Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

Archive for the ‘Міжнародні відносини’ Category

ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ В МЕЖАХ СВІТОВИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Пятница, Январь 30th, 2015

А. І. Лукашенко

кандидат історичних наук, доцент кафедри країнознавства та міжнародного туризму Київського міжнародного університету

У статті проаналізовано проблему відсутності державної ідеологічної платформи, її витоки та наслідки для України. Також досліджено російську національну ідею щодо її придатності для українців. Визначено ментально-ідейні характеристики російської ойкумени та західноєвропейської і здійснено спробу дослідження останніх у контексті близькості до української соціальної та політичної культури. Виявлено грунт, на якому може сформуватись українська національна ідея.

Ключові слова: національна ідея, індивідуалізм, колективізм, сакральний тип державної влади, Церква, православне християнство.

Історичні факти свідчать, що механізми державного управління демонструють свою ефективність лише у випадку, коли народні маси та інститут держави мають спільний знаменник, який політологи називають національною ідеєю. Керуючись національною ідеєю, поступово вибудовуються основи взаємодій офіційної влади та її громадян. Адже тільки в такому випадку всім зрозуміло куди пливе човен, кожен відчуває свою громадянську функцію, що зменшує рівень деструктивних процесів [8; 7].

Дослідження феномену відсутності української національної ідеї надзвичайно актуально в час, коли Україна потерпає від чергової суспільно-політичної кризи та соціально-економічних потрясінь. Адже, розробка державної


ідеології могла б стати тим фундаментом, на якому б «виросла» могутня українська держава.

У даній статті, звісна річ, ми не ставимо перед собою завдання виокремити сутність української національної ідеї. Наша мета полягає в історичній оцінці російських і західноєвропейських ідейних цінностей, завдяки якій ми продемонструємо, яка ідея неорганічна для нашого народу і яка ближче нам, що, можливо, полегшить завдання у визначенні саме українського варіанта національної ідеї. Над чим ми й спробуємо порозмислити.

Проблематика визначення української національної ідеї користується незначним інтересом у колах професійних істориків, серед яких ми можемо назвати імена Л. Залізняка та С. Сергійчука [2]. Також професійно проблему «ідейності» з політичної точки зору порушував В. Чорновіл [10]. Щодо дослідження витоків і суті російської національної ідеї та ціннісних орієнтирів Західної Європи існує низка праць, серед яких ми для прикладу назвемо роботи таких дослідників, як А. Гуревич, М. Малерб, Н. Тальберг, К. Армстронг, М. Еліаде, Ж. Ле Гофф, Е. Поньйон, М. Бейджент, Р. Лі, Ж. Делюмо, Ж. Мінуа, П. Лобьє тощо [1].

У даній статті ми аксіоматично оперуємо фактом відсутності української національної ідеї, адже цей феномен не потребує доведення. Так, якби в українців була національна ідея, то за 19 років незалежності Україна не стояла б на черзі потрапити до країн третього світу. Передусім познайомимось із терміном «національна ідея». У даному випадку скористаємося найпоширенішим тлумаченням: «Національна ідея – це духовна концепція національної свідомості, розуміння народом сенсу свого існування, це концентрований вираз стратегічної мети, головних приорітетів нації на осяжне майбутнє. Без такої ідеї рух держави стає багатоцільовим, більше того – безцільним» [9].


В Україні наявна низка гострих питань, що стосуються як історичних подій, так і сьогодення, щодо яких існує різка поляризація думок. Поляризація громадської думки відбувається за такими осями: ставлення до доцільності введення інших державних або офіційних мов; ставлення до доцільності прискорення вступу до НАТО; ставлення до прискореної економічної та політичної інтеграції в західному і східному напрямках; ставлення до помаранчевої революції тощо. Це, звісно, не весь перелік спірних питань. Їх значно більше. Причини такої поляризації приховані в сутнісних особливостях української влади й економіки.

Так, влада – це засіб збагачення, брак сильних політиків і чиновників, бізнес на «гачку влади», корупція, територіальна роз’єднаність, непрацююча судова система, ЗМІ не є сильними та незалежними, невизначеність у зовнішній політиці. Україну не сприймають ні на Заході, ні на Сході як повноцінного самодостатнього суб’єкта співпраці [11].

Економіка – це 45% економіки в тіні, низький загальний рівень конкурентоспроможності країни (індекс конкурентоспроможності – 84-й у світі зі 117), власність не захищена, процеси приватизації не завершені, багато громадян сприймають бізнес як ворога, «загнана» інфраструктура, висока енергоємність, нерівномірне податкове навантаження, низький рівень внутрішніх інвестицій, низький рівень зовнішніх інвестицій, бідних до 70 %, середній клас – 8% [11].

Щодо передумов такої ситуації зазначимо таке. Історично склалося так, що український народ через зовнішньополітичні обставини, змушений був працювати на будь-кого, тільки не на себе – на російського царя, польського короля, австрійського цісаря, на соціалізм, номенклатуру. Народ адаптовувався і врешті-решт так адаптувався, що, отримавши незалежність (наголосимо, за яку ми не боролись), теж не захотів на себе працювати – ми працюємо на олігархію. Остання маніпулює народом, продукує всілякі гасла, вигадує


проблеми заради того, щоб зберегти свій статус [12]. Для цього використовують маніпулювання ідеями заради розколу громади. Останній «кидають» на торг штучностворені проблеми, зазначені від самого початку статті, «роздмухують» їх, відволікаючи увагу від головного – відповідальності за майбутнє. Нинішній владі вигідний брак української національної ідеї, адже це запорука направляти рух державного корабля на користь власного гаманця. Метання від Європи до Росії – яскраве свідчення відсутності ідеологічного стержня, так характерного могутнім державам світу. США, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Росія – тільки пройшовши шлях самоідентифікації вступили на етап інтеграційних процесів, інакше злиття з іншою культурою загрожує стертям національної ідентичності. Пропонуємо з’ясувати: що ближче українській нації – російська національна ідея чи європейські цінності?

Про те, що таке «русская», «російська» ідея – написано досить багато: і про любов до батьківщини, Росія й Захід, Росія й Схід, Росія-Євразія, і російська душа, як специфіка національного характеру «русского народу», і багато чого іншого. От вислів патріарха Московської церкви Кирила: «Коли ми говоримо «Свята Русь», ми маємо на увазі ідею домінанти духовного над матеріальним, ідею домінанти високоморального ідеалу. І якщо перейти до географії, то, звичайно, ядром, цієї цивілізації є Росія, Україна та Білорусь, якщо говорити в сучасних геополітичних категоріях» [3].

Так, для багатьох зовсім незрозумілим є таке формулювання російської національної ідеї. Насправді, в основі останньої лежить далеко не ідея домінанти високоморального ідеалу, а механізм, що маніпулює масовими очікуваннями та сподіваннями. На чому ми й зупинимось детальніше.

Основи російської державності сучасного типу були закладені в добу пізнього середньовіччя, а саме протягом XV -


XVII ст. Саме в цей період виникає і пускає свої корені великоімперська концепція «Москва – третій Рим», але дуже рідко нині звертають увагу на те, як сформувалася ця ідея [4].

Доба середньовіччя просякнута духом очікування кінця світу. На теренах Московського князівства в думках перших осіб, як і в пересічних прихожан, витав дух апокаліпсису. Особливих обертів він набув напередодні 1492 року – головної дати, яка фігурувала в церковних пророцтвах кінця світу. Як не дивно, кінець світу не відбувся, що змусило тогочасну еліту і народні маси жити сьогоднішнім днем і поставило питання боротьби за владу поміж світськими феодалами, Церквою й інститутом князівської влади. Як і сьогодні, так і в минулому для боротьби за владу використовували дієве гасло. Нині це бренд «демократії», а в добу пізнього середньовіччя то був бренд «страшного суду» та кінця світу. Серед представників церковного домену відбувся розкол ще напередодні 1492 року. Частина (так звані стяжателі) керувалась ідеєю розростання церковного землеволодіння, інша ж частина (нестяжателі) були противниками останнього, чим завоювали прихильність московського князя. З метою закріплення своїх позицій нестяжателі в обличчі Зосими розробили цілу державну концепцію [3].

Через те, що з приходом 1492 року кінець світу не відбувся, виникла потреба обґрунтувати причини продовження існування грішного світу і грішників. Так виникла теорія про існування трьох благословенних царств, центральним із яких було третє й останнє царство, тобто Московське. Згідно з теорією, доки існуватиме третє царство (Москва – третій Рим), доти існуватиме світ. Відтоді, а саме від початку XVI ст. релігійно-апокаліптична ідея набувала державно-ідеологічного значення. Уперше «новим градом Костянтина» назвав Москву митрополит Зосима при новому розрахунку пасхалій у 1492 р. на найближчі двадцять років, а Івана III – «новим Костянтином», тим самим ратифікуючи перехід «другого


Риму» (Константинополя – всесвітньої столиці православ’я, що пала в 1453 р.) в Москву [2].

Практичну реалізацію ця ідея набула вже 1498 р., в акті урочистого вінчання на царство онука Івана III Дмитра та у використанні на російському гербі двоголового візантійського орла. А на початку XVI ст. з’явилися твори, у яких виводився родовід російських царів від засновника Римської імперії, за часів якого народився Ісус Христос. Одночасно Йосип Волоцький (лідер стяжателів) і його прибічники вели боротьбу проти нестяжателей. Хоча позиція нестяжателей у питанні про церковне майно та позиціювання держави імпонувала великому князю, у його очах вони заплямували себе підтримкою опальних бояр. Цією обставиною блискуче скористався Йосип Волоцький [5].

До йосифлян належав псковський чернець Філофей, популяризатор концепції московського митрополита Зосими «Москва – Третій Рим», на якій будувалась офіційна ідеологія російських царів. Філофей уточнив сакральну місію Москви і московського царя. Звертаючись до великого князя московського, Філофей писав: «Два Рима падоша, а третій стоїть, а четвертому не бути» [4]. Третій Рим – Москва і православний цар наділені Філофеєм есхатологічною функцією зібрати під свій рятівний покров усі народи світу перед кінцем світу. «Усі християнські царства снідоша, прідоша в кінець і снідошася в єдине царство нашого государя», – писав Філофей [4]. Отже, московський цар -останній і єдиний, а тому всесвітній Цар. Третій Рим замінює, а не продовжує Другий. Адже завдання не в тому, щоб зберегти і продовжити візантійські традиції, а в тому, щоб замінити Візантію, побудувати новий Рим замість колишнього, гріховного і занепалого [3].

Російська імперія, СРСР, РФ продовжують активно виконувати апокаліптичну місію, змінюючи лише при цьому свої гасла. Усі експансіоністські заходи згаданих державних


утворень беруть свої генетичні витоки від есхатологічної концепції «Москва – третій Рим», під крилом якої має об’єднатися весь богосвідомий народ. Звісна річ, що сам Государ, (сьогодні Президент) у богосвідомість грається, коли розповідає про мотиви завойовницьких акцій, але головне в іншому – заагітована юрба вірила Государю п’ять століть тому і вірить своєму Президентові сьогодні. Тому не дивно, що Ф. Тютчев писав: «Умом Россию не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать – в Россию можно только верить».

Якщо ще раз прочитати вислів патріарха Кирила, то стає зрозумілим звідки в останнього в промовах з’являється слово «геополітика» і чому в 2004 році піддані Московського патріархату здійснювали прогулянки центром столиці України з портретами сучасного українського Президента.

Так, ми з’ясували головний аспект російської національної ідеї, що полягає в, по-перше, насаджуванні в колективне підсвідоме культу безмовної покори першій особі держави, який наділений особливими сакральними функціями та при якому інститут Церкви діє як ідеологічний апарат, подруге, маніпулюванні масовим колективним підсвідомим у масовому порядку.

Вплив російської національної ідеї на українську державність – очевидний. Проілюструвати останній можна, уже починаючи від 1654 року. Але то був вплив радше не на українську державність, а на антидержавність, адже Государ може бути лише однин, а російський колективний дух не передбачає незалежних партнерських відносин, адже в основі російської національної ідеї закладено об’єднання під егідою Государя, тобто централізацію влади.

Не складно було помітити, що український народ, незважаючи на інтенсивність пропагування тісних відносин із «братом старшим», все ж таки опирався і не підпадав під вплив гіпнотичного російського колективного підсвідомого.


Хоча для цього українські землі заселяли росіянами, витоки колективно-підсвідомих паттернів і сучасних політичних уподобань, котрі на Сході України цілком очевидні. Чому ж Росії так складно скласти до купи ядро великодуховної цивілізації, частиною якого є Україна (згідно із патріархои Кирилом)? Вважається, що у східноправославній традиції фігурує домінанта загального над індивідуальним, перевага колективного над особистісним. Завдяки чому і стала можливою реалізація російської національної ідеї.

Щодо українського ідейного варіанта. Когорта вчених сперечається: хто ми – Європа Західна чи Європа Східна. Ще більше з цього приводу сперечаються політики. Але це і є відповіддю на питання – в українців яскраво виражена індивідуальність, а отже, домінанта індивідуального над колективним, що тяжіє до цінностей Західної Європи, тому під впливом російської національної ідеї українець ніколи не перетвориться на росіянина, українець завжди лишатиметься українцем. А російська національна ідея та її інтенсивна пропаганда лише наштовхує українців на пошук власного шляху, формування власної національної ідеї.

Кожна нація хоче достатньо чітко сформулювати свою національну ідею. Юрій Сидоренко стверджує, що для нас, українців, ця ідеологема асоціюється з такими поняттями, як воля, свобода. Адже дуже довго наш народ був під окупацією чужих держав, імперій. Розірвана на колонії, наша нація постійно шукала шляхів для здобуття власної держави, щоб бути вільними й рівними серед інших націй, держав. Тобто, про «українську ідею», як таку, Юрій Сидоренко, підсумовуючи низку журналістських досліджень, говорить так: «Переважна більшість українських громадян хочуть жити в цивілізованій країні, у цивілізованому колі держав, бути самодостатніми у своєму політичному, і не тільки, житті» [6]. Проте подібне формування тенденції національної ідеї тяжіє до реалізації елементарних споживацьких потреб, а із ситим


шлунком не заволодієш серцями і думками своїх громадян, потрібно враховувати глибинні національні особливості. Адже безцільний споживацький стиль існування держави призводить до її руйнації.

На жаль, крім споживацьких ідеологій, сучасний політикум не пропонує чогось ціннісного. І не випадково, тому що появу української національної ідеї гальмує, крім влади, ще один чинник. Так, вулицями міст, у кабінетах вищої ієрархії, у державних і приватних структурах перебуває особливий соціопсихологічний тип – «Homo sovyeticus». У такому випадку демократизація і вестернізація абсолютно безсилі і внаслідок ми «маємо те, що маємо». «Homo sovyeticus» характерний не тільки радянському поколінню, його стилем життя живе також українська молодь.

Порівняємо радянські тоталітарні й українські демократичні реалії. У Радянському Союзі існувала одна єдина правляча партія – комуністична. В Україні існує понад 100 партій, понад 40 тис. громадських організацій. У комуністичної партії була ідеологія, а ідеологія визначала місце для кожного громадянина і роль у побудові світлого соціалістичного майбутнього. В українських партій, зазвичай, ідеології немає, це псевдопартії і псевдоідеологіі. Українська ідеологія – це капітал. Через те про плюралізм говорити не доводиться і про істотну різницю між українською й радянською категоріями теж. У Радянському Союзі був один лідер, в Україні – кілька десятків. У Радянському Союзі диктат і «порядок», в Україні рейдерство і кланова охлократія. Між іншим, радянська Конституція була найгуманнішої і навіть демократичною, існувала як піар для країн по той бік завіси, українська теж – для країн ЄС. Радянський варіант преси і суду, коли все вирішується за інструкцією партії, український варіант – за інструкцією тих, у кого є гроші, впливовість, зв’язки.


Радянська номенклатура мала все, рядовий «Homo sovyeticus» – ідею і бідність. Українська верхівка, золота молодь теж має все, український же «homo sovyeticus» – навіть без ідеї тільки з бідністю.

Так, тільки переродження радянських людей у сучасних українців із власною шкалою цінностей дасть змогу створити могутню ідеологічну платформу для державного розвитку. Але, нині в політиці чітко простежується тенденція повернення до відверто радянських методів управління і побудови України із російським обличчям. Проте, незважаючи на українську політичну незрілість, згаданий проект малореалістичний. Україна не стала Росією протягом п’яти попередніх століть, що є свідченням неприйнятності стрижневих державно-політичних і морально-духовних цінностей сусіда.

Підсумовуючи, зазначимо, що для кожного українця спільним суспільним і громадським інтересом незалежно від місця проживання, мови спілкування і політичних симпатій є індивідуалізм, інтравертність, приватний інтерес, національна гордість, що перегукується із західноєвропейськими цінностями. Незважаючи на кризу еліт, русифікацію і повернення до радянських методів управління, українська ментальність, психологія поведінки та моральний кодекс українця, як і інших громадян, не піддаються асиміляції. Українцям через індивідуалізацію духу близьке поняття європейської інтеграції, де на засадах рівноправного партнерства є можливість проявити власний індивідуальний підхід, точку зору. Російський же варіант інтеграції передбачає поглинання й авторитаризм, що суперечить соціальній і політичній культурі та психологічному кодексу українця.

Література

1. Гуревич А. Я. Культура и общество Средневековой Европы / Арон Яковлевич Гуревич. – М.: Мысль,1989.


317с. ; Малерб Мишель. Религии человечества / Мишель Малерб. – М.: Астрель, 1997. – 467с.; Тальберг Н. История христианской церкви / Н. Тальберг – К.: Либідь, 2004. -219с.; Элиаде М. История веры и религиозных идей. Том 3: От Магомета до Реформации / [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www. gumer. info/bogoslov_ Buks/ReHg/Eliad_4/13.prip; Армстронг Карен. История Бога. Тысячелетие искания в иудаизме, христианстве и исламе / Карен Армстронг. – К., 2004. – 536с.; Гофф Жак ле. Цивилизация средневекового запада / [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lib. aldebaran. ru/ author/le_goff_zhak/; Поньон Э. Повседневная жизнь Европы в 1000 году / Эдмон Поньон. – М.: Мысль, 1999. -

271с.

Залізняк Л. Від склавинів до української нації / Леонід Залізняк. – К.: Либідь, 1994. – 232с.; Сергійчук С. Україна в пошуках політичної віри / Сергій Сергійчук. – К.: Знання, 1998. – 310 с.

Замалев А. Ф. Овчинникова Е. А. Еретики и ортодоксы: очерки древнерусской духовности / А. Ф.Замалев, Е. А. Овчинникова. – Л.: Лениниздат, 1991. – С.41.

Лукашенко А. Есхатологічні очікування в Європі XV-XVII ст. та їх вплив на формування суспільства сучасного типу // Етнічна історія народів Європи / За ред. Доктора історичних наук, професора В. Ф. Колесника. – Київ, 2008. – №26. – С.134-139.

Лукашенко А. Європейська есхатологія XV ст.:особливості та вплив на розвиток середньовічного суспільства // Вісник академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України / За редакцією В. С. Трубенка. – Київ, 2009. – Вип. 4. – С. 121-126.

Лукашенко А. Есхатологічні очікування: витоки та особливості в Європі. // Часопис української історії / За


ред. Доктора історичних наук, професора А. П. Коцура. – Київ, 2009. – Вип. 13. – С. 69-74

Сидоренко Юрій. Чия ідея сильніша – українська чи російська? / Юрій Сидоренко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. pravda. com. ua/columns/ 2010/05/17/5047164/

Семенченко Г. М. Плебсологічні роздуми про українську національну культуру і процеси соціального забезпечення населення // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту: Друга Всеукраїнська науково-практична конференція (24 квітня 2009 р.): Матеріали доповідей та виступів. Випуск 2. – К.: Київський університет, 2009. – С.

133-135.

Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практика // Микола Іванович Скригонюк. – К.: Київський університет, 2005. – Ч. 2. – С. 207.

Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / [під ред. Андрущенко В. П]. – К.: Знання України, 2002. – С. 217-218.

Чорновіл В. Українці на перетині національних інтересів // Рух. – №28. – 1995. – С. 2-4.

Шаповал О. Р. Про економічно-фінансову кризу і необхідність розвитку плебсології // Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту: Друга Всеукраїнська науково-практична конференція: Матеріали доповідей та виступів. Випуск 2. – К.: Київський університет, 2009. -

С. 38-42.

Щокін О. В. Сучасна світова криза і окремі критерії влади / О. В. Щокін Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту: Друга Всеукраїнська науково-практична


конференція: Матеріали доповідей та виступів. Випуск 2. – К.: Київський університет, 2009. – С. 100-103.

The article analyzes the problem of the lack of state ideologigal platform, its origins and consequences for Ukraine. Also, the Russian national idea in terms of its suitability for the Ukrainian people is investigated. Mentally-determited ideological characteristigs of Russian and Western European ecumene, and made an attempt to study the past in the context of proximity to the Ukrainian social and political culture. Revealed the soil to be formed which the Ukrainian national idea.

Keywords: national idea, individualism, collectivism, sacred type of government, church, orthodox Christianity

В статье анализируется проблема отсутствия государственной идеологической платформы, ее истоки и последствия для Украины. Также исследована русская национальная идея и ее пригодность для украинцев. Определено ментально-идейные характеристики русской ойкумены и западноевропейской и сделана попытка исследования последних в контексте близости к украинской социальной и политической культуры. Обнаружено почву, на какой может возникнуть украинская национальная идея.

Ключевые слова: национальная идея, индивидуализм, коллективизм, сакральный тип государственной власти, Церковь, православное христианство.


УДК 94(477) : 327

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ: ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК, ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЧИ ТОТОЖНІСТЬ ПОНЯТЬ?

Четверг, Январь 29th, 2015

В. В. Лубська

викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету, аспірантка кафедри політичних наук Європейського університету

У даній статті досліджуються основні підходи до вивчення глобалізації та вестернізації, розкривається стан наукової розробленості цих понять. Визначається поняття, зміст і сутність феномену глобалізації та вестернізації, основні підходи до вивчення цих понять, їхнє місце в сучасній науковій думці та значення в сучасному розвитку світу.

Ключові слова: глобалізація, вестернізація, цивілізація, центр-периферія, масова культура, «світове село», міжцивілізаційний конфлікт, «глобалізація нерівності», ринковий фундаменталізм.

Актуальність. Глобалізаційні процеси стрімко якісно змінюються і змінюють світ. Вестернізація часом діаметрально протилежно оцінюється представниками різних країн і різних наукових шкіл, через що постає природне питання: вестернізація – це поняття ідентичне глобалізації, вона є наслідком чи інструментом глобальної стратегії? Пошук відповідей на це питання дає змогу краще зрозуміти особливості сучасного політичного, економічного, культурного розвитку світу та окремих країн. Розуміння одних явищ є надзвичайно важливим і для України, яка прагне бути самодостатнім гравцем у міжнародній системі координат. Насамперед, це потрібно для того, щоб побудувати менш помилкову й ефективнішу стратегію поведінки в процесі


невідворотного входження в систему нового світового порядку.

Мета статті – дослідити основні підходи до вивчення глобалізації та вестернізації, зробити порівняльний аналіз обох «світових» явищ і з’ясувати взаємозв’язок чи незалежність цих процесів.

Коли йдеться про глобалізацію, насамперед постає питання: які з процесів можна назвати глобальними? Почати варто з політичної картини світу: минуле ХХ століття продемонструвало могутність наднаціональних військово-політичних блоків (ОВД та НАТО), можливості коаліцій правлячих груп («Велика сімка»), континентальних і регіональних об’єднань (ЄС, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності, Організація Ісламська Конференція тощо), всесвітніх міжнародних організацій (ООН,

ЮНЕСКО, ОБСЄ, МВФ, МБРР, ОПЕК тощо). Наприкінці

століття визначилася тенденція до формування «всесвітнього уряду»: деякі міжнародні організації почали виконувати важливі економічні та політичні інтеграційні функції (ЄС – Європарламент, Інтерпол, Меркосур тощо) [1]. Глобалізація є продуктом історичного розвитку людства не за одне століття. Можна сказати, що початок процесу глобалізації збігається із зародженням самого процесу виникнення всесвітньої історії. У людській історії глобалізація безліч разів використовувалась у політичних цілях (зазвичай, це було пов’язане з реалізацією планів світового панування) – починаючи від знаменитих походів Олександра Македонського та до ідей «світової революції» в марксизмі, світового панування політики США. Тому немає нічого дивного, що й сучасні процеси глобалізації активно використовуються в політичних цілях, свідками чого ми, власне, і є.

Образи глобального світу і теорії глобалізму осмислюються вченими різних наукових напрямків – філософами, соціологами, антропологами, політологами,


істориками. Проблеми збереження культурного різноманіття, заохочення плюралізму та діалогу між культурами і цивілізаціями більш цікавіше представлені соціальними антропологами й культурологами. Глобалізаційні процеси без сумніву впливають на систему міжнародних відносин [2].

Питанням глобалізації, її типологізації, критеріям, впливу на розвиток людства та різноманітні аспекти даного явища присвячені наукові праці таких дослідників, як А. Тойнбі, К. Ясперс, С. Гантінгтон, М. Кастельс, М. Уотерс, Ф. Бродель, Е. Гіденс, Д. Гельд, Р. О’Брайн, Ф. Фукуяма, Р. Арон, П. Уорслей, Р. Робертсон, С. Амін, Б. Бузан, З. Бжезинський, Л. Бетон, А. Л. Страус, У. Ганнерс, Ш. Айзенштадт, В. С. Нейпол, В. Іноземцев та інші.

Термін «глобалізація» виник і набув поширення в середині 80-х років, і його застосування, в основному, пов’язують з іменем американського соціолога Р. Робертсона, який у 1985 р. дав тлумачення цьому поняттю, а згодом в 1992 р. видав книжку під такою ж назвою. Теорія глобалізації наголошує саме на масштабності тих змін, які охопили майже весь світ, а з другого боку, начебто засвідчила потенціал західної моделі розвитку, яка визначає й уособлює цю тенденцію до глобалізації. Загалом, ця тенденція виглядає як активна експансія вестернізації. Особливого поширення ідеї глобалізації набули в період 1990-х років, коли західний світ досяг значного економічного зростання, азійський світ уповільнив свій розвиток унаслідок кризи, а посткомуністичні країни почали активно впроваджувати ринкову економіку [3].

У визначенні терміна «глобалізація» можна виділити чотири основні підходи. По-перше, тлумачення глобалізації як процесу зміцнення зв’язків між найвіддаленішими куточками планети. По-друге, глобалізація визначається як процес поширення по всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо. По-третє, під глобалізацією


передбачається виникнення спільних для світового співтовариства проблем, зокрема, економічних, політичних, мілітарних, екологічних та ін. Нарешті, глобалізація трактується як процес зростання спільних вселюдських інтересів у всіх сферах людського буття, породжуваних збільшенням взаємозв’язків і взаємозалежності країн і народів. Глобалізацію можна поділити на фінансово-економічну, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну, етнополітичну тощо [4].

Насамперед слід підкреслити, що, по-перше, процес глобалізації впливає не лише на окремі країни, етнонаціональні спільноти чи їхні культури. Він справляє вирішально впливає на цілі континенти й цивілізації. Підтвердження тому – послаблення й занепад таких колись впливових і могутніх цивілізацій, як індійська, китайська, мусульманська та інші, однією з причин чого, поза всякий сумнів, була «вестернізація». По-друге, процес глобалізації збільшує взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн та етнонаціональних спільнот, «спресовує» світ у єдине ціле, перетворює всю планету на «світове село» / «global village». По-третє, глобалізація, як і будь-який інший історичний процес, розвивається асиметрично (тобто з різною швидкістю і глибиною в різних регіонах і країнах), має досить складний і суперечливий характер і може призводити, передусім в етнополітичній сфері, до непередбачених, а часом і діаметрально протилежних наслідків.

Деякі західні вчені (зокрема, С. Гантінгтон) вказують на актуалізацію міжцивілізаційних конфліктів у контексті розвитку глобалізації. Виявилося, що між ними існує безліч особливостей, а звідси утворюється можливість виникнення конфліктних ситуацій саме через несумісність ціннісних орієнтацій різних цивілізацій. У своїй загальновідомій праці «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» (1996) С. Гантінгтон змальовує картину наростання нового типу


напруженості у світовій спільноті. Він відстоює думку, що майбутні конфлікти спричинятимуться, в основному, через розбіжність між цивілізаціями, культурами, релігіями. Щодо цього С. Гантінгтон дає досить розгорнуту панораму попередніх конфліктів і війн та причин їх виникнення протягом історичного розвитку.

