Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

Archive for the ‘Міжнародні відносини’ Category

ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ СТАТЕН

Воскресенье, Февраль 8th, 2015

До друку приймаються статті, що відповідають вимогам Постанови Президії ВАК України від 15.01.03 р. № 7-05/1 з урахуванням таких необхідних елементів:

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор; виділення нез’ясованих раніше частин загальної проблеми, котрим присвячена вищеозначена стаття.

Формулювання мети статті (постановка завдання).

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок з цього напрямку.

Література, яка повинна бути оформлена відповідно до вимог ВАК (Бюлетень ВАК № 5 за 2009 р.)

Резюме і ключові слова (українською мовою після заголовка статті перед вступом, не менше 5 рядків).

Резюме і ключові слова (англійською та російською мовами наприкінці статті – після списку літератури). Обсяг статті – 10-12 машинописних сторінок (до 20 тис.

знаків із пробілами). Рецензія або коротке повідомлення до 0,30,5 др. арк. (12-20 тис. знаків).

Розміщення на сторінці. Назва статті великими літерами (кегль 14), напівжирний шрифт, вирівнювання по центру. Нижче (через один рядок) прізвище та ініціали автора (авторів) (шрифт – напівжирний), вирівнювання по центру. На наступному рядку повна назва організації, місто, адреса, телефон, факс, E-mail (шрифт курсив). Нижче, через один рядок – текст резюме українською мовою (кегль 14). Нижче, через один рядок, текст статті. На наступному рядку напівжирним шрифтом пишеться слово Література (якщо є посилання на літературу в тексті, то


вони вказуються в квадратних дужках). На наступному рядку друкується список літератури (кегль 14). Нижче, через один рядок, резюме англійською мовою (не менше 5 рядків). Нижче, через один рядок, резюме російською мовою. Перенесення слів не допускається.

Автор несе відповідальність за зміст, підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, власних імен, літературну редакцію статті. Текст повинен бути уважно вичитаний, перевірений автором і підписаний на останній сторінці поданого примірника (якщо авторів кілька, то підписує кожен окремо). Тексти студентів, здобувачів та аспірантів, а також інших авторів без наукового ступеня підписують їхні наукові керівники із зазначенням дати прочитання статті.

До статті додаються: а) відомості про автора (прізвище, ім’я, по батькові, місце роботи, посада, науковий ступінь, вчене звання, адреса, контактний телефон); б) до текстів студентів, здобувачів та аспірантів, а також інших авторів без наукового ступеня подається рецензія наукового керівника.

Стаття має бути надрукована українською мовою в книжковому форматі Times New Roman (кегль 14) через 1,5 інтервала. Поля: зліва, зверху, знизу – 25 мм, справа – 15 мм. Рукопис подається в одному примірнику роздрукованого тексту (аркуші стандартні 210*297 мм. Папір білий, текст з одного боку аркуша) разом із дискетою (назва файлу – прізвище автора / перше прізвище).

Редакція залишає за собою право на стилістичну правку рукопису без погодження з автором. З автором погоджуються правки, які, на думку редколегії, можуть змінити зміст тексту.

Статті, оформлені недбало, неграмотно (більше двох виправлень на сторінці), з грубими порушеннями правил оформлення авторських оригіналів, редколегією не розглядаються і не рецензуються.

Для публікації статті у збірнику наукових праць «Проблеми міжнародних відносин» необхідно надіслати її на адресу редакції.



ШЛЕЗВІГ-ГОЛЬШТЕЙНСЬКЕ ПИТАННЯ. ДАНСЬКО-ПРУССЬКА ВІЙНА 1864 РОКУ

Воскресенье, Февраль 8th, 2015

О. В. Чайковська

доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету

У статті автор розглядає відносини між Данією та Пруссією у контексті їхнього змагання за землі Шлезвігу та Гольштейну; аналізує характер проблеми, пов’язаної з герцогствами Шлезвіг і Гольштейн, визначає причини, привід і наслідки війни 1864 року. Автор приділяє увагу постаті Отто фон Бісмарка, виявляє мотиви, що спонукають його до війни з Данією. У статті йдеться про прийняття королем Данії Крістіаном ІХ нової конституції 1863 року; аналізуються причини та наслідки прийняття даного документа.

Ключові слова: Шлезвіг, Гольштейн, Отто фон Бісмарк, Крістіан ІХ, Фредерік VII, дансько-прусська війна, конституція Данії 1863 року, Гаштейнська конвенція, Данія, Пруссія, Австрія, Франкфуртський союзний сейм, Германський союз.

У сучасній історичній науці майже не приділяється увага дансько-прусським війнам ХІХ століття.

Але це проблема не лише сьогоденна. Це питання не розглядалося уважно й сучасниками цих війн.

Згадаємо відомий вислів лорда Палмерстона: «Донедавна в усій Європі лише троє людей розуміли проблему Шлезвігу та Гольштейну: принц Консорт (Альберт, чоловік королеви Вікторії), який вже помер, німецький професор, який з’їхав з глузду, і я, який уже геть усе забув» [4, c. 15]. Ця фраза достатньо ілюструє стан вивчення цього питання. На нашу думку, проблема Шлезвігу та Гольштейну в ХІХ столітті потребує детальнішого дослідження.


Серед вітчизняних і російських учених ніхто не досліджує це питання.

Вивченням питання шлезвіг-гольштейнських війн займається невелика кількість вчених, серед них сучасні данські дослідники Tom Buk-Swienty, Mads Daugbjerg, Lysholm Niels, Sten Busk, Henning Poulsen, Mikkel Abildgaard Ditlefsen, британський вчений Michael Embree, також німецькі вчені Georg Waitz (1813-1886), Alexander Scharff (1904-1985).

Метою нашої роботи є дослідити протистояння між Пруссією та Данією в контексті їхньої боротьби за землі Шлезвігу та Гольштейну (Друга шлезвіг-гольштейнська війна). З огляду на мету, яку ми ставимо перед собою при написанні цієї статті, ми визначили для себе такі завдання: визначити причини та привід до війни Пруссії та Австрії проти Данії, дослідити конституцію Данії 1863 р.; простежити чи були порушені права громадян Шлезвігу та Гольштейну за цією конституцією; визначити характер проблем, пов’язаних з питанням Шлезвігу та Гольштейну; вивчити наслідки війни для Пруссії та Данії.

Ми вважаємо, що на особливу увагу заслуговують не самі військові дії під час війни 1864 року, натомість, з історичної точки зору, особливо важливими є стратегія й тактика Отто фон Бісмарка у цьому питанні, і заходи, до яких вдавався король Данії Фредерік VII (1808-1863) і король Данії Крістіан ІХ (18181906). Ідеться передусім про прийняття Фредеріком VII нової конституції Данії 1849 року (Danmarks Riges Grundlov) і 1855 року (Helstatsforfatningen (Faellesforfatningen), 2 oktober) та про прийняття Крістіаном ІХ нової конституції 1863 року (Novemberforfatningen).

У вітчизняній та зарубіжній історичній літературі головний акцент робиться на останньому етапі об’єднання Німеччини 1871 року. Але не слід забувати, що саме головним трампліном до початку об’єднання Німеччини під проводом Пруссії, а саме Отто фон Бісмарка, була війна 1864 року, під час


якої герцогства Шлезвіг і Лаунберг відійшли до Пруссії, а Гольштейн – до Австрії (згідно з Гаштейнською конвенцією від 14 серпня 1865 року про розподіл приельбських герцогств) [2].

Бісмарк повністю ідентифікував себе з імперією відповідно до власного перефразування слів Людовика XIV (держава – це я). Цю фразу Бісмарк використав під час бесіди з послом фон Швайніцем: Moi je suis l’Etat (Я – це держава). На думку Швайніца, ця фраза стала вираженням абсолютного злиття егоїзму та патріотизму, жертовності та себелюбства [2].

Проблема Шлезвігу та Гольштейну має глибоке коріння, це питання було завжди складним з точки зору конституційності та династичних зв’язків. Ці два герцогства були пов’язані між собою на різних історичних етапах, і 1460 року знать Шлезвігу та Гольштейну формально надала королю Данії Крістіану І титули герцога Шлезвігу та графа Гольштинського, пізніше король Данії отримав титул герцога Шлезвігу та Гольштейну [4, c. 17].

Герцогства Шлезвіг і Гольштейн повинні були бути назавжди в персональній унії з королем Данії та його законними спадкоємцями.

Але герцогство Шлезвіг було феодальним володінням, підконтрольним Данії (у персональній унії з Данією) від 1460 до 1864 року.

Регіон Шлезвіг охоплює територію близько 30 км на північ і 40 км на південь від кордону між Німеччиною й Данією. Традиційно, значення та важливість регіону полягає в тому, що саме цей регіон є ланкою між Північним і Балтійським морями і надає чудову можливість для перевезення товарів, поєднує торговельний шлях через Росію з торговельними шляхами вздовж Рейну й Атлантичного узбережжя.

Шлезвіг разом з Гольштейном були протягом ХІХ ст. предметом суперечок між Німеччиною й Данією. Із зростанням національного духу в Європі в першій половині ХІХ ст. це


питання вийшло за межі суто локальні, національні, і набуло загальноєвропейського значення.

Після наполеонівських війн Данська корона складалася з 4 частин: Королівство Данії, герцогства Шлезвіг, Гольштейн і Лауенбург. Данське королівство охоплювало територію Ютландії та данські острови. Герцогства Шлезвіг і Гольштейн були підпорядкові владі герцога, який був одночасно королем Данії. Маленьке герцогство Лауенбург, що знаходиться на південний схід від Гольштейну, відійшло до данської корони 1815 року. Це була часткова компенсація Данії за втрату Норвегії на користь Швеції. На територіях Гольштейну та Лауенбургу проживало та проживає нині німецькомовне населення. Населення Шлезвігу було змішане: на півночі, переважно, – данськомовне населення, на півдні – німецькомовне [4, c. 17].

Приводом до війни 1864 року стало прийняття Крістіаном ІХ Конституції у листопаді 1863 року, за якою герцогство Шлезвіг назавжди мало бути закріплене за Данією. Крістіан ІХ чудово розумів, які можуть бути наслідки цього, але він сподівався на підтримку Англії, якщо Пруссія виступить з нотою протесту. Уряди Австрії та Пруссії оцінили прийняття даної конституції як порушення з боку Данії домовленостей, досягнутих між Пруссією та Данією 1952 року. Пруссія й Австрія звернулися до уряду Данії з вимогою скасувати Конституцію від 18 листопада 1863 року, яка, на їхню думку, не мала під собою жодного юридичного підґрунтя. Це був ультиматум. У короля Крістіана ІХ було 48 годин, щоб виконати вимогу [1, c. 539].

Так, Пруссія й Австрія намагалися повернути status qua. Лише при поверненні status qua були можливі будь-які подальші переговори. Це був, по суті, ультиматум, висунутий Данії, адже Пруссія й Австрія, за умови непоступливості Данії, брали на себе обов’язок використати всі можливі засоби, що були в їхньому розпорядженні, і відновити status qua самостійно без


участі Данії та повернути безпеку герцогству Шлезвіг, вилучивши його з незаконного союзу з королівством Данія.

Публікація тексту Нової Конституції Крістіаном ІХ сама по собі стала достатньою підставою і виправданням для Пруссії й Австрії щодо оголошення війни Данії.

16 січня 1864 року Пруссія й Австрія підписали угоду. Стаття, розроблена Австрією, яка мала гарантувати збереження позицій згідно з угодою 1852 року, була замінена через наполягання Бісмарка іншою статтею, у якій ішлося про те, що дві держави (Пруссія й Австрія) будуть приймати рішення та діяти щодо герцогств Шлезвіг і Гольштейн тільки узгоджено, тільки конценсусно [5, c. 744].

Але союз Пруссії й Австрії був необхідний Бісмарку як прикриття його справжніх планів щодо Шлезвігу та Гольштинії, тобто приєднання цих герцогств до Пруссії. Також військовий блок Австрії та Пруссії був досить могутнім і переконливим і міг утримати від наступу і Францію, й Англію.

Ми вже зазначали, що протягом ХІХ ст. було декілька конфліктів між Пруссією та Данією з приводу герцогств Шлезвіг і Гольштейн (так звані шлезвіг-гольштейнські війни).

Перша шлезвіг-гольштейнська війна (дансько-прусська війна) була 1848-1850 рр.

А 1863 року імпульсом для повернення до питання Шлезвігу та Гольштинії стала смерть данського короля Фредеріка VII. Коли королем став наступник Фредеріка VII Крістіан ІХ миттєво постало питання про те, хто буде володарем об’єднаних з Данією Шлезвігу та Гольштейну. Смерть Фредеріка VII призвела, по суті, до початку Другої шлезвіг-гольштейнської війни (дансько-пруссько-австрійської війни).

Треба зазначити, що пряма лінія давньої данської династії обірвалася зі смертю Крістофера ІІІ 1448 року. Герцога Крістіана Ольденбургзького було обрано його наступником. Герцог Крістіан став королем Данії Крістіаном І того ж року [7]. Він належав до однієї з пов’язаних між собою династій і став


засновником королівської династії дому Ольденбург, яка правила до 1863 року, доки не помер Фредерік VII, який не залишив по собі прямих спадкоємців.

Коли король Фредерік VII раптово помер 15 листопада 1863 р., згідно з Лондонським протоколом 1852 року престол наслідував принц Крістіан Глюксборгзький, який став королем Крістіаном ІХ, королем об’єднаної Данської монархії. Разом з Фредеріком VII згасла на данському престолі королівська династія Ольденбургського дому по чоловічій лінії.

Отже, Фредерік VII був останнім нащадком чоловічої лінії, який був одночасно спадкоємцем престолу як у Данії, так і в герцогствах Шлезвіг і Гольштейн.

Крістіан ІХ став першим монархом сучасної данської королівської династії дому Глюксборг (Glucksborg) [7].

Крістіан опинився в складній ситуації. Його було загнано в безвихідь.

З одного боку, на нього тиснули націоналістично налаштовані ліберали в самій Данії та данськомовне населення Шлезвігу, які прагнули підписання нової конституції, а з другого боку, Пруссія й Австрія були категорично проти цього кроку. Наприклад, представник радикально налаштованої позиції «Eider Dane» Монрад беззаперечно підтримував ідею підписання нової Конституції і був готовий до можливої війни, насамперед, тому що він і його колеги сподівалися на підтримку західних держав, які в подальшому так і не надали свою допомогу Данському королівству [4, c. 28].

Данськомовне населення Шлезвігу так само, як і сама Данія, відчували, як зростає могутність сусідніх Пруссії й Австрії, амбіції яких були цілком зрозумілі. І, звичайно, ейдер-данці (данці герцогства Шлезвіг) були занепокоєні тим, що вони можуть опинитись у складі іншої держави і бути відокремленими від їхньої батьківщини. Вони вимагали від Данії юридичного закріплення Шлезвігу за данською короною.


Данські ліберали вимагали від Крістіана ІХ того ж самого. Передусім вони хотіли зберегти принаймні Шлезвіг (з Гольштинією було складніше) у складі Данського королівства, зміцнити кордони Данії та допомогти ейдер-данцям, захистити їх від націоналістично налаштованих німців.

Зі свого боку Гольштинія теж діяла активно.

Ще 1859 року Асамблея Гольштейнських земель відхилила конституційні пропозиції з боку данського уряду. Головна вимога Германського союзу полягала в тому, щоб Шлезвіг не було відірвано від Гольштейну, щоб Шлезвіг так само, як і Гольштейн, входив до Германського союзу.

Германський союз заявив, що Конституція 1855 року означає включення Шлезвігу до королівства Данії і руйнує, таким чином, історичні зв’язки між Шлезвігом і Гольштейном. Отже, питання статусу самого Шлезвігу знову з’явилося на порядку денному на міжнародній арені.

У березні 1860 року Парламент Германського союзу (Diet) у Франкфурті (Франкфуртський союзний сейм) декларував, що жодні закони, ухвалені в Копенгагені, не є чинними для герцогств Гольштейн і Лауенбург без згоди цих герцогств [4, c. 20].

Ситуація до кінця 1864 року стала критичною й досягла свого апогею. Війни було не уникнути. Будь-яка поступка означала б ганебну поразку для обох сторін конфлікту. Жодна зі сторін не бажала програшу.

Для Данії поступка мала б означати втрату без бою Шлезвігу, Гольштинії та Лауенбургу. Це було б для Данії політичним приниженням і означало б її автоматичний перехід у розряд країн третього калібру.

Для Пруссії й Австрії повернення до мирного шляху і визнання прав Данії на свої васальні германські герцогства та графство Лауенбург було б тотожним втраті національного престижу. Отже, війна наближалася.


Можна сказати, що приводом до війни стала негнучка позиція Данії щодо з’ясування питання герцогств Шлезвіг і Гольштейн.

Насправді, Отто фон Бісмарку була вигідна така позиція Данії, тому що це розв’язувало йому руки і він міг розпочати військові дії проти Данії. Пруссія мала постати перед усіма германськими державами в образі визволительки «німецьких братів».

Для Бісмарка така ситуація була надзвичайною можливістю. Його плани були завжди гнучкими. Його союзником у цьому питанні також було німецькомовне населення герцогств. Бісмарк талановито зіграв на національних почуттях мешканців цих територій. Він узяв у свої руки справу національного відродження. І ця спроба виявилася вдалою. Він зробив справу, яку було перервано 1950 року, коли Австрія та Росія (Микола І) завадили національному підйому німців у герцогствах [2].

Прогресивні ліберальні партії з обох сторін, з німецької та данської, були засліплені у чистому вигляді націоналізмом.

Але не лише нова конституція Крістіана ІХ обурила Пруссію й Австрію. Публікація конституції та відмова Данії скасувати її стали лише приводом до війни.

Ще раніше невдоволення Пруссії й Австрії було викликане поступовим заселенням Шлезвігу данцями, які почали обробляти неплодоносні землі герцогства. Земельні наділи роздавали данській аристократії, а німців виселяли за грошову компенсацію з цих територій.

Отже, війна 1864 року все ж розпочалася. Тривалий час Данія очікувала підтримки з боку Англії та Франції. Англія годувала обіцянками Данію, запевняла, що вони ведуть переговори із Францією (Наполеоном ІІІ). Але коли Данія відіслала запит до Франції, у відповіді Наполеона ІІІ була категорична відмова в допомозі [1, c. 540-541].


Після тривалих військових дій і після остаточної масштабної поразки Данії при м. Дюббель 18 квітня 1864 року, 12 травня 1864 року було укладено перемир’я, а 30 жовтня 1865 року – підписано остаточний мир між Данією, з одного боку, Пруссію й Австрією – з другого.

Унаслідок поразки Данії у Другій шлезвіг-гольштейнській війні (війна Пруссії й Австрії проти Данії 1864 р.) герцогства Шлезвіг, Гольштейн і графство Лауенбург залишалися за переможцями (Австрією та Пруссією) у спільній власності.

Окрім територіальних, у Данії були величезні людські втрати. З боку Данії загинуло близько 3000 осіб (враховуючи вбитих і загиблих від ран і хвороб), було поранено майже 4000 осіб. Для порівняння, аналогічні цифри в Пруссії становлять 1400 осіб загиблих, 2,5 тисячі осіб поранених [6, c. 321].

Це був перший серйозний крок на шляху Бісмарка в його прагненні об’єднати Німеччину під проводом Пруссії та розширити кордони нової держави. Але на цьому шляху був головний суперник Пруссії – Австрія [1, c. 541].

Отже, треба було здолати цього суперника. Бісмарку вдалося здолати Австрію у війні 1864-1966 рр. І Шлезвіг-Гольштейн став частиною Прусії до референдуму 1920 року, коли Північний Шлезвіг приєднався до Данії, а Південний Шлезвіг за результатами голосування залишився у складі Німеччини.

Підсумовуючи все вище сказане, можна визначити декілька аспектів проблеми Шлезвігу та Гольштейну:

суто юридичне питання (питання належного спадкоємства);

конституційне питання (правомірність належності герцогств до Данської корони та загалом проблема відносин між Данською короною та герцогствами, взаємини між самими герцогствами та відносини Гольштейну з Германським союзом (German Confederation));


національне питання (давнє протистояння між німцями й данцями, яке посилилося внаслідок загальних тенденцій у Європі в ХІХ ст., а саме внаслідок тенденцій до консолідації націй);

міжнародний характер проблеми (суперницькі амбіції держав Германського союзу, з одного боку, та інтереси європейських держав, з другого боку; насамперед це стосується Великобританії, яка намагалася завадити поширенню німецької могутності на морі на півночі

Європи) [8].

Демократичні революції в Європі та підйом національного духу безперечно змінили Європу, вони призвели до оформлення нових національних держав, до конституційних змін у більшості країн Європи. Так, демократична конституція Данії від 05 червня 1849 року змінила статус монархії з абсолютної на конституційну.

Проте демократичні зміни в Данії призвели до певних геополітичних втрат: герцогства, які були в унії з королівством кілька століть поспіль, опинились у складі зовсім іншої держави – об’єднаної Німеччини. І ситуація, у якій опинилася Данія довела спроможність концепції політичного реалізму, яка сама з’явилася набагато пізніше. Дійсно, Данії не можна було сподіватися стовідсотково на підтримку інших держав у її конфлікті з Пруссією, тому що кожна держава передусім керується власними інтересами, і якщо хочеш досягти високих результатів, треба вміти грати на цих інтересах, як це вдало робив Отто фон Бісмарк. Треба турбуватися про забезпечення власної могутності, а не чекати допомоги. Якщо ж держава сама не володіє достатніми ресурсами, їй необхідні союзники, але щоб віднайти союзника, треба його зацікавити, щоб союзник відчув, що його участь у тому чи іншому конфлікті є вигідною насамперед для нього.

Поразка при м. Дюббель є подією важливою, кульмінаційною не лише в контексті Другої шлезвіг


гольштейнської війни, ця подія стала поворотним моментом у всій історії Данії, адже відтоді Данія назавжди втратила будь-яку надію відновити свої колишні позиції могутньої морської держави на європейській арені і на світовій арені загалом.

Але з часом, битва при м. Дюббель використовувалась обома сторонами, Німеччиною та Данією, для консолідації нації. З німецької точки зору, битва при м. Дюббель (данський варіант – Dybb0l, німецький – Duppel) ретроспективно вважалася першою в трьох серіях війн, які привели до формування 1871 року Німецької імперії. В очах данців – це була справжня жертва солдат Дюббеля, які від самого початку розуміли, що були приречені на поразку. Їхня битва стала легендою, важливою для данців з національної точки зору.

Цікавим є те, що не перемога, а саме поразка стала причиною національної гордості для данців. Можливо, було б розумніше відступити, але відхід військ був би величезним приниженням, а поразка огорнула місто ореолом героїзму. Наступні роки безліч од і пісень складалося на честь видатної битви [3, c. 433].

Література

История дипломатии / [сост. А. Лактионов]. – М. : АСТ : АСТ Москва, 2006. – 943 с.

Хилльгрубер А. Выдающиеся политики: Отто фон Бисмарк, Меттерних [Електронний ресурс] / А. Хилльгрубер – Ростов-на-Дону : Феникс, 1998. – 320 с. – Режим доступу до книги: http://militera. lib. ru/bio/hillgruber/03.html

Mads Daugbjerg. Pacifying War Heritage: Patterns of Cosmopolitan Nationalism at a Danish Battlefield Site / Mads Daugbjerg // International Journal of Heritage Studies. – Vol. 15. – No. 5, September 2009. – Р. 431-446.

Michael Embree. Bismarck’s first war. The campaign of Schleswig and Jutland 1864 / Michael Embree. – Helion & Company Ltd, 2006. – 473 p.


The Oxford Companion to German literature / [Ed. by Henry and Mary Garland]. – New-York. : Oxford University Press, 1997. – 929 s.

Tom Buk-Swienty. Slagtebaenk Dybb0l: 18, april 1864: historie om et slag / Tom Buk-Swienty. – Gyldendal, 2010. – 401 s.

Сайт організації Kongehuset [Електронний ресурс] : Режим доступу до сайту: http://kongehuset. dk/publish. php? dogtag=k_ dkmonarkiet

Classic Encyclopedia [Електронний ресурс] : Режим доступу до сайту : http://www.1911encyclopedia. org/Schleswig-HolsteinQuestion

The author of the article explores the relations between Denmark and Prussia in the context of their rivalry relating the duchies Schleswig and Holstein. The author analyzes the problems associated with the duchies, reveals the reasons, casus belli (motive) and aftermath of the war of 1864. Special attention is focused on the personality of Otto fon Bismarck, on his ambitions pushing him to the war against Denmark. The article tackles the issue of the new Constitution of 1863 issued by the King of Denmark Christian IX. The author focuses on the reasons and the results of the adoption of the Constitution.

Key words: Schleswig, Holstein, Otto fon Bismarck, Christian IX, Frederic VII, Danish-Prussian war, the Danish Constitution of 1863, Hastein convention, Denmark, Prussia, Austria, Frankfurt parliament (Diet), German Union.

Автор статьи исследует отношения Пруссии и Дании в контексте их соперничества из-за герцогств Шлезвиг и Гольштейн; анализирует проблему, связанную с герцогствами; определяет причины, повод и последствия войны 1864 года; особое внимание в статье уделяется личности Отто фон Бисмарка, причинам, которые подтолкнули его к войне против Дании. В статье рассматривается вопрос принятия


конституции Дании 1863 года королем Кристианом ІХ, автор делает акцент на причинах и результатах принятия этого документа.

Ключевые слова: Шлезвиг, Гольштейн, Отто фон Бисмарк, Кристиан ІХ, Фредерик VII, датско-прусская война, датская контитуция 1863 года, Гаштейнская конвенция, Дания, Пруссия, Австрия, Франкфуртский союзный сейм, Германский союз.


ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ТЕРОРИЗМУ

Суббота, Февраль 7th, 2015

С. М. Маделик

викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету

У статті розглянуто витоки тероризму та його еволюція від найдавніших часів до сучасності, від одиничних замахів на керівників держав, урядів до різноманітних терористичних акцій, спрямованих проти широкого кола осіб. Автором проаналізовано вплив глобалізаційних процесів на розвиток та еволюцію тероризму.

Ключові слова: тероризм, терористичний акт, міжнародний тероризм, глобалізація міжнародних відносин.

Загострення боротьби між різними соціальними силами, політичними ідеологами, міжнародними організаціями та розподіл сфер впливу, часте використання терористичних методів стало однією з найголовніших проблем людства. Актуальність теми зумовлена масштабністю ескалації у світі такого явища як міжнародний тероризм.

Метою статті є дослідження та визначення основних проявів еволюції тероризму в процесі набуття ним глобального міжнародного характеру.

Проблема тероризму була і продовжує бути актуальним об’єктом дослідження для багатьох істориків і політологів. Серед літератури, у якій висвітлюється дане питання, є праці як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Зокрема, передісторію й витоки терроризму досліджують О. М. Бардін [1], Раззакова Ф. І. [8]. Проблема тероризму в сучасних міжнародних відносинах, основні світові та регіональні тенденції висвітлені в працях П. Д. Біленчука [3], Г. В.Токаревського [10], Солодовникова С. А. [9].


Тероризм як політичне явище сягає своїм корінням глибокої давнини. За своїм походженням латинський термін «terroro» означає «страх, жах» [1]. Страх – це одне із найглибинніших почуттів людини, що виникає при зустрічі з незвіданим, незрозумілим і загадковим. Унаслідок цього страх почав використовуватися як засіб утримання влади, а терор – особливим засобом політичної боротьби.

Першою терористичною групою в історії людства була чітко організована секта сікаріїв, яка діяла в Палестині в 66 – 73 роках. н. е. Назва цієї секти походить від назви улюбленої зброї бойовиків угруповання, а саме короткого меча (сіки), який легко можна було сховати під одягом.

Тактика діяльності сікаріїв спрямовувалася переважно на дії під час масових заходів. Вони вважали, що якраз натовп є темрявою завдяки своїй щільності, давці і неможливості визначити, хто саме завдав смертельного удару. «Темрява натовпу» була їхнім улюбленим місцем здійснення терористичних актів. Джерела нечисленні і суперечливі, однак, якщо вірити Йосипу Флавію, сікарії застосовували незвичайну тактику: вони атакували противника в денний час, передусім у свята, коли Єрусалим бував заполонений юрбами людей. Улюбленою зброєю сікаріїв був кинджал чи короткий меч (сіка), який вони ховали під одягом. Головними цілями сікаріїв були представники єгипетської і палестинської діаспори, які виступали за налагодження дружніх відносин із Римською імперією. Уже тоді сікарії відрізнялися релігійним фанатизмом. У муках вони вбачали радість, вірили в те, що після повалення ненависного режиму народ звільниться від мук та страждань [9]. Вони підкорялись одному лише Богу, не визнавали над собою ніякої земної влади, відмовлялися бачити у священнослужителях посередників між Всевишнім і простими смертними.

В ХІ ст. на Сході діяли ассасіни, які відокремилися від ісмаїлітів, що з’явилися в ХІ столітті і були розгромлені


монголами в ХІІІ столітті. Ця секта тривалий час приваблювала до себе увагу вчених, оскільки дуже багато елементів їхньої тактики і стратегії нагадують методи сучасних терористів. Тайну секту, чия назва і досі вважається синонімом підступного вбивства, заснував Хасан аль-Саббах, якого історики вважають основоположником ідеології тероризму. Він обґрунтував не тільки ідеологію тероризму, але й створив прототип держави нової формації – терористичну державу, у якій існувала чітка ієрархія підкорення і не було єдиних кордонів, чітко окресленої території [10]. Володіння аль-Саббаха складалися з окремих замків-фортець. Територію його держави не можна було захопити, завоювати або скорити. Його прихильники кочували із фортеці у фортецю, вони вбивали кожного, хто був іншого віросповідання або намагався протистояти їм. Їхній перший ватажок, Гасан Сібаї, швидко зрозумів, що в нього занадто мало людей, щоб успішно боротися відкрито. Проте тривала, уміло продумана кампанія терору, здійснювана добре навченими і дисциплінованими воїнами, може досягнути серйозного політичного ефекту. Асасини діяли під покровом найсуворішої таємності, нерідко переодягаючись іноземцями, серед інших і християнами. Вони не користувалися ні отрутами, ні метальною зброєю. Їхньою зброєю був кинджал, і не лише через його високу надійність, але й тому, що в убивстві вони вбачали щось ритуальне. Сучасні дослідники, описуючи цю секту, відзначають її аскетичну дисципліну. Сектанти вітали мучеництво і смерть в ім’я ідеї і твердо вірили в настання нового світового ладу. В історичній перспективі діяльність секти була запеклою, хоча й приреченою на кінцеву поразку, боротьбою релігійної меншини за право на власний спосіб життя і свободу віросповідання, яку всіма силами прагнули придушити їхні запеклі вороги сельджуки. З Персії асасини чинили набіги на Сирію, убивали префектів, губернаторів, каліфів. 10 жовтня 1092 р. людина Хасана ас-Сабаха вбила самого візира сельджуцького султана – Нізам аль-Мулька [10].


Таємні спільноти давніх терористів були відомі на Далекому Сході. У Китаї таємні общини були засновані наприкінці XVIII ст., коли маньчжури захопили дві третини території Китаю. Спочатку ці общини були засновані як таємні організації для повалення маньчжурських правителів та встановлення династії Мінь на імператорському престолі. Однак з часом вони фактично перетворились на інструмент місцевого самоуправління, взявши на себе адміністративні й судові функції. Тріади неодноразово здійснювали спроби народного повстання, однак маньчжури жорстоко придушували їх. На початку ХХ ст. легальна база існування Тріади поступово була підірвана репресіями маньчжурів, тож Тріади поступово перейшли до використання таких кримінальних методів для забезпечення своєї діяльності, як контрабанда, піратство, вимагання [8].

В Індії та на Далекому Сході також діяли таємні спільноти. Зокрема відомою є секта «душителів», члени якої убивали свої жертви за допомогою шовкового мотузка, вважаючи що такий спосіб убивства водночас є ритуальним жертвоприношенням кровожерній богині Калі.

Епоха феодалізму в Європі асоціюється з численними терористичними акціями. Наприклад, у Франції монах-домініканець Жак Клеман убив Генріха ІІІ Валуа, рояліст Кадудаль намагався підірвати Бонапарта, Наполеон викрадав герцога Енгіенського. Нарешті, як символ жорстокості в історії залишилась Варфоломіївська ніч. У середньовічній Європі обабіч доріг стояли шибениці, виставлялись напоказ відрубані голови учасників народних бунтів або просто невдоволених режимом, активну діяльність провадила свята інквізиція, спостерігалися численні акції терору феодальних власників проти своїх васалів та противників [1].

Потужний поштовх поширенню тероризму дала Велика французька революція, що супроводжувалася кривавою розправою буржуазії, яка прагнула влади над своїми


противниками, а потім братовбивчим терором проти її керівників, зокрема Робесп’єра, який дав початок тій несамовитості, через яку з плахи скотилась і його голова. Саме поняття „терор", на думку деяких фахівців, виникло під час Французької буржуазної революції [8].

Характерною рисою ХІХ ст. є терроризм анархістів і націоналістів. У цей період у Німеччині з’явилася «філософія бомби», автором якої був німецький радикал Карл Гейнцген. Він доводив, що фізична ліквідація сотень, навіть тисяч людей може бути виправдана «вищими інтересами людства», а моральна заборона на вбивства в політичній боротьбі повинна бути спростована. Він вважав, що силі й дисципліні реакційних військ необхідно було протиставити таку зброю, за допомогою якої невелика група людей може створити максимальний хаос. Концепція Гейнцгена отримала закономірний розвиток у теоріях Михайла Бакуніна та Петра Кропоткіна, які висунули доктрину «пропаганди дією». Нині практики, теоретики та дослідники проблеми насильства визнають Гейнцгена основоположником теорії сучасного терроризму [7].

Концепція «філософії бомби» отримала подальший розвиток у «теорії руйнування» Бакуніна. Останній у своїх працях відстоював думку про визнання лише однієї дії – руйнування. Як засіб боротьби, він пропонував отруту, ніж і мотузку. Революціонери, вважав Бакунін, повинні бути глухими до стогонів приречених і не йти на будь-які компроміси [5].

70-ми роками ХІХ ст. анархістами була висунута доктрина «пропаганда дією». Її суть полягала в тому, щоб не словами, а лише терористичними діями можна спонукати маси до тиску на уряд. Така ж думка проходить і в Кропоткіна, коли він визначає анархізм як «постійне порушення за допомогою слова усного і письмового, ножа, гвинтівки й динаміту» [6].

Наприкінці ХІХ століття особлива роль у пропаганді тероризму в Європі і США належала одному з найактивніших і найпослідовніших пропагандистів практичного застосування


терористичних актів – німецькому публіцисту-анархісту Іоганну Мосту, що проповідував «варварські засоби боротьби з варварською системою», вважаючи напад кращою формою захисту, а терористичний акт – кращим засобом пропаганди. Він писав: «Хай живе ненависть! Хай живе помста! У боротьбі проти порядку злодіїв законні всі засоби. Чим вища мета, на яку спрямовано постріл або удар, тим більше його пропагандистський ефект» [5]. Саме Іоганн Мост сформулював принцип «ефект еха», який полягає в тому, що саме по собі вбивство ворогів нації не дорого коштує, головне, щоб теракт знайшов послідовників і викликав нові теракти. Мост був першим, хто запропонував надсилати наміченим жертвам поштові посилки з бомбами, що вибухають у момент розкриття пакунка.

Найяскравіше в ХІХ ст. тероризм проявився в діяльності російських народників. Осередки «Народної волі» були розпорошені всією територією Російської імперії, зокрема і в Україні. У програмі «Народної волі» передбачалося дезорганізувати уряд через терор, насильницькими методами повалити в Росії монархію. У вересні 1879 року революційним трибуналом "Народної волі" був засуджений до смерті імператор Олександр II, якого було вбито 1 березня 1881 року після численних невдалих замахів [5].

Розмах і поширення тероризму в Росії відбувався від 1901 до 1911 року, саме тоді були скоєні гучні терористичні акти проти відомих державних діячів і політиків. Відомо, що у вересні 1918 року Рада Народних Комісарів прийняла постанову про "червоний терор" як надзвичайний захід для захисту молодої радянської держави.

Останнім десятиліттям ХІХ і першим ХХ століття було вчинено чимало замахів на життя провідних політиків Европи й Америки. Так, були вбиті американські президенти Маккінлі та Гарфілд, здійснено кілька невдалих замахів на Бісмарка і німецького кайзера. 1894 року був убитий президент Франції


Карно, а в 1897-му – прем’єр-міністр Іспанії Антоніо Кановас. У 1898 році загинула австро-угорська імператриця Елізабет, а в 1900-му – король Італії Умберто [8]. Але, хоча в багатьох випадках убивцями були анархісти, найчастіше вони діяли з власної ініціативи, не поставивши до відома про свої наміри соратників.

Після завершення Першої світової війни терористична активність на Європейському континенті довго базувалась переважно на праворадикальній націоналістичній ідеології. Вважається, що найактивнішими у цей час були націоналістичні угруповання хорватських та македонських терористів, які боролись проти монархії в Югославії [8].

Варто зауважити, що в зазначений період особливого значення набуває державний терор. Його суть полягає в тому, що правляча еліта проводила політику залякування й придушення внутрішніх політичних противників украй суворими насильницькими засобами, аж до фізичного знищення. Так, у Росії в 20 – 40-х і в Німеччині 30 – 40-х років ХХ століття проводився масовий терор усіх інакомислячих. При цьому в 1940-х роках масовий політичний терор вийшов на міжнародну арену, коли Німеччина почала фізично знищувати єврейську діаспору на окупованих нею територіях.

Після Другої світової війни дії терористів дещо змінилися. Їх витіснили так звані конфлікти малої інтенсивності – війна в Кореї, у В’єтнамі. Терористичні групи стали частиною партизанського руху або армійських підрозділів. Так, наприклад, було з єврейськими терористичними групами, які з початком громадянської війни в Палестині й вторгненням арабських військ увійшли до складу ізраїльської армії.

Але на початку 70-х років ХХ століття тероризм вийшов на світову арену як загальнолюдська катастрофа. Глобалізація призвела до розширення географії терористичних актів, вони почали набувати системного характеру, а терористичні угруповання почали синхронізувати свої дії.


У другій половині ХХ ст. виникло і набуло значного поширення таке явище як міжнародний тероризм.

Міжнародний тероризм – це форма політичної боротьби, яку використовують різні політичні партії, рухи, групи та інші організації, в основі діяльності яких лежить екстремізм і насилля для тиску на суб’єкти міжнародної діяльності з метою досягнення ними політичних цілей [4]. Міжнародні терористи для цього використовують убивства, захоплення заручників, вибухові пристрої тощо. За допомогою актів насильства терористи намагаються привернути увагу органів влади та міжнародної спільноти до досягнення своїх цілей або задоволення інтересів соціальних груп, які вони представляють.

Терористичні акти несуть у собі численні людські жертви, здійснюють психологічний тиск на великі маси людей, призводять до руйнування матеріальних і духовних цінностей, провокують війни, недовіру та ненависть між соціальними і локальними групами.

Терористичні акти з кожним роком стають усе організованішими та жорстокішими, використовуючи новітню техніку, зброю, засоби зв’язку. У різних регіонах світу політичними та націоналістичними радикалами, котрі взяли на озброєння методи терору задля досягнення своїх цілей, організована розгалужена система підпілля, складів зі зброєю та вибухонебезпечними речовинами, спеціальних структур і фінансових засобів. Для прикриття терористичних організацій функціонує система фірм, компаній, банків та фондів [2].

На сучасному етапі простежується еволюція тероризму, що проявляється так:

1. Відбулася трансформація тактики тероризму. Раніше він існував в основному у формі одиничних замахів на керівників держав, урядів і високопоставлених чиновників. Нині ситуація кардинально змінилася. Сучасний тероризм – це вже не розрізнені індивідуальні дії, а серії різноманітних терористичних акцій, спрямованих проти широкого кола осіб та


об’єктів, ретельно підготовлених, які здійснюються кваліфікованими кадрами і добре організованими угрупованнями. При цьому спостерігається різке кількісне зростання терористичних актів із численними жертвами і значними матеріальними збитками, а також об’єднання зусиль окремих екстремістських формувань і кримінальних структур на міжнародному рівні для досягнення своїх політичних цілей.

2. Удосконалилась структура терористичних угруповань і

посилилася конспіративність їхньої діяльності. Терористи

почали здебільшого діяти нечисленними підрозділами,

жорсткішою стала перевірка нових членів. У межах

терористичних організацій практикується спеціалізація

підрозділів за їхнім призначенням: фінансування, розвідка й

контррозвідка, постачання зброї і спеціальних засобів на місце

запланованого терористичного акту, чи виконання

терористичного акту.

Відбулось удосконалення форм і методів терору. Використання терористичними організаціями вкрай жорстких форм і методів боротьби підвищує небезпеку здійснення актів так званого технологічного тероризму. До них, насамперед, належить використання чи загроза застосування ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї, радіоактивних або високотоксичних хімічних, біологічних речовин, а також спроби захоплення екстремістами ядерних та інших промислових об’єктів.

Сучасними терористами взятий курс на використання досягнень науково-технічного прогресу. Розвиток прогресу породжує нові види тероризму, руйнівна сила яких постійно зростає. Так, життя сучасного суспільства залежить від електронних баз даних та інформації, що передається ними. Від цього залежить також оборона, діяльність спецслужб і правоохоронних органів, банківської справи, робота систем життєзабезпечення міст тощо. У зв’язку з цим, життєво важливі сфери діяльності будь-якої держави стали відкритими для


комп’ютерних хакерів. А їхні узгоджені дії можуть не тільки паралізувати всю країну, але й призвести до численних людських жертв. Тому загроза нового виду тероризму – інформаційного або електронного – нині набуває особливого значення.

Зростає тероризм, заснований на релігійній та етнічній ненависті. Сьогодні небезпеку становлять не тільки групи бойовиків, які безпосередньо беруть участь у бойових діях, але й численні загони проповідників ісламу радикального напряму, у зокрема, войовничого, які пройшли навчання в ісламських навчальних закладах Саудівської Аравії, Пакистану, Єгипту і були завербовані ісламістами. Порівняльний аналіз розвитку ситуації на Балканах, Північному Кавказі і в Центральній Азії показує, що саме перед ісламськими проповідниками ставиться мета першими реалізувати розраховані на довготривалу перспективу завдання поширення ідей сепаратизму і релігійного екстремізму в різних регіонах країни.

Відбулося збільшення людських і фінансових джерел міжнародного тероризму.

Відповідно до нової теорії насильства можливе здійснення тероризму за допомогою такої зброї: концептуально-методологічна (впровадження помилкових цінностей для суспільства), хронологічна (створення помилкової концепції причинно-наслідкового зв’язку явищ), фактологічна (демагогія, пропаганда помилкових ідей, залякування за допомогою ЗМІ), економічна (санкції, ембарго, кредити міжнародного валютного фонду, піратство), геноцид (алкоголь, наркотики, хімічні отруйні речовини) і зброя фізичного ураження (убивства, вибухи, підпали, викрадення заручників тощо).

Міжнародний тероризм є геополітичним модусом дестабілізації. Адже для нанесення випереджальних ударів по потенціальних базах тероризму використовується і пряме вторгнення в окремі країни чи регіони збройних сил з подальшою окупацією та зміною керівництва країни. Ці


вторгнення насправді є локальними війнами різної інтенсивності і розмаху.

Отже, у ХХІ ст. тероризм став невід’ємною частиною

політичних та економічних процесів у світі. Він перетворився на

один із провідних чинників сучасних міжнародних відносин.

Прослідкувавши історичний розвиток проявів тероризму від

найдавніших часів до сучасності, яскраво простежується

еволюція та вдосконалення як методів, так форм і структури

терористичних організацій. Сучасний тероризм

характеризується широким розмахом, відсутністю чітко окреслених державних меж, існуванням доволі налагодженої координації міжнародних терористичних центрів та організацій, значною матеріальною підтримкою. Унаслідок глобального поширення медіа та розвитку комунікацій тероризм розвинув здатність формувати міжнародну громадську думку через залякування. Він став анонімнішим, живучішим і стійкішим до боротьби з ним, а терористи – мобільнішими. Тобто, він став не просто наслідком глобалізаційних процесів, а й дуже ефективним засобом для диктату своїх умов і досягнення політичних цілей спільнотами, які є порівняно «слабкими» з огляду на держави та міждержавні організації. Тероризм нині зачіпає інтереси світової спільноти і вимагає колективної співпраці та розробки ефективних засобів для запобігання й протидії тероризму.

Література

Бардін О. Передісторія і генезис тероризму / О. Бардін // Людина і політика. – 2004. – №2. – С.130-144.

Бейлс А. Дж. К. Европейская безопасность после 11 сентября 2001 года. / А. Дж. К. Бейлс // Мировая экономика и международные отношения. – 2003. – №6. – С. 82-87.

Біленчук П. Д. Сучасний тероризм: світові, вітчизняні та регіональні тенденції / П. Д. Біленчук, В. В. Кравчук. – Хмельницький: ХмЦНТЕІ, 2008. – 212 с.


Вакулич. В. Світ перед викликами тероризму: [монографія] / В. Вакулич. – Кіровоград: ВАТ «Кіровоградське видавництво», 2005. – 267 с.

Гушер А. И. Проблема терроризма на рубеже третьего тысячелетия новой эры человечества / А. И. Гушер // Евразийский весник. – 2000. – №3. – С. 13-48.

Кропоткин П. А. Записки революціонера / Петр Алексеевич Кропоткин. – СПб.: Знание, 1906. – 471 с.

Масленников В., Пискун О. Современное состояние терроризма. / В. Масленников, О. Пискун // Честь и закон. -

2001. – № 1. – С. 12-17.

Раззаков Ф. Век террора: хроника покушений / Ф. Раззаков. – М.: Эксмо, 1997. – 564 с.

^лодовников С. А. Терроризм и организованная преступность / С. А. Солодовников. – М.: Закон и право, 2008. – 176 с.

Токаревський Г. В. Міжнародний тероризм: сучасний стан та перспективи протидії / Г. В. Токаревский // Стратегічна панорама. – 2003. – № 1. – С. 85-92.

The article examines the origins of terrorism and its evolution from ancient times to the present, from isolated attempts on heads of governments in various terrorist acts against a wide range of people. The author analyzes the impact of globalization on development and evolution of terrorism.

Keywords: terrorism, terroristic attack, international terrorism, globalization of international relations.

В статье рассмотрены истоки терроризма и его эволюция от древнейших времен до современности, от единичных покушений на глав государств, правительств к различным террористическим акциям, направленным против широкого круга лиц. Автором проанализировано влияние


глобализационных процессов на развитие и эволюцию терроризма.

Ключевые слова: терроризм, террористический акт, международный терроризм, глобализация международных отношений.


УДК 341.36 (489+430) ,,18"

Ч-12

ДО ПИТАННЯ ДЕФІНІЦІЙ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Пятница, Февраль 6th, 2015

Г. Г. Тараненко

аспірантка Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

У статті досліджуються неурядові організації як суспільно-політичний інститут, зокрема, здійснюється аналіз існуючих дефініцій НУО, узагальнюються наявні наукові підходи до даної проблематики, пропонується авторське бачення визначення неурядових організацій.

Ключові слова: неурядова організація (НУО), міжурядова організація (МУО), транснаціональний актор (ТНА), громадська організація, суверенітет.

Серед нових транснаціональних акторів (ТНА), чия діяльність чимдалі більше інтенсифікується на міжнародній арені, фігурують міжурядові організації (МУО), неурядові організації (НУО), транснаціональні корпорації та фізичні особи. Розглядаючи характеристики нових транснаціональних акторів загалом, варто зазначити, що їхньою загальною особливістю є значна гетерогенність: відмінності в місіях, завданнях і способах їх виконання, тривалості існування та рівні політичної впливовості. Для нових ТНА не існує такої характеристики, якою є державний суверенітет для держав і яка б визначала для них певний «спільний знаменник». Хоча, зрештою, навіть це, здавалося б, близьке до аксіоматичного твердження піддається скепсису деякими дослідниками. Так, дослідниця Т. В. Кремень зауважує, що «серед інших ознак держави суверенітет традиційно визначався як головний; часто поняття "держави" і "суверенітету" не розрізнялися – держави наділені суверенітетом, а суверенітет є визначальною ознакою державності. Однак, таку категоріальну нерозривність авторка ставить під сумнів запитанням щодо того, чи є суверенітет


ознакою винятково інституту державності, адже суверенітет властивий і таким інституціям, як ЄС, а також окремим різновидам міжнародних режимів. «Недержавний актор може підривати державну владу і суверенітет, може їх доповнювати, а може частково (через делегування або ж мовчазну згоду) перебирати на себе» [3, c. 8]. Безперечно, одними з найактивніших видів ТНА є неурядові організації. Утім, їхня сутність і впливовість у світовій політиці викликає багато дискусій серед дослідників та експертів, що відповідно позначається на дефініції НУО. Предметом цієї наукової розвідки є неурядові організації як суспільно-політичний інститут. Завданнями ставляться: здійснення аналізу існуючих визначень НУО, узагальнення наявних наукових підходів до даної тематики, пропонування авторського підходу до дефініювання неурядових організацій.

Важливо докладніше розглянути підходи до визначення поняття НУО, насамперед, з огляду на дихотомію «міжурядова організація – неурядова організація». Як і у випадку з дихотомією «державні (традиційні) актори міжнародних відносин – недержавні актори міжнародних відносин», головними критеріями відмінності вважаються ознаки територіальності та державного суверенітету. Недержавних акторів називають «новими акторами» (М. – К. Смутс), «акторами поза суверенітетом» (Дж. Розенау), «транснаціональними силами» (М. Мерль), «транснаціональними організаціями» (Ш. Зоргбіб) і т. д. [14, с. 242]. На думку Дж. Розенау, діяльність міжнародних інститутів МУО обмежена суверенітетом, а дії НУО, навпаки, вільні від таких обмежень. Як стверджує О. М. Сорока, усе-таки, у реальній міжнародній практиці ця відмінність не дотримується. Деякі із міжнародних НУО (наприклад, Міжнародний Комітет Червоного Хреста) досить обережні, коли питання торкається внутрішніх і зовнішніх компетенцій держави і прагнуть дотримуватися пріоритетів, які належать до національного суверенітету. Інші ж (як, наприклад, ЮНІСЕФ, HCR) без вагань порушують суверенітет,


заперечують дії держави, не зупиняються перед вторгненнями у сферу її компетенції [13, c. 42]. До того ж, на думку цитованої дослідниці, багато міжурядових організацій є досить слабкими з точки зору їхнього впливу на систему взаємодії на світовій арені, оскільки мають невеликий бюджет і обмежену сферу дій (наприклад, Організація Об’єднаних Націй з питань індустріального розвитку, яка ледь виживає як міжнародний інститут). Тоді ж великі міжнародні НУО мають значні бюджети, солідну чисельність, величезний престиж і переконливі засоби тиску на міжнародну ситуацію («Грінпіс», WWF, OXFAM та ін.) [13, c. 42].

