казначейства на основі сучасної комп’ютерної системи, для того. щоб воно могло ефективно взаємодіяти з податковими й іншими державними владними структурами, і тим самим забезпечувати повне й своєчасне надходження фінансових засобів у державний бюджет.

Питання до самоконтролю

Що таке фінанси?

Функції фінансів як вираження їх сутності?

Сучасна фінансово–кредитна система?

Види фінансів та їх взаємозв’язок?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.

Перемет та задачі дисципліни

Пятница, Январь 9th, 2015

На сучасному етапі розвитку суспільства фінансова система країни переживає глибокі зміни. Особливо це стосується практичного бізнесу, де знання фінансових відносно необхідні. Фінансові ринки підштовхнули розвиток різноманітних інвестиційних прийомів методів мобілізації капіталу. Різні, у тому числі лізингові контракти, придбання та об’єднання компаній, значні структурні зміни у галузях економіки глибоко змінили само поняття фінансів – вони стали складними.

Перебудовується фінансова система, виникають нові види кредитно – фінансових інститутів і операцій, модифікується система взаємовідношень фінансово – кредитних інститутів та центральних банків. Все більше значення набувають комерційні банки. Суттєві зміни виникають і в функціонуванні фінансів: підвищується їх самостійність та роль у народному господарстві, посилюються функції та виникають нові кредитно – фінансові інститути, йде пошук оптимального розмежовування сфер діяльності і функцій спеціалізованих фінансово кредитних і банківських установ: розробляється і вдосконалюється нове фінансове та банківське законодавство згідно з задачами сучасного етапу господарського розвитку.

Необхідність розробки нові стратегії і тактики управління підприємством в умовах ринкових відносин перебуває підвищення кваліфікації спеціалістів, які використовують в своєї діяльності велику кількість нових понять, термінів, різних видів нових операцій. Сьогодні від спеціалістів вимагається фундаментальна теоретична підготовка в галузі економіки та фінансів. Вони повинні вміти теоретично обґрунтувати практику функціонування фінансового механізму при формуванні та використанні централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, розуміти внутрішню структуру грошово–кредитної та валютної системи, вміти формувати і розподіляти фонди грошових коштів підприємств.

Фінанси – це система грошових відносин, що виникають при формуванні та використанні грошових фондів та при оберті грошових коштів.

Фінанси як історична категорія являється продуктом цивілізації. Вони з’явилися як результат виникнення держави та розвитку товарного виробництва. Фінанси мають грошовий характер, але між грошовими фондами і грошовими коштами існує різниця. Грошові кошти означають гроші, які знаходяться у повному розпорядженні господарського суб’єкта і громадянина і використовуються їм вільно, без всякої мети та обмежень. Під грошовими фондами розуміється відокремлена частка грошей, яка має цільове призначення і відносно самостійне функціонування.

Вивчення фінансових відносин які складаються у суспільстві і є предметом дисципліни “Фінанси”.

Метою дисципліни “Фінанси” – являється:

формування у студентів цілісний системи знань про фінанси;

дати понятійно–термінологічний апарат, що характеризує фінанси;

розкрити взаємозв’язок понять, їх внутрішню логіку і модель функціонування фінансів.

Задачі навчальної дисципліни “Фінанси ”– дати студентам мінімум необхідних теоретичних знань що до фінансів : навчити студентів економічно та вірно оцінювати організацію та механізм управління фінансами господарського об’єкта; принципи ї знання та практичні навички фінансово.

Питання до самоконтролю

Що вивчає дисципліна “Фінанси”?

Яка головна мета дисципліни “Фінанси” ?

Які основні задачі дисципліни “Фінанси” ?

Матеріал взято з: Фінанси – Опарін В. М.