Також в умовах глобалізації розширила свої параметри проблема соціальної нерівності. Окрім суто національного аспекту, вона набула ознак загрозливої міждержавної стратифікації.

Глобалізація нагромаджує небезпечні суперечності в інституційній сфері. Вони стосуються як внутрішнього, так і зовнішнього боку розвитку. З одного боку, глобалізація послаблює роль держави, без активної участі якої суспільство неспроможне дати відповідь на її виклики. Послаблюються і можливості демократії, яка історично утверджувалася на Заході в межах державних утворень, спиралася на її інституції і, у свою чергу, є основою суспільного прогресу. З другого боку, дедалі більше неефективними виявляються й власні інституції глобалізаційного процесу. В економіці такими інституціями виступають МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі та інші. Усі вони за своїм статусом покликані сприяти поглибленню економічної та соціальної збалансованості. Насправді виявилося протилежне: політика відповідних інституцій, як це переконливо довело останнє десятиліття, полягає в іншому. Вона спрямована на обслуговування інтересів «лідерів» у країнах периферійної зони, зводиться до логіки пристосування виробничого, фінансового та інтелектуального потенціалів цих країн до потреб цивілізаційного центру.

Виняткового значення набуває питання культурної глобалізації. Під культурною глобалізацією передбачається процес виникнення і поширення так званої «світової культури». Варто звернути увагу на те, що в поняття «світова


культура» часом вкладається різний зміст. Одна група західних фахівців вбачає в ній таку культуру, яка вбирає в себе й інтегрує найкращі надбання всіх культур світу, котрі колись існували й існують сьогодні. Інша група вчених під «світовою культурою» має на увазі т. зв. «масову культуру», «культуру масового вжитку», «споживацьку культуру» тощо. Крім того, на їхню думку, «світова культура» – це винятково західна культура, а її поширення – це глобалізація західної культури або «вестернізація» (від англ. слова «western» – західний). Тут варто зазначити, що деякі західні вчені, зокрема, американський політолог Девід Гелд, вважають «вестернізацією» не лише культурну, а й усі інші форми глобалізації, тобто глобалізацію взагалі. Ця точка зору заслуговує на увагу, адже нині світ заполонили ідеї, культура, політичні цінності і т. ін. переважно європейського походження. Хоча слід зауважити, що до них додалося чимало й такого, що є північноамериканського та/чи японського походження [4].

Багато країн сучасного світу відчувають посилений вплив на свою культуру західного способу життя та масової культури, що спричиняє невдоволення і критику широких верств населення на адресу урядів своїх держав, які належним чином не здійснюють против вестернізації. Під вестернізацією розуміють процес зростання впливу культури і політики західних країн на життя сучасного людства. Зважаючи на провідну позицію США в житті західної цивілізації та її політику щодо просування й захисту своїх інтересів у будь-якому куточку світу, вестернізацію, зазвичай, ототожнюють з «американізацією», яка руйнує усталені, традиційні форми організації життя, активно впливає на зміну ціннісної орієнтації молоді.

У повоєнний період принципи вестернізації почали активно реалізуватись у 70-80-ті роки ХХ ст. на основі відомої політики здоганяльної модернізації. Ідеться про політику


спрямованого розвитку, яка базувалася на визнанні універсальності західного суспільства і його інституційних, економічних і духовних цінностей, перетворення цих цінностей на своєрідний еталон для всіх народів, що виявляли бажання прискорити власну еволюцію. Формування глобального простору здійснювалося на основі саме цієї політики. У своїй основі політика здоганяльної модернізації реалізується і на пострадянському просторі, серед них і в Україні. Наслідки її очевидні: це не лише економічні суперечності, а й глибокий світоглядний вакуум.

Український філософ Сергій Борисович Кримський зазначав, що глобалізація в нашому слововживанні насправді перетворюється (набуває значення) на вестернізацію, але, як зазначав науковець, ці два поняття в жодному разі не треба змішувати. Вестернізація – це нав’язування західного способу життя всім народам на тій підставі, що західна цивілізація накопичила досвід науково-технічної революції як досвід виживання. Таке тлумачення загальноцивілізаційного процесу глобалізації компрометує саме поняття «глобалізація».

Звісно, глобалізація пов’язана з вестернізацією, однак лише в певному перекрученому значенні. Ідеться насамперед про «глобалізацію нерівності», про диктат технологічно найрозвиненіших країн щодо до економічно слабких, нав’язування їм своєї волі. Вестернізація призводить до посилення соціальних і національних суперечностей у світі, оскільки спирається на ідею ліквідації національних перегородок в економіці, неминуче залучаючи національні економіки до світового ринку, де перемагає найсильніший унаслідок жорсткої конкурентної боротьби [2].

Крім того, ця обставина отримує ідеологічне вираження й обґрунтування, що вносить небезпечні елементи в поняття «глобалізація». Ідеться про те, що відомий французький соціолог Раймон Арон висунув поширену зараз на Заході гіпотезу, згідно з якою «держава-нація» перестає бути


суб’єктом світової історії, а замість цього на передній план виступають структури (економічні й соціальні), що диктуються потребами світового ринку. Вестернізація, коли вона ототожнюється з глобалізацією в повному розумінні цього слова, перестає бути й чинником модернізації.

Використання вестернізації як аргументу на користь глобалізації не витримує й економічної критики, стверджує Кримський. Тому що вестернізація – це не повна глобалізація; про такий результат можна було б говорити лише в тому випадку, якби була введена єдина світова валюта, якщо були б розширені на основних територіях планети зони вільної торгівлі, якби була завершена лібералізація економіки, і, що найголовніше, якби були дотримані пропорції між імпортом і експортом у розвинених державах (бо досі певні країни на світовому ринку менше віддають, аніж отримують). Усе це веде до того, що використання вестернізації як аргументу на користь глобалізації (або її головної форми) компрометує цей найважливіший історичний і цивілізаційний процес. І тому вестернізація не може бути в повному обсязі названа глобалізацією як такою [2].

Представники західної наукової школи С. Амін, Б. Бузан, З. Бжезинський, Л. Бентон, А. Гіршман, А. Л. Страус та деякі інші розглядають глобалізацію саме з точки зору вестернізації світу. Згідно з моделлю Страуса, у центрі світоустрою перебувають США, які оточені кільцем країн Європи, і Японія, що, у дійсності відіграє роль напівпериферійної уніполярної системи, на периферії перебувають інші країни.

Якщо таку модель взяти за основу світоустрою, то експорт західних цінностей – ідей свободи, демократії, прав людини, індивідуалізму, рівності, лібералізму тощо – є позитивною тенденцією міжнародних відносин. Переконані «західники» схильні ототожнювати глобалізацію з вестернізацією, підкреслюючи цивілізаційну місію західного світу. Але всі країни, які стали сліпо копіювати західну модель


модернізації, потерпіли крах, і модернізація вилилась у дестабілізацію політичної системи, у соціальні і національні конфлікти, у бюрократизацію структур влади, створення авторитарних режимів і зруйнування випробуваних часом традиційних інститутів функціонування суспільства [1].

Однак більшість учених справедливо заперечують ототожнення етноцентризму з глобалізмом. Вони вбачають у вестернізації «культурний імперіалізм» західного світу, який веде не до глобалізації культур, а до «нового варварства» та «безкультур’я».

Якщо поглянути на глобалізацію з точки зору вестернізації більше з культорологічного аспекту, то слід зазначити, що головною проблемою сучасних культурологів є інтерпретація культурного багатоманіття світу як органічної функціональної особливості процесу глобалізації. У цьому напрямку йдуть інтенсивні наукові пошуки і заслуговують на увагу, на наш погляд, концепції У. Ганнерса та Ш. Айзенштадта. На думку Ганнерса, процес глобалізації може розвиватися за чотирма основними напрямками. Найоптимальнішим був би сценарій «визрівання», або глобалізація без вестернізації (коли відбувається діалог культур). У. Ганнерс попереджав, що можливі й інші сценарії глобалізації – у дусі уніфікуючої світ вестернізації, але всі вони ведуть у безвихідь «культурного імперіалізму» [5].

Західні політологи натомість, розглядаючи вестернізацію, перебільшують значення політичної й економічної уніфікації світу та захищають тезу про «єдність цивілізації» і «кінець історії». Вони проголошують західне суспільство цивілізацією унікальною, що є єдиною та неділимою, цивілізацією, яка після детального періоду боротьби досягла своєї мети – світового панування. При цьому цілком ігнорується культурний плюралізм сучасного світу. Етапи й періоди історії інших цивілізацій, якщо вони не вписуються в концепцію європоцентризму, видаляються як


«напівварварські». Світ Сходу фактично виключається з історії цивілізацій. Ісламська, індуїстська, далекосхідна культури заперечуються як «туземні» щодо західної.

Доктор економічних наук Анатолій Гальчинський в одній зі своїх статей зазначав, що глобалізація в її нинішній інтерпретації – це рух у напрямі світової наддержави з її системною ідентифікацією та внутрішньою стратифікацією. Зрозуміло, що зазначена ідентифікація може реалізувати себе лише через зростаючу адаптацію принципів і механізмів лідируючої системи – через систему вестернізаціі, яка не обмежується лише економічними стереотипами, а стосується насамперед відповідної перебудови сфери духовного життя, способу мислення та життєдіяльності людей [5]. «Експансія західного суспільства і поширення західної культури призвели до того, – наголошував А. Тойнбі, – що всі інші живі цивілізації… відійшли до вестернізованої сфери, яка обіймає весь світ…». Як результат «нині, – резюмує він, – всюдисуще західне суспільство тримає в своїх руках долю всього людства». Намагання Заходу силоміць ідентифікувати себе через механізми відповідної політики А. Тойнбі розглядав як один із симптомів надлому західної цивілізації, її кризи. У ситуації, що утверджується, більшість народів глобального світу вимушені зараховувати себе, за словами іменитого вченого, до категорії «внутрішнього пролетаріату» [6].

Інший дослідник – В. Іноземцев доходить висновку про утворення в процесі вестернізації «однополюсного» світу. Іноземцев схиляється до думки, що «глобалізація» – це лише теоретична конструкція, яка призначена відобразити формування однополюсного світу, і до того ж як ідеального світового порядку [3].

Ми звикли до вживання понять «релігійний фундаменталізм», «ісламський фундаменталізм» та інше і водночас забуваємо, що таким самим деструктивним за своєю суттю є один із визначальних механізмів політики


вестернізації – ринковий фундаменталізм. Надлом сучасного глобалізованого світу, ознаки його занепаду, що нині даються взнаки, прямо пов’язані насамперед з відповідним процесом. Ринковий фундаменталізм є по суті ідеологічною основою глобалізації. Базова ознака сучасного світового розвитку -криза глобального капіталізму, яка ототожнюється з кризою глобалізації. Як писав Дж. Сорос, ринковий фундаменталізм, який почав домінувати в політиці Р. Рейгана та М. Тетчер, нині «відіграє головну ролі у глобальній капіталістичній системі. Він надає ідеологічне забезпечення, що не тільки вмонтовує дії багатьох її провідних учасників, але й виступає рушієм політики» [7]. Дж. Сорос вказував на «деморалізуючі соціальні ефекти» ринкового фундаменталізму – «ринковий фундаменталізм намагається не звертати уваги на соціальні цінності». Водночас відбувається небезпечне відторгнення влади від населення: політичні інструменти влади будь-якої країни, втягнутої в процес глобалізації, перетворюються на знаряддя насильницької вестернізації не лише економіки та духовної сфери, а й способу життя та мислення кожної особи

[5].

Як ми бачимо, вестернізація – суперечливий процес. Поширення раціонального господарювання, досвіду використання високих технологій, розвитку демократичних інститутів супроводжується також поширенням психології гедонізму і моралі «вседозволеності», масової культури, яка ґрунтується на інших цінностях, ніж цінності національних культур. Поєднання зазначених чинників з активною зовнішньою політикою щодо захисту США своїх економічних інтересів різними способами спричиняє против країн «третього світу» (країн, що розвиваються), процесам модернізації суспільства за західним зразком.

Отже, основні теоретичні напрямки осмислення глобалізації набули найбільшого поширення в країнах Заходу. Глобалізація є ключовим поняттям, яке характеризує процеси


світового розвитку на сучасному етапі. Її суть – у різкому розширенні й ускладненні взаємозв’язків і взаємозалежностей як людей, так і держав, що виражається в процесах формування планетарного інформаційного простору, світового ринку капіталів товарів і робочої сили, в інтернаціоналізації проблем техногенного впливу на природне середовище, регіональних і міжнародних конфліктів і безпеки. Отже, феномен глобалізації виходить за суто економічні межі, у яких її схильні трактувати більшість дослідників цієї проблеми, й охоплює майже всі основні сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства [8].

Зважаючи на розглянуту інформацію безпосередньо щодо вестернізації, можна дійти висновоку, що це поняття є досить суперечливим. Одні дослідники ототожнюють поняття глобалізації та вестернізації, інші ж категорично наполягають на тому, що дані феномени сучасності не можуть бути стовідсотково пов’язані між собою, і вестернізація, скоріш за все, є одним з проявів глобальних процесів, чинником модернізації. Деякі дослідники називають вестернізацію окремим історичним і цивілізаційним процесом, практичною імплементацією глобалізаційної теорії. Окрім цього, одні науковці, досліджуючи вестернізацію, розглядають її насамперед з економічної точки зору, інші ж наполягають на тому, що витоками і ключовими аспектами вестернізації є культурна експансія Заходу, взаємодія західної культури з незахідними суспільствами, її вплив на економічний, політичний і, безперечно, культурний розвиток країн, регіонів світу та навіть цивілізацій.

Література

1. Діалог між культурами і цивілізаціями. Конспект лекцій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. edulec.


com/mdex. php? option=comcontent&task=view&id=98&iteinid =40

Кримський С.: «У сучасному глобалізованому світі Україна має всі можливості для того, щоб зіграти роль цивілізаційного центру» [Електронний ресурс]. // День -2006 – № 129 – Режим доступу до статті: http://www. day. kiev. ua/166615/#

Глобалізація в контексті невизначеного майбутнього [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://e-news. com. ua/show/105505.html

Картунов О. В. Вступ до етнополітології / Картунов О. В.: науково-навчальний посібник. – К., 1999. – 300 с.

Глобальна криза чи криза глобалізації. [Електронний ресурс] / А. Гальчинський // Віче. – 2002. – № 1. – Режим доступу до статті: http://www. niss. gov. ua/Evrointeg/ viche. htm

Тойнбі А. Дж. Дослідження історії / Тойнбі А. Дж. – Т. II. -К.: Основи, 1995. – С. 147.

Сорос Дж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою / Сорос Дж.. – К.: Основи, 1999. – С. 148.

Сутність і феноменологія глобалізація в контексті формування глобального інформаційного суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://www. dy. nayka. com. ua/index. php? operation=1&iid=108

This article discusses the main approaches to the study of globalization and Westernization, reveales the state of scientific exploration of these concepts. In this article the concept, content and essence of the phenomenon of globalization and Westernization, the main approaches to the study of these concepts, their place in modern scientific thought and meaning in the modern development of the world are defined.

Key words: globalization, westernization, civilization, the "center-periphery", mass culture, "global village", the conflict


between civilizations, "globalization of inequality", market fundamentalism.

В данной статье рассматриваются основные подходы к изучению глобализации и вестернизации, раскрывается состояние научной разработанности этих понятий. Определяется понятие, содержание и сущность феномена глобализации и вестернизации, основные подходы к изучению этих понятий, их место в современной научной мысли и значение в современном развитии мира.

Ключевые слова: глобализация, вестернизация, цивилизация, центр-периферия, массовая культура, «мировое село», межцивилизационный конфликт, «глобализация неравенства», рыночный фундаментализм.


УДК 327.39

НОВА АДМІНІСТРАЦІЯ США: ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ

Среда, Январь 28th, 2015

Д. М. Лакішик

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

У статті аналізуються труднощі, виклики і завдання, які постали перед адміністрацією Б. Обами. У цьому ракурсі розглядаються нові орієнтири у формуванні практичної стратегії адміністрації Б. Обами, суть якої полягає в підтриманні глобального лідерства США, з більшою опорою на старих і нових союзників, а також на ті міжнародні інститути, роботу яких контролюють американські делегати.

Ключові слова: зовнішня політика США, адміністрація Обами, геополітика, світова фінансова криза.

На сучасному етапі немає достатніх підстав говорити про деградацію могутності американської держави. Однак на тлі кризових явищ у світовій економіці, а також зовнішньополітичних труднощів США, що мають внутрішньополітичні наслідки, намітилися передумови обмеженого скорочення американського впливу в окремих сферах діяльності і регіонах. Цьому сприяла й певна втома суспільства й еліти від тягаря одноосібного глобального лідерства, суттєво втіленого в компаніях на Близькому Сході, які затягнулися, і погіршенні іміджу Америки у світі.

У політичній сфері це відобразилося 2008 р. при обранні президентом США Б. Обами, програмні зовнішньополітичні позиції якого виглядали помірніше, ніж у республіканського кандидата. Настрої американського суспільства й еліти, безсумнівно, враховувалися при розробці ідей «збалансованої стратегії», висловлених міністром оборони США Р. Гейтсом як коментарі до прийнятої в 2008 р. нової «Національної стратегії оборони». Ці ідеї допускали реформування військової та


оборонної політики через їхні раціоналізації та доповнення програмами непрямих дій, спрямованих на використання невійськових – політичних, економічних, пропагандистських – чинників сили, а також активніше сприяння зміцненню позицій американських союзників і партнерів.

Дані тенденції в зовнішній політиці та ідеології США будуть, імовірно, продовжені адміністрацією Б. Обами, представники якої визначили низку нових пріоритетів з точки зору форм і методів досягнення зовнішньополітичних цілей. На тлі економічної кризи, яка відчутно зачепила фінансово-економічну систему США, обмеживши можливості для продовження практики односторонніх дій, Вашингтон змушений розробити нову стратегію перетворення інституційних механізмів колективного впливу на розвиток світових економічних процесів. Може бути скоригований формат глобального лідерства США (без відмови від нього в принципі). До лідерства США будуть прагнути з більшою опорою на старих і нових союзників, а також на ті міжнародні інститути, роботу яких контролюють американські делегати.

Ця проблематика та інші суміжні проблеми в політичній науці вважаються актуальними і систематично досліджуються як західними, так і російськими фахівцями.

Зокрема, питанню зовнішньополітичної діяльності адміністрації Б. Обами присвячені праці З. Бжезінського, Г. Кіссенджера, Н. В. Загладіна, М. А. Косолапова, М. Ю. Брагіна, А. В. Фененка [1] та ін. Певна частина дослідників акцентувала свою увагу й американо-російських і американо-європейських відносинах: У. Дроздяк, Ч. Купчан, В. І. Батюк, А. І. Уткін, В. З. Дворкін, І. О. Істомін, О. В. Приходько [2] та ін.

Серед українських дослідників, які працюють в цьому напрямі, можна виділити Є. Камінського, Є. Макаренко, С. Толстова, І. Погорську [3] та ін.

Мета даної статті – оцінити успадковані Б. Обамою труднощі, виклики і завдання, преважно зовнішні. У цьому


ракурсі розглядаються нові орієнтири у формуванні практичної стратегії адміністрації Б. Обами. Суть якої полягає в підтриманні глобального лідерства США.

Підйом на міжнародно-політичний Олімп нової американської адміністрації поставило питання як саме слід ідентифікувати зміни у зовнішній політиці лідера світової спільноти. Поміж перших нових термінів зовнішньої політики Б. Обами рефреном прозвучав термін «smart power». Відповідний концепт, розвинений Дж. Наєм у 90-х роках ХХ ст. і сформульований з позицій практики Х. Клінтон, спирається на два ключових поняття – розумність і відповідальність. Перше передбачає, що розумна потуга реалізує в зовнішньополітичних діях поєднання «жорсткої» влади і «м’якої» влади. Де-факто йдеться про практичну адаптацію до необхідності пропонувати світовій спільності змінену методологію дії щодо вкрай важливих для Вашингтона міжнародних досьє (як, зокрема, нерозповсюдження ЗМЗ чи тероризм). Друге поняття – відповідальність є авторською ініціативою Барака Обами, означеною під час виборчих перегонів. За позицією президента рольове призначення дії Сполучних Штатів на міжнародній арені має полягати не у відмові від зобов’язань першої світової потуги, але в поєднанні стратегічного лідерства зі спільною дією як з традиційними союзниками Білого дому, так й іншими потугами, включаючи стратегічних опонентів. «Місія Штатів полягає в тому, щоб здійснювати світове лідерство, основане на розумінні того, що світ об’єднує спільна безпека і людяність»

[6].

Даний концептуальний підхід Обами дійсно заслуговує на повагу. З другого боку маємо зафіксувати й очевидний черговий прояв «ефекту амбіції». За стратегічним задумом нова політика виглядає амбіційнішою, за попередніх адміністрацій, бо передбачає реалізацію глобального американського проекту поза визнання активної силової домінанти в діях. Тим не менш вона знов його передбачає. «Зовнішня політика США повинна


керуватися перевагою мультилатералізму, а односторонність повинна залишатись одним з можливих варіантів дій, коли існує абсолютна необхідність захищати нашу безпеку чи запобігати трагедії, якої можна уникнути,» [3] – наголошувала Х. Клінтон. Тож логічно постає запитання щодо наявності в демократів мапи стратегічної дії, де практика має знайти конкретизацію і в стратегії, і в тактиці. Концепт дає розуміння згоди американського керівництва на визнання права союзників й опонентів на потужність, не порушуючи водночас власних стратегічних пріоритетів Білого дому. Утім низка стратегічних пріоритетів останнього суттєво спрямована на обмеження цієї потужності. Чи не ставить, покладене в матрицю стратегічного оновлення, суперечність під загрозу здійснення великого стратегічного нарису світового призначення Америки?

Перший вимір стратегічної інновації передбачає зміну іміджу Вашингтона в міжнародному середовищі. Формування позитивнішого бачення лідерства Америки та способів дії, які практикує американське керівництво, є традиційним позитивом демократів. Поєднання демократичних сил світу на новому витку світової історії передбачається завдяки формуванню альянсів і міжнародних інституцій, об’єднаних спільною місією фундації суспільства ліберальних цінностей. Тут позиції політичних кіл підкріплюють позиції аналітиків. За підтримки наукових кіл у межах внутріполітичного дискурсу прихильниками прогресивного інтернаціоналізму висунута ідея Концерту Демократій. Таке утворення повинне унормувати комбінацію таких незахідних гравців, як Японія, Індія, Південна Корея, Австралія, і країн простору трансатлантичного партнерства в єдиному глобальному альянсі приблизно 60 ліберальних демократій. Демократичне управління конфліктними процесами в міжнародному середовищі може здійснюватися спільними інституціями після реформування ООН або створення нового інструменту колективної безпеки. Коаліція, сформована найзаможнішими державами світу,


повинна дотримуватися платформи м’якої потуги. Вона повинна координувати стратегії допомоги країнам, що розвиваються, включаючи лібералізацію економічної і політичної систем. Отже, насправді йдеться про проект спільної зовнішньої політики глобального характеру. Серед вірогідних проблемних ланок відразу зазначаються позиції Росії та Китаю, які вже за попередніми прогнозами, попри привабливість участі в альянсі світових лідерів, намагатимуться тримати одноосібний чи домінуючий влив на найближчий геополітичний простір.

Другий вимір спрямований на отримання контролю за ефектами, досягнутими за результатами демократичної стратегії. Так, зокрема, змінюючи стратегії щодо держав-паріїв і адаптуючи глобальні стратегії до з’ясування регіональних питань, Вашингтон прогресивно розширює спектр практичного доступу до регуляції досьє щодо Ірану та Північної Кореї. Пом’якшення жорсткої антиамериканської риторики в промовах лідерів цих держав зовні виглядає першим позитивом встановлення діалогу.

Однак слід зазначити: розширення Білим домом практики мультилатерального управління без збереження усвідомленої рефлексії на статус світового лідера не знижує коріння світових ідеологічних протистоянь. Крім того, знов постає питання меж нової політики у відносинах із союзниками. Політика стратегічної відкритості супроводжується посиленням запиту до відповідальності союзників. Утім реакція країн ЄС уже щодо посилення участі в Афганській кампанії відображає факт нової напруги попри всю дружню риторику та відродження трансатлантичної домінанти. Також у випадку провалу Вашингтона в переговорах щодо роззброєння на Корейському півострові чи відмові Ірану від ядерної програми потужність США втримати буде дуже складно. Причинами негативного розвитку подій можуть стати як розлагодженість механізмів збереження лідерства (наприклад, втрата статусу супердержави у світовій фінансовій системі без адекватного підсилення інших


елементів), як прикладна складність важливих для Штатів міжнародних досьє, так і непередбачений стиль дипломатії стратегічних опонентів. За будь-якого майбутнього стратегічний старт нової адміністрації відбувся в часи, коли американська дипломатія підлягає жорсткому випробуванню в очікуванні повороту на новий історичний виток світового розвитку.

За даної ситуації головним позитивом стратегічних орієнтацій адміністрації Обами бачиться розуміння, що ера дифузії влади в глобальному середовищі потребує нового типу стратегічного лідерства. Принциповою перепоною на шляху реалізації оновленої моделі є глобальна економічна та фінансова криза, за умов негативного розвитку сценарію якої Штати ризикують зазнати краху з позицій збереження ролі головного розпорядника ресурсами світового розвитку, а відтак і краху з позицій глобального системного лідерства.

Усі великі кризи, у які потрапляла Америка, за своїми наслідками змінювали і світовий політичний масштаб. На нашу думку, Фарід Закарія надто логічно пов’язує й сучасний третій етап глобальних світових змін в історії не стільки з втратами Америки, скільки з підйомом інших регіонів світу. Тож Америці слід не просто тримати удар, але й пропонувати [7, р. 127].

Аналіз поточних даних про дисонанси внутрішньої економічної географії і внутрішньої геополітики Штатів доводить, що криза, за час якої жоден регіон Сполучених Штатів не зможе уникнути спаду, матиме довгострокові наслідки. Зростання американських мегарегіонів і збереження їхньої здібності до залучення людського капіталу напряму залежатиме від збереження соціальних екосистем високої якості. Такі регіони, як Силіконова долина чи Лос-Анджелес, вочевидь зберігатимуть найбільші шанси на адаптацію до світових змін. Серйозними слід вважати можливість втрати таких фінансових центрів, як Нью-Йорк, тоді як у найкритичнішому стані перебувають промислові осередки на


кшталт Детройта. Це не означає абсолютного краху американської промисловості, бо падіння великих компаній під час рецесії може посилити позиції конкурентів останніх, разом з регіонами, у яких вони розташовані. Проте тих, хто втратив, все ж таки буде більше тих, хто отримає. Отже, формування нової системи чи моделі заростання, необхідність кластеризації економічних центрів, які матимуть перспективу конкурентоспроможності, – один з найбільших викликів для нової адміністрації. Антикризовий план адміністрації Обами – один із найдискусійніших з даних позицій. Насамперед за ціною антикризових заходів, що ставить країну в залежність від світових фінансових інститутів, збільшує тягар бюджетного дефіциту та викликає невдоволення великими податками. Більша частина плану – державні інвестиції, що не полегшать фінансового стану країни. Нині лідер – провідний інвестор світової економіки позичає гроші на глобальних фінансових ринках. Питання успіху вкладання останніх набуває сенсу стратегічної важливості.

З другого боку, не можна залишити поза увагою провідне завдання державної влади – недопущення соціального шоку. Отже, на перший план виходить завдання регуляції процесу. Витрати команди демократів набудуть відносного сенсу в перспективі лише, якщо системний злам водночас стане підвалиною для успішної соціальної інженерії. Потенційно саме тут план Обами-Полсона виглядає дуже привабливим. Передусім тим, що масштабні інвестиції спрямовані не на збереження статус-кво, а на перерозподіл робочих місць і соціального капіталу. Якщо такий процес відбудеться неодмінно, допомогти природним перспективним точкам зростання і зберегти їхній потенціал буде значно легшим завданням. Адміністрація намагається віднайти позитиви і в негативах – значна частина витрат на безробітних приблизно 102 млрд., передбачає не просто реалізацію програми виживання, але й принаймні часткове заміщення від втрат


споживчого попиту, що наприкінці року повертатиметься податками. Значний соціальний позитив найближчої перспективи є власне американським. Так, вкладення 90 млрд. в інфраструктуру, тобто чисту воду, контроль за природними катаклізмами, економію енергії та транспортного забруднення дорівнює 3,5 млн. робочих місць. Поміж останніх ініціатив і програма збереження житлового ринку через зміни умов ризикованих іпотечних кредитів (75 млрд.) Тут інший позитив – запобігання повного зламу ринку будівництва. Проте найважливішими за сенсом для демократів стають такі витратні частини, як освіта – 142 млрд., 14 млрд. – ремонт і модернізація шкіл; охорона здоров’я – 112 млрд. із них 20 млрд. додатково на інформаційні технології з охорони здоров’я та 4 млрд. – на профілактику й пошук нових методів. Додаткові витрати на дослідження та впровадження програм альтернативної енергетики також матимуть практичний зиск – технології й установки можна буде не лише використовувати в країні, але й успішно продавати іншим. Насамперед не дуже багатим, проте сонячним країнам. Крім того, соціальну переорієнтацію на екологічний спосіб буття корелюватиме і з відповідними глобальними переорієнтаціями з позицій екологічної геополітики.