При цьому зауважимо, що в науковій літературі радянських часів неурядові організації найчастіше називалися «громадськими організаціями» (ця практика подекуди збереглася й дотепер). Напрошується потреба зробити невелику ремарку щодо відповідної термінології радянського і пострадянського періоду. В СРСР термін «міжнародна неурядова організація» (МНУО) щодо міжнародних організацій, які переважно позитивно або нейтрально ставилися до СРСР (наприклад, Всесвітня федерація демократичної молоді) [6, c. 2]. Дослідник Н. Лисенков зазначав, що для подібних організацій, які діяли на національному рівні, першими десятиліттями після революції використовувалося поняття «добровільне товариство». Пізніше в радянському суспільствознавстві з’явилося універсальніше визначення – «громадська організація», що включало в себе ВЛКСМ, профспілки, колгоспи та інші кооперативні організації, добровільні товариства, причому найподібнішими з них до НУО в сучасному розумінні цього терміна була остання категорія – добровільні товариства. До згаданих радянських громадських організацій застосовувався термін НУО (NGO) в практиці ООН, але, із зрозумілих причин, «справжніми» неурядовими організаціями вони не вважались. У 1990-ті роки в Росії термін НУО став вживатися і щодо «внутрішніх», національних


організацій, що призвело до плутанини і появи неадекватних

визначень, як-от: «недержавні некомерційні організації»,

«громадські неурядові організації» тощо [6, c. 2]. Нині в

російській науковій і юридичній літературі їх часто називають

некомерційними організаціями (НКО). У

північноамериканських і західноєвропейських виданнях НУО часто згадуються як «non-profits», «non-profit organizations)) -«організації, що не мають на меті отримання прибутку», «некомерційні організації».

Перевага поняття «неурядова організація», на відміну від «міжнародна громадська організація» або навіть «транснаціональна асоціація», на думку А. Х. Абашідзе і Д. А. Урсіна, у тому, що воно визначає досить конкретну якість (при цьому поняття «транснаціональний» характеризує «діяльність між особами та групами в одній державі та особами і групами в іншій державі») [1, с. 1]). Ми вважаємо таку позицію й аргументацію найобґрунтованішою і пропонуємо надалі послуговуватися терміном «неурядова організація» на відміну від численних інших дефініцій.

За визначенням, наведеним у рішенні Комітету Міністрів Ради Європи «Основоположні принципи статусу неурядових організацій в Європі» (837-ме засідання – 16 квітня 2003), НУО – це, по суті, добровільні самоврядні організації, які внаслідок цього не можуть підпорядковуватись органам державної влади. Терміни, які використовуються для їхнього опису в національному законодавстві, можуть варіюватися: це можуть бути асоціації, доброчинні товариства, спілки, фонди, громадські, некомерційні організації, товариства і трасти. До неурядових організацій не належать структури, які діють за принципом політичних партій. До НУО зараховуються організації, створені окремими особами (фізичними або юридичними) і групами осіб. Вони можуть бути як національними, так і міжнародними за складом і сферою діяльності. Неурядові організації – це зазвичай, хоча й не завжди, організації, засновані на членстві. Основною метою


НУО не є отримання прибутку; прибуток, який отримується ними під час власної діяльності, не розподіляється між членами або засновниками, а використовується для виконання завдань організації. Неурядові організації можуть бути як неформальними організаціями, так і структурами, які мають правосуб’єктність. Для відображення відмінностей у фінансових та інших видах підтримки, яку отримують НУО на додаток до правосуб’єктності, вони можуть користуватися різним статусом відповідно до національного законодавства [9, с. 1].

Як вважають Ю. М. Колосов та В. І. Кузнєцов, поняття «міжнародна неурядова організація» означає «об’єднання національних громадських організацій, спілок, груп та окремих осіб з різних держав, створене з метою сприяння міжнародній співпраці у політичній, економічній, культурній, науково-технічній та інших сферах діяльності людини… Організація, заснована не на основі міжурядової угоди і не передбачає отримання комерційного прибутку» [1, с. 23]. У Європейській конвенції про визнання правосуб’єктності МНУО, прийнятій Радою Європи 24 травня 1986 року, виокремлюються три ознаки МНУО: некомерційна мета діяльності, утворення відповідно до внутрішнього акта якоїсь держави, діяльність принаймні у двох державах [18, с. 2]. На думку І. Б. Малкіної, міжнародна неурядова організація – це створена не на основі міжурядової угоди, а на основі установчих документів, зареєстрованих відповідно до національного законодавства однієї держави, форма об’єднання представників громадськості різних країн світу, що мають єдину внутрішню мету, яка відповідає духові та принципам Статуту ООН і нормам міжнародного права, яка не спирається у своїй діяльності на отримання прибутку і комерційних цілей, і функціонує на території більш ніж двох держав [1, с. 24].

Принагідно також можна помітити, що поняття «міжнародний» визначається дослідниками як таке, що стосується діяльності, яка відбувається у принаймні двох


державах або більше, ніж у двох державах. Згадаємо при цьому і визначення міжнародної організації радянського дослідника Г. І. Морозова, який стверджував, що міжнародна організація здебільшого включає контрагентів з принаймні трьох держав [8, с. 55]. Очевидно, що в найзагальніших рисах ідеться про відмінність між двосторонніми і багатосторонніми міжнародними відносинами. У відомому виданні «Щорічник міжнародних організацій» підкреслюється важливість участі трьох країн на більш-менш рівноправній основі на противагу двостороннім міжнародним структурам, а також тим організаціям, де домінує одна країна. Показниками «міжнародності» є розподіл/представництво членів ради організації, місце проведення зустрічей, ротація секретаріату, джерела фінансування на додаток до членства, а також інша доцільна інформація подібного характеру [22, c. 5]. Редактори використовують інформацію з різних джерел з метою представлення найадекватнішої статичної картини того, що насправді є динамічною ситуацією [22, c. 6].

Утім, на нашу думку, доцільно зайняти позицію розробників конвенції Ради Європи, які вважають достатньою участь двох держав для визначення поняття «міжнародний», адже за законами логіки будь-яка кількість елементів понад 1 вже являє собою групу елементів, у даному випадку – країн, а отже, взаємодія між ними виходить за межі однієї країни і може кваліфікуватися як міжнародна. У деяких випадках для зручності пропонується також виокремити підвиди: «багатостороння неурядова організація» та «двостороння неурядова організація». На підтвердження даної тези можна навести твердження російських дослідників А. Кутейникова, М. Шах і Ю. Григор’євої, які, серед основних видів міжнародних об’єднань, класифікують неурядові об’єднання таким чином: багатосторонні – «НУО, що складаються з вихідців із 3 і більше країн»; двосторонні – «НУО, що складаються з вихідців із 2 країн» [4, c. 2].


У «Щорічнику міжнародних організацій» поняття МНУО конкретизується через визначення їхніх основних ознак: відсутність цілей отримання доходу; визнання принаймні однією державою або наявність консультативного статусу при МУО, отримання фінансових коштів з понад однієї країни [7, с. 166]. Очевидно також, що наведене визначення корелює з підходом Г. І. Морозова та І. Б. Малкіної, згідно з яким мета організації повинна відповідати духові та принципам ООН. Це, безперечно, звужує поняття неурядової організації так само, як і визначення Союзу міжнародних асоціацій, упорядника «Щорічника міжнародних організацій», який висуває до МНУО вимогу наявності консультативного статусу при тій чи іншій міжурядовій організації. Вважаємо, що не варто обмежуватися таким підходом, адже він значно зменшує кількість реальних і чинних організацій і не відповідає сучасним суспільно-політичним реаліям.

Широко вживаним у науковій літературі є підхід, відповідно до якого виокремлюються вузьке і широке тлумачення міжнародних НУО. Згідно з першим тлумаченням до них не належать громадсько-політичні рухи, транснаціональні корпорації (ТНК), а, крім того, організації, утворені й існуючі під егідою держав [14, с. 243]. У найзагальніших рисах цей підхід базується на таких аспектах, як ступінь інституалізації суспільної одиниці. Провідна мета її діяльності – фінансова й ідеологічна незалежність.

Зрозуміло, що чим більшу фінансову спроможність має неурядова організація, тим швидше й ефективніше вона може досягти власних цілей. У фінансуванні НУО велику роль відіграють спонсори й донори, якими нерідко стають уряди. У цьому випадку ми знову-таки аналізуємо ступінь реальної незалежності неурядових організацій від державного керівництва. Органи державної влади надають фінансування неурядовим організаціям різноманітного спектру, починаючи від тих, що займаються суспільними і громадськими


проблемами, до аналітичних і дослідницьких центрів, які пропонують експертні послуги. Так, коли під час президентської кампанії у серпні 2008 року до США наблизився ураган Густав, чинний президент і кандидати в президенти почали займатися пошуком коштів, здебільшого, для НУО «Американський Червоний Хрест». Обама прямо попросив осіб, залучених до цього проекту, надсилати кошти до Червоного Хреста; Дж. МакКейн згадав АЧХ у своїх промовах, а Дж. Буш попросив надсилати кошти до АЧХ та Армії Спасіння [20, c. 1]. Р. Рейган постійно підкреслював ту визначну роль, яку відіграв Фонд «Спадщина» (Heritage Foundation – американський науковий Інститут, який досліджує проблеми міжнародної політики. – Т. Г.) у здійсненні його консервативної революції в економіці – так званій «рейганоміці» – але, найголовніше, у перемозі над «імперією зла» у «холодній війні» [15, с. 47].

До того ж, треба визнати, що деякі з НУО за своєю суттю являються псевдогромадськими організаціями, яким в обмін на політичну підтримку надаються державні ресурси й монопольне право на представництво інтересів тих чи інших верств населення [11, с. 9]. Їх називають GoNGOs (government-organized non-governmental organizations). Очевидно, їхня назва, як і, власне, суть, являє собою оксюморон – «неурядові організації, засновані урядами». Існує ще один подібний термін – GRINGO (Government-Run, Inspired or Initiated NGO), тобто «керована урядом або створена за його ініціативою НУО». «Справжніми» НУО такі організації, природно, не визнаються. З цієї ж причини деякі автори називають такі неурядові організації «тінню держави» [1, с. 24].

Як зазначають юристи-міжнародники, безприбутковий характер діяльності неурядових організацій також має винятки: так, у межах Міжнародної морської організації нерідко бере участь Спілка підприємств у ролі НУО [1, с. 22]. Також, наприклад, Американський інститут підприємництва (American Enterprise Institute for Public Policy Research) – один з найбільших аналітичних центрів США – називається


незалежним недержавним дослідницьким інститутом, але він був заснований за часів Другої світової війни (в 1943 році) за підтримки ділової спільноти США як Американська асоціація підприємництва (American Enterprise Association). Характерно те, що в 1960 році його було перейменовано на Американський інститут підприємництва, що свідчить про зміну статусу та вихід на інший інституційний рівень структурного розвитку. Цей Інститут, зокрема, фінансується й приватними компаніями, такими, як Microsoft, Motorola, American Express, ExxonMobil, Chevron, AT&T, Enron.

Навіть у вужчому законодавчо закріпленому розумінні НУО, їхня роль і вплив у міжнародних взаємодіях постійно зростають. Відповідно характер діяльності, статус і функції неурядових організацій чимдалі важче обмежувати такими критеріями, як некомерційні цілі, відсутність правосуб’єктності та позатериторіальність. Зрозумілою є наявна тенденція до поступового еволюціонування поняття НУО в бік розширення, що стимулюється нинішніми процесами всесвітньої інтеграції. Утім, у будь-якому випадку, важливо, крім окреслення наявних тенденцій розвитку, чітко зафіксувати визначення, що відповідають поточним характеристикам неурядових організацій.

Як зазначалося, існує й ширше розумінням терміна "НУО", відповідно до якого до неурядових організацій належать майже всі недержавні і навіть транснаціональні учасники сучасних міжнародних відносин. Подібне ставлення до цього питання притаманне Дж. Розенау та іншим прибічникам концепцій взаємозалежності й транснаціоналізму. Так, Ш. Зоргбіб вважає, що термін «міжнародна НУО» включає три види організацій чи інститутів. По-перше, це «сили громадської думки» (політичні, релігійні, гуманітарні). Подруге, це «приватна транснаціональна влада»: транснаціональні підприємства (ТНП) і транснаціональний синдикалізм. По-третє, це «асоціації держав-виробників» – організації, які є


міжурядовими за своєю структурою і складом, але транснаціональними за характером діяльності, і які прагнуть затвердити свій економічний вплив у міжнародному суспільстві, наприклад, Міжурядова Рада країн-експортерів міді, Організація країн-експортерів заліза, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) [14, с. 243]. Принагідно зауважимо, що на офіційному веб-сайті ОПЕК вказується, що це міжурядова організація [21, c. 1], а в економічних термінах вона вважається монополістичним об’єднанням – картелем. Очевидно, у випадку третьої категорії організацій можна знову-таки спостерігати певну колізію між чітким розмежуванням урядових і неурядових організацій, адже Ш. Зоргбіб включає асоціації держав до поняття НУО.

Чимало дослідників намагаються включити до розряду неурядових організацій транснаціональні корпорації. П. О. Циганков називає ТНК «специфічними неурядовими організаціями», «які «підточують» національний суверенітет у такій важливій сфері громадських відносин, як економіка» [14, с. 245]. З такою класифікацією можна посперечатися. Безперечно, ТНК є досить потужним новим транснаціональним актором, але навряд чи доцільно зараховувати їх саме до категорії неурядових організацій, насамперед, через причину їхньої орієнтації на отримання прибутку. Утім, у даному контексті варто звернути увагу на таку змішану за складом структуру, як Альянс ГАВІ – глобальне партнерство у галузі охорони здоров’я, яке представляє інтереси приватного і державного секторів задля досягнення цілей, яких одна група не могла б досягти самостійно. Його метою є охорона здоров’я людей, зокрема, рятування життя дітей, завдяки поліпшенню доступу до імунізації в країнах, які розвиваються. Серед партнерів у межах Альянсу – уряди розвинених країн і країн, які розвиваються, ЮНІСЕФ, ВООЗ, Всесвітній банк, Фонд Білла та Мелінди Гейтсів, неурядові організації, виробники вакцин з промислово розвинених країн і країн, які розвиваються, а також органи охорони здоров’я і науково-дослідницькі заклади [19, с. 1] . Як бачимо, ця організація являє собою приклад співпраці


між державами, приватним сектором і НУО, що є надто цікавою для спостереження тенденції глобального суспільно-політичного розвитку.

Варто докладніше розглянути статус такої міжнародної організації, як Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Представники самого Комітету зазначають, що це організація змішаного типу. Базисом для створення МКЧХ був не міжурядовий договір – вона була створена як приватна організація на основі швейцарського Цивільного кодексу в 1863 році з ініціативи підприємця і громадського діяча А. Дюнана, одначе функції та діяльність МКЧХ закріплені мандатом міжнародної спільноти держав. Ці функції також закріплені нормами міжнародного права, а саме – Женевськими конвенціями, які є одними з найширше ратифікованих міжнародних договорів. З цієї причини вважається, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста, як інші міжурядові організації, має міжнародну правосуб’єктність, а її привілеї та імунітети можна порівняти з умовами роботи ООН та її спеціалізованих установ. Окрім того, декілька національних і міжнародних судів прийняли рішення про юридичну недоторканність і свідковий імунітет МКЧХ. Нещодавно Міжнародний кримінальний трибунал з питань Югославії -організація, створена значною мірою з ініціативи НУО, – визначив відмінність між МКЧХ і НУО, посилаючись на її міжнародний правовий мандат і статус, зокрема, право на відмову від надання свідчих показань [10, с. 1].

О. М. Сорока також запропонував послуговуватися ширшим розумінням поняття неурядових організацій, яке включає як традиційні міжнародні НУО, що мають консультативний статус при ООН, так і протестні рухи і навіть терористичні організації. Вона стверджує, що, хоча однією з головних ознак неурядових організацій, "за визначенням", вважається їхня незалежність від державних структур та інтересів, значення цієї ознаки не можна абсолютизувати. У


багатьох аспектах формальна «чистота» цих задекларованих опозиційних утворень часто не підтверджена практикою їхнього функціонування, через те авторка стверджує, що навряд чи виправдано формулювати визначення НУО, переважно ґрунтуючись на їхній незалежності від держави і державної влади. Утім, у такому випадку простежується очевидна суперечність: адже водночас дослідниця висловлює думку, що термін "неурядові організації" повинен бути збережений з двох причин: по-перше, він використовується в документах ООН та інших міжнародних інститутів; по-друге, має широкий обіг у політичній практиці [13, с. 46, 158].

Отже, аналізуючи різні підходи і критерії до визначення неурядової організації, використані у вітчизняній і зарубіжній літературі, можна визначити неурядову організацію як будь-яке об’єднання, утворене не на основі міжурядового договору, яке не передбачає отримання комерційного прибутку та здобуття політичної влади. У випадку визначення міжнародної НУО зазначена дефініція доповнюється критерієм – діяльність принаймні у двох державах.

Спроби включити ТНК, МУО та інші види ТНА до поняття НУО, безперечно, є небезпідставними. З цього приводу Ольга Сорока зазначала, що ширше тлумачення НУО корелює з їхнім сучаснішим розумінням, що відповідає реаліям глобалізації світового розвитку [13, с. 51 ]. Такий погляд можна вважати плідним для дослідження певних аспектів теми, однак при цьому постають проблеми не тільки юридичного, а й термінологічного і категоріального характеру. У зв’язку з цим наведемо дефініцію, яку пропонує К. Арчер, у свою чергу, базуючись на доробках Р. Кеохейна та Дж. Ная: «Коли відносини між більш ніж двома учасниками оформлюються договором у формальну, діючу на постійній основі структуру з метою досягнення спільних цілей, причому один з цих учасників не є представником уряду або міжнародної організації (в авторському контексті передбачається міжурядова організація (МУО). – Т. Г.), тоді засновується


транснаціональна організація (ТНО). На відміну від

міжурядової організації, ТНО повинна мати принаймні одного

недержавного актора серед своїх членів» [16, с. 42]. Отже,

окрім власне НУО, які являють собою класичний приклад

транснаціональної організації, бо всі їхні члени є

недержавними акторами, можна виділити окрему групу

змішаних, або гібридних ТНО. До останньої категорії можна

зарахувати багато утворень, що включаються до поняття НУО

в межах ширшого тлумачення даної дефініції. Зокрема, сюди

можна включити організації, які або мають тісні юридичні

/інституціональні/ фінансові зв’язки з державами (МКЧХ,

Альянс ГАВІ), або з представниками

приватнопідприємницького сектору (Американський інститут підприємництва – American Enterprise Institute). Ми також пропонуємо включити до цієї групи аналітичні центри, що в багатьох випадках користуються державним або приватним фінансуванням і надають послуги органам державної влади або приватним корпораціям, – так звані фабрики думки (Фонд «Спадщина», корпорація «Ренд», Гудзонівський інститут, «Інститут майбутнього», Інститут Манхеттена, Інститут права на працю, Фонд соціального ринку). Пропонуємо дати узагальнюючу назву цій категорії – «комбінована неурядова організація».

Такі визначення є загалом ефективними при поділі неурядових організацій на певні категорії, до того ж, вони враховують проблему трансформації поняття НУО в бік розширення відповідно до суспільно-політичної ситуації сьогодення. Відомо, що політологічні норми і визначення є менш сталими і консервативними, ніж юридичні. Через те логічно обумовлюється потреба подальшого ґрунтовного аналізу не лише еволюції статусу і діяльності неурядових організацій у світовій політиці, а й змін, які відбиваються на деталізації існуючих дефініцій НУО.


Література

Абашидзе А. Х. Неправительственные организации: международно-правовые аспекты / А. Х. Абашидзе, Д. А. Урсин. – М. : Изд-во Российского университета дружбы народов, 2002. – 160 c.

Канцелярук Б. І. Сучасні виміри політики США до України в умовах постбіполярного світу: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук : 23.00.04 / Канцелярук Борис Іванович. – К., 1998. – 423 с.

Кремень Т. В. Трансформація державного суверенітету в умовах глобалізації: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.04 / Т. В. Кремень. – К., 2004. — 18 с.

Кутейников А. Е. Нормативно-правовое регулирование международных отношений в АТР: вклад многосторонних объединений государств [Электронный ресурс] / Кутейников А. Е., Шах М., Григорьева Ю. Г. – Режим доступу: http://www. iriss. ru/attach_download? object_id=0001 50071358&attach_id=000510.

Латынов В. В. Конфликт: протекание, способы разрешения, поведение конфликтующих сторон. Обзор зарубежных исследований по психологии конфликта [Электронный ресурс] / В. В. Латынов // Иностранная психология. – 1993. – Т. 1, № 2. — С. 87-92. – Режим доступа к журн.:

http://evolkov. net/conflict/Latynov. V.conflict. review. html.

Лысенков Н. А. Эволюция отечественного законодательства о НПО [Электронный ресурс] / Лысенков Н. А. – Режим доступу: http://diplomatica. ru/?pl=page&id=80&lng=ru

Международные отношения: теории, конфликты, движения, организации / [под ред. проф. П. А. Цыганкова]. – М.: Альфа-М. ИНФРА-М, 2008.- 320 с.

Морозов Г. И. Международные организации: некоторые вопросы теории / Морозов Г. И. – М.: Мысль, 1974. – 331 с.

Основополагающие принципы статуса неправительственных организаций в Европе и пояснительная записка.


Решение Комитета Министров Совета Европы

[Электронный ресурс] : 837-е заседание. – 16 апреля 2003. -

Страсбург, 2002. – Режим доступу:

http://www. coe. int/t/e/legal_affairs/legal_co-оperation/civil_ society/basic_texts/Principes%20version%20russe. asp

Особый статус МККК [Электронный ресурс] – Режим доступу: http://www. icrc. org/Web/rus/siterus0.nsf/htmlall/65 FJCF? OpenDocument

Пожидаєв Є. О. Міжсекторне партнерство влади та громадських організацій в Україні, Росії та Білорусі [ Електронний ресурс] / Пожидаєв Є. О. – Режим доступу: www. nbuv. gov. ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2009_23/…/P8.pdf.

Современные международные отношения и мировая политика: учебник для студентов, обучающихся по специальности и направлениям "Международные отношения" и "Регионоведение" / [А. В. Торкунов и др.; отв. ред. А. В. Торкунов]. – М.: Просвещение, 2005. – 989, [1] с.

Сорока О. М. Взаємодія неурядових організацій і транснаціональних корпорацій з національною державою в умовах глобалізації: дис. … кандидата політ. наук : 23.00.04 / Сорока Ольга Миколаївна. – К., 2008. – 181 с.

Цыганков П. А. Теория международных отношений / Цыганков П. А. – М.: Гардарики, 2003. – 590 c.

Шевцов А. І. Міжнародні неурядові організації як фактор впливу на ситуацію в Україні / А. І. Шевцов, Г. І. Мерніков // Стратегічна панорама. – 2002. – №4. – С. 45-56.

Archer C. International Organizations / Clive Archer. – London,

NY, 1992. – 205 p.

Conference of International Non-governmental Organisations. Council of Europe [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. coe. org. rs/eng/tdoc_sr/council_of_europe/coe_instit utions/?conid=20.

European Convention on the Recognition of the Legal Personality of International Non-Governmental Organisations [Електронний


ресурс]. – Strasbourg, 1986. – Режим доступу: http://conventions. coe. int/Treaty/Commun/QueVoulezVous. asp?

NT=124&CM=8&DF=27/09/2009&CL=ENG

GAVI Alliance [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. gavialliance. org/resources/3EN_GAVI_Alliance09_ R_web. pdf.

Gustav: Fund Raising and Politics [Електронний ресурс] / Hauser Center for Nonprofit Organizations. – 2008. – Режим доступу: http://hausercenter. org/iha/archives/tag/hurricane-gustav

The Organization of the Petroleum Exporting Countries (OPEC). Brief History [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. opec. org/aboutus/history/history. htm

Yearbook of International Organizations (2005/2006) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. uia. org/statistics/organizations/types-2004.pdf

The article focuses on non-governmental organizations as a social and political entity, and to this end analyzes current definitions of NGO, discusses relevant scientific approaches and offers the author’s view of non-governmental organizations’ definition.

Key words: non-governmental organization (NGO), intergovernmental organization (INGO), transnational actor, civil society organization, sovereignty

В статье исследуются неправительственные организации

как общественно-политический институт, в частности

проводится анализ существующих дефиниций НПО,

обобщаются научные подходы к данной проблематике,

предлагается авторское видение определения

неправительственных организаций.

Ключевые слова: неправительственная организация (НПО), правительственная организация (МПО),


транснациональный актор (ТНА), общественная организация, суверенитет.


ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ КАНАДСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Пятница, Февраль 6th, 2015

Судак

кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного

університету

У статті висвітлено особливості формування та реалізації зовнішньої політики Канадської Федерації. Досліджено вплив низки внутрішніх і зовнішніх чинників на формування зовнішньополітичних засад у Канаді. Визначено основні напрями зовнішньополітичного курсу Канадської Федерації, а саме: взаємини зі Сполученими Штатами Америки, європейський та азійський напрями.

Ключові слова: Канадська Федерація, Сполучені Штати Америки, Європа, зовнішня політика, відносини.

Основоположним принципом канадської зовнішньої політики є гарантування спільної безпеки через створення умов толерантності й співіснування множинності культур і суспільств, тобто в концепції зовнішньої політики Канадської Федерації ХХІ століття наголошується на соціально-гуманітарних чинниках міжнародної безпеки, які значною мірою обумовлюються національною політичною культурою. Найактуальнішим і найцікавішим видається приклад зовнішньої політики Канади, який, з урахуванням специфіки геополітичних, економічних і культурних особливостей, може стати надзвичайно корисним уроком для України.

Метою дослідження є аналіз низки внутрішніх і зовнішніх чинників на формування зовнішньополітичних засад у Канаді. Для реалізації мети дослідження визначені такі наукові завдання: проаналізувати особливості формування та реалізації зовнішньої політики Канадської Федерації; розкрити характер


взаємин і простежити зміни у відносинах між Сполученими Штатами Америки, Європою, Азіатсько-Тихоокеанським регіоном, Російською Федерацією та Україною, з одного боку, і Канадою – з другого. Окремі аспекти дослідження знайшли своє відображення у працях радянських дослідників В. Є. Шило, Н. Ю. Козлової; сучасних російських науковців С. Ю. Данилова, А. А. Мелкумова та українського дослідника С. Кононенка. Заслуговують на увагу дослідження канадських науковців Дж. Стівенсона, К. Носсела й М. Такера, які виокремлюють певні аспекти діяльності канадської держави на зовнішньополітичній арені.