Отже, Обама повинен зробити все для того, щоб здолати синдром "іржавого поясу", зберегти Америку як лідера високих технологій, інноваційного соціального продукту. Вкладання в себе зі ставкою на стимулювання технологічного прогресу через державне інвестування і створення адекватних умов у соціальному середовищі – козир у збереженні адаптативної здібності американського суспільства, що є традиційною рисою американської ментальності.

Стан справ у вимірі зовнішньої геополітики є не менш складним. Кінцеві наслідки кризи лише вимальовуються на обрії, але робити перерви у діях є надто великим ризиком для Вашингтона. Зволікання уряду демократів створюватиме


ситуацію активної дії для зростаючих конкурентів. За складної рецесії у Штатах та її впливу на добробут цих країн, першим бажанням останніх може стати бажання позбутися залежності від лідерства провідної світової демократії. Тож президентська команда повинна знайти рішення світового рівня та масштабу поки світові потуги на стали в опозицію, захищаючи власні інтереси.

Виклики, які постали перед новою адміністрацією, суттєво пов’язані з проблемою зростання антиамериканізму за період правління неоконсерваторів. Серед помилок тут передує реалізація антитерористичного досьє. Обама знову змушений відповідати на ключове питання: чи може війна проти тероризму бути виграною взагалі? Пояснюючи, що перемога буде лише тоді, коли ідеологія, яка підживлює тероризм, буде дискредитована, Х. Клінтон обґрунтовує місію Вашингтона як розумне лідерство [3]. За позицією держсекретаря війна проти тероризму може бути виграною за спільних зусиль союзників. Де-факто йдеться про військові операції в Афганістані, на кордоні Афганістану та Пакістану, залучення кращих розвідувальних служб, контроль кордонів. Для захисту власне американської території – більше інвестування на захист потенційних цілей. Серед стратегічних союзників, на кшталт геополітичний прожектів часів Дж. Кеннеді, визначені дві принципові групи – Європа і Латинська Америка. Однак, на нашу думку, така війна може бути виграною через західний універсалістський проект. Світова системна динаміка віддзеркалює плюральність, яка не виключає потребу компромісу та підтримання переговорного процесу з іншими потугами. Крім того, егоцентризм національних держав після визнання недоліків Іракської кампанії бере гору не лише на Сході. Так, зокрема, православні країни Східної Європи не менше зацікавлені в російській енергетиці та банках, ніж американські мілітарні інвестування. Тож, пропонуючи посилення Альянсу на конкурентних за впливом геополітичних


осередках, американці будуть змушені демонструвати реальні конкурентні переваги.

Специфіку підходу до регіону Східної Європи визначатиме важливість позиціонування стратегічних сил для більшої ефективності кризового реагування згідно з розробленими на початку 90-х років концептів «авансе» присутності та кризової відповіді. Останні передбачають наблизити американські війська до арок геополітичної нестабільності (Середній Схід, Кавказ, Центральна Азія), забезпечити контроль за енергетичними ареалами та шляхами енергопостачань у Чорноморському басейні, гарантувати транзитну безпеку Босфору. Крім того, зміщення стратегічних сил на Схід засвідчує зсув центру активності Альянсу ближче до цих геозон і відповідне намагання обмежити свободу дій стратегічних конкурентів, що не визнають право американської першості в побудові міжнародного порядку. Передусім йдеться про стримування Росії в її державних межах.

Отже, найважливішим виміром активності повинне стати практичне відпрацювання стратегічних напрямків, де справи дійсно є складними. Тут передують складний вибір щодо Ірану, контроль за реалізацією політики Китаю щодо Тібету та Тайваню, переваги економічної та фінансових взаємозалежності таких потуг, як КНР і Росія, російського інвестування на Заході і масове придбання цінних американських паперів китайським бізнесом. Принципова складність відпрацювання стратегій відбувається в політичному та військово-політичному блоці питань – протиракетна оборона, розширення НАТО, вплив у таких геостратегічних ареалах, як Середня Азія й Кавказ. Тут будь-які підходи потребуватимуть необхідних компромісів з іншими потугами. Тож ідеалізм – радше час реалізму [1].

Роберт Доул ще в 90-ті роки ХХ ст. визначив п’ять глобальних реальностей, що протистоять американським інтересам. Перша реальність економічного порядку визначається небезпекою зростання нових комерційних потуг на


кшталт Китаю. Друга – становлення нового світового енергетичного порядку і впливу останнього на питання суверенітету держав. Третя – зброя масового знищення та ядерні програми держав на кшталт Кореї та Ірану. Четверта -поширення релігійного й етнічного екстремізму. П’ята – рівновага з Росією. Історичний парадокс полягає в тому, що всі вищеозначені факти зовнішньої геополітики продовжують визначати глобально-стратегічну дію Сполучених Штатів.

Повернення нової американської адміністрації до стратегічного реалізму полягає у визнанні того, що Штати не можуть одноосібно втручатись усюди в момент глобальної економічної рецесії і не принесли миру у визначені попередньою адміністрацією форпости глобального тероризму. Натомність регіональні потуги на кшталт Китаю та Росії все менше займають позиції доброзичливого спостерігача.

Однак історія позбавлена абсолютних повторів. Останній епізод суперечностей між Сходом і Заходом – це не реінкарнація холодної війни. А ні США, а ні Росія, незважаючи на їхні ядерні арсенали, не загрожують відкрито існуванню одне одному. І ідеологія більше не слугує розділовим бар’єром. Те, що ми спостерігаємо по усій Північній півкулі, – це радше націоналістична протекціоністська відповідь на глобалізацію, посилення (можливо, тимчасове) централізованої бюрократичної національної держави за рахунок світових фінансів вільного ринку і, викликаюча тривогу, інтенсифікація постдемократичного управлінства й політичного популізму [4,

р. 75].

Збіг у часі найтяжчої для світу економічної кризи з обранням нового президента викликало символічну реакцію світової спільноти, що віддзеркалила суміш водночас невдоволення діями Америки і сподівання на дії Америки. Числені коментарі мас-медіа феномену "Обамаманії" супроводжуються дискурсами щодо системних політико-економічних і геостратегічних змін. На нашу думку, не йдеться


про докорінний злам на кшталт падіння прокомуністичного блоку, але про повернення Штатів обличчям до реальності. Тобто про реалізм у реформуючих діях нової адміністрації. Обама не є соціалістом, що прискорюватиме падіння ліберального капіталізму. Як носій відповідної політичної культури і представник однієї з провідних політичних сил американського істеблішменту Обама, поза сумнівом, вірить у традиційні американські цінності. Вірить і в свободу самовиявлення, і в свободу підприємництва. Питання успіху його президентства полягає у практиці-реалізації світогляду тим чи іншим чином. Ще 2004 року Обама виголосив фразу, яка стала його політичним кредо: «Немає, а ні ліберальної Америки, а ні консервативної Америки – існують лише Сполучені Штати Америки. Немає, а ні чорної Америки, а ні білої Америки, ні латинської Америки, ні азійської Америки, є лише Сполучені Штати Америки». «Ми – народ, який присягав на вірність своєму прапору, і всі ми вірні Сполученим Штатам Америки» [2]. Першим стратегічним кроком у згоді із сподіваннями американців та очікуваннями стратегічних партнерів й опонентів є визнання дійсного стану речей; відхід від випереджаючого всі практичні дії ідеологічного тиску і встановлення в середині і зовні відносної згоди, насамперед, з опорою на складники в економіці та дипломатії; у вимірі оборони та реалізації військової стратегії щодо підтримки традиційних військових переваг, професійної підготовки й засобів реагування.

Повернення від нового унілатералізму Дж. Буша-мол. до системи колективної безпеки насамперед передбачає підтримку значення Північно-Атлантичного Альянсу та відновлення зв’язків зі старими союзниками. Крім того, залучення до кризової регуляції зацікавлених регіональних потуг. Навряд чи США можуть досягнути якихось своїх зовнішньополітичних цілей, діючи самостійно. Справа не лише в тому, що американська сила і ресурси небезмежні, але й у тому, що сама


природа сучасних викликів не допускає ніякого іншого способу адекватного реагування, окрім колективної відповіді на них [5].

Центральним викликом для союзницьких сил лишається

трансформація Середнього Сходу за геополітичною дугою від

Північної Африки до Афганістану. Саме тут соціальний вимір

суттєво відстає від військового. На думку прогресивних

інтернаціоналістів, не слід залишати розвиток демократичних

інститутів і прав людини поза головних пріоритетів

адміністрації – стабільності розвитку. Америка повинна

гарантувати громадянські свободи на всіх регіональних

просторах, незважаючи на місце держави в класифікації з

позицій небезпеки. Крім того, констатується необхідність

продовження розвитку програм із зменшенням енергетичної

залежності від нафтової політики держав не лише з позицій

мінімізації впливу на енергетичну безпеку Штатів, але й

прискорення модернізації та диверсифікації їхніх економік.

Демократи наголошують саме на економічній сфері розвитку

мусульманського світу з урахуванням складної комбінації

зростання населення в регіоні і загострення соціальних як

основних причин прихильності радикальним

фундаменталістським та антиамериканським ідеям. Тому такі практичні заходи, як нові торгівельні преференції для держав регіону, запропоновані представниками демократичної партії у Конгресі, передбачають поглиблення його економічної інтеграції і, як наслідок, стабілізації щодо безпеки.

Разом з тим, у Вашингтоні розуміють – ера дифузії влади в глобальному середовищі потребує нового типу стратегічного лідерства. Нова стратегія національної безпеки передбачає три складові: скорочення ядерної, біологічної та бактеріологічної зброї, інформаційна безпека. З операціональних позицій визначаємо п’ять стратегічних пріоритетів для дії Білого дому. У загальному йдеться про такі загальні виміри: протидія тероризму, ядерне нерозповсюдження, зміна клімату і нафтова залежність. У регіональному розрізі про Середній Схід (з


акцентом на інтегровану регіональну стратегію, дипломатичну відбудову Іраку, стримування Ірану, підтримку мирного процесу Ізраїль-Палестина), Східну Азію (з акцентом на розвиток зростаючих Китаю та Індії, відкритість азійських ринків і політичну еволюцію регіону, підтримку союзників). Слід зазначити, що в доктринальній кореляції першість зберігає доктрина стратегічного лідерства. При цьому є сенс зауважити на важливій особливості останньої. А саме – спрямованість на пошук ефективної дії навіть більше, ніж на американське лідерство як таке. Стратегічні пріоритети супроводжують три принципові критерії – доцільність результату, важливість останнього для Америки і світу, трансформаційний потенціал успішності політики результату. Окремо визначено проблему ренуклеаризації глобальної політики. Презентування ідеалу світу без ядерної зброї бачиться шансом на відновлення морального авторитету Америки. Уряд Б. Обами вже ініціював низку специфічних ініціатив – скорочення ядерних боєголовок, скорочення кількості озброєнь, встановлення процесу контролю за озброєнням, перегляд основ ядерної доктрини і ракетної оброни. Новий курс підтверджено Конгресом у програмах на 2009-2010 рр. Завданню встановлення ефективного ядерного режиму відповідають і рекомендації фахівців. Поміж першочергових пріоритетів визначені договори з Росією та Китаєм, безпеки використання ядерного палива, використання механізму мораторію. Зокрема, позитивне ставлення до ініціативи МАГАТЕ щодо п’ятирічної перерви на побудову потужностей збагачення урану.

Технологічні переваги дозволяють Вашингтону створити системи захисту стратегічного порядку глобального рівня. Це означатиме – захист власне американської території і території союзників, роззброєння противників, проти яких не діють традиційні способи стримування. Відповідно до цих принципів увага Білого дому звернена на ядерну тріаду – новий рівень можливостей наземних, морських і повітряних сил. Володіння


способами, які порівняно швидко можуть змінити спосіб дії суперника. Тут опора зроблена на дві фундаментальні здібності. Передусім на технологічну інноваційність. Тут гнучкість і реактивність індустріального інструменту набуває значення стратегічного пріоритету. Другою опорою є можливість побудови коаліцій країн, які в довгостроковий період повинні підтримувати стратегічні здібності США. Зокрема, можуть брати участь у військових операціях чи підтримувати Вашингтон через дипломатію. Найважливішим виміром реалізації національно-стратегічних пріоритетів демократичної адміністрації стають переговорні зусилля щодо контролю за спектром стратегічних загроз.

З другого боку, "миротворчі зусилля" демократів також не слід ідеалізувати. Свідченням тому є підтримка адміністрацією Б. Обами курсу на підтримку традиційних військових переваг Сполучених Штатів і посилення сил швидкого реагування, збільшення набору до військових сил на 65 тис., а в морську піхоту на 27 тис., поліпшення соціального захисту військовослужбовців, посилення аналітичних служб і співпраці з іноземними службами безпеки. Тож, якщо і є сенс говорити про дипломатичне зниження мілітарного складника в стратегії національної безпеки Білого дому, але не про послаблення останньої.

Література

1. Brzezinski Z. From Hope to Audacity. Appraising Obama’s Foreign Policy [Електронний ресурс] / Z. Brzezinski // Foreign Affairs. – 2010. – January/February. – Vol. 89. – № 1. – Режим доступу до журн.: http:// www. foreignaffairs. com/articles/ 65720/zbigniew-brzezinski/from-hope-to-audacity; Brzezinski Z. Major Foreign Policy Challenges for the Next US President / Z. Brzezinski // International Affairs. – 2009. – Vol. 85. – № 1. – С. 53 -60; Загладин Н. В. США в эпоху глобального кризиса: от «обамании» к «обамаскептицизму» / Н. В. Загладин //


Мировая экономика и международные отношения. – 2010. -№ 3. – С. 3-12; Косолапов Н. А. Новая администрация США: наследие, проблемы и задачи / Н. А. Косолапов // Мировая экономика и международные отношения. – 2009. – № 4. – С. 22-34; Брагин М. Ю. Президент Обама: один год в Белом доме / М. Ю. Брагин // Международные отношения. – 2010. -

№ 2. – С. 47-60.

2. Drozdiak W. The Brussels Wall. Tearing Down the EU-NATO

Barrier [Електронний ресурс] / W. Drozdiak // Foreign Affairs.

2010. – May/June – Vol. 89. – № 3. – Режим доступу до журн.: http://www. foreignaffairs. com/articles/66211/william-drozdiak/the-brussels-wall; Kupchan C. The Fourth Age: The Next Era in Transatlantic Relations / C. Kupchan // The National Interests. – 2006. – September/October. – P. 77-83; Батюк В. И. Механизмы российско-американского партнерства / В. И. Батюк // Международные отношения. – 2010. – № 6. – С. 3851; Батюк В. И., Уткин А. И. Российско-американские отношения после окончания холодной войны: в поисках модели / В. И. Батюк, А. И. Уткин // Научные труды Московского гуманитарного университета. – Вып. 12. – М.,

2009. – С. 41-57; Приходько О. В. Формирование

европейской политики администрации Обамы / О. В.

Приходько // США-Канада: экономика, политика, культура.

2010. – № 5. – С. 23-38.

3. Камінський Є. Є. «Доктрина Обами»: від передвиборних

гасел до реалізму [Електронний ресурс] / Є. Є. Камінський //

Євроатлантика. – 2010. – Режим доступу до журн.:

http://www. euroatlantica. info/index. php? id=228&content=721;

Камінський Є. Є. Прискорення геополітичного часу і

соціальна диференціація актори міжнародних відносин / Є. Є.

Камінський // Актуальні проблеми міжнародних відносин. -

2010. – Вип. 93. – Ч. 1. – С. 13-20; Макаренко Є. А. Ризики і

перспективи геополітики безпеки США в добу

«перезавантаження» міжнародних відносин / Є. А.


Макаренко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. -2010. – Вип. 94. – Ч. 1; Толстов С. В. Між конфліктом і компромісом: особливості американо-російського діалогу [Електронний ресурс] / С. В. Толстов // Зовнішні справи. -2009. – № 10. – Режим доступу до журн.: http://www. uaforeignaffairs. com/number. html? n=33; Погорська США: місія здійснима? Праксеологія творення глобального світу / І. І. Погорська / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – К. :

Грамота, 2009. – 520 с.

Obama B. Renewing American Leadership [Електронний ресурс] / B. Obama // Foreign Affairs. – 2007. – July/August. -Vol. 86. – № 4. – Режим доступу до журн.: http://www. foreign affairs. com/articles/62636/barack-obama/renewing-american-leadership

Clinton H. Security and Opportunity for the Twenty-first Century [Електронний ресурс] / H. Clinton // Foreign Affairs. – 2007. – November/December. – Vol. 86. – № 6. – Режим доступу до журн.: http://www. foreignaffairs. com/articles/63005/hillary-rodham-clinton/security-and-opportunity-for-the-twenty-first-century

Zakaria F. The Post-American World / F. Zakaria – Norton, W. W. & Company, 2008. – 288 p.

Clinton H. Security and Opportunity for the Twenty-first Century [Електронний ресурс] / H. Clinton // Foreign Affairs. – 2007. – November/December. – Vol. 86. – № 6. – Режим доступу до журн.: http://www. foreignaffairs. com/articles/63005/hillary-rodham-clinton/security-and-opportunity-for-the-twenty-first-century

Караганов С. Перезагрузка, разрядка или преодоление? [Електронний ресурс] / С. Караганов // Россия в глобальной политике. – Режим доступу до журн.: http://www. global affairs. ru/redcol/0/11436.html


Crouch C. Post-democracy / C. Crouch. – Cambridge: Polity Press, 2004. – xi, 135 p.

Barack Obama’s Keynote Address at the 2004 Democratic National Convention [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www. pbs. org

Haass R. The Palmerstonian Moment [Електронний ресурс] /

R. Haass // The National Interest. – 2008. – Winter. – №. 93. -

Режим доступу до журн.: http://www. nationalinterest. org/

Article. aspx? id=16518

The article analyzes the difficulties, challenges and problems facing of Barack Obama’s administration. In this perspective we consider new directions in the formation of a practical strategy of the Obama’s administration. This is based on maintaining global U. S. leadership with greater reliance on old and new allies, as well as those international institutions which supervising the work of the American delegates.

Keywords: US foreign policy, Obama’s administration, geopolitics, global financial crisis.

В статье анализируются трудности, вызовы и задачи, стоящие перед администрацией Б. Обамы. В этом ракурсе рассматриваются новые ориентиры в формировании практической стратегии администрации Б. Обамы, суть которой заключается в поддержании глобального лидерства США, с большей опорой на старых и новых союзников, а также те международные институты, работу которых контролируют американские делегаты.

Ключевые слова: внешняя политика США, администрация Обамы, геополитика, мировой финансовый кризис.


УДК 32:008 Л-82

ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ЧИННИКИ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН СХІДНОЇ АЗІЇ

Среда, Январь 28th, 2015

Н. Д. Городня

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

В статті аналізується вплив цивілізаційного чинника на прогрес країн Східної Азії в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. та на поточні процеси регіональної інтеграції. Автор розкриває особливості історичного розвитку східних цивілізацій та визначає основні відмінності східного і західного суспільств.

Ключові слова: Східна Азія, цивілізації, регіональна інтеграція.

Глобальний розвиток початку ХХІ ст. характеризується поступовим формуванням нового світового порядку на основі багатополярності на противагу біполярному світу періоду «холодної війни» й однополярному світу після її завершення. Ознаками формування нового світового порядку стало значне посилення глобальної ролі Китаю; утворення в умовах глобальної фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. «великої двадцятки» за участю авангардних держав, що розвиваються; колективні пошуки шляхів реформування глобальних інституцій (МВФ, Світовий банк, ООН тощо); проведення численних регіональних і глобальних самітів як за участю, так і без участі євроатлантичних країн (ШОС, АСЕАН+3 тощо); інтенсивні інтеграційні процеси в Східній Азії, які на початку ХХІ ст. перетворилася на рушій світового економічного розвитку тощо.

Основним чинником само ідентифікації народів після краху біполярного протистояння стали релігійно-культурні, тобто цивілізаційні чинники на відміну від ідеологічно


політичних, що переважали в роки «холодної війни». В умовах одноосібного глобального домінування США, що супроводжувалось активними спробами поширення неоліберальної економічної моделі, західних політичних і культурних цінностей на весь світ, вплив цивілізаційного чинника на розвиток окремих народів значно посилився. У цьому контексті можна погодитися з поділом С. Хантінгтона суспільств з культурного боку на «сильні» й «слабкі», за яким культури Східної і Південної Азії (передусім Японії, Китаю, Індії) зараховані ним до розряду «сильних», тоді як африканські й культури деяких європейських країн – до відносно слабких

[1].

Для країн Азії їхня приналежність до певних цивілізацій залишалася визначальним фактором упродовж усього їхнього розвитку. Проте оцінки його впливу на розвиток Сходу за останні десятиліття зазнали значних змін. Якщо в колоніальний період вплив східних цивілізацій вважали причиною відставання країн Азії від країн Європи й США, нині динамічний економічний розвиток країн Східної Азії й Індїі, ефективний розвиток ісламської економіки викликають протилежні оцінки.

Відродження східних суспільств є однією з провідних тенденцій сучасного світового розвитку. Якщо тривалий час модернізація означала вестернізацію, а слова «азіатський», «східний» мали негативний відтінок, то нині ми є свідками бурхливого відродження азійської свідомості і динамічного економічного розвитку багатьох країн Азії на основі власних суспільно-економічний моделей зі збереженням цивілізаційного підґрунтя цих суспільств. Тож поняття «Азія» втратило свій негативний підтекст, а численні дослідники заговорили про формування азійської цивілізації, здатної на рівних конкурувати із Заходом, або навіть маргіналізацію західної цивілізації на основі об’єднання в новому світовому порядку незахідних цивілізацій на основі спільних культурних цінностей.


Погоджуємося з тим, що країни Азії мають у своєму розвитку багато спільного. Якщо історичний розвиток Заходу визначався кардинальними, революційними змінами в традиційній структурі, формуванням нових моделей на принципово новому економічному, соціальному, ідеологічному, культурному ґрунті, то для Сходу характерна поступовість, поступальність, еволюційність розвитку на основі давніх традицій, без кардинальних змін початкової моделі розвитку. Якщо зміни й відбувалися, то лише у зв’язку з європейськими завоюваннями і були лише тимчасовими. Як тільки східні суспільства звільнялися з-під європейської влади, вони поверталися до свого коріння. Це чітко ілюструє швидке поширення на Сході з VII ст. ісламу, який добре вписався в традиційні суспільні цінності, відповідав основам життєдіяльності східних суспільств. Особливістю східних культур є також їхня адаптивність, еволюційний характер трансформації традицій, коли нові елементи лише додаються до старої структури, існують з нею паралельно, не руйнуючи її повністю.

Якщо формою організації давнього східного соціуму була община з традиційними для неї елементами самоуправління і колективними цінностями, вона залишилася такою й дотепер. Співвідношення себе з традиційно усталеною структурою (сім’я, рід, клан, плем’я, у сучасній інтерпретації – компанія, корпорація) залишається основою самоідентифікації східної людини.

Залишається значним і вплив давніх релігій: індуїзму в Індії; синтоїзму в Японії; буддизму в Таїланді, М’янмі, Камбоджі, Лаосі, Японії, Китаї, В’єтнамі, Сінгапурі, Південній і Північній Кореї; ісламу в країнах Західної Азії, Північної Африки, Південно-Східної Азії (Малайзії, Індонезії, Брунею, ін.) тощо. При цьому в Індонезії і Малайзії суттєвий вплив на іслам мають індуїзм, буддизм і місцеві вірування, що визначає більш м’які форми релігійної самосвідомості мусульман


регіону. При цьому на першому місці в східному суспільстві залишається не релігійна ідентичність, а співвіднесення себе із традиційною усталеною структурою – племенем, общиною, родинно-клановим об’єднанням. Значний вплив на окремі країни (Китай, Тайвань, Республіка Корея, Японія, Сінгапур, ін.) має конфуціанство як етично-філософська система, а реалізовані ними моделі соціально-економічного розвитку отримали назву «конфуціанського капіталізму».

Незмінною залишається й провідна роль держави в суспільному й економічному житті – визначальний чинник, характерний для всіх моделей східного капіталізму. Іншим спільним чинником є принцип колективізму. Якщо сучасні західні моделі капіталізму акцентують на правах індивідуума і являють собою «капіталізм конкуренції», колективістські моделі капіталізму Сходу – на обов’язках члена колективу і являють капіталізм «співробітництва» під опікою держави. Водночас фундаментальна суперечність сучасного західного суспільства полягає в конфлікті між колективними і приватними інтересами, східні моделі прагнуть інтегрувати їх у єдину систему.

Можна погодитися з тезою про різне бачення сенсу буття й уявлень про прогрес на Заході і Сході [2]. Тоді як у євроатлантичному середовищі сформувались уявлення про поступ прогресу як про раціональну заміну всього менш продуктивного і відсталого більш продуктивним, новим, у східних суспільствах прогрес не обов’язково означає зміни, навпаки, він стабільний, постійний і базується на спадкоємності базових орієнтацій. Найхарактерніше це для ісламської цивілізації Західної Азії.

Так само відрізняються погляди східних і західних суспільств на демократію. Держави Азії визнають, що демократичні цінності не є універсальними, а відповідають специфічним особливостям розвитку тих чи інших соціумів. Демократія як політична система розглядається в азійських


державах передусім з точки зору забезпечення рівності можливостей громадян і можливості мирної зміни влади. На противагу пріоритету прав над обов’язками на Заході, азійські країни ставлять на перше місце соціальну відповідальність і дисципліну. Нація, перенесена в площину політичних систем, розглядається як більша община, а її глава – як патріарх, який приймає рішення за всю націю. На Заході розвиток суспільства відбувається внаслідок боротьби протилежних ідей і діє правило переважаючої більшості (принцип «50%+1»), на Сході рішення ухвалюються завдяки тривалим обговоренням для досягнення консенсусу. Високо цінується політична стабільність і прогнозованість як основа для національного й економічного розвитку, що забезпечується тривалим перебуванням у владі однієї сильної партії (Комуністична партія в Китаї, Ліберально-демократична партія в Японії, Індійский національний конгрес в Індії, Національний Фронт у Малайзії) або лідера (Лі Куан Ю в Сінгапурі, Махаммад Махітхір у Малайзії, Ахмед Сукарно і Мухаммед Сухарто в Індонезії та інші).

Вибираючи між демократією і якісним управлінням, східні держави віддають пріоритет останньому. Їхній досвід свідчить, що чітке управління не залежить від типу режиму; вирішальне значення для економічного розвитку мають передусім сильні інститути влади, незалежно від того, яким – авторитарним чи демократичним – режимом вони підтримуються. Головне, щоб реформи, здійснювані владою, відповідали інтересам усього суспільства, а не окремих привілейованих груп.

Якщо для євроатлантичної цивілізації демократія – завжди добро, а авторитаризм – завжди зло, для Сходу м’який авторитаризм був і залишається джерелом стабільності, порядку і процвітання, а західні версії демократії стали причиною соціальної розбалансованості. Досвід країн, які розвиваються, свідчить, що не завжди наявність демократичних процесів й інститутів веде до соціально-економічного прогресу. Головним критерієм виступає ефективність влади, її здатність


забезпечувати потреби суспільства. Аналіз свідчить, що найкращі успіхи в здоланні бідності мають країнами із сильними державними інституціями незалежно від ступеня їхньої демократичності (так, авторитарний комуністичний Китай демонструє з огляду на це кращі показники, ніж демократична парламентська Індія).

Особливістю азійських варіантів демократії, на нашу думку, є вдалий симбіоз авторитарності, що відповідає національним традиціям, і демократичності в сенсі рівності можливостей громадян. Тобто авторитаризм є невід’ємною рисою державного устрою азійських держав, їхніх поглядів на демократію. Ідеться лише про підґрунтя авторитаризму – високий моральний авторитет лідера чи партії (наприклад, Комуністичної партії в Китаї) чи методи насилля.

Ефективність влади напряму залежить від відповідності існуючих режимів національним традиціям. Тож поєднання характерних для Сходу традиційних цінностей, принципів соціальної справедливості і відповідальності з ринковою системою і політичним плюралізмом (у більшості країн), ефективність яких довів Захід, на нашу думку, забезпечує нині швидку економічну трансформацію країн Східної Азії.

Динамічний розвиток країн Східної Азії в 1980-1990-х рр. призвів до появи концепції спільних для них «азійських цінностей», пропагандистом якої став прем’єр-міністр Малайзії Мохамад Махатхір. За його словами, саме система цінностей визначає долю і добробут цивілізацій, народів і держав, «коли імперії і держави втрачали цінності, що сприяли їхній могутності, вони приходили до занепаду і змітались іншими утвореннями, що мали системи цінностей, які переважали» [3]. Серед «азійських цінностей» сім’я, що вважається оптимальною моделлю організації системи влади і відповідальності в межах політичної системи; пріоритет колективних, групових інтересів і цінностей над індивідуальними, отже, обов’язків людини перед суспільством над її індивідуальними правами; органічне


розуміння суспільства, у якому держава виступає головним гарантом його основних інтересів; соціальна дисципліна й відповідальність; велика цінність освіти; консенсусний підхід, прагнення до компромісу та гармонії.

Концепція «азійських цінностей» набула значного поширення після Азійської фінансово-економічної кризи 19971998 рр. Криза примусила регіональні країни краще зрозуміти свою взаємозалежність, спонукала їх відмовитися від беззастережної надії на багатосторонню інтеграцію в межах ВТО і АТЕС, шукати найефективніші механізми взаємодії на регіональному ґрунті для відновлення вражених кризою економік. Унаслідок – відбулося їхнє рішуче зрушення в бік вужчого регіоналізму, що призвело до створення форуму «АСЕАН+3» (АПТ), який уперше в історії об’єднав лише азійські держави – десять країн АСЕАН (Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, М’янма, Бруней-Даруссалам), Японію, Китай, Республіку Корея, без залучення США чи європейських держав. Уперше також було об’єднано в єдиній регіональній структурі Південно-Східну і Північно-Східну Азію. Після кризи регіоналізм у Східній Азії з’явився як свідомий політичний процес, керований урядами, на противагу регіоналізації на базі японських інвестицій без суттєвої урядової підтримки, що мала місце з середини 1980-х рр. Аналітики, серед яких один з ідеологів зовнішньої політики США З. Бржезінський, визнали зародження азійської спільноти після фінансової кризи 1997-1998 рр. одним з поворотних пунктів сучасного світового розвитку [4].

Хоч формат «АСЕАН+3» було створено для фінансового співробітництва, він поширився також на сферу економіки і нетрадиційної безпеки. У листопаді 2000 р. було оприлюднене прагнення східно-азійських країн створити зону вільної торгівлі (ЗВТ) у форматі АПТ для посилення конкурентоспроможності їхніх економік з НАФТА і Європейським Союзом. Оскільки двосторонні ЗВТ між північно-азійськими країнами є


нереалістичними через недовіру та суперництво між ними, було винайдено нетрадиційний метод – зміцнення двосторонніх відносин АСЕАН окремо з Китаєм, Японією, РК. Визначено терміни досягнення угоди про економічне партнерство до 2011 р., про ліквідацію тарифів – до 2016 р.

Макрорегіональні процеси послужили чинником прискорення субрегіональної інтеграції в Південно-Східній Азії. Балійською Декларацією АСЕАН 2003 р. проголошено мету створення Спільноти АСЕАН у трьох вимірах – безпековому, економічному і соціально-культурному – до 2020 р.; у січні 2007 р. прийнято рішення про скорочення термінів створення Економічної Спільноти (тобто спільного ринку) АСЕАН до 2015 р., щоб відповідати умовам роботи в зоні вільної торгівлі АСЕАН з Китаєм, Японією, Республікою Кореєю до завершення відповідних переговорів.

Формування АПТ як регіональної організації супроводжувалося проголошенням спільної східно-азійської ідентичності на основі «азійських цінностей» і відкидання «західних» економічних, політичних і соціальних принципів.

Хоч регіональні країни не мають багато спільного в історії й культурі, крім того, належать до різних цивілізацій, відчувалася спроба регіональних еліт побудувати спільний імідж регіону на кшталт того, як це зробили регіональні еліти Південно-Східної Азії при конструюванні АСЕАН. Варто згадати, що до появи АСЕАН країни ПСА не мали навіть спільної самоназви (західні держави почали вживати термін Південно-Східна Азія лише в роки Другої світової війни зі створенням у субрегіоні спільного союзного командування).

Після кризи з’явилися численні публікації про створення нового світового порядку на регіональній основі, у якому три регіональні центри вже визначилися – ЄС, НАФТА і Східна Азія [5]. Проте пройшло кілька років і ситуація щодо конструювання суто азійської Східної Азії як одного з глобальних центрів змінилася. Нові тенденції окреслилися вже в 2005 р. зі


створенням за ініціативи Японії нового регіонального форуму -Східно-азійського саміту (САС) у форматі «АСЕАН+6» за участю, крім держав-учасниць «АСЕАН+3», також Індії, Австралії і Нової Зеландії. У цьому форматі також представлено проект створення ЗВТ.

Нові країни-учасниці не є східно-азійськими державами: Індія, яку нині називають основним суперником Китаю в довгостроковій перспективі, географічно належить до Південної Азії і формує окрему індуїстську цивілізацію; дві тихоокеанські держави Австралія і Нова Зеландія є частинами європейської цивілізації. Отже, принцип конструювання Східної Азії на основі спільних «азійських цінностей» було порушено. Відтоді питання про подальший напрямок регіональної інтеграції вивчається й обговорюється на численних самітах у форматі АСЕАН, «АСЕАН+3» і Східно-азійського саміту; до цього часу його не визначено. Нового напрямку і формату регіональній інтеграції надають заявки США і Росії про вступ до «АСЕАН+6», подані в 2010 р., що, у випадку їхнього прийому, вже в 2011 р. приведе до перетворення «АСЕАН+6» на

«АСЕАН+8».

У цьому контексті привертають увагу суперечності між регіональними державами щодо розширення меж регіональної інтеграції за рахунок США і Росії. Деякі з них (Індонезія, Філіппіни, Таїланд) вітають залучення США до регіональних структур; за словами міністра іноземних справ Індонезії, щоб «бачити регіон вільним від домінування однієї держави» (тобто Китаю). Китай і держави, що його підтримують, передусім Сінгапур і Малайзія, наполягають на тому, що рушійною силою інтеграції, у межах якої відбуватиметься економічна, торговельна й інвестиційна кооперація, буде залишатися «АСЕАН+3», як це було спроектовано спочатку.

За деякими оцінками, уже сам факт розширення САС несе ризик його ефективності через перетворення його на громіздку конструкцію типу АТЕС (форум Азійсько-Тихоокеанського


економічного співробітництва). Водночас визнається, що розширення САС було неминучим, оскільки динаміка регіону змінила орієнтацію політики США та інших тихоокеанських держав у бік більшого залучення до Східної Азії [6]. Унаслідок спостерігається конструювання іншого інтеграційного проекту, у межах Азійського Тихоокеанського регіону із залученням США, Росії, у перспективі – інших Тихоокеанських держав, а також зацікавлених сусідніх держав (Індія не є ні східно-азійською, ні тихоокеанською державою).

Нині активізувались і процеси в АТЕС, який був основним форматом інтеграції в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) 1993-1998 рр., передусім після того, як у 1994 р. за ініціативи США було вирішено встановити в АТР упродовж 10 років зону вільної торгівлі (Богорська декларація) [7]. Недостатня увага з боку США і керованої ними АТЕС до гострих проблем держав, уражених Азійською кризою 1997 -1998 рр., стала вирішальним чинником їхнього повороту до суто азійських форумів і створення «АСЕАН+3». Після завершення кризи увага США також була сконцентрована на інших питаннях, пов’язаних передусім з просуванням прийому Китаю до ВТО (відбулося в грудні 2001 р.) та зміцненням безпеки і боротьби з тероризмом після терористичних атак на США 11 вересня 2001 р.

Перетворення Східної Азії на центр світового економічного розвитку та значне посилення регіонального і глобального впливу Китаю внаслідок глобальної фінансово-економічної кризи 2008-2009 рр. спричинило повернення уваги США до регіону, що, очевидно, буде мати наслідком просування ними проекту Тихоокеанської інтеграції (на противагу східно-азійській). Тож нині зрушення в бік суто азійської інтеграції, яка окреслилася після Азійської фінансово-економічної кризи 1997-1998 рр., не спостерігається. Регіональна інтеграція відбувається в кількох форматах, як без участі, так і за участю неазійських держав і буде, очевидно, розвиватися паралельно в межах різних регіональних структур з


численними механізмами перестраховки між країнами регіону з метою уникнення залежності від тих чи інших регіональних лідерів і здобуття якомога більших економічних дивідендів. Основним рушієм регіональної інтеграції є економічні інтереси східно-азійських держав, тож учасниками регіонального діалогу в різних форматах виступають передусім їхні найбільші торговельні партнери.

Тож виникає питання: Чи можуть східно-азійські держави об’єднатися на основі спільних «азійських цінностей»? Чи не є концепція «азійських цінностей» політичною конструкцією? Слід визнати, що, незважаючи на багато спільних рис, які поділяють країни Східної Азії, вони належать до різних цивілізацій. На відміну від переважно ісламської Західної Азії, у Східній Азії виокремлюється кілька цивілізацій. А. Тойнбі схильний до поділу далекосхідного суспільства на китайське і японсько-корейське, що конструюють дві окремі цивілізації [8]. С. Хантінгтон виокремив 8-9 цивілізацій, з яких у Східній Азії представлені китайська (Китай, В’єтнам, Корея), японська (Японія), буддистська (М’янма, Таїланд, Лаос, Камбоджа); ісламська (Індонезія, Малайзія, Бруней, частково Філіппіни), латиноамериканська (Філіппіни) цивілізації. Тож навіть у суто азійському форматі «АСЕАН+3» представлено 5 цивілізацій; у Східно-азійському саміті («АСЕАН+6») – ще 2 (індуїстська і європейська) [9].

Тож, єдиної східно-азійської цивілізації не існує, як і спільної для всіх цих цивілізацій системи цінностей. Загалом Східна Азія (передусім Південно-Східна Азія) є найдиверсифікованішим регіоном світу з географічного, етнічного і культурного боку. Тим спільним чинником, що об’єднує регіон, на нашу думку, є передусім конфуціанство як філософсько-етична система, покладена в основу регіональних моделей капіталізму, а також велика китайська діаспора, що контролює значну частину приватного бізнесу в Південно-Східній Азії (ПСА).


Досвід японської окупації в роки Другої світової війни і належність японців до іншої цивілізації створюють перешкоди для лідерства Японії в регіоні, проте японський приклад модернізації на основі власних традицій і цінностей; японська модель капіталізму, адаптована в країнах Східної Азії до місцевих умов; японські інвестиції, що призвели до створення регіональної виробничої мережі японських дочірніх компаній і об’єднали регіон економічно, мали вирішальний вплив на прогрес країн Східної Азії в 1980-1990-х рр.

Наприкінці 1990-х рр. в умовах рецесії японської економіки на роль регіонального лідера висунувся Китай. Цивілізаційний чинник надає Китаю більше шансів на регіональне лідерство, ніж Японії. Тоді як Японія (країна-цивілізація) є одинокою в регіоні, Китай є не лише країною-гігантом, що значно переважає Японію територіально і чисельно, відчуття культурної ідентичності полегшує економічні зв’язки між етнічно китайськими країнами (Гонконг до 1997 р., Тайвань, Сінгапур). Китай має численну або економічну впливову діаспору в Малайзії, Таїланді, Індонезії, Філіппінах, В’єтнамі, що сформувала добре розвинену соціальну мережу, є культурно й економічно орієнтованою на країну своїх предків. Навіть некитайські суспільства (Північна й Південна Корея, В’єтнам) значною мірою поділяють китайську конфуціанську культуру, що полегшує взаєморозуміння між ними.

Такі чинники створюють сприятливе середовище як для посилення регіонального впливу Китаю, так і для продовження регіональної конкуренції за обмеження такого впливу, оскільки країни, які належать до інших цивілізацій, насамперед ті, що мають значну або економічно впливову китайську діаспору (ПСА) побоюються встановлення китайського домінування в регіоні та створення «великого Китаю», тому вітають залучення до регіону третьої сили (США) як противаги.


Отже, з одного боку, збереження країнами Східної Азії міцного цивілізаційного підґрунтя стало однією з вирішальних причин їхнього відродження і ефективного розвитку; з другого боку, належність регіональних країн до різних цивілізацій обмежує можливості їхньої інтеграції, що робить азійсько-тихоокеанську інтеграцію на основі спільних економічних інтересів реалістичнішою і перспективнішою, ніж східно-азійську інтеграцію на основі спільних «азійських цінностей».

Література

Многоликая глобализация. Культурное разнообразие в современном мире / Под ред. П. Бергера, С. Хантингтона; пер. с англ. – М.: Аспект-Пресс, 2004. – 378 с.

Гура В. Про деякі аспекти дослідження проблем глобального розвитку // Соціокультурне середовище країн Азії і Африки в глобалізаційних потоках сучасності: між відторгненням і залученням. Матеріали Міжвідомчої науково-теоретичної конференції, м. Київ, 16 березня 2006 р. – К.: Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, 2006. – 79 с.

Mahathir, Mohamad. The Way Forward. London, 1998 [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: www. lib. ru/POLITOLOG/mahathir. txt

Brzezinsky, Zbignev. Second Chance. Three Presidents and Crisis of American Superpower. – New York: Basic Books, 2007. – 124 p.

Regionalism in East Asia. Paradigm shifting? / ed. by Fu-Kuo Liu and Philippe Regnier. – New York: Routledge Curson, 2003. – 250 p.; Sutter, Robert G. The United States and East Asia. – New York: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2003. – 232 p.; Munakata, Naoko. Transforming East Asia. The Evolution of Regional Economic Integration. – Research Institute of Economy, Trade and Industry, Tokyo, Brookings Institution Press, Washington D. C., 2006. – 244 p.


Suryodiningrat, Meidyatama. Making Hanoi the bully pulpit for regional cooperation [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www. thejakartapost. com/news/2010/04/05/making-hanoi-bully-pulpit-regional-cooperation. html; Budianto, Lilian. US, China rivalry may sway ASEAN agenda at EAS [Електронний ресурс]. – Pежим доступу: http://www. thejakartapost. com/ news/2010/07/30/us-china-rivalry-may-sway-asean-agenda-eas. html

Public Papers of the Presidents of the United States. William J. Clinton, 1994 (in two books). Book 2. August 1 to December 31, 1994. – Washington: United States Government Printing Office, 1995. – 1403-2243 p.

Тойнбі, Арнольд Дж. Дослідження історії: В 2 т. / А. Тойнбі; пер. з англ. – Т.1. – К.: Основи, 1995. – 613 с.

Huntington, Samuel P. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. – London, New York: Touchstone

Books, 1997. – 367 p.

The paper analyzes civilizations influence on East Asian states progress in the second half of the twentieth century and current regional integration process. The author reveals the characteristics of the historical development of Eastern civilizations and identifies key differences between eastern and western societies.

Key words: East Asia, civilizations, regional integration

В статье анализируется влияние цивилизационного фактора на прогресс Восточной Азии во второй половине XX – в начале XXI ст., а также на современные процессы региональной интеграции. Автор раскрывает особенности исторического развития восточных цивилизаций и определяет основные различия восточного и западного обществ.

Ключевые слова: Восточная Азия, цивилизации, региональная интеграция


УДК 327(073)"2008/2010"

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН (1991-2010 РР.)

Понедельник, Январь 26th, 2015

О. В. Галушко

кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету

У статті досліджується історія українсько-російського торговельного співробітництва 1991-2010 років. Визначена періодизація українсько-російських торговельних відносин. Встановлено, що, перебуваючи під впливом внутрішніх і зовнішніх процесів, двосторонні торговельно-економічні відносини не завжди збігалися з періодами, що характеризували відносини політичні. Загалом виявлена позитивна динаміка розвитку українсько-російського торговельно-економічного співробітництва.

Ключові слова: українсько-російські економічні відносини, прикордонне співробітництво, торговельно-економічні відносини, патерналізм, рівноправне партнерство.

Зовнішня торгівля залишається одним з універсальних показників рівня розвитку економіки й зовнішньоекономічних відносин країн світу. Майже двадцятирічний досвід України в організації торговельних зв’язків засвідчує тенденцію до посилення ролі міжнародної економічної взаємодії вздовж лінії «Захід-Україна-Схід». Саме на західний і східний напрямки припадає понад дві третини обсягів сукупного товарообігу країни.

У випадку, характерному для українсько-російських торговельних відносин від початку 90-х років, особливу роль відігравали історичні передумови. У їхній основі – довготривале (близько трьох з половиною століть) перебування двох


суспільств у єдиній системі соціально-економічних координат. Економічна взаємозалежність двох колишніх радянських республік виявилася у 80%-й частці Росії в сукупному товарообігу України за 1991 рік [1; с. 40]. Він свідчить про відсутність тогочасного економічного суверенітету України.

Зважаючи на те, що повноцінна дія зовнішньоторговельних механізмів обох країн розпочалася з виконання основних завдань, необхідно, на наш погляд, виділити два макроетапи в розвитку двосторонніх українсько-російських економічних і торговельних відносин. Перший етап охоплює 1991-2002 рр. й характеризується становленням ринкового типу двосторонніх торгово-економічних відносин.

Другий етап бере свій початок від 2003 р., коли Україною була ліквідована надмірно небезпечна для національної безпеки економічна залежність від Росії й надмірна концентрація на російському напрямку торговельних українських потоків.

Перший етап вирізнявся особливою складністю, а тому може бути диференційованим на кілька підетапів. Для 19911996 рр. характерні т. зв. «розщеплення» економік, домінування бартерного обміну, становлення фінансових та інших інструментів його регулювання. Торговельні українсько-російські відносини кристалізувалися в умовах цілковитого зрощення двох економік і домінування Росії у фінансово-економічній сфері.

Створені Україною власні фінансові й економічні інституції сприяли виводу двосторонніх відносин з Росією на міждержавний рівень. 1997-1999 рр. характеризувалися світовою й внутрішньо-російською фінансовою дестабілізацію, яка негативно позначилась на українсько-російській торгівлі. Стагнаційні процеси в цій сфері тривали й у 2000-2002 роках.

Слід зазначити, що торговельні українсько-російські відносини 1991-2002 рр. відчували на собі й дію інших переважно об’єктивних чинників. Глибокий спад виробництва та інвестиційної діяльності, переорієнтація ресурсів на


внутрішні ринки країн для підтримки власного виробництва та забезпечення населення, вихід на ринки третіх країн для отримання твердої валюти [11; с. 6] – усе це стримувало розвиток двосторонніх торгових відносин. Крім того, на торговельну взаємодію впливала не відпрацьованість системи розрахункових відносин на всьому пострадянському просторі та обмежень національних валют, порушення дисципліни поставок відповідно до контрактів і домовленостей [3; с. 5].

Загалом торговельно-економічні відносини між Україною та РФ ускладнювали незадовільний стан нормативно-правової бази, висока й постійно зростаюча собівартість товарів традиційного українського експорту до Росії. Насамперед продовольчих товарів, продукції металургії та машинобудівельних комплексів, хімічної промисловості, несприятлива кон’юнктура, пов’язування поточних торговельно-економічних проблем з питаннями політичного характеру, залежність України від критичного імпорту низки сировинних і, передусім, паливно-енергетичних ресурсів. Так, залежність від російської нафти на початку 1990-х рр. становила 88%, а природного газу – 90% [2; с. 66].

Треба зазначити при цьому, що значно підвищивши ціну на споживаний Україною російський газ, РФ все ж не вдалася до одномометного встановлення на нього світової ціни. Ця обставина залишила для України можливість конкурувати на російському ринку з товарами місцевого виробництва [5; с. 12].

Однак Україна й Росія дотримувалися загалом різних стратегій у торгово-економічних взаєминах. Україна прагнула до поступового цивілізованого виходу з економічної залежності від Росії, диверсифікації зовнішньоторговельних зв’язків, але на основі збереження за собою російських ринків і кооперативних зв’язків з російськими підприємствами. Натомість Росія намагалася зберегти економічну залежність України й використовувати торговельно-економічні відносини як


інструмент регулювання політичної позиції України, передусім у галузі інтеграційної політики.

Перспективи подальшого розвитку (1993 р.) двосторонньої зовнішньої торгівлі Росія вбачала у створенні контрольованою нею єдиної валютної зони, тобто повернення до рубльової. Україна при цьому зайняла тверду позицію зняття проблем у міждержавних торговельних розрахунках у межах функціонування окремих національних валют.

Серед чинників, які на початковому етапі стимулювали домінуючу торговельну зорієнтованість України на Росію, були нерівні стартові можливості цих партнерів. Відомо, наприклад, що Російській Федерації дісталось у спадщину від Радянського Союзу близько 60% економічного потенціалу і близько 70% його зовнішньоекономічних зв’язків. Частка РФ у союзному експорті становила – 78%, а в імпорті – 68%.

Закономірно, що під впливом внутрішніх потреб обсяги українсько-російської торгівлі в період 1994-1996 рр. постійно зростали. Якщо 1994 року товарообіг становив 10,41 млрд. дол.,

р. – 13,94 млрд. дол., то в 1996 р. – 14,39 млрд. дол., тобто збільшився за три роки майже в 1,4 раза. Зазначимо, що досягнуті показники були перевищені лише 2004 року. Тобто

рік став своєрідним апогеєм першого етапу торговельних українсько-російських відносин [4; с. 171].

Другий період (1997-1999) першого етапу характеризувався кризою в двосторонніх торгово-економічних відносинах України та Росії. У результаті трьох років безперервного падіння обсягів взаємної торгівлі вони знизилися з 14,4 до приблизно 8 млрд. дол., тобто в 1,8 раза. Такої кризи двосторонні економічні відносини не відчували на собі навіть на початку 90-х рр. – у часи болісної перебудови всієї системи кооперації між суб’єктами господарювання України й Російської Федерації.

Причини такого явища охоплюють об’єктивні й суб’єктивні чинники, економічні процеси й політику.


Політичний чинник полягав у тому, що, з точки зору російського керівництва, Україна діяла непослідовно. Разом із остаточним оформленням двосторонніх відносин з Росією й визначенням їхнього статусу на рівні стратегічного партнерства (Договір про дружбу, співробітництво і партнерство – 1997 р.) офіційний Київ взяв курс на поглиблення співробітництва з НАТО [9; с. 6].

Крім того, він став ініціатором створення ГУУАМ – міжнародної організації, яка об’єднувала пострадянські країни, що не сприймали політику російського патерналізму. Отже, Україна створила альтернативний Росії центр впливу в Центрально-Східній Європі.

Серед економічних причин скорочення українсько-російського товарообігу протягом 1997-1999 рр. слід виділити загальносвітову кризу, ключовим моментом якої став дефолт 1998 р. в РФ. Вона обернулася тривалою рецесією, заміщенням зовнішньої торгівлі внутрішньою в результаті застосування засобів захисту національного товаровиробника в частині тарифного, нетарифного та податкового регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Завершальна фаза (третій період 2000-2002 рр.) етапу становлення ринкової моделі українсько-російських торговельних відносин характеризувалася явищами стагнаційного характеру. Після 17% зростання у 2000 р. (від 8 до 9,3 млрд. дол.), 2001 р. (9,5 млрд. дол.) і 2002 р. (9,5 млрд. дол.) дали яскраві ознаки цілковитого застою у взаємній торгівлі.

Є всі підстави вважати, що то був час переосмислення всієї стратегії Росії в глобальному і регіональному вимірах. Нове керівництво РФ, маючи достатні ресурси впливу (енергетичні та військово-технічні) на світові процеси, здійснювало вибір нового вектора розвитку – замість євроінтеграційного обирається євразійський інтеграційний вектор.


Держави СНД справді стають епіцентром геополітичних інтересів Росії, а основним засобом посилення на них впливу Росії стає економічний. У його основі – посилення взаємозалежності в усіх ключових галузях економіки, зокрема через торгові відносини. У цьому зв’язку застійні явища 20002002 рр. можна вважати результатом дії інерції, заданої попередніми роками. Росія розглядала Україну як об’єкт конкуренції із Заходом. З Україною вона пов’язувала перспективи утвердження нових інтеграційних пострадянських проектів, серед них ЄврАзЕС і ЄЕП.

Початок нового курсу Росії у сфері торгово-економічних відносин на пострадянському просторі (з 2003 р.) збігався в часі з виходом більшості країн СНД на ринкові відносини. Крах надії Росії на повну інтеграцію пострадянського простору спричинив поворот від інтеграційної ейфорії до прагматизму в економічних відносинах і до акценту на двосторонні торгово-економічні відносини [10; с. 109].

Динаміку зростання двостороннього товарообігу підтверджує реалізація Росією нових підходів. Так, у 2003 р. річний приріст товарообігу України з РФ становив 36,3 % (12,9 млрд. дол.), у 2004-му – 36,7% (до 17,7 млрд. дол.), у 2005-му -15% (до 20,3 млрд. дол.) [8]. Досягнення в 2007 р. – 30 млрд., у 2008 р. – 40 млрд., а в першому півріччі 2010 р. – понад 15-мільярдний показник засвідчили, що Росія сприйняла «виклик» Євросоюзу й вступила в жорстоку конкурентну боротьбу за домінування на українському економічному просторі.

Вигоди, які отримала від цього Україна, необхідно оцінювати комплексно. З одного боку, це потужні позитивні сигнали для української виробничої сфери й нові ринки збуту в Росії. З другого боку, сигнали, які повинні стимулювати український уряд до здійснення додаткових заходів у пошуку нових альтернативних напрямків зовнішньої торгівлі, здатних зберегти тенденцію диверсифікації торговельно-економічних зв’язків. Отже, нова зовнішньополітична й


зовнішньоекономічна концепції Росії вимагали від неї нарощування торговельних зв’язків з Україною незалежно від її зовнішньополітичної стратегії [7; с. 15].

Дисбаланс був обумовлений насамперед сировинною спрямованістю українського імпорту, залежністю України від російських паливно-енергетичних ресурсів. Одним із шляхів подолання цієї проблеми була диверсифікація постачання в Україну нафти та газу. А це, у свою чергу, вимагало від України знайти шляхи доступу до нафтогазових ресурсів Центральної Азії (Казахстану, Узбекистану, Туркменії), енерготранзитна система якої цілковито контролювалась Російською Федерацією.

Нарощуючи обсяги торгівлі з Україною, Росія не відмовлялась від застосування економічних санкцій або встановлення нових економічних бар’єрів. Саме структурна асиметрія торгових відносин, пов’язана з монопольно високим енергоресурсним компонентом у російському експорті в Україну, спричинювала більшість конфліктних ситуацій у взаємних відносинах. Показовими стали «газові війни» 2005 р., які підривали усталені домовленості щодо ціни на енергоресурси та їхній транзит. Майже одночасно Росія розв’язала так зв. «м’ясо-молочні війни», які завдали суттєвих збитків відповідним галузям в Україні й негативно позначились на російській соціальній системі.

Проте і в 2005-2010 рр. перспектива реального створення зони вільної торгівлі між двома найпотужнішими країнами пострадянського простору залишилась малоймовірною, оскільки Росія твердо виступала за більш багатограннішу економічну інтеграцію, яка охоплювала б її митний та інші сегменти.

Незважаючи на небажання інтегруватися до структур, ініційованих РФ, Україна залишилась її важливим торговельним партнером. Питома вага України в російській торгівлі становить близько 6% (частка Росії в українській – близько 35%). У межах


торгівлі Росії з країнами СНД на Україну припадало понад 30% імпорту і близько 38% експорту. За таких обставин ігнорувати або навіть недооцінювати східний вектор української зовнішньої торгівлі було б рівноцінно політичному авантюризму.

Невід’ємним складником загального комплексу відносин між Україною та Росією є торговельні відносини на рівні регіонів та прикордонних областей. Прикордонний напрямок двосторонніх торговельно-економічних зв’язків здійснювався від початку 1990-х рр. на основі двосторонніх договорів між державними адміністраціями суміжних областей, а з 2001 р. – на засадах, визначених Довгостроковою програмою міжрегіонального і прикордонного співробітництва на 20012007 роки.

Охоплюючи сім областей України (АР Крим, Донецьку, Запорізьку, Луганську, Сумську, Харківську, Чернігівську) та шість областей Росії (Бєлгородську, Брянську, Воронезьку, Курську, Ростовську і Краснодарський край), прикордонна співпраця, зокрема, торгівля, здійснювалася насправді вздовж усьому периметра українсько-російського кордону. При цьому, питома вага зазначених торговельних зв’язків сягала нерідко 50% загального товарообміну кожної з них.