Зовнішня політика Канадської Федерації формується та реалізується під впливом низки зовнішніх і внутрішніх факторів. По-перше, це географічне положення Канади. Вона з трьох боків відмежована від решти світу океанами – Атлантичним, Тихим і Північно-Льодовитим, а з четвертого – має кордон з найсильнішою країною світу – Сполученими Штатами Америки. Океани слугують Канаді надійним захистом від іноземного вторгнення, від воєнної небезпеки загалом, а США завжди були, є і, мабуть, будуть самим дієвим фактором, який впливає на життя канадців.

Що стосується внутрішньополітичних чинників та особливостей зовнішньої політики Канади, слід зазначити, що значний вплив на ситуацію в країні справляли взаємини двох найбільших етнічних груп – англоканадців і франкоканадців. Для проведення зовнішньополітичного курсу необхідно було забезпечити схвалення основних його положень обома групами, а насправді – франкоканадцями, оскільки канадський уряд завжди підтримував інтереси англоканадців.

Своєрідність структури канадської держави була багато в чому обумовлена наявністю франкомовного Квебеку, що був об’єднаний з англоканадськими провінціями. Взаємні соціально-економічні й політичні поступки англоканадців і франкоканадців, що стали передумовою утворення домініону


Канада, були важливим чинником у відносинах між центральним і провінційними урядами в Канаді. Крім того, саме позиція Квебеку, що полягала в прагненні провінції не допустити втручання центрального уряду в справи, які належали до виняткової компетенції провінції, сприяла посиленню регіоналізму в інших провінціях. І якщо провінції англомовної Канади тривалий час майже байдуже ставились до «вторгнень» федерального центру у сферу провінційної компетенції, то Квебек від самого початку утворення домініону Канада наполегливо відстоював свої конституційні права і повноваження від посягань центру.

Квебек став першою провінцією, яка з дня заснування домініону Канада піддала критиці політику централізації влади і почала вимагати реформування Конституції. Квебекці схильні розглядати Канаду як політичний союз, що забезпечує співіснування двох культурних спільнот, які відрізняються не тільки мовою, але й етнічним походженням. Постійне приниження прав франкоканадської культури та мови стало рушійною силою процесів децентралізації Канади.

Багатоетнічний склад населення і колоніальне минуле країни – наступні характерні риси розвитку Канади. Маючи нечисельне населення і велику територію, Канада не в змозі ані освоїти її, ані підтримувати свою безпеку самостійно. Проблема освоєння територій і ресурсів розв’язується канадцями через проведення відповідної інвестиційної та імміграційної політики, а підтримувати свою безпеку Канада прагне завдяки об’єднанню зусиль з іншими державами, вступає до таких союзів і міжнародних організацій, як НАТО, ООН, ОБСЕ, ОАД. Прихильність до багатосторонніх підходів у розв’язанні міжнародних проблем і конфліктів, несприйняття в цій сфері односторонніх дій будь-якої держави, включаючи, зазвичай, і США, ще одна риса канадської зовнішньої політики [3, c. 56].

На формування зовнішньої політики Канадської Федерації впливають її основні політичні партії. Досі при владі на


федеральному рівні перебували, змінюючи одна одну, дві найстаріші партії країни – Ліберальна й Консервативна. У цілому можна стверджувати, що вони проводили єдину зовнішню політику. Разом з тим, були й винятки, один з них мав принципове значення. Ідеться про відносини зі Сполученими Штатами.

Консерватори, які на момент утворення Домініону Канада в 1867 р., були пробританською партією, до середини 1980-х років перетворилися на прихильників всеохоплюючого економічного партнерства зі Сполученими Штатами й уклали з ними угоду про вільну торгівлю (1988 р.). Ліберали, навпаки, до другої половини 1960-х років виступали за зближення зі США, насамперед у економічній і воєнній сферах, а потім почали проводити політику «третьої альтернативи», тобто стримування й уповільнення зростання впливу США на економіку та політику Канади. Зокрема, вони категорично виступали проти підписання угоди про вільної торгівлі зі США [1, c. 89].

У світовій спільноті Канадська Федерація користується репутацією прихильника політичних методів розв’язання суперечок і конфліктів між державами, а її дипломати враховують інтереси всіх сторін конфлікту. Сама Канада як держава виникла, на відміну від Сполучених Штатів, не внаслідок революції чи війни, а мирним еволюційним шляхом, унаслідок переговорів з Лондоном чотирьох колоній Великої Британії в Північній Америці, що було наслідком їхньої домовленості та взаємних компромісів. Подальший розвиток канадської державності відбувався також еволюційним шляхом, що пояснює традицію Канади розв’язувати складні внутрішньополітичні конфлікти через переговори.

Однією з основних рис політичної культури Канади, що відрізняє її від Сполучених Штатів, є міцний вплив британських традицій, а саме: відданість громадян закону. У зовнішній політиці це проявляється в прагненні Канадської Федерації домагатися розроблення та введення чітких рис міжнародних


правил політичної та торговельно-економічної взаємодії, обов’язкових для всіх держав. У поєднанні з наявністю двох офіційних державних мов – англійської та французької – ця особливість привела до унікального наслідку, дозволивши Канаді стати засновником і активним членом майже всіх важливих міжнародних і багатьох регіональних організацій, а саме: ООН, ЮНЕСКО, МВФ (Міжнародний валютний фонд), ВТО (Всесвітня торговельна організація), ОБСЄ (Організація з безпеки та співробітництва в Європі), ЄБРР (Європейський банк реконструкції та розвитку), ОАД (Організація американських держав) та інші.

У сучасному постбіполярному світі зовнішній політиці притаманна глобальна відкритість, коли зовнішньополітичні цінності й пріоритети окремої країни втрачають вузько національне і фахово-спеціалізоване звучання, постаючи частиною міжнародної політичної культури та глобального політичного іміджу цієї держави. Саме тому в сучасній світовій політиці поширеною є практика декларування власних зовнішньополітичних принципів. Так, основні завдання зовнішньої політики Канадської Федерації сформульовані в урядовій заяві «Канада у світі», що була опублікована 1995 року, досить лаконічно: сприяння процвітанню та зайнятості населення, захист безпеки в межах міжнародної стабільності й поширення канадських цінностей і культури. Посадовці МЗС мали на увазі, що дипломатія Канади повинна слугувати утвердженню безпеки країни (і всього світу); сприяти добробуту національного (і міжнародного) суспільства; ґрунтуватися на гуманних цінностях канадського соціуму, пропагувати та поширювати їх у світі [6, p. 86-87].

Зовнішня політика Канади не має давніх традицій. Формально Канада отримала право на самостійне ведення зовнішньої політики лише 11 грудня 1931 року, коли було підписано Вестмінстерський статут, що був прийнятий парламентом Великої Британії. Цим статутом було змінено


формальний статус Канади з британської колонії на незалежну Канадську Федерацію, яка мала змогу будувати власні зовнішньополітичні та дипломатичні відносини з іншими країнами, хоча до 1982 р. Канада так і не отримала право вносити зміни до власної Конституції. До цього зовнішньополітична діяльність здійснювалася через Лондон. У дійсності активно й самостійно зовнішню політику Канада почала проводити тільки після закінчення Другої світової війни, яка продемонструвала небезпеку передвоєнної політики ізоляціонізму [5, c. 63].

Варто зазначити, що на момент утворення Домініону в 1867 році Канада не мала можливості мати власні зовнішні відносини з іншими країнами без участі та згоди Великої Британії, не мала права укладати та підписувати міжнародні угоди, вносити зміни до власної Конституції і навіть будь-який внутрішній законопроект міг бути відмінений урядом Британії. Але до початку XX століття канадці не дуже переймалися цими питаннями і майже ніхто не пропонував змінити ситуацію, що склалась. Крім того, майже не було втручання Британії у внутрішні справи Канади. Багато канадців, передусім у Квебеку, вважали, що часткова автономія під протекторатом Британії краще, ніж поглинання Сполученими Штатами.

Серед основних напрямків канадської зовнішньої політики перше місце посідають відносини зі Сполученими Штатами Америки завдяки посиленню постійного впливу США на економіку, політику й культуру Канади. Усе більше канадців виявляло невдоволення таким розвитком подій. Відображенням цього невдоволення стала перемога на парламентських виборах 1968 року Ліберальної партії на чолі з П. Трюдо. Саме уряд П. Трюдо почав проводити політику обмеження притоку американських інвестицій в економіку країни. Окрім того, П. Трюдо неодноразово виступав з критикою поведінки США на світовій арені, його зовнішньополітичні кроки не рідко йшли в розріз з курсом Білого дому.


Ситуація змінилася після приходу до влади 1984 року Консервативної партії на чолі з Б. Малруні. Консерватори не тільки відмінили всі заходи лібералів, направлені на збереження певного ступеня контролю за процесом канадо-американської інтеграції, але й всупереч своїм передвиборним заявам, пішли на підписання в 1988 році двосторонньої угоди щодо вільної торгівлі зі США. 1993 року вони пішли ще далі, підписавши тристоронню північноамериканську угоду щодо вільної торгівлі зі США і Мексикою (НАФТА). Прямим результатом угод 1988 та 1993 років стало прискорення канадо-американської інтеграції. Швидше почав зростати обсяг взаємної торгівлі, що виявилось міцним чинником успішного розвитку економіки Канади останніми роками. При цьому режим вільної торгівлі є серйозним кроком, що обмежує можливості Оттави захищати інтереси канадських виробників. Участь Канади у зовнішній коаліції на чолі зі США проти Іраку в 1998 році також можна розглядати як наслідок кабальної економічної залежності канадців від свого могутнього сусіда. В умовах зникнення «радянської загрози» Канада і Європа перестали відчувати потребу один в одному для забезпечення власної воєнної безпеки. Виведення на початку 90-х років ХХ ст. канадського контингенту зі складу сил НАТО в Європі позбавило Оттаву найдієвішого чинника впливу в середині альянсу, який через це не може відігравати для Канади колишню роль противаги США у сфері двосторонніх оборонних відносин [10, p. 132-134].

Стан взаємин із США не тільки визначає економічний добробут Канади та ступінь свободи у проведенні нею самостійної зовнішньої політики, від поведінки США багато в чому залежить існування Канади як держави. Досі Вашингтон підтримував канадські політичні кола в їхньому прагненні протистояти квебекському сепаратизму, рух, який загрожує єдності Канадської Федерації.

Іншу потенційну небезпеку єдності Канади становлять прямі наслідки економічної інтеграції із США. Канадо


американські інтеграційні зв’язки, що діють у напрямку з півночі на південь, розривають зв’язок внутрішнього ринку Канади, який діє із заходу на схід і був економічною основою держави від моменту її утворення в 1867 році.

Прискорення та поглиблення економічної інтеграції Канади і США все наполегливіше ставить питання про перспективу їхньої політичної інтеграції, тобто про можливість поглинання Канади Сполученими Штатами, але в найближчому майбутньому такий розвиток подій є малоймовірним. У правлячих колах США не простежується помітного бажання отримати разом з багатими природними ресурсами Канади, які здебільшого і так контролюються американськими корпораціями, проблему провінції Квебек.

Другим основним напрямком зовнішньої політики Канади є відносини з Європою, з якою більшість канадців пов’язують давні історичні, політичні, економічні, мовні та культурні зв’язки. Європа залишається для Канади важливим економічним партнером. Підписавши договір про свободу вільної торгівлі із США, а потім із США й Мексикою, канадський уряд консерваторів поновив спроби своїх попередників підняти на новий рівень розвиток торговельно-економічних зв’язків Канади з Європою. Але європейців поглинали проблеми регулювання своїх власних інтеграційних процесів, а, при наявності НАФТА, розглядали Канаду як частину єдиного північно-американського торговельно-економічного блоку, і тому вважали, що домовлятися слід насамперед з його провідним складником, тобто зі США. Канадцям, яким загрожувало опинитися поза економічною віссю Вашингтон-Брюсель, нелегко вдалося влитись в їхній переговорний процес і підписати в 1990 році з Європейським Союзом Трансатлантичну Декларацію про економічне співробітництво, яка так і залишилася лише декларацією [6, p. 124-126].

Завершення «холодної війни» змусило Канаду провести вслід за США переоцінку пріоритетів своєї політики в Європі і,


відкинувши хвилювання щодо європейської безпеки на другий план, досягти домовленості з Європейським Союзом щодо економічних відносин за нових умов. Тим паче, це було необхідно через те, що в Канаді постійно виникали конфлікти щодо введеняя європейськими партнерами різного виду обмежень і заборон на експорт канадських товарів.

США в 1995 році підписали з Європейським Союзом План дій щодо розвитку всебічного співробітництва. Що стосується Канади, то лише в 1996 році були підписані Спільна політична декларація щодо відносин Канади і Європейського Союзу і канадоєвропейський План спільних дій. Але й після того Оттаві доводилося займатися не стільки реалізацією плану, скільки пом’якшенням таких наслідків подальшої інтеграції в Європі, як введення євро та розширення самого Союзу. Одночасно Оттава наполегливо, але без помітного успіху, агітувала за створення американо-європейської північноатлантичної зони вільної торгівлі.

Відносини з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) – третій основний напрямок зовнішньої політики Канади, що став таким порівняно недавно. До кінця 1960-х років цей регіон користувався особливою увагою канадських політиків лише в періоди виникнення загрози міжнародної безпеки. Після початку війни в Кореї уряд Канади у відповідь на наполегливе прохання адміністрації Г. Трумена направив на підтримку американських військ судно канадського ВМФ, воєнно-транспортну авіацію та наземну бригаду, що стало формою прямої участі Канади в проведенні Сполученими Штатами політики протистояння міжнародному комунізму після Другої світової війни. Разом з тим, неодноразові спроби Вашингтона домогтися від Оттави хоча б символічної воєнної підтримки американської агресії проти В’єтнаму успіхів не мали. Крім того, у Канаді знайшли захист десятки тисяч молодих американців, які не хотіли брати участь у цій авантюрі. Після


закінчення війни Канада прийняла понад 150 тисяч біженців з Південного В’єтнаму [8, p. 85-87].

Уряд П. Трюдо намагався створити противагу впливу США не тільки в Європі, але й в АТР. Першим кроком у цьому напрямку було рішення політичного характеру – визнання 1970 року Китайської Народної Республіки всупереч негативному ставленню з боку Вашингтона. При цьому канадці не приховували, що розраховують на економічні вигоди своєї появи на великому китайському ринку раніше американців. Культурна революція 1960-х років зірвала розрахунки на швидке зростання канадського експорту в Китаї.

З економічного боку головним об’єктом уваги канадців в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні була і залишається Японія. Обсяги торгівлі з нею швидко зростали і вже в 1973 році Японія стала другим торговельним партнером Канади, витіснивши з цього місця Велику Британію. Укріплення торговельно-економічних взаємин з АТР є важливим для економічного добробуту Канади. Оттава прагнула брати участь у всіх важливих регіональних організаціях – АСЕАН, АТЕС. Досягнення такої мети полегшувалось тим, що в Канади було схоже з багатьма країнами регіону колоніальне минуле. Канада використовувала для обговорення проблем АТР щорічні наради в межах АСЕАН і так звані діалоги партнерів АСЕАН, намагаючись включити до порядку денного питання регіональної безпеки. Ці зусилля призвели до створення в 1994 році консультативного Регіонального форуму АСЕАН, де Канада, як і в інших регіональних організаціях такого виду, виступає за багатосторонні підходи до запобігання й усунення реальних і потенційних загроз в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні [6, p. 94-95].

Відносини з країнами Латинської Америки є важливим напрямом зовнішньої політики Канади. До підписання в 1993 році НАФТА, Канада не виявляла помітної активності в цьому регіоні. Її головні історичні та воєнно-політичні інтереси були в


США і Європі. Не бажаючи пов’язувати себе формальними зобов’язаннями члена великого регіонального об’днання західної півкулі, а саме Організації Американських держав, де перевагу мають США, Канада обмежилася статусом постійного спостерігача.

Щодо російсько-канадських відносин, то міждержавні відносини між Російською Федерацією були встановлені 25 грудня 1991 року, коли уряд Канади визнав Росію як суверенну державу. Разом з тим, Канада надавала підтримку поцесу демократичних перетворень у Росії, виступаючи за сприяння цьому процесу з боку Заходу, зокрема, завдяки прийняттю Росії до таких міжнародних організацій та об’єднань, як Всесвітня торговельна організація, Велика сімка, багатосторонні структури АТР. Росія та Канада успішно співпрацюють на міжнародній арені, насамперед з питань, де їхні позиції й погляди збігаються.

Обидві країни є прихильниками підходу до світових проблем сучасності на багатосторонній основі, виступають за реформу ООН, у них близькі позиції з проблеми нерозповсюдження ядерної зброї, із забезпечення європейської безпеки в ХХІ столітті, з підвищення ефективності міжнародних операцій з підтримки миру. Але основною проблемою російсько-канадських відносин є незаповненість їх у цілому задовільною політичною й договірно-правовою базою.

Враховуючи активність і авторитет Канади у міжнародних організаціях, можна відзначити перспективні сфери співробітництва України з цією державою. Україна і Канада можуть активно співпрацювати в межах міжнародних організацій. Передусім це стосується ОБСЄ та врегулювання міжнародних конфліктів, насамперед при проведенні операцій з підтримки миру. Україна, прагнучи до глибшої інтеграції зі світовою спільнотою, повинна частіше звертатися до Канади як посередника. Канадська дипломатія може виступати з’єднувальною ланкою між Україною і державами «великої


сімки», сприяти залагодженню українсько-російських суперечностей, зблизити Україну з країнами НАТО, скласти протекцію Україні в міжнародних фінансових установах [2, c.

76].

Отже, декларування та реалізація Канадською Федерацією базових принципів власного зовнішньополітичного світогляду у своїй зовнішньополітичній практиці призвели до формування позитивного (дружньо-миролюбного) іміджу цієї держави і всього суспільства в очах світової громадськості. Канадські політики і дипломати сформували певний ідеальний образ світової спільноти, який, на їхній погляд, найбільше відповідає канадським інтересам, і засобами дипломатії поширюється на решту світу. Роль Канади в міжнародних відносинах зводиться до бачення канадцями своєї держави в ролі "чесного гравця", який прагматичними, але водночас гуманними методами сприяє розв’язанню світових проблем.

Література

Данилов С. Ю. Канадский вариант федерализма : опыт и перспективы / С. Ю. Данилов // Федерализм: теория и история развития (сравнительно-правовой анализ) / [под ред. М. Н. Марченко]. – М. : Наука, 2000. – 179 c.

Кононенко С. Зовнішньополітичний досвід Канади й Україна / С. Кононенко // Дослідження світової політики. – К. : ІСЕМВ НАН України, 1998. – С.74-85.

Мелкумов А. А. Канадский федерализм: теория и практика / А. А. Мелкумов. – М. : Экономика, 1998. – 158 c.

Спільна декларація про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Канадою від 27 січня 1992 року // Політика i час. – №2. -1992. – С. 69-71.

Шило В. Е. Канадский федерализм и международные отношения / Вячеслав Евгеньевич Шило ; [отв. ред. С. Ф. Молочков] ; АН СССР, Ин-т Соединенных Штатов Америки и Канады. – М. : Наука, 1985. – 192 с.


A Dialogue of Foreign Policy: Report to Canadians. Department of Foreign Affairs and International Trade. – Canada: McGraw-Hill Ryerson Limited, 2003.

Nossal K. The Politics of Canadian Foreign Policy / K. Nossal. – Ontario : Prentice-Hall Canada Inc., 1985. – 127 р.

Tucker M. Canadian Foreign Policy: Contemporary Issues and Themes / M. Tucker. – Canada : McGraw-Hill Ryerson Limited, 1980. – 227 р.

The distribution of powers betweens the federal and provincial governments / [edit. by G. Stevenson]. – [2-nd edn.]. – Ottawa : Univ. of Ottawa Press, 1995. – 241 p.

Stevenson G. Unfulfilled Union: Canadian federalism and national unity / G. Stevenson. – [2-nd edn.]. – Toronto : McGill-Queen’ s University Press, 2004. – 336 p.

The article highlights the features of forming and implementation of the foreign policy of the Canadian Federation. The influence of several internal and external factors on the formation of the principles of foreign policy in Canada is shown. The basic directions of the foreign policy of the Canadian Federation such as relationships with the United States, European and British destinations are determined.

Keywords: Canadian Federation, USA, Europe, foreign policy, relations.

В статье освещаются особенности формирования и реализации внешней политики Канадской Федерации. Исследовано влияние ряда внутренних и внешних факторов на формирование принципов внешней политики Канады. Определены основные направления внешнеполитического курса Канадской Федерации, а именно: отношения с Соединенными Штатами Америки, европейское и азиатское направления.

Ключевые слова: Канадская Федерация, Соединенные Штаты Америки, Европа, внешняя политика, отношения.


УДК 327.7+341.215.2

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ СУЧАСНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ В УКРАЇНІ

Четверг, Февраль 5th, 2015

С. В. Сініченко

заступник директора Інституту міжнародних відносин доцент кафедри міжнародної інформації та інформатики Київського міжнародного університету

У даній статті розглядаються деякі напрямки використання інформаційних технологій у сучасній історичній науці та безпосередньо питання використання новітніх інформаційних технологій в історіографічних і бібліографічних дослідженнях в Україні.

Розглядаються практичні здобутки використання інформаційних технологій в історії, а також перспективи розвитку шляхів подальшого використання інформаційних технологій в історичних дослідженнях.

Ключові слова: інформаційні технології, цифрова спадщина, історичні дослідження, історіографічні дослідження.

На сучасному етапі розвитку людства проблема використання сучасних інформаційних технологій є надзвичайно важливою для нашої країни, зокрема, і в такій делікатній сфері, як історія.

Невідворотна та нестримна глобалізація світу вимагає руху в ногу з часом, і в цьому сенсі необхідно чітко розуміти головні завдання, що постають перед нами в царині історичних досліджень, особливо тих, що безпосередньо пов’язані з новітніми інформаційними технологіями [4]. Саме в цьому є актуальність зазначених нами питань.

Проте існує ціла низка проблемних питань, що доводять недостатність знань учених-істориків у використанні інформаційних технологій у царині історичних досліджень.


Відповідно до цього ми можемо визначити мету написання цієї статті, як окреслення головних напрямків використання інформаційних технологій у сучасній історичній науці та безпосередньо в історіографічних і бібліографічних дослідженнях в Україні, а також визначенні перспектив розвитку шляхів подальшого використання інформаційних технологій в історичних дослідженнях загалом.

Предметом даного дослідження виступає сфера використання новітніх інформаційних технологій в історичній науці загалом і їхній безпосередній інструментарій, а безпосередніми суб ‘єктами визначаються історики-дослідники й організації.

Європейські дослідники, здійснюючи свою діяльність, мають змогу спиратись на чинну шосту рамкову програму – Frame Programme 6, що була створена для формування Єдиного європейського наукового простору, розвитку науки, підвищення її конкурентоздатності, інноваційної активності,

здійснення інтеграції європейської науки на всіх рівнях -локальному, регіональному, національному та міжнародному.

Одним з її пріоритетних напрямків є програма „Розвиток інформаційних технологій в інтересах суспільства" (1ST). Цифрована культурна спадщина — один із напрямків дослідження в межах 1ST, яка передбачає доручення інформаційних і телекомунікаційних технологій у всі аспекти життя громадян Європи і є частиною великої програми Електронної Європи (eEurope).

Ресурси культурної спадщини, які зберігають бібліотеки, музеї й архіви, мають виняткове значення, фундаментальну цінність для сьогодення і майбутнього Європи як унікальна база знань і основа для досліджень. Серед завдань eEurope є й досягнення найбільшої ефективності інформаційних сервісів, багато уваги приділяється проектам розвитку електронних бібліотек Європи, новими моделями доступу до цифрових ресурсів (від рукописів до відеофільмів), за допомогою яких


широкі кола користувачів можуть працювати в режимі швидкого доступу до ресурсів (проекти COINE, DIGICULT, INFOBANK та інші).

При вивченні цього напрямку особливого значення надається взаємодії дослідника (користувача) і закладу, який надає послуги, тобто інтерактивності. Серед інновацій:

використання WAP-технологій, GPS, GPRS бібліотеками, музеями, архівами для надання мобільних інформаційних послуг;

розробка нових засобів відображення і збереження сучасного та історичного культурного надбання завдяки використанню передових технологій (віртуальна реальність, тривимірна візуалізація);

програми віртуальної реконструкції.

Говорячи про нашу країну, потрібно зазначити, що питання інформатизації та широкого використання інформаційних технологій неодноразово порушувалося на найвищому рівні, як державному, так і науковому [5].

Ще в 1997 році Президія Національної академії наук України прийняла постанову «Про інформатизацію соціогуманітарних досліджень» [11]. У ній ішлося про те, що розвиток соціогуманітарних досліджень, які є основою теоретичного обґрунтування процесів державотворення та формування громадянського суспільства, утвердження політичної і правової культури, духовного відродження суспільства, піднесення рівня народної освіти, розвитку міжнародного співробітництва України, вимагає їхнього сучасного інформаційного забезпечення, органічного включення вітчизняних наукових центрів до світової науково-інформаційної мережі, упровадження в практику новітніх інформаційних технологій.

Також зазначалось, що всі установи відділень економіки; історії, філософії та права; літератури, мови та мистецтвознавства НАН України нагромадили значний досвід


як використання традиційних форм надання наукової інформації (універсальна та галузева бібліографія, реферативні збірники, укладання словників, енциклопедій і тематичних довідників, історіографічних праць та інших видань), так і інформатизації із застосуванням електронних носіїв (комп’ютерні бази даних, лексикографічні системи, поширення інформації через мережу Інтернет тощо), а також відзначалися певні недоліки, які, на жаль, не усунуті й донині [11].

Наприклад, на відміну від провідних країн світу, які витрачають величезні кошти на створення безкоштовних електронних ресурсів (як приклад, проект Європейського Союзу Europeana), Національна бібліотека України ім. В. Вернадського може похвалитися наявністю на офіційному сайті лише каталогу фондів і реферативної бази даних. Доступ до повноцінних цифрових текстів є лише теорією, адже цифрування бібліотечних фондів коштує в межах 10 млн. €, що в сучасних українських реаліях є значною сумою для бюджетної організації.

Ще одним важливим документом є рішення комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти «Про забезпечення розвитку вітчизняної науки», де йшлося про важливі заходи щодо забезпечення розвитку наукової, науково-технічної та інноваційної сфер, передбачені Постановою Верховної Ради України «Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності» від 16.06.04 за № 1786-IV (1786-15) та Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 року «Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України» від 11.07.06 за № 606/2006 (606/2006).

Але, незважаючи на існування цієї низки документів, на жаль, ми повинні зазначити, що шлях практичного


застосування і впровадження сучасних інформаційних технологій у дослідженнях має багато перешкод [2].

З огляду на те, що сама історична інформатика є науковою дисципліною, що вивчає історичну інформацію та різні шляхи її створення, зберігання, обробітку, вивчення, передавання тощо за допомогою інформаційних (комп’ютерних) технологій, слід зазначити, що й коло інтересів історичної інформатики є надзвичайно широким.

Якщо редукувати все це розмаїття, то можні визначити такі основні напрямки історичної інформатики: комп’ютеризований статистичний аналіз історичних джерел; математичне моделювання історичних процесів; комп’ютеризований аналіз текстів і зображень; створення й використання електронних ресурсів, історичні бази даних; електронна археографія й архівознавство; історична гео-інформатика, що базується на гео-інформаційних системах і технологіях, моделювання даних історичних джерел за допомогою технології XML та багато іншого.

Відповідно, чи не найголовнішою перешкодою та проблемою у системній роботі, хоча б з однією із зазначених вище галузей історичної інформатики, постає недостатній рівень теоретичної та практичної підготовки українських фахівців щодо роботи із сучасними інформаційними технологіями в історичних дослідженнях. Це зумовлюється тим, що інформатика порівняно недавно була включена в навчальну програму з підготовки фахівців, тому дослідникам старшого покоління трохи складніше опановувати сучасні інформаційні технології через те, що вони можуть розраховувати лише на самопідготовку, на відміну від їхніх молодших колег, у програмі підготовки яких були передбачені відповідні курси. [14]

Загалом, потрібно виділити три основні компоненти вивчення основ інформатики, оволодіння персональним


комп’ютером і використання сучасних інформаційних технологій у науково-дослідній діяльності [5].

Перший з них пов’язаний з розумінням самого предмета інформатики, що дає змогу ознайомитися з основними етапами історії електронно-обчислювальної техніки, базовими поняттями теорії інформації, апаратним і програмним забезпеченням електронних комунікацій, технологією створення бази даних, методами створення, збереження й обробки текстової та графічної інформації на комп’ютері. Під час практичної роботи дослідники оволодівають практичними навиками роботи з персональним комп’ютером, правилами і нормами безпеки праці, користування інформацією Internet.

Другий компонент охоплює оволодіння теоретичними і практичними знаннями з інформатики в контексті загальноісторичної і професійної підготовки істориків. Опанування цих знань дозволяє усвідомити значення новітніх інформаційних технологій для описування і каталогізації фондів, створення комп’ютеризованих систем науково-довідкового апарату, стандартизованої термінології.

Особливу увагу слід приділяти аналізу структури інформації, її рівнів, принципів побудови та функціонування різних систем інформації. [14]

Враховуючи, що чільне місце в підготовці сучасного фахівця посідає блок джерелознавчих дисциплін, через те важливого значення набувають проблеми джерелознавчої інформації про історичні джерела, їхні різновиди та зміст, роль і значення для дослідження української і зарубіжної історії. Сучасна комп’ютерна техніка дозволяє ввести до пам’яті машини не тільки текстову інформацію джерела, але й ілюстративно-зображальний матеріал [6].

Найчастіше історики-дослідники використовують новітні інформаційні технології зі створення й використання електронних ресурсів і відповідних історичних баз даних. Проблеми створення й використання комплексних баз і банків


даних наразі є одним з найпоширеніших завдань для вчених. Найчастіше історики використовують для своїх потреб досить поширені СУБД MS Access та інші стандартні програми. Ще одним варіантом є створення оригінальних СУБД: проблемно – чи джерело-орієнтовних. Сфера їхнього застосування є надзвичайно широкою.

Також у розрізі створення електронних історичних баз даних, актуальним є питання електронної археографії та архівознавства.

Часто у формі СУБД виконуються важливі археографічні проекти та історіографічні дослідження. Проте, незважаючи на значні просування у справі інформатизації архівів й архівного зберігання електронних документів, за винятком кількох десятків інформаційно-передових країн, можна говорити лише про «островки» інформатизації архівної справи [10].

У цілому ж, опанування інформаційного комплексу джерел сприяє розумінню еволюції історичного процесу загалом. Сам же комплекс можна умовно систематизувати за класифікаційними ознаками:

а) писемні джерела (актові документи, історіографічні та

бібліографічні, епістолярні й мемуарні; періодика тощо);

б) речові джерела (знаряддя праці, речі побуту, зброя,

монети, нагороди, архітектурні пам’ятки);

в) зображальні матеріали (карти, схеми, таблиці,

малюнки, алфавіти);

г) кінофотофонодокументи (традиційні та відеозйомка).

Третій компонент забезпечується в процесі практичної

роботи в архівах, де найплідніше й найактивніше опрацьовуються документи із застосуванням електронної техніки, що дає змогу ознайомлюватись із типологією археографічних видань, методами передачі тексту залежно від періоду їх написання, мови, жанру тощо.

Щодо конкретних історичних проблем, розв’язаних за допомогою інформаційних технологій (там, де ці технології


були покладені в основу дослідження, або стали його суттєвим компонентом), то їхній спектр надзвичайно широкий і в хронологічному і в просторовому вимірах. Інформаційні технології використовуються однаково для виконання конкретних завдань у всіх сферах історичної науки та різних аспектів історичної реальності: економічних, соціальних, політичних, культурних та інших [3].

Традиційно найважливіші досягнення, здійснюються за допомогою інформаційних досліджень у історичній демографії, соціально-економічній історії, історичній географії, тощо.

Чимало вже зроблено для електронної публікації джерел: наративних, статистичних, графічних і відео – зображень. Крім того, треба зважати на те, що певна кількість проектів з електронної публікації історичних джерел є довгостроковими, розрахованими на кілька років, а той на десятиліття. Тому реальний внесок від цих зусиль істориків-інформатиків ми зможемо побачити лише з часом. Ще одним позитивним моментом упровадження інформаційних технологій в історичну науку є можливість необмежено експериментувати з даними, перевіряти стільки гіпотез, скільки досліднику потрібно для виконання завдання і він не обмежений технічними моментами. Очевидно, що завдяки інформаційним технологіям, історики нині можуть ставити такі завдання, які раніше були просто неможливі внаслідок значної трудомісткості й необхідності переробляти гігантські обсяги інформації. Сканер, принтер, копіювальна техніка та інші пристрої допомагають звести рутинну, нетворчу, технічну роботу до мінімуму.

Нарешті, змінилися самі умови праці історика: усе частіше в читальних залах бібліотеки чи архіву можна побачити науковців «озброєних» ноутбуком чи КПК, цифровим фотоапаратом. Усе більше істориків використовує комп’ютерні технології в освітньому процесі. У дійсності


історична інформатика стає для історика складовою загальної професійної освіти. Час ставить певні вимоги. Історик, що не володіє хоча б основами комп’ютерних технологій, значно збіднює свій інструментарій. Звичайно, комп’ютер сам по собі не допомагає краще писати історію, але аналіз історичних проблем з використанням інформаційних технологій може бути проведений на досконалішому, раціоналізаторському, поглибленому рівні.

Але все ж таки слід розрізняти істориків, для яких інформаційні технології – це просто зручні технічні прилади для публікації, копіювання, поширення вже готових знань і тих, хто отримує нові історичні знання за допомогою інформаційних технологій. І тут слід констатувати, що кількість інших, порівняно з першими, є зовсім незначною.

Підсумовуючи усе, ми можемо дійти висновку, що процеси інформатизації суспільства відбиваються також безпосередньо в комунікаційних відносинах, серед них – наукових дослідженнях.

Комунікація в сучасному глобалізованому світі постає як одна з найважливіших його характеристик, як специфічна форма взаємодії людей у процесах їхньої пізнавально-трудової діяльності.

Наукові комунікації розкривають механізми самоорганізації наукового співтовариства. Ці механізми виробляються спонтанно, незалежно від усвідомлюваних цілей, намірів і мотивів того чи іншого дослідника.

Разом з тим, незважаючи на позитивну динаміку розвитку співтовариства істориків, що професійно використовують інформаційні технології в наукових історичних дослідженнях, використання професійних алгоритмів обробки історичної інформації поки що не набуло загального характеру, хоча можливості доступу до світових інформаційних ресурсів суттєво змінюють усю систему комунікаційних зв’язків, а також соціальні взаємини в науці – з’ясування питань щодо


пріоритету, визнання наукових результатів, наукового престижу [9].

Вплив інформатизації на суспільне буття має глобальний характер, що засвідчують зміни в процесах, які традиційно відбувались у межах локальних інформаційних систем.

Сучасні дані свідчать про те, що йдеться про створення нового способу здобування знань. Є очевидним зв’язок між новими інформаційними технологіями і розширенням евристичного, розвиваючого підходу. Таку проблему можна розв’язати лише за допомогою інтелектуальних технологій, завдяки значному зростанню технологічності навчального процесу і, як наслідок – подальшої наукової діяльності та досліджень.

Література

Бородкин Л. И. Историческая информатика: этапы развития / Л. И. Бородкин // Новая и новейшая история. -1997. – № 1. – С. 3-24.

Ваграменко Я. А. Основные направления информатизации педагогического образования / Я. А. Ваграменко, С. В. Богданова, В. А. Рыжов, С. А. Жданов, С. Д. Каракозов // Педагогическая информатика. – 2004. – № 1. – С. 19-30.

Владимиров В. Н. Историческая геоинформатика: геоинформационные системы в исторических исследованиях : [монография] / Владимир Владимиров. – Барнаул : Изд-во Алт. ун-та, 2005. – 192 с.

Ермоленко В. А. Теоретические основы проектирования

содержания непрерывного профессионального

образования: Дис… докт. пед. наук : 37.013.32 / В. А.

Ермоленко. – Казань, 1999. – 517 с.

История и синергетика: Методология исследования. – М.: КомКнига, 2005. – 184 c.

История и синергетика: Математическое моделирование социальной динамики. – М.: КомКнига, 2005. – 192 c.


Калакура Я. С. Архівіст третього тисячоліття / Я. С. Калакура // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство. – Вип. 1. – К.: Видавництво Київського університету, 1999. – С. 37-45

Калакура Я. С. Сучасне архівознавство у Шевченківському університеті / Я. С. Калакура // Студії з архівної справи та документознаства. – 1999. – Т. 4. – С. 44-53.

Коротаев А. В. Законы истории. Математическое

моделирование исторических макропроцессов.

Демография, экономика, войны / А. В. Коротаев, А. С.

Малков, Д. А. Халтурина. – М. : КомКнига, 2005. – 224 с.

Пригожин И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой / И. Пригожин, И. Стенгерс. ; пер. с англ. В. И. Аршинова, Ю. Л. Климонтовича и Ю. В. Сачкова. – М. :

Прогресс, 1986. – 432 c.

Про інформатизацію соціогуманітарних досліджень [Електронний ресурс] : постанова Президії Національної академії наук України. – Режим доступу до постанови : www. uazakon. com/document/sp art78/inx78298. htm

Роберт И. В. Специализация 030109 – Организация информатизации образования / И. В. Роберт, М. П. Лапчик, С. А. Жданов, О. Н. Лучко, А. Ю. Кравцова // Информатика и образование. – 2002. – № 4. – С. 5-11.

Состояние информатизации общего образования / Аналитический обзор. – М. : ООО «Аллана», 2008. – 317 с.

Тихонов В. И. Организация архивного хранения электронных документов / В. И. Тихонов // Круг идей: алгоритмы и технологии исторической информатики. – М. : КомКнига, 2005. – С. 393-435.

This article concerns some aspects of using of modern information technologies in present-day historical science. Also the questions of modern information technologies using in


historiographical and bibliographical researches in Ukraine are observed too.

Besides, the practical results of modern information technologies using in history with the ways of applying the information technologies in historical researches were discussed by us in this article.

Key words: information technologies, digital heritage, historical researches, historiographical researches.

В данной статье рассматриваются некоторые аспекты использования информационных технологий в современной исторической науке, а также непосредственно вопросы использования новейших информационных технологий в историографических и библиографических исследованиях в Украине.

Рассматриваются практические результаты использования информационных технологий в истории и перспективы развития путей дальнейшего использования информационных технологий в исторических исследованиях.

Ключевые слова: информационные технологии, цифровое наследие, исторические исследования, историографические исследования.


УДК 327 (71)

ПІВНІЧНО-КОРЕЙСЬКА ПРОБЛЕМА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Среда, Февраль 4th, 2015

О. Ф. Самойлов

викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету, аспірант Київського міжнародного університету

У статті розглядаються особливості розвитку Корейської Народно-Демократичної Республіки від моменту її створення донині, а також аналізується соціально-економічна, військова та політична ситуація всередині країни і поза її межами. Досліджується вплив цих чинників на міжнародні відносини.

Ключові слова: Корейський півострів, «Чучхе», ядерна зброя, Чхолліма, конфлікт, вождь, нація.

26 березня 2010 року у водах Жовтого моря стався інцидент, який змусив міжнародну спільноту знову звернути свою увагу на Корейський півострів: під час військових навчань було атаковано крейсер ВМС Республіки Корея «Чхонан». Унаслідок атаки загинуло 46 моряків, 58 врятувалося. Після розслідування інциденту за участю західних спеціалістів влада Південної Кореї дійшла висновку, що корвет був знищений торпедою, випущеною з північно-корейського підводного човна. У відповідь на дану заяву КНДР пригрозила розпочати «смертельну війну» у тоді, коли Рада Безпеки ООН ухвалить будь-яке рішення, яке засуджуватиме КНДР за загибель південно-корейського корвету [ 5 ].

Отже, конфлікт на Корейському півострові було знову повернуто до стадії ескалації.

Метою даної статті є спроба розглянути причини й передумови початку півстолітнього конфлікту на Корейському


півострові, що тримає в напрузі весь світ і може безпосередньо зачепити кожного з нас.

Після російсько-японської війни 1904-1905 років Японська імперія встановила протекторат над Кореєю, а в 1910 році анексувала її. У період від 1910 до 1945 року Корея була колонією Японії. Японія проводила політику придушення антияпонських рухів, економічної та культурної модернізації країни, а також асиміляції корейців. Поразка та розгром Японії у Другій світовій війні поклали кінець японському домінуванню в Кореї, а з країни були виселені всі японці. Варто зауважити, що японський колоніальний режим був одним з найстрашніших за всю історію минулого століття, і хоча більшість розповідей про цей режим є пропагандою, але все ж японці скоїли чимало реальних злочинів. Крім того, вони не приховували свого зневажливого ставлення до корейців, яких вважали людьми третього сорту.

Після закінчення Другої світової війни територія Кореї

північніше 38-ї паралелі перейшла під контроль Радянського

Союзу, південніше – Сполучених Штатів Америки. СРСР і

США не змогли домовитися про об’єднання країни, що

призвело до формування 1948 року двох різних урядів -

північного (прорадянського) та південного

(проамериканського), кожен з яких претендував на контроль за всім півостровом.

Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) була створена 9 вересня 1948 року як відповідь на створення на Півдні Корейського півострова Республіки Корея. Незважаючи на те, що в країни позиції місцевих комуністів були дуже сильними, керівники Радянського Союзу вирішили поставити на чолі країни людину, що роки війни провела в СРСР. Тому в лютому 1946 року корейський комуніст Кім Ір Сен став головою Північно-корейського Тимчасового Народного Комітету, пізніше – прем’єр-міністром, а 1972 року – президентом. Зміцнення режиму особистої влади Кім Ір Сен


супроводжував інтенсивною кампанією самовихваляння. Починаючи від 1960-х років, культ особистості його влади отримав небувалий розмах, а особливого розмаху ці процеси набули 1972 року, коли він відзначив свій шістдесятирічний ювілей. Кім Ір Сен мав велику кількість пишних титулів – Великий Вождь, Сонце Нації, Маршал Могутньої Республіки тощо. Усі корейці, що досягли повноліття, повинні були носити значки з його портретом. Ці портрети розміщувались у всіх службових і приватних приміщеннях, у вагонах метро та потягів. По всій країні ставилися пам’ятники лише Кім Ір Сену та його рідним. Вивчення біографії Кім Ір Сена починалось у дитячому садку і продовжувалося у школах і ВУЗах, його твори корейці вивчали напам’ять. Усі місця, де побував Великий Вождь, відмічені спеціальними меморіальними дошками й оголошені національною реліквією.

Біографія Кім Ір Сена є настільки загадковою й легендарною, що відрізнити правду від легенд дуже важко, проте відповідно до офіційних даних Кім Ір Сен (справжнє ім’я – Кім Сон Чжу) народився 15 квітня 1912 року неподалік Пхеньяну вродині сільського вчителя. Північно-корейська історіографія стверджує, що батьки Кім Ір Сена були серед керівників національно-визвольного руху країни. У квітні 1932 року Кім Ір Сен приєднався до антияпонського китайського партизанського руху. Приблизно тоді ж він прийняв і псевдонім, під яким увійшов в історію – Кім Ір Сен ( у перекладі – Сонце, що сходить). Наприкінці 1940 року японським військам вдалося розгромити партизанський рух у Манчьжурії і партизанська група (13 осіб) змушена була відступити на територію СРСР, де в командира народився син Юрій, відоміший під ім’ям Кім Чен Ір. Свого сина Кім Ір Сен назвав російським ім’ям, через те, що повернення на Батьківщину того часу для нього та його дружини Кім Чен Сук видавалося, щонайменше, проблематичним. Пізніше Кім Ір Сен став слухачем Хабаровського піхотного училища, а 1942 року отримав звання


капітана Радянської армії і був призначений командиром першого батальйону 88-ї окремої стрілецької бригади [14].

Політична влада у КНДР була відразу ж монополізована Трудовою партією Кореї (ТПК). У господарстві була введена планова економіка й оголошено націоналізацію, унаслідок якої 70% виробництва перейшло під контроль держави. До 1949 року цей показник становив уже 90%. Відтоді вся промисловість, зовнішня і внутрішня торгівля КНДР була під контролем держави. Як і у всіх після воєнних комуністичних державах, у КНДР уряд почав активно вкладати кошти у важку промисловість, державну інфраструктуру та ВПК, наносячи збиток виробництву товарів народного вжитку та сільському господарству. Проте внаслідок індустріалізації КНДР досить швидко оговталася від наслідків війни і рівень життя тут зростав швидше, аніж у Південній Кореї.

Але все ж Кім Ір Сен не міг змиритись із розподілом Кореї на дві держави, а консолідація навколо уряду Лі Син Мана на Півдні і придушення там у 1948 році повстання поклали кінець сподіванням північно-корейських лідерів на об’єднання Корейського півострова. Від 1949 року Кім Ір Сен почав шукати підтримки СРСР та Китаю в організації військової кампанії проти Південної Кореї.

Тому на світанку 25 червня 1950 року війська КНДР атакували Республіку Корея. Використавши момент раптовості, війська КНДР досить швидко захопили Сеул. Проте під натиском сил ООН, очолюваних американцями, північно-корейській армії довелося доволі швидко відступити. Коли розгром північно-корейської армії здавався неминучим, втрутилась армія КНР, яка змогла відкинути війська союзників назад на Південь, відвоювати Пхеньян і знову захопити Сеул. Але в березні 1951 року сили ООН відвоювали Сеул і відкинули війська північно-корейської армії на Північ, у район сучасної демілітаризованої зони в місті Пханмунджом. Після цих подій лінія фронту стабілізувалась і в 1953 році стала лінією


розподілу двох держав. 27 липня 1953 року військові дії були припинені, хоча офіційного оголошення про припинення війни зроблено не було і його не існує донині. Унаслідок військових дій було зруйновано понад 80% промислової і транспортної інфраструктури обох держав, три чверті урядових споруд, близько половини всього житлового фонду, американські війська залишились у Південній Кореї як миротворчий контингент і сотні протитанкових мін і бомб уздовж всієї демілітаризованої зони [6, c. 209].

Програш у війні повернув КНДР на довоєнний рівень виробництва. Сільське господарство продовжувало бути в стані перманентної стагнації, збільшувався розрив між містом і селом. У 1970-ті зростання економіки КНДР призупинилося і почався регрес, що було пов’язано з такими чинниками: підняття цін на нафту після нафтової кризи 1974 року, а своїх запасів нафти КНДР не мала, а по-друге, орієнтування економіки КНДР на розвиток важкої промисловості та фінансування армії. Зменшити видатки на розвиток армії в КНДР не могли, а після слів Кім Ір Сена про неодмінне возз’єднання обох Корей ще за його життя [2, c. 505], видатки на армію лише збільшилися. Нині КНДР є найбільш мілітаризованою країною світу. Чисельність армії становить 1 млн. 115 тис. осіб, при чисельності населення всього 23 млн. осіб. Ще 7,7 млн. осіб перебуває в резерві [4]. Отже, армія КНДР є четвертою у світі за чисельністю після армій США, Китаю та Індії.

Погіршилося становище КНДР і в політичній сфері, передусім через погіршення в середині 1950-х років відносин з СРСР, що стало причиною створення Кім Ір Сеном ідеології «чучхе», яка стала державною.

Ідеологія «чучхе» була проголошена Кім Ір Сеном у 1955 році. У перекладі з корейської означає таку ситуацію, коли людина є господарем і самого себе, і всього навколишнього світу. Після розпаду Радянського Союзу з «чучхе» було


вилучено низку елементів марксизму, а після смерті Кім Ір Сена ці ідеї були перетворені ще й на філософське вчення. До основних положень ідей «чучхе» можна зарахувати такі: суб’єктом громадського руху є народні маси; нація, що володіє високим почуттям національної гордості та революційної гідності, є непереможною; на відміну від капіталістичної економіки, що передбачає прибуток, головною метою соціалістичної самостійної економіки є задоволення потреб країни та населення тощо [11]. Як символ прогресу й руху нації вперед у країні було засновано рух Чхолліма, названого так на честь корейського міфічного крилатого коня.

8 червня 1994 року в результаті серцевого нападу Кім Ір Сен помер. До влади прийшов його син Кім Чен Ір, який був проголошений спадкоємцем свого батька на VI з’їзді ТПК 1980 року.

Кім Чен Ір (справжнє ім’я – Юрій Ірсенович Кім) народився 16 лютого 1941 року (згідно з офіційною біографією

16 лютого 1942 року). Офіційна біографія стверджує, що Кім Чен Ір народився в партизанському таборі на найвищій і священній горі Північної Кореї – Пектусан, де, за легендами, також народився засновник корейської держави Тангун, син гірського духу та ведмедиці [3]. У момент народження Кім Чен Іра, за легендою, на небі з’явилася подвійна веселка та яскрава зірка. На справді ж, Кім Чен Ір народився в селі Вятскоє Хабаровського краю, де тоді служив його батько.

Слід зазначити, що спадок Кім Чен Іру дістався нелегкий. Ще в 1950-ті роки все населення було розділено на три категорії

«друзів влади», «тих, хто не визначився» та «ворогів». Їм достатньо було лише варто не досить низько вклонитися портрету Великого Вождя чи декілька разів спізнитися на роботу, щоб опинитися в одному з «таборів перевиховання», де й дотепер утримуються сотні тисяч ув’язнених. Серйозніші «злочини», наприклад, критика влади, караються публічною


стратою, за якою змушують спостерігати родину особи, котру страчують, і її колег.

Мешканці кожного села чи міського будинку змушені стежити один за одним. Життя чітко уніфіковане: донедавна корейцям заборонялося носити одяг яскравих кольорів та одяг із написами іноземною мовою, міським жителям заборонено закривати вікна шторами та вимикати радіо, яке цілодобово передає патріотичні пісні [3].

Під час правління Кім Чен Іра економіка країни залишалася в стані стагнації. У період від 1995 до 1999 року країна пережила важкий голод, від якого загинуло від 1,5 до 3 млн. осіб. Економіка країни продовжує бути ізольованою, а на потреби армії витрачаються суми, які дорівнюють чверті ВВП країни (1900 дол. США на душу населення, що робить КНДР однією з найбідніших країн світу). Майже все працездатне чоловіче населення у віці від 18 до 30 років служить в армії, тоді як промисловість знаходиться в занепаді [4].

У липні 2002 року було оголошено про початок реформ. Валюту було девальвовано, а ціни на сільськогосподарську продукцію були відпущені у сподіванні простимулювати аграрний ринок країни. Колективне господарство було реформовано в господарства, сформовані за сімейним типом. Місцевим владам була дана відносна свобода, зокрема, і в економіці. Усе це, на думку відомого кореєзнавця А. Ланькова, призвело до «тихої смерті північно-корейського сталінізму» [8].

Після розпаду Радянського Союзу КНДР перестала отримувати ту допомогу, яка десятиліттями допомогала його командній економіці триматися на плаву. Заводи зупинились і з 1995 року в більшості районів країни зупинилася видача продуктів за картками. Результатом став катастрофічний голод 1996-1999 років, який забрав, за різними підрахунками, від 250 тисяч до 2 мільйонів життів. Голод зруйнував сталінську економіку. Населення зайнялося дрібною торгівлею та ремеслом, тому що офіційної зарплати вистачало для


отоварення карток, але аж ніяк не для покупок на ринку. Селяни почали обзаводитися присадибними ділянками, міські жителі зайнялись обміном речей на продукти, а робітники й чиновники приступили до інтенсивного розтягування заводів.