Традиційна модель прикордонного співробітництва передбачала прикордонну торгівлю та обслуговування зовнішньоекономічних зв’язків. Проте на зламі 1990-2000 років в українсько-російських двосторонніх відносинах почала стверджуватись нова, єврорегіональна модель співробітництва. Зокрема, з’явилися єврорегіони «Дніпро» (Чернігівська, Брянська та Гомельська області), «Слобожанщина» (Харківська та Бєлгородська області), формуються єврорегіони «Ярославна» (Сумська та Курська області) та «Донбас» (Луганська та Ростовська області).

Такі євроінтеграційні союзи областей від початку передбачали: створення сучасної інфраструктури (серед них


шляхів сполучення та міжнародних аеропортів, які повинні перебувати в спільному управлінні, спрощення митного режиму, налагодження правоохоронного співробітництва, співпрацю в галузях трудової міграції та туризму). Тобто йшлося про комплексну, сплановану взаємодію на засадах взаємної вигоди.

У результаті аналізу даних прикордонного співробітництва між Україною та РФ з’ясовано, що серед найбільших торговельних партнерів російських прикордонних областей залишались АР Крим, Донецька, Запорізька, Харківська області [6; с. 13].

Дані про обсяги зовнішньоторговельного обороту України та Росії в розрізі прикордонних областей не можна назвати абсолютно точними внаслідок недосконалої методології збору й обробки значної частини інформації щодо бартерних операцій. Це зумовлено заниженням у вартості товарів у процесі бартерного обміну й високою часткою (до 40%) бартеру в торгівлі. Ціни при бартерних операціях не відображали реальну вартість товарів. За оцінками російських спеціалістів, у Росії при бартерних операціях ціни на імпортовані товари були вдвічі – втричі вищі за ринкові.

Середньостатистичний показник річного експорту областей України в прикордонні області Росії становив близько 410 млн. доларів (45%). При цьому домінуючі в цій сфері Донецька та Запорізька області (перевищували 8,5% загального експорту в Росію), зазначений показник відповідно в 2,7 і в 1,4 раза. Важливим також є той факт, що в усіх областях спостерігалась у цілому позитивна динаміка росту. Серед основних статей експорту: чорні метали й вироби з них (Донецька, Запорізька й Луганська області), машини та устаткування (Харківська й Сумська області), паперова маса з деревини (Чернігівська область), продукція хімічної промисловості (Автономна Республіка Крим).


Масштабною була й міжрегіональна торгівля, щорічні показники якої в середньостатистичному обчислені становили близько 20% усього двостороннього товарообігу. Те ж стосувалось і двадцяти російських регіонів, які найактивніше здійснювали торговельні зв’язки з Україною. Домінуючі серед них п’ять регіонів, вийшли на високий рівень товарообігу з українськими партнерами: Москва та Тюменська, Бєлгородська, Ростовська, Московська області. У сукупності зв’язки цих п’яти регіонів становлять приблизно половину всього товарообороту з двадцяти російських регіонів з Україною.

Отже, 1991-2010 рр. засвідчили не тільки кількісні, але і якісні зміни всієї системи торговельних українсько-російських відносин. Концептуально їхня сутність зводилася до того, що від початку 2000-х рр. Росія взяла курс на динамічне посилення своїх економічних позицій в Україні, спираючись і на створені ринкові механізми торговельних зв’язків. З огляду на можливість використання потужної економічної присутності в Україні як інструменту політичного впливу Російська Федерація остаточно прийняла варіант планомірного нарощення двосторонньої торгівлі.

Такий підхід став можливим і під впливом нарощення Україною торгово-економічних контактів з Європейським Союзом і встановленням своєрідного балансу в економічних відносинах України по лінії «Захід – Схід». Саме диверсифікація зовнішньої торгівлі й загострення конкурентної боротьби за українські ринки стимулювали Росію до триразового зростання обсягів торгівлі з Україною впродовж 2000-2010 років.

Характерні зміни відбулись і в структурі двосторонньої торгівлі. На відміну від Росії, експорт якої в Україну на 60% складався із сировинної продукції, і за цим показником майже не змінився порівняно з початком 1990-х років, коефіцієнт готової продукції України, що експортувалася до РФ, постійно зростав і досяг у середині 2010-х рр. близько 65% показника.


Суттєвою проблемою для України залишалося високе від’ємне сальдо в двосторонній торгівлі з РФ, яке визначалося монопольною залежністю країни від російських енергетичних ресурсів.

Кардинальні зміни відбулись у системі організації двосторонньої торгівлі. За короткий історичний проміжок Україні вдалося здійснити поступ від бартерних відносин з Росією в єдиній рубльовій зоні до формування національних фінансово-економічних інституцій і запровадження ринкових важелів регулювання торгівлі. Проте створенню повноцінної зони вільної торгівлі з Росією завадили дії РФ, спрямовані на формування єдиного євразійського економічного простору, умови функціонування якого суперечили євроінтеграційному курсу України.

Разом з тим, досвід українсько-російських торговельних відносин продемонстрував можливість відходу від нерівноправної патерналістської системи відносин і встановлення рівноправного, взаємовигідного партнерського співробітництва. Сферою реалізації цих принципів і нової моделі відносин стала прикордонна торгівля.

Література

Аналітична довідка про зовнішньоекономічне співробітництво між Російською Федерацією і Україною за період 1996-1999 рр. в контексті основних аспектів політики РФ щодо країн СНД. – ДА МЗС України. – Ф 1. – Оп. 4. – Спр. 10131. – Арк. 38-45.

Звіт про роботу торговельно-економічної місії у складі посольства України в РФ за квітень 1997 року. – ДА МЗС України. – Ф 5. – Оп. 1. – Спр. 8682. – Арк. 64-74.

Гайдар Е. Посткоммунистические экономические реформы: прошло пять лет / Е. Гайдар // Вопросы экономики. – 1995. – Декабрь. – С. 3-10.


Зубченко Л. Проблемы включения России в глобальную систему мирового хозяйства (аналитический обзор) / Л. Зубченко // Россия и современный мир. – 2004. – Март. – С.

169-172.

Кириченко Н. Торговля в СНГ: член у члена дубинку украл / Н. Кириченко // КоммерсантЪ. – 1992. – 20 января. – С.

11 -12.

Ладюк О. Українсько-російські торговельні відносини як чинник економічної безпеки України: автореф. дис. …канд. економ. наук: 21.04.01 / О. Ладюк. – К., 2003. – 12 c.

Медведев Р. Экономика стран Содружества: на разных скоростях по разным дорогам / Р. Медведев // Экономические стратегии. – 2005. – Август. – С. 15-20.

Географічна структура зовнішньої торгівлі України товарами за січень-грудень 2001-2008 рр. [Електронний ресурс] / Державний комітет статистики України. – Режим доступу до сайту : http://www. ukrstat. gov. ua.

Чайка М. Формирование стратегии внешнеполитического развития Российской Федерации в условиях глобализации (1992-2003): автореф. дис. .на соискание степени д-ра ист. наук / М. Чайка. – Саратов, 2007. – 32 c.

Шишков Ю. Россия в экономике Европы: нарастающее одиночество / Ю. Шишков // Современная Европа. – 2004. -

Апрель. – С. 107-108.

Michalopoulos C., Tarr D. Trade Performance and Policy in the New Independent States. The World Bank / C. Michalopoulos,

D. Tarr. – Washington, 1996. – Р. 6-10.

The article is devoted to research of the history of the Ukrainian-Russian relations in the period of 1991 – 2010. Periodization of the Ukrainian-Russian relations is determined. It was also revealed that influenced by inner and external processes, bilateral trade and economic cooperation happened to mismatch with the periods of political cooperation. General positive dynamics


of the Ukrainian-Russian trade and economic cooperation development is proved.

Key words: Ukrainian-Russian relations, boundary cooperation, trade and economic relations, paternalism, equal partnership.

Статья посвящена исследованию истории украинско-российского экономического сотрудничества 1991-2010 годов. Определена периодизация украинско-российских торговых отношений. Установлено, что, пребывая под влиянием внутренних и внешних процессов, двусторонние торгово-экономические отношения не всегда совпадали с периодами, которые характеризовали политические. В общем выявлена позитивная динамика развития украинско-российского торгово-экономического сотрудничества.

Ключевые слова: украинско-российские экономические отношения, приграничное сотрудничество, торгово-экономические отношения, патернализм, равноправное партнерство.


УДК 008(5-11)

АНТИКРИЗОВА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Суббота, Январь 24th, 2015

А. С. Габрилевич

аспірантка Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України

У статті розглядаються пріоритети антикризової політики уряду України в контексті боротьби зі світовою кризою країн-членів Європейського Союзу. Зокрема, проаналізовано низку заходів українського уряду щодо стабілізації ситуації, спричиненої в Україні наслідками світової кризи.

Ключові слова: антикризові заходи, Україна, ЄС, реформування, стабілізація, антикризова політика.

Мета нашої наукової розвідки – аналіз основних мегатрендів світового розвитку і перспектив подолання світової фінансової кризи. На разі маємо намір докладніше зупинитися на антикризових заходах Європейського Союзу.

Завдання дослідження:

виокремити основні напрямки антикризових заходів країн-членів Союзу;

визначити пріоритети антикризової політики малих і великих країн-членів ЄС;

на основі аналізу розробити рекомендації для подолання світової фінансової кризи в Україні.

Методологічною основою дослідження є використання міждисциплінарного підходу як методу комплексного аналізу політичних та економічних процесів. Для з’ясування причин і визначення етапів розвитку світової кризи застосувалися загальнонаукові методи пізнання та інвент-аналізу. Аналіз інституційних механізмів формування антикризових стратегій ЄС і їхньої реалізації відповідно до реалій України


здійснювався на основі вивчення як базових, так і галузевих законодавчих актів.

Ступінь розробленості проблеми. Основою для осмислення теоретичних аспектів теми стали дослідження, що торкаються проблеми світових економічних криз, які можна умовно поділити на такі групи: фундаментальні праці авторів початку ХХ століття; перекладені українською та російською мовами праці сучасних іноземних науковців; праці вчених і практиків Росії та інших країн СНД, наукові доробки вітчизняних авторів. До першої категорії належать праці таких авторів, як Ф. Кене, К. Маркс, М. Туган-Барановський, М. Кондратьєв, Є. Слуцький, В. Мітчел, Дж. Хікс, Дж. Кітчін, К. Джуглар, Д. Лонг, Р. Фріш, Дж. Кейнс, які приділили увагу розкриттю сутності кризових процесів у політиці та економіці загалом. У багатьох випадках їхні висновки можна адаптувати до реалій сучасної світогосподарської системи. Водночас, важливим чинником є те, що характер сучасних міжнародних політичних та економічних відносин значно трансформувався, а тому існуючі фундаментальні теорії потребують подальшого розвитку. Упродовж останніх десятиліть почали з’являтися праці, присвячені вивченню й аналізові кризових процесів у глобальній економіці. Це, зокрема, наукові дослідження П. Кругмана, Д. Корсетті, А. Сбраціа, Д. Періколі, Д. Сороса, М. Барклі, А. Бернака, П. Презенті, Н. Рубіні. Ці автори здебільшого акцентували увагу на проблемах криз у міжнародній торгівлі, міжнародних валютних Відносинах, міжнародній міграції робочої сили, а також світових геополітичних колізіях.

Науковці Росії та інших країн СНД – В. Іноземцев, М. Делягін, А. Нєкипелов, Л. Кондрашова, І. Шереметьєв, А. Лавут, В. Теперман, Л. Новоселова, О. Борох, П. Кулігін, Б. Хейфец. Проблему світових кризових процесів розглядають переважно крізь призму специфічних економічних і


геополітичних інтересів Росії, визначаючи її роль у міжнародній господарській та політичній системі [7].

Останніми роками з’явилася низка грунтовних праць вітчизняних учених, які сучасну світогосподарську систему розглядають через призму цивілізаційного розвитку людства, світових інтеграційних процесів, сучасних тенденцій міжнародних валютно-фінансових відносин. Ідеться, передусім, про дослідження Ю. Пахомова, О. Білоруса, Б. Губського, Л. Бакаєва, О. Плотнікова, С. Кримського, В. Новицького, Д. Лук’яненка, Ю. Павленка.

2009 рік увійде в історію як рік світової економічної та політичної кризи часів глобалізації. Ця криза стала серйозним випробуванням для всіх країн без винятку. Тому неупереджений аналіз її причин, механізмів і наслідків є надзвичайно важливим як у теоретичному (розумінні причин), так і суто практичному (мінімізація негативних наслідків та відновлення економічної активності) сенсі [4; 15].

Для протистояння їй Європейський Союз вжив низку заходів, що засвідчить про застосування специфічної антикризової політики:

Реформування фінансової системи. Європа повинна мати поділений фінансовий ринок, основна функція – надання іпотечних кредитів, пенсій і позик. Заходи сприяння пристойності, чесності, прозорості та захистові від загальносистемних загроз і надмірних ризиків. Передбачає створення європейської структури нагляду за роботою фінансових компаній.

Підтримка пріоритетних галузей економіки. В основному це спільні зусилля щодо надання інвестицій відкритим ринкам на довгострокові цілі. ЄС виділив приблизно 400 млрд €, 3,3% свого валового внутрішнього продукту, щоб стимулювати активність і підтримку громадян.

Збереження людей у сфері зайнятості. Надання оновленої інформації про безробіття. Проводяться консультації з


профспілками, діловими колами про те, як поліпшити ситуацію. Основні пріоритети – мобільність (вільно пересуватися по країнах-членах ЄС), залучення інвестицій, збільшення середнього віку працівників. Заходи щодо підвищення споживчого попиту і заохочення великих інвестицій в інфраструктуру – 1,8 млрд. €, призначених для соціального фонду та підтримки працівників. 4. Сприяння відновленню глобальної економіки. Необхідність державних витрат і стимулювання економіки, і передбачає посилення правил і суворіший нагляд за фінансовою індустрією. З’їзд G 20, міжнародних фінансових інститутів – моніторинг економічних ризиків. Виділено 400 млрд € на підтримку економіки в країнах-членах ЄС, цільові інвестиції в екологічно чисті технології, для того, щоб прискорити перехід до низько вуглецевої економіки. Збільшення допомоги країнам, які розвиваються, і тим, що найбільше постраждали від глобальної кризи, – 800 блн. €

[14].

У таблиці 1 показано моніторинг пріоритетів антикризової політики країн-членів Європейського Союзу.

Таблиця 1

Пріоритети антикризової політики країн-членів



Швеція

Фінансова допомога держави фінансовим установам

Фінляндія

Стимулювання споживання та зниження податкового навантаження

Австрія

Державне кредитування, прямі фінансові вливання в реальний сектор

Чехія

Підтримка пріоритетних галузей – сільського та лісового господарства.

Спільне в антикризовій політиці України й Німеччини:

кредитування банків та інших фінансових установ;

викуп акцій фінансових установ державою;

реформування вимог до бухгалтерського обліку;

транспортна інфраструктура. Реконструкція шосе, мостів, доріг, портів, аеропортів і залізниць;

домовленості з найбільшими роботодавцями, компенсації роботодавцям, запровадження виплат за часткове безробіття;

збільшення витрат на підвищення кваліфікації;

програми кредитування [5].

Відмінні риси:

податкові пільги окремим галузям. Україна застосувала лише один вид податкових пільг – зниження податкового тиску на інвестиції, тоді як загальний рівень податкового тиску залишається високим, незважаючи на кризу;

державне кредитування, прямі фінансові вливання в реальний сектор. Уряд Німеччини планує виділити німецьким автобудівельним компаніям 500 млн. євро. В Україні планувалося надати державні кредити компаніям ГМК та хімічної промисловості. На практиці цей захід досі не реалізовано через брак коштів у стабілізаційному фонді, який було визначено як джерело фінансування;

реалізація галузевих програм. У ЄС практикується викуп продукції з метою вилучити з ринку надлишок товарів, здійснюється це організаціями виробників, причому 50%


ціни сплачує держава (а витрати на викуп товарів для їхнього подальшого безоплатного розповсюдження в школах компенсується ЄС на 100%). Галузеві програми як інструмент державної політики потребують серйозного вдосконалення [8];

стимулювання споживання. У Німеччині для стимулювання попиту споживачів у другому пакеті стимулювання попиту передбачено виплату бонусу в розмірі 2500 євро на купівлю нового екологічного автомобіля. В Україні такий інструмент було формально застосовано у сфері будівництва, зокрема, через декларування викупу в будівельних компаній недобудованих об’єктів для формування фондів соціального і службового житла, надання пільгових кредитів фізичним і юридичним особам на будівництво житла й викуп державою ризикових іпотечних кредитів. Передбачалося витратити близько 3 млрд. грн. на викуп недобудованого житла з високим ступенем готовності (не менше 70%) і викупити на суму до 1 млрд. грн іпотечних цінних паперів Державної іпотечної установи. Програма насправді не виконується через брак фінансування. Станом на жовтень 2009 року викуп об’єктів нерухомості на первинному ринку [1; 2].

Україна-Франція. Спільні риси:

кредитування банків та інших фінансових установ;

розширення програм підтримки придбання житла (програми передбачають будівництво доступного житла);

гарантії за банківськими кредитами/компенсаціями відсотків за банківськими кредитами;

енергетичні кредити;

транспортна інфраструктура. Реконструкція шоссе, мостів, доріг, портів, аеропортів і залізниць;

програми кредитування.

Відмінні риси:


рефінансування та гарантування банківських боргів за рахунок державних коштів. В Україні така практика не використовується;

викуп «токсичних» активів (викуп проблемних активів у банків, що втратили доступ до кредитних коштів). У нашій країні відповідної практики не існує, хоча в Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей здійснення заходів з питань фінансового оздоровлення банків» передбачається створення санаційних банків, що слугуватимуть банками для токсичних активів

[3];

створення фінансового інституту регулювання фінансових ринків загалом. В Україні не існує поки що якогось стратегічно узгодженого на рівні держави бачення реформування системи регулювання фінансових ринків, яке б передбачало створення спеціального інституту регулювання фінансових ринків загалом;

вимога для банків кредитувати підприємства та домогосподарства. Президент Франції домігся встановлення посади «кредитного омбудсмена», який контролює використання банками державної допомоги і дотримання прозорості процедур доступу підприємств до кредитів. В Україні аналогічних вимог до банку немає [6];

податкові пільги окремим галузям. Україна застосувала лише один вид податкових пільг – зниження податкового тиску на інвестиції, тоді як загальний рівень податкового тиску залишається високим, незважаючи на кризу [3];

державне кредитування, прямі фінансові вливання в реальний сектор. Урядова підтримка автомобільної промисловості (виділення 5 – 6 млрд. євро). В Україні планувалося надати державні кредити компаніям ГМК та хімічної промисловості. На практиці цей захід досі не реалізовано через брак коштів у стабілізаційному фонді, який було визначено як джерело фінансування [11];


реалізація галузевих програм;

інтенсифікація запровадження цифрових технологій. Уряди країни виділяють кошти на оснащення технічними засобами шкіл, університетів, державних установ тощо. Україна таку практику не застосовувала;

збільшення виплат за безробіття і розширення покриття й терміну виплати. Фіскальні обмеження не дали змогу Україні застосувати таку практику;

зниження квоти іноземної робочої сили. Україна такий захід не використовувала.

Україна-Великобританія. Спільні риси:

заходи для надання ліквідності в національній валюті;

розширення програм підтримки придбання житла (програми передбачають будівництво доступного житла, розширення программ гарантування кредитів);

викуп акцій фінансових установ державою;

обмеження грошової винагороди топ-менеджменту;

реформування вимог до бухгалтерського обліку;

енергетичні кредити;

підтримка проектів державно-приватного партнерства;

збільшення витрат на підвищення кваліфікації;

консультаційна допомога;

програми кредитування;

формування спеціального фонду для інвестування в малі й середні підприємства.

Відмінні риси:

заходи для збільшення ліквідності в іноземній валюті. Українська практика здійснення інтервенцій на валютному ринку була менш прозорою. Обмежені можливості української економіки та відсутність відповідних ініціатив не дають змогу використати валютні свопи як джерело ліквідності;


рефінансування та гарантування банківських боргів за рахунок державних коштів. В Україні така практика не використовується;

вимога до банків кредитувати підприємства та домогосподарства. Для отримання фінансових ресурсів від держави банки повинні укласти з урядом так звану угоду позики, що передбачає певні обсяги і види обов’язкового кредитування споживачів і бізнесу. В Україні аналогічні вимоги до банку відсутні;

державне кредитування, прямі фінансові вливання в реальний сектор. Урядова підтримка автомобільної промисловості (виділення 2,3 млрд. фунтів стерлінгів), створення екологічних автомобілів. В Україні планувалося надати державні кредити компаніям ГМК та хімічної промисловості. На практиці цей захід досі не реалізовано через брак коштів у стабілізаційному фонді, який було визначено як джерело фінансування;

реалізація галузевих программ [1; 2];

інтенсифікація запровадження цифрових технологій. Уряди країн виділяють кошти на оснащення технічними засобами шкіл, університетів, державних установ тощо. Україна такий захід не застосовувала;

зниження квоти іноземної робочої сили. Україна такий захід не використовувала [9];

розвиток торговельного фінансування. Уряд підтримує фірми-експортери через Департамент кредитних гарантій для експорту. В Україні немає програм сприяння експорту завдяки розвитку торговельного фінансування. Однак у деяких урядових програмних документах передбачено надання державних гарантій для залучення підприємствами коштів з метою виконання експортних контрактів [10].

Антикризова політика в Україні, як і в інших країнах світу, визначалася як масштабами кризи, так і фінансовими можливостями держави. Аналіз задекларованих і здійснених


заходів дає змогу сформулювати відповідні висновки.

Уряд України ухвалив рішення і вдавався до антикризових заходів, які загалом відповідали логіці та напрямкам антикризових дій в інших країнах, хоча українська політика мала свою специфіку. У країні було використано тактику точкового реагування на кризові явища, оскільки Україна об’єктивно не має ресурсів для того, щоб повністю компенсувати негативні економічні наслідки кризи [13].

Реалізовані заходи у своїй сукупності тією чи іншою мірою допомогли пом’якшити кризові прояви для окремих секторів економіки та верств населення. Зокрема, дотепер загалом вдалося підтримати соціальну сферу попри всі наявні проблеми. Саме соціальна сфера є найзахищенішою законодавчо, але, водночас, залишається найменш реформованою і найвитратнішою для державного бюджету. Враховуючи питому вагу захищених статей, скорочення бюджетних витрат, до якого вдались окремі країни, навіть за часів кризи в Україні майже неможливо реалізувати.

Економічні наслідки кризи та побічні ефекти антикризової політики в Україні багато в чому повторюють ситуацію в інших країнах. Так, загальним явищем посткризового світу стало накопичення державних боргів, що вимагатиме відповідальної фіскальної політики наступними роками для виходу з кризи

[12]. … .

Економічна політика в Україні в середньостроковій

перспективі повинна враховувати стан антикризового спадку,

який протягом тривалого часу визначатиме економічну динаміку

країни. Відсутність інституційних і структурних реформ

залишається найбільшою проблемою, що гальмує економічний

розвиток країни загалом і заважає здійснювати ефективну

економічну політику, зокрема. Саме цей чинник об’єктивно

ставить уряд (виконавчу владу) перед вибором між економічною

логікою й політичною доцільністю.

Україна потребує ефективної й консолідованої влади, яка


зможе здійснити економічні реформи та забезпечити стабільне зростання добробуту [1]. Вселяє оптимізм, що нинішнє керівництво усвідомлює необхідність реформування всього народногосподарського комплексу.

Література

Антикризова політика в світі та Україні: порівняльна оцінка заходів та економічних ефектів [Електронний ресурс] : аналітична доповідь (версія для обговорення від 24 грудня 2009 року) / Інститут економічних досліджень та політичних консультацій. – К., 2009. – Режим доступу: http://www. ierpc. org/ierpc/etc/report_24122009.pdf.

Антикризова політика розвинутих країн [Електронний ресурс]: Національний інститут проблем міжнародної безпеки / А. І. Сухоруков // Економіст України. – 2004. -№8. В – Режим доступу: http://www. niisp. gov. ua/articles/60/.

Антикризова політика Уряду – реальний шлях протидії кризовим явищам в економіці України [Електронний ресурс]: урядовий портал Міністерства економіки України / міністр економіки. – 2010. – Режим доступу: http://www. me. gov. ua/control/uk/publish/printable_article? art_i d=125599.

Бернстайн П. Фундаментальные идеи финансового мира: Эволюция / Питер Бернстайн; пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2009. – 247 с.

Гринспен А. Эпоха потрясений: Проблемы и перспективы мировой финансовой системы/ Алан Гринспен: пер. с англ. – 2-е издание, дополненное. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2009. – 520 с.

Камінський Є. Антикризові заходи Європейського Союзу / Є. Камінський // Зовнішні справи. – 2009. – № 6 – 7. – С. 3033.

Літвін Н. М. Антикризове управління підприємствами в країнах з перехідною економікою: дис… канд. екон. наук:


08.02.03 / Літвін Наталія Миколаївна. – К., 2004.

Макогон Ю. В, Дергачева В. В., Пашко Е. А., Фильянов П. Глобализация и экономическое развитие: национальный аспект: монография / Под науч. ред. Ю. В. Макогона. – Донецк: ДонНУ, 2006. – 200 с.

Мащенко Е. В. Прогнозування економічних криз в умовах сучасних світогосподарських відносин : дис… канд. екон. наук: 08.05.01 / Мащенко Едуард Васильович. — К., 2003.

— 192 с.

Мартинов А. Криза вдарила по ЄС / А. Мартинов // Демократична Україна. – 2009. – №3. – С. 4.

Реалії економічної кризи: чи є підстави для оптимізму: матеріали засідання «круглого столу». (Київ, 16 черв. 2009 р.) / Відп. ред. Т. П. Сластьон. – К.: НІСД, 2009. – 128 с.

Стариков Н. Кризис: Как это делается. – СПб.: Лидер, 2010.

- 304 с.

Сто днів українського уряду: успіхи проблеми перспективи / [Я. А. Жаліло, Я. В. Белінська, М. Г. Земляний та ін.]. – К.: НІС, 2008. – С. 6 – 8.

EU tackles social dimension of economic crisis [Electronic resource]: official web-site. EU. – 2009. – Access mode: http://ec. europa. eu/social/main. jsp? langId=en&catId=736.

Samuelson R. J. It’s really a Global Crisis / Robert J. Samuelson // Newsweek. – 2009. – № 2. – 33 р.

In the article analyses the priorities of anti-crisis policy of the government of Ukraine in a context of struggle against world crisis of the states-members of the European Union. In particular, to analyse anti-crisis actions excepted by the government of Ukraine and to work out the main priorities of counteraction, directed on the stabilization and renovation of economy, provoked in Ukraine by consequences of world crisis.

The key words: anti-crisis actions, Ukraine, the European Union, reformation, stabilizing, anti-crisis policy.


В статье рассматриваются приоритеты антикризисной политики правительства Украины в контексте борьбы с мировым кризисом государств-членов Европейського Союза. В частности, проанализировано ряд мер украинского правительства касательно стабилизации ситуации, спровоцированной в Украине последствиями мирового кризиса.

Ключевые слова: антикрисные меры, Украина, ЕС, реформирование, стабилизация, антикризисная политика.


УДК 339.9.012 (477+470)

Г-16

ПОЛІТИКА РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В ЗАХІДНИХ БАЛКАНАХ: ОСНОВНІ РИЗИКИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Пятница, Январь 23rd, 2015

О. А. Чумаченко

кандидат історичних наук, заступник директора Науково-дослідного інституту глобалізації та європейської інтеграції, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Київського міжнародного університету

У статті досліджується проблема розширення Європейського Союзу в Західних Балканах, яке є пріоритетним напрямом у цій зовнішньополітичній стратегії ЄС після останньої хвилі розширення 2004-2007 рр. Розглядаються основні виклики, з якими зіштовхується ЄС у даному регіоні, з’ясовується сучасний стан розширення ЄС на Балканах і ризики ЄС, що виникають за умови уповільненого залучення західнобалканських країн до євроінтеграційного процесу. Пропонуються шляхи подолання цих ризиків.

Ключові слова: розширення ЄС, Західні Балкани, анкетування, екранування, реформування, лібералізація візового режиму, країна-кандидат.

На саміті Європейської Ради в Салоніках (Греція) у червні 2003 року всі держави-члени ЄС заявили про «недвозначну підтримку європейської перспективи країн Західних Балкан» і те, що «майбутнє Балкан – у Європейському Союзі» [1]. Декларація у Салоніках дала конкретний вигляд членства Албанії, Боснії і Герцеговині, Хорватії, Македонії та Югославії (яка тоді складалася з Сербії разом з Косовим і Чорногорії).