Почався насправді безконтрольний рух людей і товарів через кордон з Китаєм. На відміну від «демілітаризованої зони» на кордоні двох Корей, що добре охороняється, кордон з «братським Китаєм» ніколи не був нормально облаштований з інженерного боку. З Китаю у великих кількостях почали завозити бувші у використанні відеомагнітофони, які там можна купити за 10-20 доларів. Через це останніми роками відеомагнітофони стали доступними навіть для північнокорейських родин із середнім достатком. Їх використовують переважно для перегляду південнокорейських серіалів. Молодь прагнула копіювати останню південнокорейську моду і навіть почала фарбувати волосся у непритаманні корейцям кольори – так, як це зараз роблять у Сеулі.

Визначальну роль у виживанні КНДР зараз відіграє економічна допомога, яка надходить різними каналами, і насамперед – від країн, які формально вважаються противниками Північної Кореї: США, Південної Кореї та Японії. Однак першим за значенням донором для Пхеньяна вже близько 20 років є Південна Корея. Майже 28 % усієї іноземної допомоги, що надходить до КНДР, прийшло з цієї країни, яка формально все ще перебуває в стані війни з КНДР.

На нашу думку, головною причиною такої щедрості є страх офіційного Сеула перед крахом Північної Кореї, що може призвести до об’єднання двох Корей за німецьким зразком. У Сеулі розуміють, що таке об’єднання буде болісним і дуже дорого коштуватиме, тому й намагаються максимально відтягнути цей момент. Схожими думками керуються і два інші донори – США та Японія. І Вашингтон, і Токіо бояться, що


загнаний у безвихідь Пхеньян може стати джерелом величезних проблем, тому намагаються його підтримувати.

Варто зазначити, що зміни стосуються не лише економіки

вільнішою стала і політична сфера. Так, наприклад, багато вчинків, які років 15 тому каралися смертю або навіть в’язницею, зараз залишаються без покарання або сприймаються як дрібні правопорушення.

У 2007 році, після візиту президента Республіки Корея до Пхеньяна, Південна і Північна Корея спільно звернулися до ООН з проханням про сприяння об’єднанню Кореї. У зв’язку з цим відбулися радикальні зміни у свідомості північних корейців

економічна потужність і домінування Південної Кореї вже мало ким ставиться під сумнів (хоча ще донедавна говорилося про безпросвітну бідність Півдня), але все ще поширена думка про безумовне духовне та військове домінування Північної Кореї.

Проте на початку 2009 року відбулося чергове загострення міжкорейських відносин. 30 січня 2009 року влада Північної Кореї оголосила про розрив усіх раніше укладених домовленостей із Південною Кореєю. В офіційних заявах було сказано про те, що Південна Корея винна в безперервній ескалації ворожих дій [5]. У травні 2009 року Північна Корея проводила випробовування ядерної зброї та оголосила про вихід із Договору про припинення вогню з Південною Кореєю, який було укладено 1953 року. Це означає введення військового стану із Південною Кореєю.

25 травня 2010 року після інциденту, що стався в Жовтому морі, офіційний Пхеньян оголосив про розрив усіх відносин із Південною Кореєю, а Кім Чен Ір наказав привести війська КНДР у повну бойову готовність.

На нашу думку, причиною таких проявів у зовнішній політиці КНДР можуть слугувати такі чинники: 1) КНДР загострює ситуацію для того, щоб прикрити провал своєї економічної політики, країна перебуває в ізоляції, тому


балансування на межі війни потрібне їй для того, аби мати голос на переговорах і, можливо, для того, щоб отримати якусь вигоду для себе; 2) у країні набирає потужних обертів боротьба за владу. Політичні лідери, що наближені до керівництва країни, або безслідно зникають, або гинуть в автокатастрофах. Кім Чен Ір покладає великі надії на свого сина Кім Чон Уна, якого бачить своїм спадкоємцем (інформація про те, що Кім Чон Уна було офіційно проголошено спадкоємцем Кім Чен Іра у березні 2010 року з’явилася на одному з веб-сайтів) [8]. Батько розуміє, що сину, для того, щоб утримати голодну та бідну державу від розвалу, необхідне лояльне політбюро. Якщо режим у Північній Кореї впаде, то очевидно, що США, Росія, Китай і Японія змушені будуть задіяти величезні ресурси для того, щоб зберегти стабільність у регіоні, де всі ці країни, безумовно, мають свої економічні та військові інтереси.

Сподіваємось, що Кім Чен Ір скоро зникне зі світової політичної сцени і вже через покоління північно-корейці, або принаймні більшість з них, зможуть наїстися до схочу, куплять собі телевізори і будуть згадувати епоху правління Любого Керівника та Сонця Нації як чарівну, але страшну казку.

Література

Ким Ир Сен. В водовороте века. Мемуары / Ким Ир Сен – М.: Палея, 1996. – 520 с. – (В водовороте века) (Мемуары / Палея ; т. 6)

Ким Ир Сен. Сочинения. – / Ким Ир Сен – Пхеньян.: Издательство литературы на иностранных языках, 1983. -625 с. – (Сочинения / Издательство литературы на иностранных языках ; т. 4)

Эрлихман В. Последний дракон / В. Эрлихман // Личности. – 2006.- № 1 – С. 15 – 35.

Армия Ким Чен Ира [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://www. polit. ru/analytics/2006/10/ 16/kndr. html


S. Korea ship sinking. Foreign Ministry Spokesman answer. News from Korean Central News Agency of DPRK [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. kcna. co. jp/index-e. htm

Торкунов А. В. Загадочная война: корейский конфликт 1950-1953 годов / Торкунов А. В. – М.: РОССПЭН, 2000. -312 с.

Орлов А. С. Тайны Корейской войны. / А. С. Орлов, В. А. Гаврилов – М.: Вече, 2003. – 400 с.

Ланьков А. За фасадом северокорейского социализма – цикл статей для проекта InLiberty. Ru.[Електронний Ресурс]. – Режим доступу до статті: http://www. inliberty. ru/ library/authors/Andrey_Lankov

Ланьков А. Северная Корея: Вчера и сегодня / Андрей Ланьков – М.: Восточная литература, 1995. – 291 с.

100 великих диктаторов / [сост. И. А. Мусский]. – М.: Вече,

2002. – 656 с.

Ким Ир Сен об идеях чучхе [Електронний Ресурс]. – Режим доступу до статті: http://www. korea-dpr. com/users/russia/ libraryonjucheidea. htm

Курбанов С. О. Идеи Чучхе: Конфуцианская традиция / С. О. Курбанов // Восточная коллекция, 2000 – № 4 (7). – С. 5865.

Петров Л. А. Чучхе в современной корейской

историографии / Петров Л. А. – СПб: Изд. СПбГУ, 2004. – С. 95-114.

Profiles: Kim Jong-IL. N. Korean leader [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://profiled. blogspot. com/2005/02/kim-jong-il-nkorean-leader. html

This article deals with the peculiarities of development of Democratic People’s Republic of Korea since the moment of its creation till present and also the analysis of social-and-economical, military and political situation inside and outside the country is


given. Influence of these factors on international relations is analyzed.

Key words: The Korean peninsula, "Juche ", nuclear weapon, Cheollima, a conflict, a leader, a nation.

В этой статье рассматриваются особенности развития Корейской Народно-Демократической Республики с момента её создания до сегодняшнего дня, а также проводится анализ социально-экономической, военной и политической ситуации внутри страны и за её пределами. Анализируется влияние этих факторов на международные отношения.

Ключевые слова: Корейский полуостров, «Чучхе», ядерное оружие, «Чхоллима», конфликт, вождь, нация.


УДК 004:930.1(477)

ВПЛИВ ЕТНОРЕЛІГІЙНИХ КОНФЛІКТІВ НА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ТУРИЗМУ

Понедельник, Февраль 2nd, 2015

О. О. Разу мова

викладач кафедри країнознавства та міжнародного туризму Київського міжнародного університету

У статті розглядається вплив етнорелігійних конфліктів на розвиток міжнародного туризму. Досліджуються причини виникнення етнічних і релігійних конфліктів у різних країнах та регіонах світу. Вивчається регіональна структура конфліктів і значення міжнародного туризму в поліпшенні конфліктної ситуації в країнах і регіонах світу.

Ключові слова: етнорелігійні конфлікти, міжнародний туризм, міжнародна безпека, тероризм, зіткнення цивілізацій.

Сучасне людство являє собою складну етнорелігійну структуру. Ця структура відрізняється в різних країнах як за чисельністю, так і за рівнем розвитку. Така строкатість етнорелігійної структури породжує різного виду проблеми, суперечності, напруженість, конфлікти у відносинах між народами. Навіть для найрозвинутіших держав такі конфлікти становлять життєву загрозу. У різних країнах світу, де мають місце такі конфлікти, збереглись історично-культурні пам’ятки християнства, ісламу, іудаїзму та інших релігій і етносів. Вони є притягальними, надто привабливими культурними і сакральними осередками різних етноконфесійних спільнот. Водночас, конфлікти негативно впливають на розвиток міжнародного туризму на цих територіях. Отже, дана тематика надзвичайно актуальна як загальноцивілізаційна проблема.

Теоретичні основи концепції цивілізаційного розвитку було досліджено в працях таких науковців, як С. Гантінгтон, О. Шпенглер, А. Тойнбі. Аспекти міжкультурного діалогу були досліджені в працях О. Травіної, природу етнічних конфліктів було досліджено в працях таких українських учених, як А. І.


Кіссе, В. Б. Євтух, Г. М. Перепелиця, ринок туристичних послуг та розвиток туризму в Україні було досліджено в працях І. І. Винниченка, О. О. Бейдика, А. Ю. Олександрової, О. О. Любіцевої [1-4] .

Метою статті є вивчення природи етнорелігійного конфлікту та його впливу на розвиток міжнародного туризму.

Незважаючи на зростаючу єдність і цілісність, людство продовжує існувати у формі етносів (етнічностей). Кожний етнос є індивідуальним, унікальним, самоцінним феноменом. Етноси є не лише формою існування людства, а й втіленням його різноманітності й мозаїчності, адже вони відрізняються один від одного, і за своїм змістом, сутністю і характером.

Нині у світі саме культурна ідентифікація набуває все більшого значення. У багатьох країнах світу релігія повертається у велику політику і це передусім пов’язано з національною ідентичністю. Держави Азії й Африки, що приєдналися до процесу модернізації, затверджують свою ідентичність за допомогою релігії. Культура має такі форми ідентичностей: ідентичність за територіальною ознакою, мовною, релігійною. Донедавна велике значення мала ідеологічна ознака (соціалізм і капіталізм).

Невпевненість людей у прийдашному дні, підсилює історичні суперечності між конфесіями та в їхніх межах. Це суперечності між християнством та ісламом, католицизмом і православ’ям, сунітами і шиїтами. Коли в часи криз порушується внутрішня стабільність суспільства, релігійний поворот назад трактується як стабілізуючий фактор. Нові релігійні рухи слугують для корегування сучасності, вони роблять свій внесок для того, щоб повернути суспільству ті елементи, які в процесі модернізації почали втрачати свою ідентичність.

Територіальні, історичні й етнічні особливості територій зумовлюють формування стійких культурних відмінностей, певної специфічної ментальності їхнього населення. Для


західної цивілізації характерні культура розуму, права людини, революції, протестанська етика індивідуалізму та ін. У східних цивілізаціях – мусульманський інтегризм, звернення до конфуціанства, суспільна солідарність, пріоритет держави над людиною. Простежується принципова різниця в ставленні до людини, природи й техніки.

Зрозуміло, що в такій ситуації – протистояння між різними культурами та цивілізаціями – світ не обійдеться без затяжних конфліктів на цьому ґрунті. Це означає, що в міжнародних відносинах переважатимуть конфлікти не ідеологічного чи економічного характеру, а вони будуть, насамперед, спричинені культурними відмінностями. Конфлікт між цивілізаціями буде останньою стадією в еволюції конфлікту в сучасному світі.

Більшість міжрелігійних і міжетнічних конфліктів у часі історії виявляли стійку тенденцію до переплетення етнічної й релігійної складників і стали етнорелігійними (етноконфесійними) конфліктами. Світова історія містить чимало прикладів національно-етнічних протистоянь на релігійному ґрунті, які нерідко набирали вигляду затяжних і кривавих релігійних воєн. І нині з різною мірою гостроти перебігають конфлікти, які мають виразний етноконфесійний характер (Індонезія, Північна Ірландія, Кіпр, Кашмір, Судан, Руанда).

Відмінною рисою більшості етнорелігійних конфліктів є те, що, спалахуючи одного разу, вони рідко знаходять своє розв’язуються остаточно, хіба що зі зникненням відповідної етнічної спільноти. Як свідчить сучасність, етноконфесійні протистояння зберігаються і генеруються навіть в економічно розвинених країнах і регіонах.

Нині етнорелігійні конфлікти зараховуються до кола найгостріших і найхворобливіших проблем світової спільноти. Вони стають усе менше залежними від внутрішніх причин. Глобальна міграція та «перемішування» етнорелігійних спільнот стають потенційними чинниками ескалації


етнорелігійних конфліктів. Вплив ісламу чи інших релігій на автохтонне населення, яке сповідує іншу релігію, може призвести до етнорелігійних протистоянь у межах держави. І якщо відразу не врегулювати його, то це протистояння може перерости у збройний етнорелігійний конфлікт.

Такі етнорелігійні конфлікти виникають у регіонах, які є привабливими для міжнародного туризму саме своєю культурноцивілізаційною строкатістю. У таких регіонах відбувається переплетення Заходу і Сходу. Простежується принципова різниця в ставленні до людини, природи й життя в цілому [6, с. 236].

Водночас, такі конфлікти не просто впливають на розвиток туризму в регіоні, а безпосередньо торкаються туристів, їхньої безпеки і життя. Дуже часто дії військових, атаки терористів направлені саме на туриста. У зонах конфліктів іноземні туристи стають привабливим видом заручників.

Туризм – складний соціокультурний та історичний феномен, який з форми проведення дозвілля та способу заняття вільного часу поступово перетворився у чинник світового значення нового тисячоліття, у чинник багатоплановий: економічний, соціокультурний, політичний, кроскультурний, комунікативний, міжнародний. Туризм є пріоритетною галуззю, а розвиток туризму є завданням загальнонаціонального значення [9]. Друга половина XX століття характеризувалася бурхливим розвитком міжнародного туризму. За даними ВТО, останніми роками минулого століття щорічний приріст чисельності міжнародних поїздок у середньому був на рівні 3%, а в окремих регіонах, зокрема на Близькому Сході становив 17%, 10% – у Південній Америці та 9% – у Африці. Тому разом із розвитком міжнародного туризму треба розвивати і внутрішній, що теж може позитивно вплинути на розв’язання конфліктів у країні/регіоні, а саме діалог місцевого населення


одного регіону країни з місцевими мешканцями іншого регіону країни.

На території, що охоплена конфліктом, усе частіше страждає природна й культурна спадщина країн/регіонів. Країнам, які мають на своїй території об’єкти показу, треба приділяти максимальну уваги для їхнього збереження, з метою використання цих об’єктів у туристичній індустрії країн. Треба зазначити, що незіпсоване природне довкілля є основною умовою розвитку туризму, а раціональне управління туризмом може зробити внесок у захист і збереження навколишнього середовища, культурної й природної спадщини та зростання рівня життя в самій країні [4, с. 189]..

Тому безпека, мирне неконфліктне співіснування і туризм у країні повинні розглядатися як єдине ціле. Без своїх визначних місць та пам’яток, розвиненої туристичної інфраструктури (які можуть бути зруйновані етнорелігійними конфліктами) країна стане не цікавою для туристів, від чого туризм втратить величезні доходи. А так як нині робиться ставка на привертання туристичних потоків, основна маса яких орієнтована на пізнавальний туризм, тому історична спадщина країни і туризм повинні бути в повній гармонії один з одним. Пізнавальний туризм, який зараз набирає швидкі темпи розвитку є туризмом майбутнього, а політична і економічна стабільність і безпека в країні, є основною ланкою розвитку цього напряму.

Як фактор і прояв глобалізації міжнародний туризм зазнає впливу нових чинників світового характеру. Передусім ідеться про міжнародну й особисту безпеку в контексті туристичних обмінів. Відчуття й усвідомлення людьми безпеки в себе вдома, у країні та за кордоном, усюди, де вони перебувають, відіграють важливу роль у суспільному житті, впливають на громадську думку і загальний стан самовідчуття спільнот, груп, окремих особистостей. Саме вони стимулюють або ж, навпаки, обмежують туристичний вітчизняний і міжнародний обмін. Зниження рівня безпеки нижче оптимального веде до різкого


обмеження міжнародних контактів, спаду і втрат у міжнародному туризмі, які компенсувати вкрай складно. Так, унаслідок терористичних нападів на Нью-Йорк і Вашингтон 11 вересня 2001 року терористичний бізнес у Нью-Йорку зазнав збитків на 25 мільярдів, у Лас-Вегасі – на 36 мільярдів американських доларів. За даними ВТО, «довоєнний» (2000 р.) рівень туризму в США було досягнуто 2004 р. Якщо врахувати той факт, що внески від міжнародного туризму становлять помітну частку в бюджети окремих країн (Іспанія, Франція, Монако), а з туризмом пов’язано кожне 15-те робоче місце у світі, то виходить, що з рівнем безпеки пов’язується світовий економічний розвиток.

У регіонах, у яких мають місце такі конфлікти можуть виникати проблеми з частковим занепадом і руйнуванням туристичної інфраструктура, а відтак виснажується державний бюджет і як наслідок знижується життєвий рівень населення [1, с. 16-19]. Криваві зіткнення відбуваються між християнами і мусульманами в низці країн Азії й Африки (Філіппінах, Індонезії, Замбії, Судані, Сомалі та інших державах), між православними і мусульманами (в Боснії, Герцеговині, Косові, Македонії). Релігійний екстремізм спричиняє напруження і людські жертви в Індії та Пакистані (індуїстсько-ісламські зіткнення). Події в Середній і Центральній Азії (Узбекистан, Таджикистан, Киргизія, Афганістан) і на Кавказі дедалі більше асоціюються з релігійним екстремізмом, базою якого є ісламський фундаменталізм, який уже вписав криваві сторінки в новітню історію таких країн, як Алжир, Єгипет, Ліван і постійно підживлює палестино-ізраїльський конфлікт.

Події ХХІ століття свідчать про великий негативний вплив етнорелігійних конфліктів і тероризму на розвиток міжнародного туризму. Дійшло до того, що туристи стають цілеспрямованим об’єктом для терористів. Восени 2002 року іспанська ультрареволюційна організація басків ЕТА заявила, що проводити відпустки в Іспанії іноземним туристам


небезпечно. Хоча терористичні акти здебільшого спрямовані на воєнні об’єкти, дипломатичні установи, економічні й торговельні представництва, нерідко терористи обирають доступніші цілі – громадський транспорт, стадіони, готелі, місця скупчення людей навколо культурних та історичних пам’яток. Такі шокуючі події мали місце в Нью-Йорку 26 лютого 1996 року, де було поранено понад тисячу осіб; руйнування 7 серпня 1998 р. посольств США в Найробі (Кенія) і Дар-ас-Саламі (Танзанія), унаслідок чого загинуло 250 осіб, понад 5,5 тисячі поранено. Щорічно ці країни заробляли на туристах близько $500 млн., після терактів збитки становили $1 млн. на добу; убивство майже 200 міжнародних туристів на острові Балі в Індонезії влітку 2002 року, унаслідок чого країна до цих пір відчуває труднощі із залученням іноземних туристів до країни. Нещодавні події в Індійському місті Мумбаї забрали життя не тільки місцевого населення, а й туристів, які відвідували цю країну 2008 р. (Мотиви організованого радикальними ісламістами нападу на місто – релігійні. Організатори теракту заявили, що це є знак протесту проти пригноблення мусульман в Індії.)

Ціна таких конфліктів досить висока. Він впливає на те, куди і в який спосіб люди подорожують, які місця ми відвідуємо та що робимо під час подорожі. У концентрованому вигляді небезпека, яка походить від етнорелігійних конфліктів, полягає в тому, що владні структури не здатні ефективно контролювати громадянський порядок і дотримання основних прав людини, забезпечити правопорядок усередині країни та на її кордонах. У зонах конфліктів іноземні туристи стають привабливим видом заручників, тим більше, що мусульманська доктрина ведення джихаду дозволяє захоплення й утримання заручників.

Найголовніші негативні чинники впливу етнорелігійних конфліктів на розвиток туризму в країні наведені на рис. 1.

У Гаазькій декларації 1989 року зазначено, що «всім урядам слід намагатися закріплювати мир і безпеку на


національному, регіональному і міжнародному рівнях, що є важливою передумовою розвитку внутрішнього і міжнародного туризму» [8]. На Всесвітній нараді з туризму в Акапулько (Мексика) в серпні 1982 р. справедливо зазначалось, що сучасна конфліктогенна світова обстановка та зростаюча кількість конфліктів ставлять перешкоди розвитку туризму.



Рис. 1. Вплив етнорелігійних конфліктів на розвиток туризму в країні

Слід зазначити, що найважливіші документи з туризму, прийняті ВТО або за її участю, орієнтують туристів на такі контакти, які б сприяли справжньому спілкуванню, заснованому на взаєморозумінні і взаємодовірі. Це стосується Манільської декларації зі світового туризму (1980 р.), Хартії туризму і Кодексу туриста (1985 р.), Монреальської декларації (1996), Глобального етичного кодексу з туризму (1999 р.) та Гаазької декларації з питань туризму ін.

У цих документах підкреслюється необхідність толерантних форм спілкування з населенням країн перебування і населення з прибулими туристами. Важливим завданням туризму вважається досягнення вищого рівня поваги і довіри

між усіма народами, зокрема, туризм повинен сприяти духу

справедливості, гармонії і поваги між народами і пізнанню

світу.


У Хартії туризму державам рекомендується сприяти зростанню туристської свідомості і контактам відвідувачів з місцевим населенням для поліпшення взаєморозуміння і взаємного збагачення, сприяти інформуванню туристів з метою створення умов для розуміння звичаїв місцевого населення в місцях туризму і тимчасового перебування. Разом з тим, як говориться в документі, приймаючи туристів, країни і їхнє населення вправі чекати від туристів розуміння і поваги до їхніх звичаїв, релігій та інших боків їхньої культури.

У Кодексі туриста підкреслюється, що турист повинен бути сприйнятливим до культури місцевого населення, утримуватись від підкреслювання економічних, соціальних і культурних відмінностей, існуючих між туристами і місцевим населенням.

Загальними принципами, якими керується міжнародний туризм є наступні: визнання рівних прав народів у визначенні своєї долі, визначення самобутності культур і повага моральних цінностей народів, право людини на повагу її гідності та індивідуальності.

Указані принципи і вимоги, які утверджуються в практиці міжнародного туризму, просякнуті духом справжнього гуманізму і демократизму. Вони є основою для налагодження «діалогу» культур під час безпосереднього спілкування туристів з населенням. У взаємодії, взаємовпливі і взаємозбагаченні культур істотну роль відіграють міжнародні туристичні організації, які сприяють безпосереднім контактам представників культури різних країн світу.

Розвиток туристичної галузі надзвичайно актуальний для України. Останнім часом держава починає фінансувати проекти, спрямовані на розвиток інфраструктури туристичного бізнесу, на підтримку працюючих закладів, належну увагу починають приділяти проблемі підготовці кадрів.

У різних регіонах України збереглись історично-культурні пам’ятки християнства, ісламу, іудаїзму та інших релігій і


етносів. Вони є притягальними культурними і сакральними символами для українців, євреїв, кримських татар, караїмів, кримчаків, інших вихідців з України та їхніх нащадків, які проживають нині за її межами. Останніми роками ці люди здійснюють приватні і неорганізовані паломницькі поїздки до місць, пов’язаних з пам’ятними датами, подіями, визначними особистостями їхнього етноконфесійного минулого [2, с. 422427].

Для розвитку міжнародного туризму в Україні надзвичайно важливо досягти встановлення та збереження мирного співжиття, спокою, злагоди між усіма етносами і культурами, конфесіями та віруваннями багатонаціональної України. Міжнаціональний і міжконфесійний мир – підґрунтя й запорука успішного розвитку міжнародного туризму у світі. А це вимагає від міжнародних туристичних організацій, спеціалістів туристичної індустрії та туристичної культури разом з іншими філософськими й гуманістичними засадами туризмології засвоїти, сповідувати та пропагувати й релігієзнавчі засади [5, с. 13-14]

На базі парадигми «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона [5, с. 155-161] потрібне нове мислення в царині міжнародного туризму і міжнародної безпеки. Небезпечними стають країни, які уособлюють яскраво виражений тип «західної», «східної», «християнської» чи «мусульманської» цивілізацій. У всіх вищевказаних документах, які стали підсумками нарад з питань міжнародного туризму, вказується на необхідність вжити ефективних заходів щодо «безпеки і захисту» туристів, формувати «ефективну політику, спрямовану на гарантування безпеки і захисту туристів та туристичних об’єктів». Однак ці тези виглядають моральними закликами до урядів та владних структур. З міжнародно-правового погляду ці заходи не можна вважати кроками вперед, бо не порушується проблема визначення статусу «міжнародного туриста», як це зроблено, наприклад, у міжнародному гуманітарному праві стосовно


журналістів, медичних робітників, осіб духовного звання тощо. Не запропоновано створення механізму захисту туристам своїх прав і свобод за кордоном. Нарешті слід вказати на потребу для України розробки хоча б загальних основ туристичного законодавства, яке б передбачало захист (безпеку) туристів [10].

Але в якій би ситуації не опинилася людина в туристичній подорожі, вона має змогу розраховувати на міжнародно-правовий захист своїх прав і свобод, статус міжнародного гостя. У Гаазькій декларації 1989 року (Принцип сьомий) наголошено, що країнам необхідно виконувати юридичні положення з урахуванням процедур, специфічних для законодавства кожної з країн, у галузі захисту туристів.

За останні роки туризм став визначальним чинником соціальної і культурної інтеграції. Як прояв та інструмент зростаючої культурної взаємодії, туризм сприяє зміцненню єдності суспільства, допомагає включити до нього тих, хто в іншому випадку міг би залишитися на самоті. Оскільки туризм передбачає зустрічі та діалог між «гостями» й «господарями» [3], він поглиблює знання людей і народів одне про одного, їхнє взаєморозуміння.

Туризм є впливовим каналом народної дипломатії, завдяки тим гуманним функціям, які він здійснює. Кожен міжнародний турист, що здійснює міжособистісну комунікацію, виступає представником конкретного народу, конкретної культури. Він дає змогу поєднати відпочинок із пізнанням побуту, історії, культури, традиції, звичаїв свого та іншого народів. Залучення до туристичної активності різних прошарків населення планети значно збільшить кількість каналів культурної комунікації, що, безперечно, сприятиме взаєморозумінню народів, перетворенню ще «закритих» суспільств на відкритіші, такі, що поступово і добровільно залучатимуться до світового товариства, що сприятиме інтеграції людства на засадах толерантності та гуманізму.


Однією з центральних ланок, здатних інтегрувати людство, долати тенденції сепаратизму, розколу, ворожнечі і взаємопідозри, є туризм. Власними винятково багатогранними можливостями туризм здатний розв’язувати цілу низку взаємопов’язаних проблем, найгострішими з яких можуть бути конфлікти на етнічному чи релігійному ґрунті. Але трагічний парадокс сьогодення полягає в тому, що, попри усвідомлення людством усієї небезпеки і потенційної глобальної загрози подібних конфліктів, жорсткість останніх продовжує наростати.

Література

Кіссе А. І. Етнічний конфлікт: теорія і практика управління. Політологічний аналіз. Монографія / Антон Іванович Кіссе.

К.: Логос, 2006. – 380 с.

Травина Е. М. Этнокультурные и конфессиональные конфликты в современном мире / Елена Михайловна Травина. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. – 256 с.

Филипович Л. О. Етнологія релігії: теоретичні проблеми, вітчизняна традиція осмислення / Людмила Олександрівна Филичпович. – К.: Світ Знань, 2000. – 333 с

Франжіаллі Ф. Тенденції розвитку міжнародного туризму / Франческо Франжіаллі. – К.: Знання, 2002. – 384 с.

Хантингтон С. Ф. Столкновение цивилизаций / Самюэль

Филлипс Хантингтон. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА, 2007. -571 с.

Этносы и конфессии на Востоке: конфликты и взаимодействие / МГИМО(У) МИД России ; [пред. редкол. А. В. Торкунов ; отв. ред. А. Д. Воскресенский ; сост., науч. ред. В. Я. Белокреницкий, М. А. Сапронова]. – М. : МГИМО

Университет, 2005. – 576 с.

Антоненко В. Г. Місце міжнародного туризму у взаємодії і взаємозбагаченні культур / В. Г. Антоненко // Туризм у XXI столітті : глобальні тенденції і регіональні особливості:


Матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 10 – 11 жовт. 2001 p.). – К. : ДАККіМ, 2002.

Інформаційний звіт про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні : ДСТУ ISO/IEC 17020 – 2000. – [Чинний від 2001-04-01]. – К. : Держкомрелігій, 2002. – 156 с. – (Національні стандарти України).

Гаагская Декларация Межпарламентской конференции по туризму [Електронний ресурс] : Межпарламентская конференция по туризму: Королевство Нидерланды, 10-14 апреля. 1989 года. – Режим доступу до журн: http://www. rustourunion. ru/ZAKON/Megdunarodny/ Gaagskayadeklaracia

To study ethnic and religion conflicts influence on development of international tourism. To research appearing reasons of ethnic and religion conflicts in difference countries and regions of the world. To study conflicts region structure and international tourism value in improvement situation in countries and region of the world.

Key words: ethnic and religion conflicts, international tourism, security, international agreement, clash of civilizations.

Рассматривается влияние этнорелигиозных конфликтов на развитие международного туризма. Исследуются причины возникновения этнических и религиозных конфликтив в разных странах и регионах мира. Изучается региональная структура конфликтов и значение международного туризма в улучшении конфликтной ситуации в странах и регионах мира.

Ключевые слова: этнорелигиозные конфликты, международный туризм, безопасность, международные соглашения, столкновение цивилизаций.


УДК 327.51 (519.3)

УКРАЇНА В ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ТА ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ

Понедельник, Февраль 2nd, 2015

В. М. Наконечний

кандидат історичних наук, завідувач кафедри країнознавства та міжнародного туризму, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету

У статті проаналізовано вплив глобалізаційних та інтеграційних процесів на Україну. Автор розглядає ключові проблеми геополітичної ідентичності України. Розглядаються ключові проблеми практичної реалізації стратегічних орієнтирів європейської ітеграрції України.

Ключові слова: глобалізація, Європейський Союз, національна ідентичність, інтеграція, геополітика, геополітичні інтереси, духовність.

Останніми роками все більшої актуальності набуває питання глобалізаційних та інтеграційних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі, зокрема, щодо України. Протягом тривалого часу Україна як незалежна держава була відсутня на політичній карті світу, відповідно її ігнорували в класичній політичній науці. Україну науковці-міжнародники розглядали в контексті зовнішньої політики тих держав, у складі яких вона перебувала.

З проголошенням незалежності державою 24 серпня 1991 року починається нове геополітичне буття України як самостійного гравця, із власною зовнішньополітичною стратегією та самостійним геополітичним позиціонуванням на міжнародній арені.

Актуальність теми зумовлена тим, що європейська інтеграція була визначена пріоритетним напрямом зовнішньої політики України. Це стратегічне завдання держави. Відповідно метою цієї інтеграції є вступ до Європейського Союзу. У цьому


ключі важливо усвідомлювати, що ЄС – це складний механізм, нестандартна форма міждержавного об’єднання, де кожна держава-член Європейського Союзу, делегуючи до його керівних наддержавних органів частину свого суверенітету, у ж залишається самодостатньою. Однак можна спрогнозувати, що наявність спільної валюти, а також спільної політики може спричинити до суттєвих змін в ідеології унікальної спільноти, що зветься ЄС.

Розширення Європейського Союзу на Схід призвело до того, що ЄС та Україна мають спільний кордон і як безпосередні сусіди будуть посилювати свою політичну й економічну співпрацю, будуть сприяти утвердженню стабільності, добробуту й безпеки. Такий підхід до співпраці заснований на спільних європейських традиціях і цінностях.

Метою даної статті є з’ясування місця України в глобалізаційних і євроінтеграційних процесах; автором проаналізувати економічні, політичні та інші проблеми, що стоять на шляху європейської інтеграції України;розкрити сутність і принципи глобалізаційних процесів в Україні.

Про актуальність проблеми глобалізації та інтеграції і на сам перед місця України в цих процесах свідчать численні публікації, що з’явилась останнім часом, а також немала кількість обговорень громадськістю в наукових колах за круглими столами, на наукових конференціях різних рівнів.

Серед дослідників на сторінках наукових праць, у яких висвітлюються питання економічного, політичного та культурного розвитку України в глобалізаційних та інтеграційних процесах, варто виділити Е. Вілсона, Е. Мак-Грю, Д. Гелда, Х. Малера, А. Уткіна, Н. Хомського, В. Мунтіяна, Е. Наймана, С. Василенка, О. Ждановську, Ж. Панченка, Я. Жаліло, В. Манжолу, Н. Амельченка, І. Бураковського, А. Гуцала, С. Денисенка, А. Єрмолаєва, О. Литвиненка, В. Лупація, О. Микала, О. Мирошниченка, О. Сушка, В. Фесенка, О. Чалого, В. Чалого, А. Чубика, О. Шморгуна та ін.


Орієнтир європейської інтеграції, обраний Україною та офіційно утверджений низкою документів найвищого рівня, є адекватною відповіддю на розгортання глобалізаційних процесів у світі та на європейському континенті, зокрема [ 3, с. 239].

На початку XXI ст. глобалізація є головним чинником впливу на світову політику. Вона, наче яскрава обгортка цукерки, манить економічним та інформаційним прогресом й одночасно позбавляє держави самостійного прийняття рішень. Окрім того, глобалізація призводить до зростання конфліктного потенціалу широких сфер світової політики.

У науковий обіг термін "глобалізація" запроваджено в 70-ті роки XX ст. Пов’язується він з новим етапом цивілізаційного розвитку, зі специфічними особливостями утвердження постіндустріального виробництва та формуванням абсолютно нового міжнародного поділу праці.

З кожним днем зростає інтерес дослідників до вивчення суперечливої сутності глобалізації та її наслідків. Декілька останніх років ми можемо спостерігати, як у глобалізаційних процесах з’являються нові цікаві моменти.

Слід чітко розрізняти глобалізацію як об’єктивне явище, обумовлене насамперед технологічною революцією у сфері інформатики і телекомунікацій, і політику неоліберального глобалізму, яка дозволяє США та іншим державам фінансової "сімки" направляти цей процес передусім у власних інтересах [2, с. 32].

Тут надзвичайно важливо усвідомити, що сутність ідеології і політики неоліберального глобалізму полягає у нав’язуванні решті світу ринкової лібералізації і дерегулювання заради так званих "рівних" умов вільного руху капіталів, товарів та послуг по всьому світу, а також усунення всіляких національних бар’єрів. Але про яку "рівність" може йтися якщо при цьому ігноруються величезні відмінності і нерівність в


становищі різних країн і виключається вільний рух робочої сили?

Слабкі позиції більшості країн, що розвиваються, у силовому полі світової економіки і політики (що включає: гірші стартові умови модернізації, нерівні умови торгівлі, доступу до ринків капіталів, до нових технологій та ін.) прирікають їх на подальше відставання від лідерів технологічного прогресу. У сформованій глобальній структурі політичної й економічної влади всі держави є взаємозалежними, але в неоднаковій мірі. З економічного й політичного боку існуюча модель міжнародної системи є асиметричною.

Нині на світових ринках панують транснаціональні корпорації, здебільшого американські. Завдяки своєму домінуючому становищу у світі, найбагатші держави здатні спрямувати ринкові сили таким чином, щоб притягувати до себе у значних масштабах іноземні активи й кадри висококваліфікованих фахівців. Підконтрольні їм механізми фінансової, біржової, торгової політики діють як потужний насос, що перекачує фінансові та інтелектуальні ресурси з інших країн, зокрема і тих, що розвиваються, і відсталих (яскравий приклад України). Відповідно закріплюється поділ світу на домінуючий центр і залежну периферію [2, с. 32].

Ідеологи й адепти неолібералізму з інтузіазмом підхопили поняття глобалізації, яке виявилося зручним, з їхньої точки зору, оскільки являє глобалізаційний процес як природний, невідворотний і безальтернативний. Але все це не завадило розв’язати гострі дискусії навколо оцінки глобалізації та її наслідків. Площина думок сягає від беззастережного схвалення і піднесення долучених нею благ до її різкої критики як нової форми колоніалізму. Одні бачать у ній нездоланну рухому силу всезагального прогресу і добробуту, інші – загрозу своїм життєвим інтересам і стабільності у світі.

Незадоволення політикою неоліберальної глобалізації виражається в найрізноманітніших формах – від масових акцій


протесту проти тих її наслідків, котрі відчутно зачіпають великі групи людей, а також вимог, спрямованих на пом’якшення або нейтралізацію цих наслідків, до категоричного несприйняття глобалізації як такої та закликів до "деглобалізації".

На думку Михайла Горбачова, глобалізація – об’єктивна дійсність, глобалізація "по-американськи" – це недалекоглядна і, зрештою, хибна політика, яка бумерангом б’є по самій Америці та небезпечна для всього світу. Банкрутства, корпоративні скандали в США, а особливо економічна криза, що почалась у 2008 році – яскраве цьому підтвердження. Також неоліберальна глобалізація деформує міжнародні економічні відносини: одні наживаються на спекулятивних угодах і дозволяють собі протизаконні махінації, інші несуть колосальні втрати на фондових біржах, знецінення національних валют і витоку капіталу. Прикро констатувати, але Україна яскравий цьому приклад [2, с. 17].

Ще однією характерною рисою неоліберального глобалізму є оголення та загострення нерівності умов життя на планеті. Масштаби глобальної нерівності, у свою чергу, не можуть не викликати серйозного занепокоєння. Сучасний світ став як ніколи тісним і "прозорим". Завдяки ЗМІ майже кожен житель світу може реально оцінити й порівняти умови життя в різних країнах. А це робить глобальну нерівність украй нетерпимою та вибухонебезпечною. Також пришвидшення процесів лібералізації і дерегулювання призводить до руйнування складених історично традиційних укладів життя багатьох народів. І звичайно, глобалізація з усіма її наслідками не сприяє стабільності в міжнародних відносинах, а навпаки вона є каталізатором соціальної та політичної напруги у світі. Виразна поляризація багатства і бідності, боротьба за ринки, за доступ до енергетичних і природних ресурсів, інформаційна і культурна експансія Заходу сприймається іншими народами як загроза їхній культурній і цивілізаційній ідентичності.


Виклики глобалізації вкрай болісно відобразились на Україні, як і на всіх колишніх республіках СРСР. У 90-ті роки ХХ століття наша держава була втягнута бездарними реформаторами в глибоку системну кризу. Потужна в перспективі держава опинилась об’єктом та жертвою глобалізації, а непідготовлена економіка до таких серйозних викликів випробувала на собі наслідки форсованого включення у світовий ринок і не змогла захистити свої національні інтереси. Нав’язана Україні хаотична лібералізація призвела до тяжких наслідків, влада не змогла стримати цей процес, а тим більше нейтралізувати ці наслідки. Тодішня система замість того, щоб намагатися знизити ризики глобалізації, насамперед про те, як узяти з неї можливу максимальну вигоду. Влада повинна потурбуватися про те, щоб глобалізація стала соціально орієнтованою, аби кожен громадянин міг користуватися плодами науково-технічного й інтелектуального прогресу [2, с. 32].

На думку знаного дослідника з Королівського інституту міжнародних відносин Ендрю Вілсона: «Україна перебуває в сутінковому світі (twilight world). Це стосується не лише хронічних конституційних, соціальних, економічних проблем, що стають на заваді входженню країни до інших «світів». Сама ідея можливого членства України в ЄС є нереалістичною з багатьох причин. Як наслідок – країна опинилася в такому сірому, туманному світі» [1, с. 20]. Після президентських виборів 2010 року нова влада розпочала процес перезавантаження відносин з Російською Федерацією і зміцнювати управлінську систему. На думку британського дослідника, лише за кілька місяців в Україні встановився політичний режим, який можна визначити, якщо не як напівавторитарний, то такий, що прагне бути дуже сильним і спиратися на адміністративну вертикаль російського зразка. Така влада має у своїх руках усе, щоб здійснювати реформи. Але за півроку не було здійснено серйозних змін. У Європі всі


дуже розчаровані хаосом попередніх п’яти років. Звідси таке бажання побачити нарешті порядок, передусім в економіці. Заради його досягнення Європа готова пробачити багато чого. Це дуже ризиковано, на думку Е. Вілсона. Такої помилки Захід уже припустився з Росією, коли до влади там прийшов Володимир Путін [1, с. 21].

У книжці Е. Вілсона «Українці: неочікувана нація» (2000 р. ) автор дуже критично оцінює внесок української політичної еліти у виконання своєї місії у справі націєтворення. Нова влада повторює помилки своїх попередників. Правляча еліта намагається швидкими темпами повернутися до російськоцентричної версії української історії без жодних спроб, вибудувати таку версію, яка могла б охопити всі регіони й групи України й фактично заохочувала б плюралізм думок та інтерпретацій. Слід добре пам’ятати, що історія і культура завжди поруч. Усі культурні феномени й культурна політика змінюються повільно. Розвиток культури завжди пов’язаний з питанням національної ідентичності. Нині для України це все й далі залишається дуже оптимальним. Найважливішим є питання відродження історичної пам’яті. Нині на рівні масової культури потрібно акцентувати увагу на подіях, які чітко унаочнюють історичну, культурну, мовну, релігійну самодостатність українського народу. (Наприклад, для України є великий сенс відтворювати, заново відкривати для себе свою культуру, події XVII ст., коли українці ще не входили до Російської імперії. Але зараз можна говорити про те, що української культурної політики немає. Молодій незалежній державі конче потрібна культурна політика. Для європейських політиків, науковців та інтелектуалів є очевидним те, що Україна потребує свого кінопослання світу на кшталт польської «Катині» чи російського «Адмірала». Українцям потрібно витворювати свою культурну мапу, де можна буде віднайти все більшу кількість об’єктів. Культуру творять тисячі індивідів, а не держава.


Народу необхідно працювати наполегливо, пропагувати свої здобутки.

Більшість західних учених переконані, що Україна – це дуже плюралістичне суспільство. Країна складається з регіонів із різними історичними традиціями й пам’яттю. За таких умов, на думку Е. Вілсона, потрібно розвивати й утверджувати громадянську націю. Це дуже важливо, надто сьогодні, коли після Помаранчевої революції було змарновано реальну нагоду ухвалити більш європеїзовану Конституцію, взагалі розвинути конституціоналізм, у європейському розумінні цього слова, утверджувати верховенство права. Реальність малих країн і великих неоднорідних є зовсім різною. Політична нація великої країни потребує конституційного пакту, консенсусу. Це якраз те, чого було досягнуто в сучасній Німеччині. Це був шлях, на який Україна мала ступити 2004 року [1, с. 21]. Ситуація, що склалась останніми роками яскраво показує, що Україна рухається у зворотному напрямку: почалася деградація політичних інститутів, активізувалися спроби переписати Конституцію, простежує наступ на демократичні права та свободи громадян і т. п. Жодного прогресу – лише регрес.

Але незважаючи на певну зовнішньополітичну невизначеність і труднощі, які нині переживає Україна, європейські політики уважно стежать за кроками українських політиків. Зокрема, британські лідери і сьогодні виступають за ідею широкої Європи, обстоюють глибшу Європу, тобто якісне поглиблення євроінтеграції. Вони переконані, що сучасний образ об’єднаної Європи є незакінченим, а їхній погляд сфокусований на позаєвросоюзну Східну Європу. Британські політики хочуть бачити прогрес у переговорах України та ЄС, зокрема, щодо зони вільної торгівлі, візового режиму та ін. Україна повинна дати сигнал для ЄС. Слід запропонувати конкретні аргументи: ми зробили те і те. Чим більше Україна зробить, то більшу підтримку матиме з боку європейських політиків. Нині є дуже хороші можливості для тісніших


британсько-українських двосторонніх відносин [6, с. 13]. Це дозволить пришвидшити процес вступу України до ЄС.

Для ЄС є дуже цікавим Чорноморський регіон, хоча він надто складний, зокрема, з точки зору його безпеки, у ньому є чимало безпекових ризиків, там багато гравців мають свої особливі інтереси. Усе це треба обов’язково враховувати. Чого лише варті події серпня 2008 року в Грузії? У цьому регіоні діє особливе партнерство між Росією та Туреччиною, на основі якого утворився кондомініум держав. Також тут діє Румунія, що активно підтримує поширення у регіоні впливу США. Україна, очолювана Віктором Януковичем, швидше долучатиметься до російсько-турецького кондомініуму, ніж підіграватиме проамериканській Румунії чи розбудовуватиме союз із Грузією та Азербайджаном у межах ГУАМ. Використання Чорноморського флоту в Криму як контраргументу американським ПРО в Румунії є потенційним на думку західного дослідника Ендрю Вілсона [1, с. 21 ]. Виходить, що класична теорія «балансу сил» діє в регіоні й далі.

Нині співробітництво України з Європейським Союзом залишається пріоритетним напрямом зовнішньої політики держави. Інтеграція в європейський політичний, економічний та соціальний простір створить додаткові можливості для модернізаційного та інноваційного розвитку держави й суспільства. Переведення політики європейської інтеграції України в якісну практичну площину передбачає реалізацію нашою державою трьох основних завдань:

гармонізація національного законодавства із законодавством ЄС;

створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;

запровадження безвізового режиму з країнами Євросоюзу [6, с. 13].

При цьому слід зазначити, що ці три ключові завдання не мають юридично зобов’язувального характеру для України.


Партнерство сторін у межах УПС є добровільним, відповідно також не передбачаються санкції за невиконання тих чи інших положень Угоди. Зовсім інший формат співробітництва передбачатиме Угода про асоціацію між Україною та ЄС, згідно з якою Україна буде зобов’язана виконувати поставлені нею завдання відповідно до чітко встановлених часових меж.

Успішність просування за вищезазначеними напрямами залежить від ефективності здійснення подальших структурних реформ усередині держави. Перешкодою на цьому шляху все ще залишається політична нестабільність, повільний процес упровадження головних реформ, не вистачає системної державної євро-інтеграційної політики, активність у межах якої простежується в основному у зовнішньополітичній діяльності державних органів.

Подолання цих недоліків дозволить значною мірою використати наявні механізми та інструменти співробітництва з ЄС і співпрацювати з європейськими партнерами в їхньому практичному наповненні [6, с. 13].

Сьогодні дуже важливо, щоб із зміною політичної еліти держави не допускати перегляду стратегічних цілей. Теперішній вектор ЄС для України привабливий тим, що в ньому є чітко виокремлені сегменти і ділянки для реалізації пріоритетів розвитку держави. Ми можемо по-різному говорити про Угоду про асоціацію, ми можемо по-різному оцінювати ту модель ЗВТ, яка зараз пропонується, візовий діалог та інші компоненти. Але водночас це є абсолютно конкретні компоненти, де за умови певної політичної волі і професійного підходу можна досягнути успіхів, крок за кроком, не витрачаючи час на безплідні дискусії щодо дати вступу [6, с. 62].

Підсумовуючи вплив глобалізаційних та інтеграційних процесів на Україну, можна дійти декількох висновків. Європейську інтеграцію не можна зводити до членства в ЄС. Європейська інтеграція – це ключова модернізаційна чи трансформаційна ідея українського суспільства.


Європейський вибір був, є і залишається для України. Європа – це не ЄС. Це ключова ідея. Насамперед нині, коли пішли нові процеси, і на десятиліття вперед формується ідеологія великої Європи, де Європейський Союз лише одна частина, дуже впливова, можливо навіть головна, але тільки одна частина. І в дійсності Європейський Союз зараз перебуває в глибокій стратегічній соціально-економічній кризі.

Література

Вілсон Е. Країна сутінкового світу / Е. Вілсон // Український тиждень. – 2010. – 23-29 липня. – №30 (143). -

С. 20-21.

Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития / М. С. Горбачев и др. – М.: Альпина Паблишер, 2003. – 592 с.

Гуцал С. Вплив процесу реформування ЄС на перспективи європейської інтеграції України / С. Гуцал // Стратегічні пріоритети. – 2009. – № 2 (11). – С. 239-245.

Уткин А. У. Глобализация: процесс и осмысление / А. У. Уткин. – М.: Логос, 2001. – 254 с.

Жаліло Я. Євроінтеграційні перспективи України: від декларацій – до дій / Я. Жаліло // Стратегічні пріоритети. -2009. – № 3 (12).- С. 129-135.

Європейська інтеграція України: поточна ситуація, завдання та пріоритети державної політики: матеріали засідання «круглого столу» / заг. ред. О. В. Снігир. – К.: НІСД, 2010. – 64 с.

Пелагеша Н. Українська національна ідентичність: шляхи європеїзації / Н. Пелагеша // Стратегічні пріоритети. – 2008 – №3 (8). – С. 60-67.

Основы общей теории международных отношений / Под ред. А. С. Маныкина. – М.: Издательство МГУ, 2009. – 592 с.


In this article the impact of geopolitical and integral processes in Ukraine is analyzed. The author examines key issues of geopolitical identity of Ukraine. The key problems of practical realization of strategic goals of European integration of Ukriane have been studied.

Key words: globalization, European Union, national identity, integration, geopolicity, geopolitical interests, spirituality.

В этой статье анализируется влияние интеграционных и глобализационных процессов на Украину. Автор рассматривает ключевые проблемы геополитической идентичности. Рассматриваются ключевые проблемы практической реализации стратегических ориентиров европейской интеграции Украины.

Ключевые слова: глобализация, Европейский Союз, идентификация, геополитика, геополитический интерес, духовность.


УДК 327.5:379.85

ГОЛОДОМОР ЯК ЧИННИК ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ ЧИ ІСТЕРІЯ?

Суббота, Январь 31st, 2015

М. О. Масльонко

викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету

У статті розглядається історія політизації Голодомору в Україні 1932 – 1933 рр., а також процес його перетворення в один із провідних напрямів української зовнішньої політики при президентові Ющенку. Детальний аналіз специфіки і закономірностей історичного розвитку даного питання, рівно як і розгляд практики визнання геноцидів у світі, дозволяють автору дійти висновку про неможливість досягнення в найближчій перспективі головної мети кампанії з міжнародного визнання Голодомору актом геноциду українського народу.

Ключові слова: Голодомор, геноцид, соціоцид, політичні спекуляції, міжнародне визнання, політизація, компенсація.