Актуальність даної статті полягає у тому, що стратегія розширення ЄС на сучасному етапі європейської інтеграції є однією з пріоритетних напрямів зовнішньої політики


Європейського Союзу, оскільки за її допомогою ЄС виконує важливі завдання забезпечення безпеки регіону, його економічного і політичного розвитку. Вивчення досвіду підготовки до вступу балканських держав до ЄС є також необхідним для України, яка визначила одним з головних завдань своєї зовнішньої політики вступ до ЄС.

Джерельною базою даної статті є, насамперед, документи Європейського Союзу – комунікації Європейської Комісії, декларації ЄС щодо Західних Балкан, стратегія розширення ЄС на 2009-2010 роки та ін. [1, 2].

Серед літератури, присвяченої питанню розширення ЄС на Балканах, слід назвати праці таких українських дослідників, як В. Безуглий, С. Гуцал, М. Гелетій та ін., у яких автори аналізують політику розширення Європейського Союзу в балканському регіоні, двостороннє співробітництво ЄС з країнами-кандидатами на вступ тощо [3, 4, 5].

Метою статті є з’ясування основних викликів і ризиків, що стоять перед Європейським Союзом у зв’язку з його політикою розширення в Західних Балканах, і шляхів їхнього подолання.

У червні 2010 року відбувся неформальний міністерський саміт у Сараєво (Боснія і Герцеговина). Цю конференцію було проведено після провальної спроби зібрати за столом переговорів лідерів західнобалканських держав у березні 2010 року в Словенії. Тоді через участь представників керівництва самопроголошеного Косова на чолі з прем’єр-міністром Хашимом Тачі відмовився приїхати до Словенії президент Сербії Борис Тадич, а голова Ради міністрів Боснії і Герцеговини Нікола Шпирич демонстративно залишив залу засідань під час виступу косовського прем’єра, пояснюючи це тим, що Боснія і Герцеговина не визнає цю незаконно створену державу [6].

Але сараєвський саміт розвіяв найгірші побоювання держав, які проголосили членство в ЄС своїм найважливішим зовнішньополітичним завданням, бо головним підсумком саміту


в Сараєво стало недвозначне підтвердження Європейським Союзом своєї прихильності європейській перспективі країн Західних Балкан, уважаючи цей процес ключовим для підтримки миру і стабільності в регіоні. Це підтверджено і новою стратегією розширення ЄС, прийнятою наприкінці 2009

року [2].

Європейський Союз уже інвестував мільярди євро у фінансову підтримку для допомоги на розбудову держав і реконструкцію інфраструктури, розгорнув кілька військових і цивільних місій для підтримки миру в цьому регіоні.

Це заохочує балканські країни робити важливі кроки вперед. Дипломатія ЄС є визначальною в переконанні Македонії втілювати в життя положення Охридської мирної угоди, яка зупинила збройне протистояння 2001 року [7]. ЄС відіграє важливу роль у гарантуванні ефективної ліквідації державного об’єднання Сербії і Чорногорії 2006 року. Підписання угоди про асоціацію з ЄС допомогло проєвропейським демократам під час виборів у Сербії 2008 року перемогти національних радикалів, які не підтримали проголошення незалежності Косова. Громадяни трьох балканських країн (Македонії, Чорногорії і Сербії) досягли безвізового пересування по ЄС у 2009 році, поки дві інші (Албанія і Боснія) очікують такого в найближчому майбутньому. Європейська Комісія заявила, що Македонія готова розпочати переговори про вступ – хоча Греція ветувала проголошення стартової дати через назву Македонії. Албанія, Чорногорія і Сербія також подали заяви про членство [9].

Але хоча ЄС одноголосно випрацював принцип європейського майбутнього для балканських країн, це потребує довго вичікувальної політики щодо початку переговорів про членство. Але час збігає. Уже минуло більше десяти років від конфлікту в Косові (1999) і в Македонії (2001). Надія членства в ЄС мотивує реформи та узгодження в регіоні, поки ЄС і НАТО працюють у злагоді у справі підтримки миру в регіоні. Як і


півстоліття тому країни-засновники ЄС мають спільні підозри і побоювання щодо майбутнього розширення, але все ж ЄС повинен вирішити, чи починати виконувати обіцянки, які він уже зробив. Країни формально подали заяви про членство, а лідери ЄС все ще коливаються щодо їхнього запрошення.

Вичікувальна політика – це вочевидь результат вагання ЄС між двома ризиками. Перший ризик – прийняття слабких держав з нерозв’язаними конфліктами може нашкодити ЄС. Багато політиків у Брюсселі та європейських столицях бачать перспективу розширення ЄС в Західних Балканах з тривогою. Окремо від Хорватії, яка, схоже, вступить до ЄС не пізніше 2013 року, західнобалканські країни – серед найбідніших країн, що коли-небудь вступали до ЄС. Усі мають неконкурентоспроможні економіки, обтяжені високим рівнем безробіття. Хоча вони зробили прогрес у державному управлінні, деякі з них залишаються слабкими державами. Більшість мають також нещодавній гіркий досвід серйозних конфліктів і політичного розколу. Деякі й досі мають суперечки зі своїми сусідами, наприклад, Македонія з Грецією, або мають нерозв’язані конституційні й статусні конфлікти, як у Боснії і Герцеговині, Косово й Сербії. Нині, коли ЄС і досі працює над заснуванням нових інститутів відповідно до положень Лісабонської угоди, деякі держави-члени хочуть уникнути майбутніх ризиків. Багато політичних чиновників сперечаються й обмірковують, або відтягнути час.

Другий ризик – відтягування прийому на невизначене майбутнє підірве нещодавній прогрес миру і стабільності в регіоні. Обіцянка європейської інтеграції – це політичний клей, який тримає досі балканські країни разом. Але цей клей тримає, якщо обіцянка матеріальна і конкретна – щось, що може дати вигоди цій післявоєнній генерації політиків та їхнім виборчим округам. Зараз, багатьом у Західних Балканах здається, що їх змушують чекати невизначено. Уже є тривожні сигнали, що ЄС втрачає вплив у регіоні. Це виявляється в неспроможності


об’єднати боснійські партії щодо спільного бачення навіть обмежених конституційних реформ. Політичний розкол щодо Косова також послаблює роль ЄС. Це також паралізує політику розширення щодо Македонії як результат нез’ясованого питання щодо її назви. Коли навіть члени ЄС зіштовхуються із соціальним хвилюванням, як може ЄС забрати надію в регіону з недавньою історією падіння держав і насильницьких конфліктів? Нестабільність на Балканах – велика проблема Європи, неважливо, де проходять її кордони [10].

Будь-яка реалістична політика ЄС повинна відповідати цим двом ризикам – ризику передчасного вступу та ризику надмірної затримки. Часто дебати щодо цих двох ризиків обмежуються вибором між підходами регіональної європейської інтеграції – «рухатися швидше» і «рухатися повільніше». Насправді з 2007 року процес прийому став вимогливішим, ніж будь-коли. Нині вимоги стали жорсткішими для відкриття та закриття будь-якої глави (етапу) переговорів щодо вступу. Європейська Комісія зараз вимагає конкретної імплементації, більше, ніж простих обіцяно того, що країна буде відповідати завершальним тестам. Від подачі заяви про членство до вступу, члени ЄС мають щонайменше 75 позицій, які вони можуть ветувати у випадку невідповідності країни вимогам (тобто повинні голосувати одностайно). Держави-члени повинні одностайно узгодити такі пункти, як прийом заяви про членство, надання статусу кандидата, відкриття і закриття 35 і більше глав, початок переговорів, формальне завершення переговорів, договір про вступ і дата вступу).

Отже, жодна країна не зможе пройти цей шлях у прискореному режимі. Навіть Хорватія просувається до вступу, як очікується, до 2013 року, і це вже охоплює 10 років від дати подачі заяви про членство і 8 років від старту переговорів про вступ. Інші держави Західних Балкан, які слідують за Хорватією у їхній спроможності виконати порядок денний у реформах, що від них вимагаються, не можуть сподіватися на початок


переговорів про вступ до 2012 року. Тобто, дата їхнього вступу до ЄС – не раніше 2020 року (Македонія може теоретично розпочати переговори раніше за умови врегулювання двосторонньої суперечки з Грецією). З такою довгою подорожжю ЄС повинен подумати про те, як максимізувати свій вплив на регіон і замкнути балканські держави міцно й остаточно на шляху реформ з метою їхнього стабільного просування вперед до європейського майбутнього, а не назад до нестабільності.

У процесі вступу є кілька важливих етапів. Після того, як країна подає заяву щодо членства, Європейська Комісія надсилає анкету, яка містить сотні детальних питань про інститути країни, політику й інфраструктуру. На основі питань анкети Комісія готує свою думку (avis) щодо заяви про членство, яка визначає, коли країни може бути готова розпочати переговори про вступ. Після отримання країною статусу кандидата, Рада міністрів ЄС повинна ухвалити формальне рішення про початок переговорів. Комісія тоді починає процес, який називається «екранування» («screening») – вправа порівняння законодавства і політик країни з відповідним законодавством і політиками ЄС з метою випрацювання довготермінових планів приведення країн-аплікантів до стандартів ЄС [10].

Нині, кожна із семи балканських країн перебуває на різних етапах цього процесу. (див. таблицю 1). Хорватія має статус кандидата, розпочала переговори про вступ у жовтні 2005 року й очікує на приєднання до ЄС 2013 року. Македонія також має статус кандидата, але чекає на переговори про вступ. Албанія, Чорногорія та Сербія подали заяви про членство, але ще не отримали статусу кандидата. Чорногорія надіслала відповіді на питання своєї анкети 2009 року, а Албанія зробила це 2010 року. Обидві чекають на думку Комісії. Сербія досі чекає на прийняття Радою своєї заяви про членство. Тим часом Боснія і Герцеговина та Косово не подавали заяви про членство. Перше,



що стоїть на часі перед ЄС, – це надіслати анкети до кожної з трьох країн, які їх ще не отримали: Боснія і Герцеговина, Косово й Сербія.

Рада досі не прийняла заяву Сербії про членство і направила її до Комісії, тому що деякі члени ЄС наполягли на очікуванні подальших звітів щодо співробітництва Сербії з Міжнародним кримінальним трибуналом у справах колишньої Югославії (МКТЮ). Комісія, незважаючи на це, дає анкету найближчим часом. Процес анкетування, який потребує шість місяців для виконання, змушує країну з’ясувати, де вона насправді перебуває на шляху до ЄС.


Боснія і Герцеговина, яка ще не подала заяву про членство,

це складніший випадок. Вона залишається охопленою послідовною політичною й конституційною кризою. Утім, БіГ може отримати вигоду від отримання анкети й початку екранування процесу раніше. Це дасть її політикам стимул до встановлення функціональної адміністрації. Зрештою, політики

боснійські серби, боснійські хорвати та босняки -постраждають політично, якщо Боснія і Герцеговина буде пасти задніх у регіоні, насамперед порівняно із Сербією. Лібералізація візового режиму показала, що важіль ЄС ефективніший, коли ЄС ставиться до Боснії, як до її сусідів, ніж поводиться з нею по-особливому [9].

Заходи анкетування й екранування забезпечать БіГ багатьма інструментами, необхідними для державного будівництва. Країні потрібно створити адміністративні системи, які працюватимуть ефективно по всій території, насамперед, за допомогою централізації функцій на державному рівні. БіГ потребує послідовної статистичної системи для всієї країни. Цей процес найбільш вірогідно перетворить громіздкі конституційні структури на працюючу федеративну систему, ніж будь-які спроби переробити конституцію в ізоляції, окремо від процесу вступу до ЄС. Як тільки Офіс Високого представника буде закрито, Боснія і Герцеговина зможе формально подати заяву про членство 2011 року з уже готовими відповідями на питання анкети. Це дозволить Комісії працювати з БіГ паралельно із Сербією, готуючи avis щодо БіГ 2011 року [10].

Косово – найскладніша справа взагалі. Вона не може розпочати процес вступу до ЄС, тому що п’ять членів ЄС не визнали її незалежність. За умов відсутності процесу вступу ЄС, який утримує 1 800 осіб. персоналу місії в Косові, ризикує приділити більшу увагу реформам з верховенства права порівняно з іншими аспектами управління. А брак вірогідного процесу вступу для Косово підриває вплив ЄС у країні південно-східної Європи, що особливо необхідно.


Які б не були розбіжності щодо визнання Косова, жодна країна ЄС не хоче, щоб прогрес Сербії загальмувався. ЄС наполягає на таких практичних заходах, як вимога до Сербії, щоб та визнала незалежність Косова, встановила митні тарифи для підтримання регіональної торгівлі, припинила підривати регіональне співробітництво, блокуючи участь Косова в регіональних ініціативах в енергетичній і транспортній сферах, які є стовпом політики ЄС з 2000 року, коли розпочався стабілізаційний процес на Балканах.

ЄС потрібна стратегія для Косова. Який би не був погляд на статус Косова, залишення Косова без уваги призведе до генерування небезпечної політичної напруги, що зашкодить інтересам косовських сербів та албанцям. Тому ЄС повинен розпочати діалог зі Стабілізації й Асоціації процесу для Косова – для повної, статусно-нейтральної передвступної політики. У конкретних термінах це означає, що косовська влада повинна отримати анкету одночасно із Сербією. Це допоможе побудувати адміністративну спроможність Косова, дасть чітку дорожню карту для місцевих реформаторів, посилить діяльність міжнародних організацій і донорів [11].

Так само, як негайне надсилання анкет БіГ, Косову і Сербії, ЄС має також протягом наступного 2011 року розпочати екранування шести країн, які ще не розпочали цей процес. Екранування змушує країни-апліканти поглянути в довгу перспективу, наскільки дійсно близько вони до виконання вимог вступу. Це також дасть як країнам, так і Європейській Комісії детальну мапу того, що має бути зроблено в кожній сфері – від продовольчої безпеки до розвитку села. Це допоможе винайти стратегії того, як використати фінансову та технічну підтримку ЄС як найкраще.

У випадку з Хорватією і Туреччиною – країн, які розпочали переговори щодо вступу нещодавно – екранування почалося тільки після початку переговорів про вступ. Утім, в інтересах ЄС почати процес на Балканах якомога раніше [2]. Це


надасть Єврокомісії цінну інформацію для підготовки avis щодо країн, які ще її не мають. Якщо Сербія відповість на питання анкети до кінця 2010 року, Комісія зможе підготувати свою avis у 2011 році паралельно з процесом екранування. Комісія також запросить Косово взяти участь в об’єднаному процесі екранування, щоб тримати його на паралельному треку. Це – найкращий механізм, який може застосувати ЄС.

Для того, щоб просувати такий вид регіонального змагання, як лібералізація візового режиму, усі шість країн розпочнуть процес екранування разом, як це зробили країни Центрально-Східної Європи 1998 року. Колективна вправа екранування для балканських країн триватиме близько шести місяців. Європейська Комісія представить право ЄС, відоме як acquis communautaire, усім країнам і проводитиме ретельний індивідуальний підхід до інститутів, політик та інфраструктури кожної країни. Це дасть Комісії детальні ідеї щодо того, наскільки близько кожна країна до вимог вступу. Тому це дасть можливість оцінити, чи ця група країн може розпочати переговори разом у 2012 році. Перспектива ввійти до складу групи лідерів стане додатковим стимулом для балканських лідерів бути швидко залученими до процесу вступу до ЄС. Це заохотить їх розпочати екранування надзвичайно серйозно, а відтак посилить вагу ЄС у момент зростання невпевненості в регіоні.

Нещодавня лібералізація візового режиму в регіоні чітко демонструє механіку м’якої влади ЄС. ЄС запропонував привабливу винагороду для виборців і докладно озвучив умови, щоб це отримати. Європейська Комісія уважно контролювала прогрес і вивчала регулярні статусні звіти. Ця прозорість запустила здоровий процес регіонального змагання. Балканські політики важко працювали, щоб уникнути виборчої ціни програшу перед своїми сусідами. Нещодавній прогрес Албанії та Боснії і Герцеговини, після початкового відставання у виконанні умов дорожньої карти щодо безвізового режиму, є


прямим наслідком цього тиску. Це був ретельно структурований процес, створений, щоб виробляти правильні тиски й стимули. Як наслідок, відбулися реальні заміни у внутрішній безпековій політиці країн [1].

Три чіткі уроки випливають з досвіду лібералізації візового режиму. По-перше, з метою мотивування складних реформ, які втягують багато інституцій і значних інвестицій, ЄС доводиться встановити очевидні і детальні умови з чіткими політичними цілями. По-друге, ЄС повинен запропонувати досяжну короткотермінову мету, щоб місцеві політики знали, що вони можуть показати електоральні результати. І по-третє, процес повинен бути якомога прозорішим, щоб громадськість могла порівняти прогрес у різних країнах, і громадянське суспільство могло впливати на уряди. Це перетворює технократичний процес на політичну імперативу, залишаючи невеликий простір для місцевих лідерів, аби виправдати чи звинуватити ЄС за їхній брак прогресу [10].

Скептики вважають, що балканські держави не мають адміністративної спроможності відповідати на виклики вступу до ЄС. Утім, візовий досвід показує, як вони можуть будувати їхні адміністрації, коли ефективно вмотивовані.

Чи спроможні балканські держави відповідати вимогам переговорів щодо вступу найближчі кілька років? Звичайно, немає достатньо навчених і змотивованих службовців та суддів, хто зміг би перенести, імплементувати понад 100 тис. сторінок права ЄС. Утім, переговори надають значного стимулу сформувати необхідну адміністративну спроможність. Під час переговорів випрацьовуються плани дій щодо створення міністерських департаментів, нових агенцій, навчання посадових осіб, створення порядку денного щодо прийняття законодавства та політик.

Коли країна веде переговори з ЄС, Європейська комісія посилає багато експертних місій та засновує спільні робочі групи для керівництва ключовими реформами. Ця інтенсивна


технічна взаємодія з ЄС – залучення планів дій, навчальних програм і зовнішнього моніторингу – дає державній адміністрації зрозумілий сенс управління, так само, як і політичну мотивацію мати конкретний план, створений зовнішніми експертами. З часом це може мати значний трансформаційний ефект, який продемонстрували Центральноєвропейські країни, використовуючи процес вступу, щоб відповідати стандартам ЄС. Під час вступу 2004 року Європейська Комісія з’ясувала, що нові члени змогли відповідати праву ЄС краще, ніж більшість старих країн-членів.

Отже, для політики Західних Балкан зараз настали складні часи. Економічна криза в Греції та інших державах-членах ЄС впливає на слабкі економіки регіону та поглиблює невпевнений настрій. Тому утримування балканських країн у стані невизначеності є зростаючим ризиком. Важко зацікавити лідерів ЄС у Балканах. Найреалістичніший шлях уперед – це використовувати існуючі інструменти повніше, ефективніше та послідовно в напрямі розширення. Це підтримає реформаторів у регіоні без накладання додаткових коштів на ЄС. Процес розширення не може бути пришвидшений, але може бути інтенсифікований.

Останній досвід з лібералізацією віз показує, що ЄС досі має силу мотивувати серйозні реформи в слабких державах, якщо пропонує матеріальні стимули. Це вимагає чітких та об’єктивних умов, тісного задіяння на технічному рівні експертів Європейської Комісії та держав-членів, чіткого визначення можливостей і прозорої оцінки, які вмикають позитивну конкуренцію між сусідніми країнами. Той механізм, який працює для візової лібералізації, може бути використаний, щоб змотивувати ширші реформи на Балканах. ЄС слід розпочати негайне надсилання анкет Боснії і Герцеговині, Косову і Сербії та розпочати екранування всіх шести країн наступного, 2011 року. До кінця 2011 року – під першим


головуванням Польщі в ЄС – усі країни зможуть завершити екранування і досягти статусу кандидата.

Це не є створення поступок. Швидше, це є чесний і суворий процес, який заохочує балканські країни ідентифікувати їхні недоліки та розробити плани щодо їхнього подолання. Праця в такому напрямі дозволить виконати зобов’язання ЄС, які він узяв у Салоніках 2003 року, а також зробить політику ЄС на Балканах успішною і допоможе уникнути регресу до небезпечного минулого часу.

Література

EU-Western Balkans Summit – Declaration [Електронний ресурс]: Thessaloniki, 21 June 2003 10229/03 (Presse 163). – Режим доступу: http://ec. europa. eu/enlargement/enlargement _process/accession_process/how_does_a_countryjoin_me_eu /sap/thessaloniki_summit_en. htm

Безуглий В. Сучасні перспективи Туреччини та країн Західних Балкан щодо вступу в Європейський Союз [Електронний ресурс] / Віталій Безуглий // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2009. – Випуск 434. Географія. – С. 124-132. – Режим доступу до журн: http://www. nbuv. gov. ua/portal/natural/vchnu/Gegraf/2009_43 4/Bezuglyi. pdf

Гуцал С. Вплив процесу реформування ЄС на перспективи європейської інтеграції України [Електронний ресурс] / Світлана Гуцал // Стратегічні пріоритети. – 2009. – №2(11).

- Режим доступу до журн: http://www. niss. gov. ua/book/ StrPryor/11_2009/35.pdf

Гелетій М. Сучасна ситуація в регіоні Західних Балкан: криза триває [Електронний ресурс] / Марія Гелетій // Віче.

- Режим доступу до журн: http://www. viche. info/

journal/392/

Пасхин Н. Саммит в Сараево: опасения не оправдались [Електронний ресурс] / Николай Пасхин // Столетие.


Информационно-аналитическое издание Фонда исторической перспективы. – 2010. – 3 июня. – Режим доступу: http://www. stoletie. ru/print? ID=56378

Communication from the Commission to the European Parliament and the Council. Enlargement Strategy and Main Challenges 2009-2010. Brussels, 4.10.2009 COM(2009) 533 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. delbih. ec. europa. eu/docs/StrategyPaper20092.pdf

Framework Agreement 13.08.2001 [Електронний ресурс] / Council of Europe. Human Rights and Legal Affairs. – Режим доступу : http://www. coe. int/t/e/legal_affairs/legal_co-peration/police_and_internal_security/OHRID%20Agreement %2013august2001.asp

EU enlargement: The next eight [Електронний ресурс] / BBC News. – 13 September 2010. – Режим доступу: http://www. bbc. co. uk/news/world-europe-11283616

Rupnik J. The challenges of EU enlargement in the Balkans [Електронний ресурс] / Jacques Rupnik // ISS Opinion. -2010. – May. – Режим доступу до журн: http://www. iss. europa. eu/nc/actualites/analysisbooks/select_category/11/articl e/the-challenges-of-eu-enlargement-in-the-balkans/

Grabbe H. Beyond Wait-and-See: the Way forward for EU Balkan Policy [Електронний ресурс] / Heather Grabbe, Gerald Knaus and Daniel Korski // European Council on Foreign Relations. – 2010. – May. – Режим доступу до журн: http://ecfr. eu/content/publications/policy-brief-balkans-20100527/ policy – brief-balkans-20100527.pdf

Obradovic J. Kosovo: One Year on [Електронний ресурс] / Jelena Obradovic // ISS Opinion. – 2009. – February. – Режим доступу: http://www. iss. europa. eu/nc/actualites/actualite/ article/kosovo-one-year-on/

The article is devoted to the problem of European Union enlargement in Western Balkans, which is priority direction in EU’s

145


foreign-policy strategy after the last wave of enlargement 20042007. Basic challenges to EU in this region are examined. The nowadays situation of EU enlargement in Balkans and risks of EU, which arise up on condition of the slow bringing of the Western-Balkan countries to the integration process, are clarified. The ways of neutralization of these risks are offered.

Keywords: EU enlargement, Western Balkans, questionnaire, screening, reformation, visa liberalization, country-candidate.

Статья посвящена проблеме расширения Европейского Союза в Западных Балканах, которое является приоритетным направлением в этой внешнеполитической стратегии ЕС после последней волны расширения 2004-2007 гг. Рассматриваются основные вызовы, с которыми сталкивается ЕС в данном регионе. Выясняется современное состояние расширения ЕС на Балканах и риски ЕС, которые возникают при условии замедленного привлечения западно-балканских стран к интеграционному процессу. Предлагаются пути нейтрализации этих рисков.

Ключевые слова: расширение ЕС, Западные Балканы, анкетирование, экранирование, реформирование, либерализация визового режима, страна-кандидат.


УДК 339.92(016.1 EU)

ФОРМУВАННЯ НООПОЛІТИЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ – АТРИБУТ ІНФОРМАЦІОЛОГІЧНОГО РОЗВИТКУ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Четверг, Январь 22nd, 2015

В. Ф. Коломієць

кандидат технічних наук, професор кафедри міжнародної інформації та інформатики Київського міжнародного університету

У статті розглянуто процеси формування ноополітичних технологій як атрибуту інформаціологічного розвитку цивілізації, їхнє виникнення і становлення. Описуються тенденції глобального взаємозв’язку, концепції глобального громадянського суспільства, роль м’якої сили, важливість отримання конкурентних переваг, формування глобальної ноосфери.

Ключові слова: інформаціологічна революція, ноополітика, ноополітичні технології, глобальний взаємозв’язок, м’яка сила, ноосфера, інформаційна стратегія, кіберпростір, інфосфера.

Кінець «холодної війни» приніс дві важливі зміни, які пов’язані з міжнародними подіями. Перша зміна стосується політичної та військової динаміки. Біполярна міжнародна система вичерпала себе і світ змінився, перетворився на багатополярний, збалансований силовою системою, що надала можливості для США домінувати у військовій сфері. Ця зміна, загалом, стосується міждержавних відносин. Друга зміна стосується економіки. Спостерігається небачене зростання ліберальних ринкових систем, які об’єднані в глобальні торгові та інвестиційні мережі. Це перетворення почалося задовго до закінчення холодної війни. Тим часом, відбулася нова зміна – інтенсифікація інформаціологічної революції, яка наголошує на тому, що знання – це сила, яку мають недержавні актори.


Глобальна взаємозалежність створює новий вид світового порядку. Багато теоретиків і стратегів не знають, що робити з цією зміною. Більшість намагається включити її в уже існуючи парадигми реальної політики і глобалізму.

Структура та динаміка світового порядку змінюється докорінно, де ні реальна політика, ні глобалізм не підходять до нових реалій третього тисячоліття. Потрібна нова теорія, яка нині дуже необхідна, насамперед у політичних колах. Глобальна ноосфера, що формується, робить можливим існування такого поняття, як ноополітика.

Ноополітика нині має велике значення, оскількі події та світові тенденції роблять її життєво необхідною [4].

Існує п’ять тенденцій, що роблять її важливим складником світового порядку:

зростає глобальний взаємозв’язок;

зростає сила глобального громадянського суспільства;

зростає роль м’якої сили;

зростає важливість отримання конкурентних переваг;

зростає необхідність формування глобальної ноосфери. Тенденції глобального взаємозв ‘язку

Формування нового виду політичних відносин є дуже важливим в інформаційному столітті, що об’єднує світ і всіх ключових акторів у ньому. ХХІ століття краще визначити, як століття взаємозв’язку, що відрізняється від минулого, тобто століття, у якому великою мірою існувала взаємозалежність. Перехід від одного виду відносин до іншого відбувається через такі причини:

зміна самої природи взаємозалежності;

- глобальне збільшення на політичній арені недержавних акторів;

поява глобальних інтересів і діяльностей.

Існує багато причин, чому світ став взаємозалежним, і перетворення, які в ньому відбуваються, ведуть до іншої форми співробітництва.


По-перше, світ став взаємозалежним через транснаціональний потік капіталів, робочої сили, технологій, інформації і т. д.

По-друге, причина полягає в тому, що взаємозалежність

була викликана збільшенням транснаціональних і

багатонаціональних структур, передусім поява

багатонаціональних корпорацій і багатосторонніх організацій. Сьогодні новий вид таких структур, як засоби масової комунікації, електронні комунікаційні служби, організації з прав людини носять глобальний характер. Вони є недержавними утвореннями і виражають свій національний або багатонаціональний характер і визначають себе як глобальні структури, що займаються розв’язанням глобальних проблем.

По-третє, капітали, технології, інформація та інші транснаціональні потоки відбувалися хаотично й епізодично. Тому державні і недержавні структури вбачають інтерес у відділенні систем і мереж від національних чи локальних інтересів, які вони можуть мати. Це вимагає взаємного співробітництва. Для деяких глобальних структур створення і захист нових мереж стає все важливішим, ніж створення і захист збалансованих національних сил.

Інформаційна революція робить можливим перехід до нового виду співробітництва, хоча цей процес проходить нелегко.