Голод 1932-1933 років, безсумнівно, належить до найтрагічніших сторінок в історії як України, так і СРСР у цілому. Відсутність однозначної трактовки подій, жорстка суспільна полеміка і наведення істориками різних (підчас суперечливих) даних вказують як на неминущу актуальність цієї теми, так і на відповідну поляризацію суспільно-політичних сил. Через очевидні причини майже всі її аспекти характеризуються особливою невизначеністю. З упевненістю можна стверджувати одне: на початку 30-х рр. ХХ ст. в СРСР склалася певна ситуація, яка змусила владу вжити жорстких заходів щодо частини радянських громадян у сільській місцевості двох політико-адміністративних регіонів з переважанням етнічних українців (УСРР та Кубанський округ Північно-Кавказького краю). Наслідком цих подій стала смерть від голоду великої кількості людей – від 2,2 (дані Національного


інституту демографічних досліджень INED, Франція) до 10 млн. осіб (сучасна версія офіційної української влади). Не ставлячи за мету розібратись у справжніх причинах і кількості жертв цієї трагедії і приймаючи скоєне як факт, мета даної статті – простежити історію політизації питання Голодомору, а також хід його перетворення на один із чільних чинників зовнішньої політики України за часів президентства В. А. Ющенка. Крім того, доречно буде висвітлити ставлення міжнародної спільноти до вкрай наполегливих дій української влади із забезпечення визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом, а також стисло охарактеризувати міжнародно-правову практику визнання геноцидів у світі.

Незважаючи на гостроту і надзвичайний суспільний резонанс даної проблеми, спеціальних досліджень у такій постановці питання в Україні поки що немає. Свою роль тут відіграє певна наукова неможливість відокремлення політичного боку питання від історичного, між тим як реальна практика вказує на абсолютно протилежне. Так, події останніх років красномовно свідчать про те, що трагедія Голодомору вдало використовується представниками різних політичних сил для створення різного роду спекуляцій, влаштування юридичних фарсів і, відповідно, нарощування свого політичного капіталу.

Політичний аспект цієї проблеми в тому чи іншому вигляді порушується в низці праць відомих дослідників питання Голодомору – Г. Єфіменка [10], Р. Конквеста [6], С. Кульчицького [8, 9], Сигізмунда Мироніна [14] (справжнє прізвище приховується), М. Таугера [12] та ін. Слід, однак, відразу зауважити, що більшість цікавих ідей і характерних висловлювань міститься не в книжках і монографіях цих людей, а, радше, у їхніх виступах і публікаціях у ЗМІ. Через це джерельну базу нашого дослідження становлять переважно ресурси мережі Інтернет: архіви газетних статей, відеоінтерв’ю аналітичним медіа-порталам, дискусії в блогах, на форумах


тощо. Окрім того, саме матеріали ЗМІ виступають першорядним джерелом фактологічного боку нашого питання. З одного боку, це створює певні сумніви щодо об’єктивності тих чи інших матеріалів, з другого – дозволяє максимально актуалізувати й осучаснити дослідження.

За типом основоположної ідеї, яка обґрунтовується в джерелах, їх можна умовно поділити на три групи.

До першої зараховуються роботи і публікації ліберально-демократичного ґатунку, які різними способами (аж до свідомих фальсифікацій і замовчувань) прагнуть довести геноцидний характер подій 1932-1933 рр. і завищити кількість жертв (етнічних українців) до необґрунтованих масштабів. Явна або імпліцитна мета цих праць – доведення беззаперечної вини сталінського керівництва і покладення відповідальності за цей злочин на Росію як правонаступницю СРСР. Як санкція пропонується щонайменше виплата компенсації, в обґрунтування чого наводиться міжнародно-правовий прецедент з виплатою ФРН компенсації Ізраїлю за Голокост. Не менш важливим аспектом таких публікацій є використання теми Голодомору як міцного консолідуючого фактора, який завдяки формуванню очевидного образу ворога і культивуванню віктимізованої психології, покликаний стати міцним фундаментом української державності. Сюди можна зарахувати праці «Жнива скорботи» (1986 р.) Р. Конквеста, «Комунізм і дилеми національного визволення: націонал-комунізм у Радянській Україні 1918-1933» (1983 р.) Дж. Мейса та багато інших.

Потрібно також зазначити, що дослідження саме цієї групи стали головним фактологічним матеріалом адміністрації Ющенка у справі форсованого зовнішньополітичного курсу на визнання Голодомору геноцидом, а також грандіозної внутрішньополітичної кампанії з фальсифікації історії та маніпуляції свідомістю мас.


До другої групи джерел слід зарахувати кардинально протилежні за своєю спрямованістю роботи і публікації вчених та інтелектуалів неосталіністських поглядів. Головними їхніми завданнями є заперечення свідомого умислу в подіях 1932-1933 рр. і доведення натомість природного характеру голоду (неврожай, посуха, псування зерна хворобами тощо); виправдання силових дій НКВС щодо українських селян їхнім спротивом та саботуванням колективізації; засудження низки зовнішньо – і внутрішньополітичних кроків української адміністрації. Характерним прикладом даної групи джерел є книжка Сигізмунда Мироніна «"Голодомор" на Русі» (2008 р.), а також низка інтернет-публікацій та виступів у ЗМІ О. Дугіна [16], А. Вассермана [2] та ін. На хвилі певної реабілітації сталінізму в Росії ці праці часто використовуються в риториці багатьох політичних діячів і журналістів як контр-пропаганда й осуд дій української сторони.

До третьої групи джерел зараховуються більш-менш об’єктивні й виважені за своїм змістом дослідження, у яких наводяться обґрунтовані дані щодо кількості жертв Голодомору, а також заперечується сам факт його етнонаціонального характеру. Він почасти подається як соціоцид, тобто злочин, спрямований проти певної соціальної групи, у даному випадку – класу селянства. Усі спекуляції українських можновладців на тему винятково української спрямованості голоду кваліфікуються як цинічна наруга над пам’яттю загиблих в інших регіонах СРСР: Білорусі, Поволжі, Північному Кавказі, Казахстані, Південному Уралі, Західному Сибіру, де причини голоду були такими ж. Не відкидаючи вини сталінського керівництва за очевидні зловживання, допущені під час проведення колективізації й індустріалізації країни, дослідники водночас наводять і переконливі свідоцтва спрямування продовольчої допомоги в постраждалі від голоду райони. До джерел цієї групи належать праці відомого українського історика С. Кульчицького, а також низка статей американського


дослідника М. Таугера, українських вчених та журналістів С. Лозунька [11], В. Корнілова [7], М. Бердник [1] та багатьох інших.

Отже, визначившись певною мірою з джерелознавчою базою, можна перейти до безпосереднього аналізу досліджуваної проблеми. На чинник зовнішньої політики України та курс активних дій, спрямованих на визнання геноциду міжнародною спільнотою й отримання її підтримки у вимогах виплати компенсації постраждалій стороні, проблема Голодомору почала перетворюватися на початку ХХІ століття. Відправним пунктом цього процесу можна вважати 20 березня 2002 р., коли був підписаний Указ Президента «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні». Утім, політизація цього питання розпочалася ще раніше, навіть задовго до отримання Україною незалежності.

Перші факти використання Великого Голоду в ідеологічній боротьбі з СРСР належать уже до літа 1933 р. У цей час у гітлерівській Німеччині розгорнулась активна кампанія «проти організованого приречення німців на голодну смерть в СРСР». Незабаром до неї підключилася низка українських емігрантських організацій, а також ОУН, яка співпрацювала з німецькою розвідкою. Саме ці організації в подальшому відігравали провідну роль у справі політизації та ідеологізації даної теми, причому піки її активізації припадали на важкі або переламні в історії СРСР роки. Умовно таких періодів можна виділити три: початок Великої Вітчизняної війни, хрущовська «Відлига» та горбачовська «Перебудова».

Якісно новий етап в історії даного питання настає з приходом до влади Р. Рейгана в США. Кінець періоду розрядки, «хрестовий похід проти комунізму» і розгортання споживчої кризи в самому СРСР сприяють активізації інтересу Заходу до «білих плям» радянської історії. До 50-ї річниці Голоду виходять десятки статей у різноманітних виданнях, організуються симпозіуми, проходять демонстрації під гаслами,


які звинувачують Кремль у геноциді. Ця тема стає як головною об’єднувальною ідеєю для української діаспори, так і засобом подолання широкого американського уявлення про українців як «колабораціоністів», а також спробою виправдати діяння своїх батьків чкрез застосування віктимізованої риторики. Крім того, важливо підкреслити, що діаспора у своїх публікаціях почала активно використовувати терміни, що були характерні для історії переслідування євреїв: «українські гетто», «резервації», або навіть «Голокост українців».

1988-1989 рр. проходять засідання Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, ініційованої й фактично фінансованої Світовим конгресом вільних українців (СКВУ) – організації, створеної в 1967 р. для об’єднання сил ОУН(б), ОУН(м) та інших конфліктуючих між собою націоналістичних утворень для формування «єдиного антибільшовицького фронту», при підтримці спецслужб західних країн. Незважаючи на зусилля позивача (СКВУ), комісії не вдалося «виявити й підтвердити існування плану щодо організації голоду в Україні» [18, c. 240].

Окрім того, у п. 17 офіційного висновку комісії відверто зазначалося: «американський уряд мав достатню і своєчасну інформацію про Голодомор, але не зробив жодних кроків для полегшення ситуації. Навіть більше: адміністрація США надала дипломатичне визнання СРСР у листопаді 1933 р.» [18, c. 233]. Як бачимо, таке визнання власної вини в 1988 р. не мало в подальшому жодних наслідків для США, які визнали Голодомор геноцидом саме при Рейгані.

Наприкінці 1980-х рр. національна інтерпретація Голоду потрапляє в УРСР і стає ефективним засобом для підриву радянської системи і створення історичних міфологем на східній Україні, чим активно користуються націонал-демократичні рухи. Водночас входить до офіційного політичного лексикону характерний мем емігрантсько


націоналістичного новоязу – «Голодоморд» («вбивство голодом»).

Шістдесята річниця Голодомору проходить на тлі загальноукраїнської економічної кризи і створює досить незначний суспільний резонанс – як усередині, так і за межами країни. Аналогічно і з тих же причин проходить 65 – та річниця Голоду.

Активізація уваги до цієї теми відбувається вже в новому тисячолітті і проходить на тлі очевидної реконфігурації сил на владному Олімпі.

20 березня 2002 р. виходить указ Президента «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору в Україні», а 28 листопада цього ж року Верховна Рада ухвалює постанову «Про проведення парламентських слухань щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.». Від березня 2003 р. МЗС України зосереджується на виконанні дорученого йому президентом Л. Кучмою завдання – прийняття 58-ю сесією ГА ООН українського проекту резолюції про визнання Голодомору геноцидом.

Однак у жовтні 2003 р., за місяць до розгляду пункту 117 порядку денного сесії Генасамблеї ООН, стає відомо, що очікуваного українським урядом прийняття резолюції не відбудеться. Із проекту вилучили саме слово «геноцид» – за вимогою США, Росії та Великобританії. Крім того, українська дипломатія під тиском відмовилася від формату резолюції, погодившись на значно нижчий за статусом документ – спільну заяву. Посол України в Італії Борис Гудима розповів, що країни-противники визнання побоювалися, що прийняття такої резолюції створить прецедент в ООН і викличе «ефект доміно», коли прийняття подібних документів щодо власної історії зажадають чорношкіра громада в США, або Індія чи Ірландія висунуть свої претензії проти Великобританії.

Унаслідок Л. Кучма, який приїхав на сесію ГА ООН, у своєму виступі навіть не вжив слова «геноцид», а як


підсумковий документ Генасамблеї була прийнята заява 29 країн (серед них США і Росія) про «Великий голод в Україні 1932-1933 рр. (Голодомор)», який у тексті було названо «національною трагедією українського народу, що забрала життя від 7 до 10 мільйонів осіб». [17, c. 3] Водночас у документі віддавалася пошана мільйонам представників інших національностей СРСР, що загинули внаслідок громадянської війни та примусової колективізації.

Того ж 2003 р. парламенти чотирьох країн (Австралії, Аргентини, Канади й Угорщини) ухвалили відповідні резолюції, які визнавали голод 1932-1933 рр. геноцидом українського

народу.

Новий президент В. Ющенко після своєї інавгурації поставив питання про визнання Голодомору одним із найпріоритетніших завдань зовнішньої і внутрішньої політики. Майже в усіх своїх тріумфальних виступах 2005 р. на міжнародному рівні (Конгрес США, Європарламент) він обов’язково згадував про голод 1932-1933 рр. Окрім того, він неодноразово заявляв про готовність введення кримінальної відповідальності за публічне заперечення Голодомору-геноциду. Утім, прийнятий 28 листопада 2006 р. компромісний варіант Закону «Про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», не містив будь-яких вказівок щодо санкцій стосовно осіб, які заперечують цей факт [4]. Через це Президент ініціював зміни до карного кодексу у вигляді нової статті, яка б передбачала кримінальну відповідальність за заперечення версії, викладеної в законі. 2008 р. висновком Головного науково-експертного управління ВРУ була встановлена невідповідність цього законопроекту низці норм Конституції, а сам підхід був схарактеризований як аналогічний найодіознішим нормам законів Середньовіччя, за якими переслідувались ті, хто висловлював відмінні від «офіційної» точки зору з наукової та релігійної тематики [3].


В МЗС було створено постійно діючу робочу групу, яка розробляла «позиційні документи» і координувала зусилля посольств, спрямовані на поширення інформації про Голодомор. Ця група і керівники зарубіжних представництв України тісно співпрацювали з діаспорними організаціями та створеними ними спеціалізованими органами. Головним із них став Міжнародний комітет голоду (МКГ), утворений силами згадуваного вище СКВУ. МКГ нав’язав Секретаріату Президента майже щоденну ділову співпрацю з ним. Так, Робочий план МКГ, Секретаріату та Українського інституту національної пам’яті (УІНП) на 2007-2008 рр. передбачав такі завдання: зведення Меморіалу жертв Голодомору в Києві до листопада 2008 р., інвентаризацію архівів і виявлення фактів знищення документів, а головне – проведення масованої PR-кампанії та лобіювання поставлених завдань серед «знакових» політиків світу з метою забезпечення «резолюції визнання» в

ООН у 2008 р.

Для досягнення своєї мети українське зовнішньополітичне відомство не цуралося жодних кроків, навіть заздалегідь безглуздих. Так, на засіданні Ради Глав МЗС СНД 21 квітня 2006 р. Б. Тарасюк запропонував включити до порядку денного питання про визнання Голодомору геноцидом. Природно зустрівши стрімку відсіч з боку міністрів країн-учасниць (українську ініціативу підтримали лише Грузія, Азербайджан і Молдова), Б. Тарасюк заявив про «неефективність» і «безперспективність» СНД. Цілком логічно допустити, що цим він не ставив ніякої іншої мети, окрім як зірвати засідання.

Широкомасштабна кампанія, розгорнута президентом під гаслом «Україна пам’ятає, світ визнає», досягла свого апогею в 2008 р. Серія масових акцій («Запали свічку», «Незгасима свічка» і т. п.), проведення траурних мітингів, організація конкурсів образотворчих і літературних робіт, збір відомостей про постраждалих від голоду, нарешті – виділення значних коштів на публікацію «наукових» досліджень з даної тематики,


викликали украй негативну реакцію російського керівництва. У своєму посланні до Президента України від 14 листопада 2008 р. Д. А. Медведєв, засудивши будь-які спроби надання голоду етнічного характеру та применшення трагедії інших національностей СРСР, зазначив, що «подальше обговорення цієї теми в міжнародних організаціях не принесе ніякої користі і не дасть ніякого результату» [15]. Водночас він запропонував розпочати роботу з формування спільних підходів щодо цих подій, залучивши до цього експертів з Казахстану, Білорусі та інших зацікавлених країн СНД.

Незважаючи на титанічні зусилля української влади, восени 2008 р. «резолюцію визнання» в ООН так і не було прийнято. Натомість 23 жовтня Європарламент прийняв резолюцію необов’язкового характеру (non-binding resolution), у якій голод 1932-1933 рр. оголошувався «жахливим злочином проти українського народу і проти людяності» [19], однак слова «геноцид» у тексті резолюції вжито не було. Незважаючи на це, 6 квітня 2009 р. Президент України В. Ющенко вручив Президенту Європейського Парламенту Гансу-Герту Поттерінгу орден Ярослава Мудрого ІІ ступеня «За значний особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про геноцид українського народу під час Голодомору 1932-1933 рр.».

Певну крапку в цьому питанні поставив новий президент України В. Ф. Янукович, порушивши при цьому статтю 2 одіозного Закону «Про Голодомор». 27 квітня 2010 р. він заявив, що масовий голод 1930-х років не можна вважати геноцидом українців, оскільки це спільна трагедія всіх народів, що входили до Радянського Союзу. Наступного дня Парламентська Асамблея Ради Європи також відмовилася визнати Великий Голод актом геноциду українського народу.

Протягом 2005-2008 рр. парламенти ще дев’ятьох країн (у хронологічному порядку: Литва, Грузія, Іспанія, Перу, Франція, Еквадор, Мексика, Парагвай, Латвія) ухвалили відповідні резолюції про визнання Голодомору геноцидом українського


народу. Станом на вересень 2010 р. геноцидом Голодомор визнали парламенти або уряди 26 країн.

Як бачимо, історична політика незалежної України загалом розгорталась у річищі стандартних практик і тенденцій, характерних для посткомуністичних суспільств. В Україні, так само як і в низці інших постсоціалістичних країн, формування суспільної самосвідомості будується на принципах культурної і/або етнічної винятковості титульної нації, унікальності її звершень і, особливо, страждань. При цьому міжнародно-правова база взятого Україною курсу на визнання Голодомору геноцидом і отримання компенсації є доволі невизначеною і надзвичайно суперечливою. Так, Конвенція ООН «Про попередження і покарання злочину геноциду» містить лише чітке визначення цього злочину, не маючи при цьому ретроактивного застосування. Разом з тим, бракує правового механізму міжнародного визнання конкретної історичної події як акту геноциду.

Прецедент з виплатою ФРН компенсації Ізраїлю за Голокост у 1952-1966 рр. є, безумовно, привабливим, однак при детальнішому розгляді даного факту стають очевидними як його специфічна природа, так і порівняно скромний розмір компенсацій. Виплати Ізраїлю як державі здійснювались у межах німецько-ізраїльської Угоди про репарації, підписаної 1952 р. Згідно з нею уряд ФРН зобов’язувався виплатити в товарній формі Ізраїлю 3 млрд. марок протягом 14 років. У доларовому еквіваленті ця сума становила всього 800 млн. дол. (для порівняння – це шоста частина суми, вирученої Україною за «Криворіжсталь», яку рядові громадяни так на собі й не відчули). І все це – при безумовній несумірності трагедій Голокосту і Голодомору. Низка інших, значніших, компенсацій, які виплачувались євреям (а не Ізраїлю) за Голокост, належать уже до сфери міжнародного приватного права, а отже, не можуть бути враховані при висуненні відповідних претензій до Росії. Так, більшу частину з них склала компенсація в розмірі


1,25 млрд. дол., виплачена 1998 р. швейцарськими банками за приховування «сплячих» рахунків спадкоємців жертв Голокосту. І то цього могло не відбутися, якби не активні зусилля потужного єврейського лобі в США.

Зрозуміло, що Росія як правонаступниця СРСР ніколи не піде на визнання за собою будь-якої відповідальності за «гріхи минулого», оскільки це викличе шквал претензій низки країн за «радянську окупацію». Подібні заяви вже неодноразово лунали від керівництва Литви, Латвії, Естонії та Молдови. Тому показовим залишається вже сам факт дипломатичної риторики Москви: компенсації за «так званий Голодомор». З другого боку, активним противником визнання Голодомору залишається Ізраїль, причому не тільки через унікальність трагедії Голокосту, а й через небажання псувати відносини з Росією.

Насамкінець доречно буде стисло розглянути світову практику визнання геноцидів. Прикладів вдалого для позивача кінця справи є дуже мало. Так, майже п’ять десятиліть знадобились Лівії (від 1951 до 1998 року) для отримання офіційних вибачень і компенсацій за окупацію цієї країни Італією в 1911 р.

Цікавою є нинішня політика Азербайджану щодо визнання геноцидом різанини в м. Ходжали в лютому 1992 р. Прокуратура республіки юридично обґрунтовує геноцид, посилаючись на прецедент визнання геноцидом різанини боснійців сербами в Сребрениці 1995 р.

Понад 90 років триває боротьба вірменської громади за визнання свого геноциду в Османській імперії. За заперечення цього факту в низці європейських країн (у т. ч. у Франції та Швейцарії) вже введено кримінальну відповідальність, однак це не заважає офіційній Анкарі наполягати на своєму. Крім того, незважаючи на міцне вірменське лобі в США, президент цієї країни традиційно блокує всі спроби в конгресі прийняти резолюцію про визнання вірменського геноциду, аргументуючи це небажанням зіпсувати відносини з Туреччиною. Протистоїть


цьому і єврейське лобі, оскільки Туреччина має тісні зв’язки з Ізраїлем.

Отже, в сучасній realpolitik визнання геноцидів залежить передусім від того, наскільки це відповідає геополітичним інтересам ключових гравців. Міжнародно-правові аспекти даних питань або відходять на другий план, або держави знаходять юридичні колізії, які ставлять під сумнів правомірність застосування тієї чи іншої норми. Ситуація з українським Голодомором є однією з таких. Однак, на думку автора, навіть якби цю проблему і можна було розв’язати винятково в правовому полі, то тільки після того, як міжнародне співтовариство визначилося з однозначною правовою оцінкою подій 1975-1979 рр. у Камбоджі, які найбільше підпадають під Конвенцію ООН 1948 р.: як фактичним, так і часовим аспектом справи. Допоки цього не відбудеться, усі розмови про «унікальний» характер Голодомору не будуть мати ніякого сенсу.

Література

Бердник М. Голод 33-го: пляски на костях / Мирослава Бердник // Еженедельник 2000. – 2005. – № 51 (299). – С.

А1, А4.

Вести со школьных фронтов: битва с «голодомором» [Електронний ресурс] / Живой Журнал Анатолия Вассермана. – 11.04.2009. – Режим доступу до запису: http://awas1952.livejoumal. com/95986.html

Висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» (щодо відповідальності за публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні) [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – 16.01.2008. – Режим доступу до документу:


http://gska2.rada. gov. ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=3 0993&pf35401=114939

Закон України «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). -2006. – № 50. – С. 504.

Конвенция ООН о предупреждении преступления геноцида и наказании за него [Електронний ресурс] / Генеральная Ассамблея ООН. – 2003. – Режим доступу до документу: http://www. un. org/russian/documen/convents/genocide. htm

Конквест Р. Жатва Скорби / Роберт Конквест. – Лондон: Overseas Publications Interchange, 1988. – 596 с.

Корнилов В. Голод был. Но можно ли назвать его геноцидом? / Владимир Корнилов // Еженедельник 2000. -2006. – № 45 (341). – С. А2.

Кульчицький С. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні як геноцид / Станіслав Кульчицький // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – 2005.- № 14. – С. 225300.

Кульчицький С. Голодомор-33: Сталінський задум та його виконання / Станіслав Кульчицький // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – 2006. – № 15. – С.

190-264.

Кульчицький С. В. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали / С. В. Кульчицький, Г. Г. Єфіменко.

К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 192 с.

Лозунько С. Документы опровергают «спланированный геноцид украинцев» / Сергей Лозунько // Еженедельник 2000. – 2006. – № 42 (434) – С. С1, С.3.

Таугер М. О голоде, геноциде и свободе мысли в Украине / Марк Таугер // Еженедельник 2000. – 2008. – № 1 – 2 (397).

С. Е1-Е2.


Мейс Дж. Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство / Джон Мейс // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – 2003. – №8. – С. 465-468.

Миронин С. С. «Голодомор» на Руси / Сигизмунд Сигизмундович Миронин. – М.: Алгоритм, 2008. – 224 с.

Послание Президента России Д. А. Медведева Президенту Украины В. А. Ющенко [Електронний ресурс] / Официальный сайт Президента России. – 14.11.2008. – Режим доступу до документу: http://archive. kremlin. ru/

text/greets/2008/11/209176.shtml

Россия создает миф. Мнение философа Александра Дугина [ Електронний ресурс] / Российский интернет-телеканал Russia. ru. – 03.07.2009. – Режим доступу до відео: http://www. russia. ru/video/duginrussiamif/

Совместное заявление делегаций Азербайджана и еще 28 стран по случаю семидесятой годовщины Голодомора – Великого голода 1932-1933 годов в Украине [Електронний ресурс] / Генеральная Ассамблея ООН. – 2003. – Режим доступу до документу: http://daccess-dds-ny. un. org/doc/ UNDOC/GEN/N03/604/04/PDF/N0360404.pdf? OpenElement

The Final Report of the International Commision of Inquiry into the 1932-33 Famine in Ukraine. Part 9 [Електронний ресурс] / The Ukrainian World Congress Website. – 1990. – Режим доступу до документу: http://www. ukrainianworld congress. org/Holodomor/Holodomor-Commission. pdf

Resolution on the Commemoration of the Holodomor, the Ukraine Artificial Famine (1932-1933) [Електронний ресурс] / European Parliament Official Website. – 23.10.2008. – Режим доступу до документу: http://www. europarl. europa. eu/oeil/

FindByProcnum. do? lang=en&procnum=RSP/2008/2642

The article covers politicization history of 1932-1933 Great Famine in Ukraine (Holodomor) and its transformation into one of the key points of the Yuschenko administration foreign policy course.


Detailed analysis of research subject history specifics and regularities as well as scrutiny of genocide recognition cases in the world lead the author to a conclusion that the nearest future is unlikely to bring the overall international recognition of the Ukraine Holodomor as genocide.

Key words: Holodomor, genocide, sociocide, political speculations, international recognition, politicization, compensation.

В статье рассматривается история политизации Голодомора в Украине 1932-1933 гг., а также процесс его превращения в один из ведущих направлений украинской внешней политики при президенте Ющенко. Детальный анализ специфики и закономерностей исторического развития данной проблемы, равно как и рассмотрение мировой практики признания геноцидов, позволяют автору сделать вывод о невозможности достижения в ближайшей перспективе главной цели кампании по международному признанию Голодомора актом геноцида украинского народа.

Ключевые слова: Голодомор, геноцид, социоцид, политические спекуляции, международное признание, политизация, компенсация.


УДК 327.39(477)