Концепції глобального громадянського суспільства Незважаючи на трансформацію міжнародної системи, держави будуть залишатися головними акторами в цій системі. Інформаціологічна революція призводить до зміни самої природи держави, а не до її руйнації. Що відбудеться, так це трансформація. Водночас, недержавні структури будуть продовжувати нарощувати свою силу та вплив, як це відбувалося кілька десятиліть з бізнесовими корпораціями.

Наступною зміною в системі міжнародних відносин є всесвітнє укріплення транснаціональних неурядових


організацій, які представляють громадянське суспільство. У цьому випадку вони відозмінять і збалансують взаємини між державою, ринком і суспільно-політичними структурами в усьому світі таким чином, що на зміну реальній політиці прийде ноополітика. Роль держав у розв’язанні глобальних проблем зменшується, а недержавні структури все більше набувають вирішального впливу. З точки зору ноополітики, найбільшу силу мають неурядові організації, що представляють громадянське суспільство.

Ноополітика підтримує важливість недержавних структур, насамперед з боку громадянського суспільства, і вимагає, щоб вони відігравали найважливішу роль у розв’язанні глобальних проблем. Насправді, через інформаціологічну революцію суспільство, що формується, стоїть на порозі розвитку сенсорного апарату, який буде стежити за подіями в усьому світі. Цей апарат не є новим, тому що він частково складається з існуючих урядових розвідувальних агенцій, корпоративних науково-дослідних департаментів, засобів масової інформації та організацій, що займаються опитуванням суспільної думки. Що є нового в цьому сенсорному апараті, так це мережі неурядових організацій та окремі активісти, котрі проводять моніторинг і складають зразки того, що вони думають щодо всіх глобальних проблем, і проводять відкриті форуми, використовуючи спеціалізоване листування в Internet, мережеву пошту і факс-машини для швидкого поширення даних [1].

Держави, які існують в інформаційному столітті, є менш впливовими і тому важливо, щоб вони співпрацювали разом з новим поколінням недержавних структур. Сила може таким чином іти менше від держави, ніж від системи в цілому. Усе це може означати, що найголовніше, це державно-громадська координація, включаючи толерантність «публічної дипломатії» і створення «сильних коаліцій» між державами і цивільно-суспільними акторами. У цьому розумінні, потрібно сказати, що інформаціологчна революція призводить до зміни від державно


центристського до мережно-центристського світу. Паралельно відбувається зміна у військовій сфері, зміна від традиційного «платформ-центристського» підходу до «мережно-центристського» підходу ведення війни. Це досить прийнятне для ноополітики. Отже, державні структури можуть краще пристосуватися до появи незалежних недержавних акторів і навчитися співпрацювати з ними за допомогою нових механізмів, щоб налагодити комунікацію і координацію. Ключова роль м ‘якої сили

Інформаціологічна революція призводить до зміни природи самої сили, в основному роблячи м’яку силу більш потенційною. М’яка сила дає змогу досягти бажаного результату в міжнародних справах через залучення уваги до проблемної ситуації, а не за допомогою тиску. Вона є ефективною, коли всі переконані в тому, що потрібно дотримуватись і виконувати норми й основи, які виробляють бажану поведінку. Це не означає, що реальна політика відмирає. Тверда сила – це ракети, зброя і військові кораблі. Але поняття ноополітики день за днем стає все важливішим і необхіднішим.

Приділяючи увагу трьом якостям інформації – свобода, комерційність і стратегічність – учені-політологи вважають, що м’яка сила спирається, нарешті, на правдоподібність і проводиться в основному завдяки виготовленню й поширенню вільної (громадської) інформації.

Можливість поширювати вільну інформацію підвищує можливість прийняття консенсусного рішення і схилити на свій бік інших акторів у світовій політиці. Якщо один актор може переконати інших сприйняти загальнолюдські цінності і проведення м’якої політики, то тверда сила може стати менш важливим засобом у світовій політиці під час урегулювання конфліктів. М’яка сила і свобода інформації може змінити поняття «власний інтерес» і, таким чином, змінити застосування твердої сили і стратегічної інформації [3].


Зростання м’якої сили робить ноополітику можливою. Тоді як реальна політика часто вдається до тиску, реалізовуючи тим самим тверду силу, тобто використовуючи військові методи, то завдання ноополітики – це привертати увагу, переконувати і бути невід’ємною частиною м’якої сили, суть якої є невійськові методи.

Ноополітика означає мати постійну можливість проводити зовнішню політику, спираючись на знання й загальнолюдські цінності. Це потребує виготовлення інформаціологічної стратегії таким чином, щоб в її основі лежала ноополітика.

Взаємозв’язок між інформаціологічною стратегією і традиційними – політичним, військовим та економічним – вимірами великої стратегії можна включити в основні два напрямки.

Перший напрямок полягає в тому, щоб розвивати інформаційну стратегію, як додатковий компонент одного з традиційних вимірів.

Другий напрямок – розвивати інформаційну стратегію, як окреме, новий вимір великої стратегії.

Поняття «м’яка сила» зараховують до поняття «структура знань», яке є основою для формування сили. Вважається, що сила формується на основі структурного знання, яке в основному виникає від домовленостей, ніж від примусовості. Влада визнає важливість індивідуального й громадського особливого місця, яке посідає знання, і тому важливість для кожної особи – це доступ до знань і контроль за їхньою передачею [4].

Для ноополітики інформація стане окремим виміром великої стратегії. Зростання ролі м’якої сили є важливим для розвитку другого напрямку і, отже, для виникнення ноополітики.

Важливість отримання конкурентних переваг Держави та інші актори шукають шлях, як отримати конкурентні переваги. Товариства, які демонструють свою


готовність співпрацювати із сусідами і союзниками, можуть також отримати конкурентні переваги. Але вони повинні сприяти видозміні природи порівняльних переваг: зміна від конкурентного рівня до рівня співпраці.

Нові конкурентні переваги можна отримати за допомогою створення регіонального та глобального співробітництва.

Зважаючи на це, національна стратегія залежить менше від конфронтації з опонентами, а більше від мистецтва співпраці з конкуруючими сторонами. Нова стратегія загальної конкуренції визначається більше в умовах мережевих інформаційних потоків, які забезпечують краще співробітництво.

Формування глобальної ноосфери

Формування ноосфери є головним складником ноополітики. Без появи і цільового будівництва добре визнаної ноосфери, буде мало надії на встановлення такого розуміння, як світ, який рухається до нової системи, у якій «сила» розуміється в основному як межа знань, а інформаційна стратегія зосереджується на «балансі знань».

Вважається, що на доповнення до створення глобальної ноосфери також бажано для урядів приступити до роботи зі створення військової ноосфери, яка, зважаючи на принцип безпеки, об’єднає ресурси держав, союзників та інших сил у всьому світі. Однак баланс між відкритістю і безпекою повинен бути трохи іншим у військовій ноосфері від того, який він повинен бути у спільній, глобальній ноосфері [4].

Дослідження можливої альтернативи сучасної політики були розпочаті з переосмислення суті інформаційного простору. Існуючі поняття кіберпростору і інфосфери (кіберпростір плюс засоби інформації) повинні бути об’єднані як частини ширшого поняття ноосфери, або «всеосяжного простору свідомості». Обговорення суті ноосфери передує таким ключовим припущенням: на найвищих рівнях політичного керівництва розробки інформаціологічної стратегії можуть сприяти появі нової парадигми, з одного боку, – заснованої на ідеях, духовних


цінностях, моральних нормах, законах і етиці, переданих за допомогою м’якої сили – на противагу політиці сили і її акценту на ресурси і здібності, пов’язані з традиційною, матеріальною грубою силою. Отже, реальна політика (політика, заснована на практичних і матеріальних коефіцієнтах – наприклад, політика Генрі Кіссенжера) дасть певний ґрунт до розуміння того, що називається ноополітикою (політика, заснована на етиці та ідеях).

Державні діячі будуть завжди мати змогу звернутися за допомогою до традиційних форм сили, але вони будуть все більше і більше бачити користь у застосуванні стратегій, які спочатку використовують переваги інформаційного способу, а традиційній силі надають другорядну роль. Це буде працювати найефективніше, коли етичні поняття будуть формувати ключову частину підходу в інформаціологічній стратегії до конфлікту і коли ініціатива буде виходити як від недержавних, так і від державних учасників [3; 4].

Таке стратегічне мислення повинне привести до зрушення основи інформаціологічної стратегії держав. Необхідна нова парадигма – це вже не викликає сумніву, – яка називається ноополітикою.

Нове поняття – це форма політичного керівництва, яка необхідна для взаємодії з ноосферою – найширшим інформаційним простором свідомості, у якому об’єднані кіберпростір (або «мережа») та інфосфери (кіберпростір плюс засоби масової інформації).

Ноополітика – це метод реалізації зовнішньої політики в інформаціологічну епоху, яка підкреслює першість ідей, духовних цінностей, моральних норм, законів і етики, яку засновано на застосуванні м’якої сили, а не твердої сили. Ноополітика реалізується більше за допомогою твердої віри в те, що права створюються для реалізації влади, а не навпаки. Більшість державних і недержавних структур на міжнародній арені можуть управлятися за допомогою ноополітики. Її сила


схожа на стрижень, на який спираються як державні, так і недержавні організації при спільній роботі [2; 4].

Керівним мотивом ноополітики не можуть бути національні інтереси, сформовані в термінах державності. Національні інтереси, як і раніше, будуть відігравати важливу роль, але вони повинні бути визначені більше в загальнолюдському, а не державному масштабі і бути з’єднаними з ширшими, навіть глобальними інтересами, розширюючи транснаціональну мережеву структуру.

Ноополітика навряд чи в найближчому майбутньому повністю витіснить існуючу парадигму «реальної політики», заснованої на твердій силі. Швидше за все, два підходи будуть існувати, підтримуючи певну рівновагу, яка буде різною для окремих регіонів світу тому, що кожному з них притаманна певна своєрідність. Нині деякі регіони світу – вже повністю занурені в динаміку інформаціологічного віку, тоді як інші дуже відстають. Отже, ноополітика – поки не універсальний засіб. Вона буде вдалішою методологією управління для одних частин світу, ніж для інших. Ноополітика буде напридатнішою там, де домінують високорозвинені суспільства. Але вона буде менш ефективною там, де умови залишаються традиційно орієнтованими на державу, а не на коаліцію, де продовжують застосовуватися методи традиційної політики (наприклад, багато регіонів Азії). Крім того, ноополітика буде найефективнішою там, де наявні всі способи доведення інформації до громадськості, значно поширені неурядові організації, а також там, де чітко налагоджений процес взаємодії державних і недержавних структур.

Ключові положення, які сприяють упровадженню ноополітики:

1. Необхідно продовжувати підтримувати всесвітній доступ до кіберпростору. Підтримувати доступ неурядових організацій, державних і ринкових дійових осіб до кіберпростору.


Відходити від орієнтованих на реальну політику проектів управління шифруванням, а просуватися до становлення систем шифрування на основі інфраструктури відкритих ключів.

Щоб гарантувати безпеку і захист у кіберпросторі на міжнародному рівні, розвивати ієрархічні інформаційні системи для поділу інформації на договірній основі, створення доступної, але добре захищеної інфосфери.

Просувати інформацію та комунікацію, зазвичай, у всьому світі.

Робити проекти на створення «спеціальних сил інформації», розроблених за зразком сил спеціального призначення, як зброї засобів масової інформації. Ці команди можуть бути направлені до зони конфлікту для допомоги при розв’язанні суперечки через маніпулювання інформацією.

Підняти рівень дипломатичних відносин між державними й недержавними акторами, насамперед неурядовими організаціями, враховуючи «революцію в дипломатичних справах», що відповідає революції в підходах до ведення бізнесу і військових справ.

З кожним днем міжнародні актори все більше і більше розуміють, що для розв’язання конфліктних ситуацій потрібний новий підхід і формування нової парадигми. Встановлення та розвиток ноополітичних технологій можуть сприяти розв’язанню конфліктів мирними засобами, а не військовими. Завдяки переговорам сторони, котрі перебувають у стані конфлікту, повинні ефективно врегулювати суперечки і розбіжності, щоб тканина суспільного життя не рвалася з кожним конфліктом, а навпаки, зміцнювалася внаслідок зростання уміння знаходити і розвивати спільні інтереси. Виготовлення ефективної стратегії переговорів призведе до пошуку та примноження загальних інтересів і вміння їх поєднувати. Отже, у жодної зі сторін не виникне бажання скасовувати досягнуту угоду. Стійкість угоди, яка досягається




завдяки переговорам, є одним з критеріїв ефективного процесу переговорів.

Нині завдання ноополітичних технологій полягає в тому, щоб будувати світ, у якому б розбіжності відігравали роль не стимулів розбіжностей, а засобів взаємного збагачення і взаємного доповнення. Іти до цієї мети можна й потрібно двома шляхами: з одного боку, руйнуючи атмосферу ворожості і підозрілості, створюючи атмосферу довіри, а з другого боку – створюючи механізм спілкування людей від вищого рівня до пересічних громадян. Пошуки шляхів розв’язання конфліктів через переговори повинні посісти одне з провідних місць у теорії та практиці інформаціології.

Література

1. Коломієць В. Ф. Тенденції еволюції розвитку світового інформаційного ресурсу // Вісник Київського інституту міжнародних відносин (Серія: Міжнародні відносини). -1999. – №12. – С. 31 – 34.


Коломієць В. Ф., Гондюл Д. В. Використання новітніх інформаційних технологій для дистанційних автоматизованих навчальних систем : Матер. Міжнар. наук. конф. [«Концептуальні проблеми модернізації вищої освіти»]. – Донецьк, 1998. – С. 17 – 21.

Коломієць В. Ф., Міжнародні інформаційні системи : Підручник / За ред. проф. В. П. Гондюла. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2001. – 458 c.

Коломиец В. Ф. Информациологическая эволюция и безопасность цивилизации / В. Ф. Коломиец. – К. : А-Центр, 2005. – 184 с.

This article deals with formation processes of noopolitic technologies as civilization informatiological development attribute, their inception and establishment. It describes global interrelation tendencies, conceptions of global civil society, soft power role, importance of competitive dvantages gaining, global noosphere formation.

Keywords: informatiological revolution, noopolitics, noopolitical technologies, global interrelation, soft power, noosphere, information strategy, cyberspace, infosphere.

В статье рассмотрены процессы формирования

ноополитических технологий как атрибута

информациологического развития цивилизации, их возникновение и становление. Описываются тенденции глобальной взаимосвязи, концепции глобального гражданского общества, роль мягкой силы, важность получения конкурентных преимуществ, формирование глобальной ноосферы.

Ключевые слова: информациологическая революция, ноополитика, ноополитические технологии, глобальная взаимосвязь, мягкая сила, ноосфера, информационная стратегия, киберпространство, инфосфера.

131


УДК 327(061.1:292.464)

ВПЛИВ ПОЛІТИКИ «ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ» ВІДНОСИН США З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ НА ПЕРЕСТРУКТУРУВАННЯ ПОСТРАДЯНСЬКОГО ГЕОПОЛІТИЧНОГО ПРОСТОРУ

Среда, Январь 21st, 2015

М. С. Дорошко

доктор історичних наук, професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті йдеться про можливі наслідки для держав пострадянського простору і, зокрема, України, політики «перезавантаження» відносин США з Російською Федерацією, реалізація якої розпочалася з приходом до Білого дому адміністрації президента США Барака Обами.

Ключові слова: перезавантаження, американсько-російські відносини, Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, геополітичні інтереси, пострадянський простір, міжнародні гарантії безпеки, ядерне роззброєння, Будапештський меморандум.

Поступова втрата США ролі монопольного лідера світового співтовариства і пов’язане з цим переструктурування геополітичного простору, а також світова фінансова криза 20082009 рр. поставили на порядок денний питання перегляду американською владою власної ролі у глобалізованому світі. Результатом цього процесу стали помітні зміни в зовнішній політиці США, що збігалися з початком президентства Б. Обами: це передусім повернення до координації дій із західноєвропейськими союзниками та доброзичливіший тон у спілкуванні з КНР і Росією, з помірними мусульманськими країнами. Відповідно, значних змін зазнала й політика США щодо держав пострадянського простору. Усе це стало наслідком реалізації політики так званого «перезавантаження відносин»


США з провідними світовими потугами, аналіз основних тенденцій і проміжних результатів якої є предметом даної статті.

Передумови вироблення курсу на «перезавантаження» відносин США з провідними акторами світової політики та наслідки її втілення для України й країн колишнього СРСР досліджуються відомими американськими політологами З. Бжезінським [1] і Г. Кіссінджером [2], українськими вченими В. Горбуліним і О. Литвиненком [3], Ю. Щербаком [4] та ін. Так, у серпні 2009 р. Збігнєв Бжезінський у своїй статті «НАТО та безпека світу», надрукованій в «The New York Times», констатував, що США здають своє глобальне лідерство країнам Азії, та зазначив, що для НАТО потрібна нова стратегія, довгостроковою метою якої повинно стати співробітництво з Російською Федерацією. На пострадянському просторі, що розглядається російською владою як зона особливих інтересів Росії, наслідки втілення цієї стратегії, як зазначає Ю. Щербак, відчуваються вже сьогодні [4]. Відтак, завданням даної розвідки є дослідження впливу політики «перезавантаження» на відносини США з країнами пострадянського простору.

Уперше про необхідність перезавантаження американсько-російських взаємин сказав у своїй промові на конференції з безпеки в Мюнхені в лютому 2009 р. віце-президент США Джо Байден. Однак деякі важливі моменти цієї промови залишилися поза увагою громадської думки. Зокрема, у промові віце-президента в Мюнхені йшлося не тільки про «натиснення кнопки перезавантаження», але й містилися ноти застереження в тому сенсі, що «кожна європейська країна має право на участь у союзах, право на вибір свого шляху, зокрема у зв’язку з розширенням НАТО». Ішлося про те, що США будуть будувати свою політику, виходячи зі спільних з російськими інтересів, але разом з тим, пам’ятати «про наші відмінності, не відмовляючись від наших друзів і від наших цінностей» [5].


Так, Сполучені Штати мають намір працювати з Росією у сфері контролю за озброєнням, але не визнають російських сфер впливу в так званому «близькому зарубіжжі» (на пострадянському просторі. – М. Д.), заявив помічник держсекретаря США Ден Фрід, що керує Євроазійським напрямом американської зовнішньої політики, у яку входить пострадянський простір. «США не визнають сфер впливу Росії і не визнають незалежності регіонів, що відкололися від Грузії, – Південної Осетії й Абхазії», – заявив Фрід.

Провідні світові аналітики зазначають, що за всім цим галасом про «перезавантаження» відносин США й Росії стоїть тверезий і прагматичний розрахунок нової американської адміністрації, для якої міцні відносини з Росією є не самоціллю, а, радше, інструментом для досягнення таких пріоритетних завдань, як контроль за озброєнням, Іран і Афганістан. Результатом переговорів у сфері контролю за озброєнням став підписаний президентами США і Росії 8 квітня 2010 р. у Празі договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, тобто в тій єдиній сфері, де зберігається з часів «холодної війни» паритет між двома країнами. Щодо контролю за озброєнням, то в цій сфері Москві й Вашингтону вдавалося знаходити компроміс навіть у гірші періоди «холодної війни». Тим більше, що це необхідно зараз, в умовах кризи, коли жодна з сторін не може собі дозволити гігантський арсенал. Підписання договору СНО між Росією і США може сприяти співпраці щодо Ірану й Афганістану.

У зв’язку з цим велику увагу привертають рішення адміністрації Б. Обами щодо Афганістану. Так, зокрема, прийнято рішення про введення до цієї країни додаткових 30 тисяч військових і початок виведення всіх військ США в липні 2011 року. Це рішення викликало шквал критики – як «яструбів», так і «голубів» у США. Висловлювались і курйозні, але не позбавлені сенсу припущення, якщо встановити жорсткий термін виведення американської армії, то бунтівні


сили просто перечекають цей час, а потім, після відходу США, швидко захоплять владу. Злякався й уряд афганського президента Х. Карзаї, котрий упевнений: у найближчі п’ять років уряд Афганістану не зможе забезпечувати порядок у країні власними силами, а сильна фінансова підтримка йому буде потрібна не менше п’ятнадцяти років. Можливо, це дуже оптимістичне бачення проблеми. Обама зробив поступку «яструбам»: кілька авторитетних представників адміністрації запевнили, що поспішних дій із виведення військ не буде і що Америка разом із союзниками прийшла до Афганістану, аби перемогти талібів.

В американській пресі висловлюються слушні думки про те, що військова перемога в Афганістані мало що дасть. Потрібна гнучкіша політика щодо противників нинішнього афганського уряду (серед яких не всі є закоренілими ісламськими фундаменталістами). Але найголовніше – в Афганістані повинні здійснюватися соціально-політичне реформування суспільства, розбудова нації та держави, починаючи від боротьби з корупцією. Усе це, вочевидь, підтримується й офіційним Кремлем, але лише в тому випадку, якщо дії антиталібської коаліції в Афганістані не будуть йти врозріз з інтересами Російської Федерації в центральноазійському регіоні. Зокрема, ідеться про неприйнятність безпосередньої військової присутності сил коаліції в пострадянських країнах регіону. Показовим у цьому сенсі стали події навколо військової бази сил антитерористичної коаліції «Манас» у Киргизстані.

Авіабаза США в Манасі від самого початку існувала завдяки обмеженим економічним стимулам для Киргизстану. Спочатку американці домоглися згоди офіційного Бішкека на розміщення бази, оплачуючи адміністрації аеропорту «Манас», контрольованого першим президентом Киргизстану Аскаром Акаєвим і його оточенням, щоденні зльоти і посадки військових


літаків за міжнародною таксою. За даними американського політолога Александера Кулі, у 2001-2005 роках США виплатили сотні мільйонів доларів за допоміжні послуги і заправку компаніям, які належали родичам Акаєва. Усі ці прибутки від бази не включалися до державного бюджету, а наступне розслідування ФБР довело, що гроші опинилися на офшорних рахунках Акаєвих. І це тоді, коли Управління США з допомоги закордонним країнам офіційно фінансувало розвиток транспарентності і чесного державного управління в Киргизстані.

Після усунення Акаєва в березні 2005 року новий президент Курманбек Бакієв зажадав підвищити орендну плату в сто разів – до 200 млн доларів на рік, а також компенсувати засоби, привласнені режимом Акаєва. У липні 2006 року після напружених переговорів сторони зійшлися на 150 млн доларів за пакет прав на використання бази, що включало 18 млн доларів за оренду «Манасу» і цілу низку програм американської допомоги Киргизстану. При цьому нова влада Киргизстану навіть вимагала, щоб фінансування програм типу демократизації і Корпусу миру не включалося в пакет «прав на використання бази», тому що як і її попередники, користувалася наданими США коштами на власний розсуд. Тож не дивно, що 2009 р. уряд Киргизстану спробував розірвати угоду зі США, коли Росія пообіцяла ще більшу винагороду.

Попри невиконання обіцянки надати Киргизстану кредити на загальну суму 2 мільярди доларів і фінансову допомогу в розмірі 150 мільйонів доларів, Москва дала зрозуміти, що не дозволить ігнорувати свої інтереси в ближньому зарубіжжі, стверджує голова Central Asia^aucasus Institute при університеті Джонса Хопкінса С. Фредерік Стар в інтерв’ю The New York Times [6]. Наприклад, Росія намагається витіснити США з авіабази в Манасі в Киргизстані, використовуючи метод «батога і пряника», вважає Стар, підкреслюючи, що в наявності цілеспрямовані спроби відновити сферу впливу Москви.


Рішення влади Киргизстану виселити американців з бази в Манасі – далеко не несподіванка, зазначив Стар в інтерв’ю, пояснивши, що це питання піднімалося на передвиборних дебатах напередодні президентських виборів у цій країні 2009 року. «У січні (2009. – М. Д.) Киргизстан піддався хакерській атаці з російської території, причому напад вражаюче схожий на попередні атаки на Естонію і Грузію», – нагадав він, зазначивши, що інтернет-атаки, мабуть, відіграють роль батога, а російський кредит розміром в 2 млрд. доларів – пряника. Утім, зазначив Стар, окремі киргизстанські впливові політикі рішуче не згодні з рішенням Бакієва. «Отже, суперечка про долю бази переростає в міжусобицю в політичній еліті Киргизстану. На жаль, одна зі сторін спирається на 2 млрд. доларів і, слід додати, щедрі хабарі», – сказав експерт [6].

Авіабаза в Киргизстані важлива для США передусім тим, що постачання американських військ в Афганістані здійснюється двома головними маршрутами: через Манас і по наземній трасі через Хиберський перевал на кордоні Пакистану з Афганістаном. У випадку реалізації запропонованих Росією планів вантажоперевезень її територією, США, тим самим, наділяє Росію тією ж владою над коридором постачання військ коаліції, що й над газопроводами, які йдуть до Європи. А ми вже спостерігали на практиці, що російська сторона готова перекривати постачання з політичних мотивів, як це було під час «газової війни» Росії з Україною у січні 2009 р.

Мета російської сторони – причому абсолютно неприхована – полягає в тому, щоб створити ексклюзивну сферу впливу на території колишнього СРСР, включно з Кавказом і Центральною Азією, що в довгостроковій перспективі є загрозою не тільки для Сполучених Штатів, але і для Китаю. Причому останніми роками з’явилися явні ознаки того, що Росія хоче розширити сферу впливу і на Афганістан. Отже, можна дійти висновоку, що нове покоління російських військових


нічому не навчилося на досвіді афганської війни, нічого не забуло і хоче поквитатися з Америкою, яку звинувачує у своїй поразці. У зв’язку з цим дивує доволі стримана реакція США на події на Кавказі в серпні 2008 р. Напад Росії на Грузію – це не тільки серйозний виклик суверенітету Грузії, але й інтересам США у Закавказзі в цілому і в Азербайджані, зокрема, позаяк саме через повітряний простір Азербайджану пролягає найочевидніша авіатраса до Афганістану із заходу.

Свідченням недостатньої уваги до США до пострадянського простору є й незалучення Азербайджану і центральноазійських держав до проектів з відновлення афганської інфраструктури й економіки. Як наслідок – сприяння Росії ліквідації військових баз США в Узбекистані і Киргизстані. Адже якби США залучали до робіт в Афганістані будівельні компанії з Киргизстану, Росії було б важче підкуповувати уряд у Бішкеку.

Зазначимо також, що РФ не тільки сприяє ліквідації іноземних військових баз, а й активно будує свої в інших країнах. Так, в Абхазії буде розгорнуте авіаційне угруповання ВПС Росії [7] у складі до 20 літаків, зокрема винищувачів Су-27, штурмовиків Су-25 і військово-транспортних літаків. Крім того, у районі абхазького порту Очамчира планується облаштувати пункт базування кораблів Чорноморського флоту ВМФ Росії. Раніше міністр закордонних справ Абхазії Сергій Шамба запропонував облаштувати в Очамчирі пункт базування кораблів або базу Чорноморського флоту.

Але, мабуть, найбільше політика «перезавантаження» відносин США з Росією відбилася на взаєминах офіційного Вашингтона з Україною. Стратегічний партнер адміністрації президента Дж. Буша-молодшого – Україна, що перебувала в кроці від отримання плану дій щодо членства в НАТО, опинившись на периферії зовнішньополітичних інтересів адміністрації Б. Обами, у березні-квітні 2010 р. здійснила стрімкий дрейф в обійми свого «старшого брата» – Росії.


Не в останню чергу й тому, що підписання в Празі нової угоди між Сполученими Штатами та Російською Федерацією про стратегічні наступальні озброєння (СНО) та скорочення ракетно-ядерних арсеналів означало черговий етап перебудови світової архітектури безпеки. На відміну від першого подібного договору, підписаного 1994 року, що узаконив ядерне роззброєння України, Казахстану й Білорусі, цього разу угода стала суто двостороннім документом, який закріпив ядерний паритет між США та РФ на наступні роки.

Б. Обама та Д. Мєдвєдєв домовилися за сім років скоротити кількість розгорнутих стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет з підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700 одиниць. Сумарна кількість розгорнутих і нерозгорнутих носіїв боєзарядів у кожної зі сторін не повинна перевищувати 800 одиниць, а максимальна загальна кількість боєзарядів визначена в 1550 одиниць. При цьому слід наголосити, що з огляду на теперішній стан російської економіки та військово-промислового комплексу, об’єктивна реальність змушувала Російську Федерацію невідворотно скоротити свої арсенали принаймні на третину – з новим договором, чи без нього, просто відповідно до законів фізики.

Тому згода США на одночасне скорочення є проявом доброї волі Вашингтона і, радше, її треба трактувати як прояв потепління російсько-американських відносин. Можливо – за умови одночасних неформалізованих домовленостей щодо розмежування сфер впливу та взаємного невтручання в зони геополітичних інтересів. Наприклад, мова може йтися про невтручання Росії в американський план упокорення Ірану або ж нейтралітет у гіпотетичному американсько-китайському конфлікті в обмін на усунення США від впливу на політичні процеси в Центрально-Східній Європі (включно з Україною) та Кавказькому регіоні. Про розширення НАТО на схід, яке


протягом останніх п’яти років пропагували українцям, замість переозброєння українського війська сучасною технікою, можна забути незалежно від того, хто став президентом України, просто за самим фактом втрати інтересу США до цього процесу.

А тим часом, якщо вірити українському МЗС, Україна з вдячністю зазначає, що її внесок у справу ядерного роззброєння не залишається поза полем зору американських і російських партнерів, які включили відповідне положення до тексту нового Договору і тим самим визнали роль Києва у становленні сучасної світової системи безпеки. При цьому чомусь ніхто не поспішає вказати на поглиблення вакууму безпеки навколо нашої держави та її практичну ізоляцію стратегічними партнерами.

Наразі Україні пропонують втішатися спільною заявою президентів США та РФ від 4 грудня 2009 року про незмінність гарантій безпеки, зафіксованих у будапештських меморандумах і заявою російського МЗС від 6 квітня 2010 року про чинність теперішніх гарантій. Під останніми слід розуміти запевнення США, Росії та Великої Британії в так званому Будапештському Меморандумі 1 грудня 1994 р., доповнені гарантіями безпеки від інших двох членів ядерного клубу – Китаю та Франції, після яких жодних дієвих механізмів міжнародної безпеки Україна так і не надбала. Схоже, Українська держава цілком втратила повагу до себе на Заході та на Сході, як тільки висохло чорнило під Будапештським меморандумом і остання міжконтинентальна ракета зникла з арсеналу українського війська. Бо ж ніяких реальних міжнародних гарантій безпеки Україна як не мала, так і не отримала через віртуальність Будапештського меморандуму, який не є міжнародним договором і ніколи не був ратифікований парламентом жодної країни.

Про що може йтися, коли з боку одного з ключових гарантів безпеки України – Російської Федерації – протягом


багатьох років систематично порушувався пункт 3 Меморандуму: утримуватися від економічного тиску проти Української держави? Газові війни 2006 та 2009 років стали красномовним прикладом використання Кремлем економічного пресингу для досягнення геополітичних цілей. При цьому жоден з інших гарантів української незалежності не розпочав навіть двосторонніх консультацій з Україною, хоча це й передбачено Меморандумом. Про пряме посягання на територіальну цілісність України через невизнання морських кордонів у Керченській протоці, а до того – спробу захоплення острова Тузла восени 2003 р., годі й говорити, як і про навмисне затягування Москвою питання щодо демаркації міждержавних кордонів.

Красномовне й багаторічне мовчання держав-гарантів української безпеки стало промовистим тлом угодовства та безпорадності Заходу перед російською загрозою, логічним продовженням якої стала Празька угода 8 квітня 2010 р. й наступні кроки, що їх робить Захід на зустріч Росії. Так, французький президент Ніколя Саркозі, співавтор фактично проігнорованого Росією плану Саркозі-Медвєдєва 2008 р. щодо урегулювання кризи в Південній Осетії, має намір запропонувати нову схему співробітництва у сфері економіки та безпеки між Європою та Росією під час запланованої на цей місяць зустрічі в Довілі з російським президентом Д. Мєдвєдєвим і німецьким канцлером А. Меркель, повідомив 1 жовтня 2010 р. високопоставлений французький чиновник. Ідеться про створення єдиної зони співробітництва у сфері економіки та безпеки, що дозволить зблизити Росію та Європу незалежно від Організації Північноатлантичного договору [8].

Разом із тим, у листопаді 2010 р. повинен відбутися важливий саміт НАТО, на якому повинна бути прийнята його нова стратегічна доктрина, і американським офіційним особам не подобається ідея проведення на цьому тлі переговорів


Франції та Німеччини з Росією про проблеми безпеки без участі Сполучених Штатів. «Мені цікаво, з яких пір питання європейської безпеки стали чимось, що не повинне хвилювати Америку і вирішуватиметься між Європою та Росією? – запитує високопоставлений американський дипломат, який погодився розмовляти на умовах анонімності. Після того, як ми 70 років перебували в самому центрі європейської безпеки, дивно чути, що вона не повинна більше нас хвилювати» [8].

Між тим, серйозну ціну за політичну недалекоглядність заокеанських стратегів, на жаль, сплачувати доведеться Європі й Україні. Адже незабаром може трапитися так, що європейські політичні еліти виявляться розділеними на тих, хто потурає Кремлю, та тих, кому, можливо, доведеться познайомитися з «миролюбністю» російських генералів. Після російської агресії в Грузії в серпні 2008 року офіційний Брюссель словесно засудив дії російської сторони в Грузії, але це не стало на заваді поновленню «конструктивного діалогу» Росії й НАТО й наступному фактичному визнанню Заходом пріоритетного права контролю Росії на пострадянському просторі.

Література

Бжезінський Збігнєв. Вибір: світове панування чи світове лідерство / Пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 203 с.

Генри Киссинджер. США и Россия должны совместно разрабатывать систему ПРО против Ирана («The Christian Science Monitor», США) [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://rus. ruvr. ru/2010/04/21/6696299.html

Горбулін В., Литвиненко О. Європейська безпека: можливий шлях послабити виклики і загрози // Дзеркало тижня. – 2009. – № 43. – 7-13 листопада.

Юрій Щербак. Американський маршрут. Як спектакль під назвою «перезавантаження» вплине на ситуацію у Східноєвропейському регіоні // День. – 2010. – 6 липня.


Росія не проти почати відносини з США з чистого аркуша [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. newsru. ua/world/08feb2009/po_novomu. html

Interview: Moscow Indicates It Won’t Be Ignored In The «Near Abroad» [Electronic Resource] // http://www. nutimes. com/ cfr/world/slot2_20090211.html

Росія розмістить в Абхазії свою авіабазу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. newsru. ua/world/30yan2009/abhazia. html

Стівен Ерлангер, Катрін Беннхольд. Нові ініціативи Саркозі. Французький президент збирається запропонувати Москві нову угоду // День. – 2010. – 5 жовтня.

This article is about the possible consequences for the post-Soviet countries and Ukraine in particular, the «reload» policy of Russian – U. S. relations set up by the Barack Obama Administration.

Key words: reload, Russian – U. S. relations, Strategic Arms Reduction Treaty START-1, geopolitical interests, the former Soviet Union, the post-Soviet space, international security guarantees, nuclear disarmament, the Budapest Memorandum.

В статье анализируются возможные последствия для государств постсоветского пространства, в частности, Украины, политики «перезагрузки» отношений США с Российской Федерацией, реализация которой началась после прихода в Белый дом администрации президента США Барака Обамы.

Ключевые слова: перезагрузка, американо-российские отношения, Договор о сокращении стратегических наступательных вооружений, геополитические интересы, постсоветское пространство, международные гарантии безопасности, ядерное разоружение, Будапештский меморандум.


УДК 316.324.8:004

ІМІДЖ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ РЕЙТИНГІВ

Понедельник, Январь 19th, 2015

Є. Б. Тихомирова

доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародної інформації Волинського національного університету імені Лесі Українки

У статті розглянуто проблеми визначення рейтингових характеристик глобального іміджу України. На думку автора, економічні та соціально-політичні рейтингові виміри сприяють позиціонуванню іміджу України в глобальному просторі, оскільки дедалі більше уявлення про країни світу світова громадськість отримує на основі різноманітних рейтингів, за допомогою яких характеризується розвиток окремих країн і їхнє місце в глобальному просторі. Вони стають своєрідною призмою, крізь яку об’єктивно оцінюється імідж країни в глобальному світі.

Запропоновано для визначення міжнародного іміджу держави використовувати різні інструментальні складники, зокрема, економічні, політичні і соціальні характеристики. Робиться висновок, що переважно негативний міжнародний імідж України, який склався у міжнародних рейтингах різного характеру, не дозволяє свідомо трансформувати та конструювати імідж країни в бажаному для нас напрямі. Проте аналіз найважливіших міжнародних рейтингів дозволяє виділити пріоритети, за якими здійснюється рейтингування країн і які є чинниками формування образу України в очах світової громадськості.

Ключеві слова: глобалізація, імідж країни, міжнародні рейтинги, образ України, рейтинг країни.

Актуальність проблеми дослідження обумовлена тим, що образ будь-якої країни, будучи складним комплексом


різноманітних чинників, змінюється не лише під впливом реальних подій, але й тих образів, що нав’язуються ззовні. Це по-перше. По-друге, глобалізація зробила істотний вплив на Україну, надавши країні шанс для розвитку, проте зміни її іміджу в цьому аспекті оцінити однозначно нині навряд чи можливо. По-третє, суттєвий внесок у вивчення впливу глобалізації на окремі держави сьогодні вносять емпіричні дослідження, зокрема, ті що визначають місце України в глобалізаційних процесах. Створення різноманітних рейтингів зумовило актуальність аналізу та порівняння рейтингових оцінок сучасної України.

Ступінь розробленості теми. Українські науковці активно вивчають результати міжнародних рейтингів і дають інтерпретацією результатів міжнародних рейтингів. Економічний дискурс презентований дослідженнями Б. Данилишина і О. Веклич [6], А. Арсененко [3]. О. Іващук досліджував позиціонування країн у світових рейтингах за основними ознаками рівня відкритості економіки, аналізуючи основні індекси, що відображають ступінь відкритості національних економік і їхня глобалізованість, визначав рівень відкритості української економіки за різними рейтингами [9]. О. Згуровський аналізував вимірювання глобалізації, досліджуючи як кількісно оцінити позитивний і негативний вплив глобалізації на країни, що поринають у неї [8]. У політологічному контексті досліджував міжнародні рейтинги України як фактор впливу на національну безпеку держави О. Гребініченко. Він зробив висновок про те, що потрібно протидіяти деструктивним впливам міжнародних рейтингів і моніторингів на різні рівні політичної системи нашої країни [4]. О. Щурко акцентувала увагу на таких зовнішніх чинниках конструювання міжнародного образу держав, як світові стандарти, що фіксуються щорічними рейтингами міжнародних організацій та рейтингових агентств [21]. І. Чернуха, визначаючи рейтингове «обличчя» України, визнала його непривабливим [15].


З огляду на вищесказане, метою дослідження є визначення рейтингових характеристик глобального іміджу України, предметом аналізу – економічні та соціально-політичні рейтингові виміри позиціонування іміджу України в глобальному просторі.

Імідж країни – це образ, уявлення про державу як соціально-політичний інститут і країну, яку вона представляє. Мисленнєве уявлення про певну країну виникає внаслідок сприйняття громадськістю комплексу різних чинників -життєдіяльності країни і держави, її населення, політичної системи і громадянського суспільства, історії, ресурсного потенціалу тощо. У сучасному світі, зазначають українські фахівці, робота над створенням позитивного міжнародного іміджу будь-якої держави переважно зводиться до конструювання системи уявлень, образів, серед них стереотипів, що пов’язані з цією державою; вигідні для її народу й керівництва; вкорінені в колективну свідомість тієї чи іншої зовнішньої спільноти [14]. Останнім часом дедалі більше інформацію про ці характеристики громадськість отримує на основі різноманітних рейтингів, за допомогою яких характеризується розвиток окремих країн і їхнє місце в глобальному просторі: вони стають своєрідною призмою, крізь яку об’єктивно оцінюється імідж країни в глобальному світі.

Існує думка, що результати міжнародних рейтингів нашої країни в основному негативно позначаються на формуванні іміджу держави та геополітичне позиціонують Україну як слабку демократію «третього світу», що є «джерелом нестабільності та ризиків», з певним рівнем «державної неспроможності» та низькою інвестиційною привабливістю, а на національному рівні вони негативно позначаються на підтримці громадськістю урядових рішень, формуванні громадської думки, часто несприятливої для імплементації рішень влади [4].

З цим можна погодитися, але тільки певною мірою, оскільки рейтингування дає більш-менш об’єктивну оцінку, що


містить не лише «абсолютну» інформацію, але й «відносну» -порівняльну, яка дозволяє побачити країну в контексті інших, на фоні інших. Рейтинги міжнародних організацій, фінансових інституцій, експертних агентств, що періодично оприлюднюються, зазначають українські дослідники, з одного боку, фіксують низькі показники за важливими критеріями розвитку суспільства та держави – економічна свобода, відкритість економіки, платоспроможність за боргами, конкурентоспроможність, інвестиційна привабливість, захист інтелектуальної власності, свобода слова і т. п., а з другого боку – достатньо високі негативні показники розвитку корупції, тіньової економіки. Водночас, «загалом вони фіксували реальні тенденції суспільного та економічного розвитку, а відсутність самостійної й ефективної інформаційної та іміджевої політики посилювали їх негативне сприйняття» [13].

Аналіз міжнародних рейтингів дозволяє виділити пріоритети рейтингування країн, які важливі для світової громадськості, якою бачить світ нинішню Україну. Тому не рейтинги та їхні укладачі «погані», коли створюється негативний імідж України, а країна не досягла ще такого рівня розвитку, щоб отримувати високі позиції в рейтингах, які будуть забезпечувати її сприятливий імідж на міжнародному рівні, а без досягнення позитивних внутрішніх змін неможливо поліпшити імідж України у світі.

Як відомо, для визначення міжнародного іміджу держави використовуються різні інструментальні складники, зокрема, економічні, політичні і соціальні характеристики, а також національні символи й імідж керівництва держави. Об’єктом рейтингування найчастіше стають перші. Спробуємо схарактеризувати міжнародний імідж України на основі результатів міжнародних рейтингів.

Економічний складник міжнародного іміджу України може бути співвіднесеним з кількома рейтингами, що розраховуються нині, зокрема, Індекс економічної свободи, Індекс глобальної конкурентоспроможності, Індекс


конкурентоспроможності бізнесу, Індекс конкурентоспроможності IT-галузі, Індекс глобальної інформаційної економіки, Індекс залучення інвестицій, конференції ООН з торгівлі та розвитку, показник створення сприятливих умов для ведення бізнесу тощо. Проаналізуємо деякі з перелічених індексів і характеристик іміджу України, яким вони відповідають.

Індекс економічної свободи (Index of Economic Freedom, IEF) встановлюється американським дослідницьким центром «Фонд спадщини» (The Heritage Foundation) з 1995 року. Експерти Фонду визначають економічну свободу як «відсутність урядового втручання або перешкод виробництву, розподілу і споживанню товарів і послуг, за винятком необхідного громадянам захисту і підтримки свободи як такої». Ступінь свободи економіки розраховується за середнім арифметичним десяти різних показників: свобода бізнесу, торгівлі, фінансового сектору, інвестицій, праці, монетарна і фіскальна свобода, а також гарантії прав власності, розмір бюрократичного апарату і ступінь захисту від корупції.

Отже, в «абсолютно вільній» економіці в підсумку

Індекс економічної свободи, 2009

Зміни щодо

Рейтинг

Країна (178)

Бали

минулого року

151

Лесото

49,7

-2,5

152

Україна

48,8

-2,2

153

Бурунді

48,8

2,6

154

Того

48,7

-0,2

повинно вийти 100 балів, а там, де свободи немає в принципі, відповідно, нуль. Усі 183 країни світу, представлені у звіті 2009 р., розділені на п’ять умовних груп відповідно до свого рейтингу: «вільні» (понад 80 балів): Гонконг (89,7 бала), Сінгапур, Австралія, Нова Зеландія, Ірландія, Швейцарія, Канада, США, Данія, Чилі; «переважно вільні» (70-80), «помірковано вільні» (60-70), «переважно невільні» (50-60) і «невільні» (менш 50 балів).


Серед «невільних» – в оточенні африканських країн – Україна (152 місце), Білорусь (167) і Туркменістан (169) [11].

Індекс глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index, GCI) визначається з 2004 р. Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ), незалежною і неприбутковою міжнародною організацією, створеною 1971-го в Женеві для поліпшення стану світової економіки. Його автор – професор Колумбійського університету Ксав’є Сала-і-Мартін. Глобальна конкурентоспроможність оцінюється за такими параметрами: якість інституцій, інфраструктура, макроекономічна стабільність, здоров’я і початкова освіта, вища освіта і професійна підготовка, ефективність ринку товарів і послуг, ефективність ринку праці, розвиненість фінансового ринку, технологічний рівень, конкурентоспроможність компаній, розмір ринку та інноваційний потенціал.

У звіті 2007-2008 фігурує 131 країна світу. Групу лідерів (країн, що ввійшли до першої десятки) представляють США, Швейцарія, Данія, Швеція, Німеччина, Фінляндія, Сінгапур, Японія, Великобританія і Нідерланди. Серед країн СНД найвище місце, 58-ме, посіла Росія, піднявшись на одну позицію порівняно з торішнім показником. Далі йдуть Казахстан (61 – ше місце), Узбекистан (62-ге), Азербайджан (66-те). Україна в рейтингу перебуває на 73-й позиції, спустившись на чотири сходинки порівняно з торішнім показником. Грузія посідає 90-те місце, Вірменія – 93-тє, Молдова – 97-ме. Серед країн, які розвиваються, лідируючі позиції посідають Китай та Індія – 34-те і 48-ме місця відповідно. Останнє, 131 – ше місце посідає Чад [12].

Індекс конкурентоспроможності бізнесу (Business Competitiveness Index, BCI) є детальним дослідженням мікроекономічних аспектів. Це синтетичний показник, що включає якість національного бізнес-клімату, а також оцінку операцій і стратегії компаній. У звіті 2007-2008 рр. є 127 країн світу, лідер – Сполучені Штати Америки. Україна посідає в


рейтингу 81-ше місце після Азербайджану (78), Пакистану (79) і Танзанії (80).

Індекс конкурентоспроможності IT-галузі (Global IT Industry Competitiveness Index) у країнах світу визначається дослідницьким центром The Economist Intelligence Unit (аналітичний підрозділ британського журналу Economist) за підтримки Міжнародної асоціації виробників програмного забезпечення (Business Software Alliance, BSA).

Індекс конкурентоспроможності IT-галузі

Місце в

Країна

Значення рейтингу

Місце в рейтинг у 2009 р.

рейтинг у 2008 р.

Мексика

32

48

44

Таїланд

31,8

49

42

Україна

31,4

50

57

Філіппіни

28,5

51

47

Колумбія

28,4

52

52

Мета його встановлення – порівняти країни з різних регіонів світу за тим, які умови створені в них для підтримки сильної IT-галузі. Для цього була розроблена модель, відповідно до якої окремі країни можна порівняти між собою за шістьма ключовими параметрами і їхньою вагою: загальна економічна ситуація в країні (10%); IT-інфраструктура (20%); людський капітал (20%); правовий режим (10%); рівень розвитку НІОКР (25%); підтримка розвитку IT-галузі державою (15%) [11].

Рейтинг держав світу за показником створення сприятливих умов ведення бізнесу Всесвітнього банку складається на підставі 10 індикаторів регулювання підприємницької діяльності, що враховують час і вартість виконання підприємцем вимог держави з реєстрації нового підприємства, діяльності підприємства, ведення торговельних операцій, оподатковування і закриття підприємства. Кожний індикатор має однакову вагу. При цьому не враховуються такі змінні, як макроекономічна політика, якість інфраструктури, коливання валютних курсів, думки інвесторів і рівень злочинності. Висока позиція в індексі легкості ведення бізнесу


означає, що регуляторний клімат сприяє веденню бізнесу. Серед країн колишнього СРСР найвище місце посіла Грузія (11-те місце), Естонія – 24-те місце, Литва – 26-те, Латвія – 27-ме, Азербайджан – 38-ме, Киргизія – 41-ше, Вірменія – 43-тє, Білорусь – 58-ме, Казахстан – 63-тє, а Молдова – 108-ме, Україна – 142-ге, Узбекистан – 150-те, Таджикистан – 152-ге [11].

Політичний складник іміджу країни може бути співвіднесений з комплексними індексами глобалізованості, недієздатності і слабкості держав світу, Всесвітнім індексом свободи преси, Рейтингом миролюбства країн світу та Індексом демократичного розвитку.

Рейтинг глобалізації (Globalization Index) (автор методології дослідження — міжнародна консалтингова компанія A. T. Kearney, останнє дослідження було здійснено 2007 року) оцінює включеність країни в глобалізаційні процеси за 12 показниками, об’єднаними в чотири групи: економічна інтеграція, обсяг міжнародної торгівлі, торговельні потоки, міжнародні інвестиції і різного виду виплати (зокрема, і зарплати), пов’язані з перетинанням державних кордонів; персональні контакти, міжнародні поїздки і туризм, обсяг міжнародних телефонних переговорів, поштових відправлень, грошових переказів; інформаційні технології, інформаційна інфраструктура і комунікації, кількість користувачів Інтернету, число безпечних інтернет-серверів; включеність у міжнародну політику, членство держав у міжнародних організаціях, участь у миротворчих місіях ООН, ратифікація певних багатосторонніх договорів, кількість державних трансграничних фінансових операцій, кількість посольств та інших іноземних представництв у країні [1]. 2007 року Україна посіла 42-ге місце. При цьому країна ввійшла в десятку найглобалізованіших країн за одним критерієм – «членство в міжнародних організаціях». Для порівняння: Польща посіла 41-ше місце, Росія – 62-ге місце [11].


Індекс «недієздатних» держав світу (Failed States Index) відображає здатність (і нездатність) влади контролювати цілісність території, а також демографічну, політичну й економічну ситуацію в країні. Рейтинг недієздатних держав світу бере до уваги три групи так званих індикаторів нежиттєздатності: соціальні показники (зростаючий демографічний тиск; масова міграція біженців і/або інтернованих осіб; наявність незадоволених і мстиво налаштованих груп; стала і перманентна міграція людей); економічні показники (нерівномірність економічного розвитку; різке погіршення стану економіки) і політичні показники (беззаконня і криміналізація держави (1); прогресуюче погіршення якості суспільних послуг (2); порушення прав людини (3); апарат безпеки діє як «держава в державі» (4); посилення групових і/або кланових еліт (5); втручання інших держав або зовнішніх політичних суб’єктів (6). Для загальної оцінки стану країни експерти піддають аналізу здатність п’яти ключових державних інститутів – політичного керівництва, армії, поліції, судової системи і цивільних служб – забезпечити безпеку держави і його громадян.

Перші місця в рейтингу посіли 38 найнеблагополучніших держав на чолі із Сомалі. Водночас 13 країн, починаючи з Норвегії, формують зону благополуччя і стабільності державних інститутів – найстабільніші держави, що найбільше підходять для нормального людського життя. Перелік стабільних країн нараховує 33 держави, які розташувалися від 132 до 164 місця. Група с помірним рівнем нестабільності нараховує 93 держави, які розташовані від 37 до 131 місця в загальному індексі зі 177 країн. Саме в цю групу, як бачимо, входить Україна, яка приблизно в середині рейтингу – 110 позиція, має найкращий показник за параметром «апарат безпеки діє як «держава в державі», найгірший – посилення групових і/або кланових еліт. З колишніх радянських республік найгірші позиції має Узбекистан (31), Грузія (33), Таджикистан (37), Киргизія (42),


Азербайджан (56) і Туркменістан (59). Молдова, будучи на 54-му місці, стала найнестабільнішою державою Європи [11].


Рейтинг недієздатних держав світу

Загальний бал



Індекс слабкості держав світу (Index of State Weakness in the Developing World) охоплює тільки країни, що розвиваються, і ґрунтується на чотирьох базових параметрах: економічний (темпи зростання національних економік, частка валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, темпи інфляції, розриви в доходах між багатими і бідними, якість державного керування); політична ситуація (ефективність роботи влади, ступінь верховенства закону, відкритість і підзвітність влади, ступінь контролю за корупцією і рівень особистої свободи); безпека (рівень політичної стабільності, наявність або брак внутрішніх конфліктів, частота й інтенсивність порушень прав людини) і соціальна сфера (рівень дитячої смертності, доступність освіти, очікувана тривалість життя, доступ населення до водопроводу і каналізації). Ці показники вибиралися зі спеціалізованих звітів різних структур ООН і провідних дослідницьких організацій.

На основі рейтингу було виділено п’ять категорій держав: «збанкрутілі держави» (зокрема, Афганістан, Сомалі й Конго), «критично слабкі держави» (Ірак, Північна Корея, низка країн Африки), «слабкі держави» (Туркменістан, Узбекистан і


Таджикистан, Пакистан, Венесуела, Камбоджа, Лаос, Мозамбік та ін.). У четверту групу – «держави, що вимагають уваги» – внесені Росія, Білорусь, Киргизстан і Азербайджан, разом з Китаєм, Індією, Індонезією, Намібією, Єгиптом, Колумбією й ін.). П’ята група поєднує досить стійкі держави. Найстійкішими з країн, що розвиваються, виявилися Словаччина, Угорщина, Чилі, Литва, Сент-Люсія, Латвія, Польща, Домініканська Республіка, Маврикій і Уругвай (за зростанням «слабкості» – від 141-го до 132-ге місце). До цієї ж групи занесена Україна (107-ме) – найдужча із країн СНД (Молдова – 88-ме, Казахстан – 89-те, Грузія – 90-те, Вірменія – 105-те, Латвія – 136-те і Литва – 138-ме). Росія перебуває на 65-му щаблі рейтингу, виявившись, за версією укладачів рейтингу, «слабкішою» багатьох республік колишнього СРСР і таких країн, як Іран, Сербія, Туреччина, В’єтнам, Монголія [2].

Всесвітній індекс свободи преси (Worldwide Press Freedom Index) міжнародної неурядової організації «Репортери без кордонів» (Reporters Without Borders) розподіляє держави за ступенем свободи преси від нуля (кращий показник – відсутність будь-яких обмежень для роботи ЗМІ) і вище (гірший показник). Дослідники організації вважають, що їхній індекс може доволі точно визначити стан свободи слова в кожній конкретній країні. Позиція країни в рейтингу залежить від низки показників – свободи журналістів і ЗМІ загалом, заходів влади щодо створення комфортних умов для роботи преси, порушень стосовно журналістів і ЗМІ, фактів цензури щодо ЗМІ і рівня самоцензури у виданнях, ступеня фінансової залежності ЗМІ, законодавства у сфері ЗМІ тощо. Окремим показником нині вважається можливість вільного доступу громадян до Інтернету.

За підсумками 2009 року, «вільними» було названо 89 країн світу. Тут традиційно лідирують держави Західної Європи і Північної Америки, де рівень розвитку демократичних інститутів і громадянських свобод визнаний найвищим у світі. На пострадянському просторі, «вільною», за класифікацією Freedom House, є тільки ЗМІ в державах Балтії: Естонія, Латвія,


Литва. Частково вона вільна в Україні і Грузії. ЗМІ інших десяти країн – невільні. У це коло входить і Росія (174), яка опинилася між Йеменом і Конго (ДРК). «Невільними» визнано й Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан й Узбекистан [11].

Рейтинг миролюбства країн світу (Global Peace Index) розроблений міжнародною групою експертів низкі дослідницьких інститутів і аналітичних центрів, разом з The Economist Intelligence Unit, за участі Інституту економіки й миру (The Institute for Economics and Peace) Сіднейського університету (Австралія). Він вимірює рівень насильства всередині держави й агресивність його зовнішньої політики, розрахується на підставі статистичних даних таких впливових міжнародних організацій, як ООН і Transparency International, академічних і наукових інститутів низки європейських країн.

Цей рейтинг складений на основі 24 показників, об’єднаних за трьома основними критеріями: наявність і масштаби внутрішніх і міжнародних конфліктів, у які залучена країна, а також відносини із сусідніми країнами; рівень стабільності і безпеки всередині даної країни; мілітаризація держави (оцінка в балах – від 1 до 5, чим менше балів, тим

Рейтинг миролюбності країн світу

Країна

Рейтинг

Бали

Сенегал

80

1,984

Болівія

81

1,990

Україна

82

2,010

США

83

2,015

Казахстан

84

2,018

більш мирно оцінюється країна).

Наймиролюбнішою країною в 2009 р. визнана Нова Зеландія (минулий рейтинг – Ісландія). Чотирнадцять з двадцяти наймиролюбніших держав -це європейські демократії. Із країн колишнього СРСР наймиролюбнішою визнана Естонія (38), потім Литва (43) і Латвія (54). На 75-му місці опинилася Молдова, ставши наймиролюбнішою країною в СНД.


Україна навіть у цьому найсприятливішому для неї рейтингу розташувалася лише на 82-му місці (Казахстан – 84-те, Білорусь – 98-ме, Туркменістан – 101-те, Узбекистан – 106-те, Азербайджан – 114-те, Грузія – 134-те, Росія – 136-те місце серед 144 країн, виявившись між Зімбабве (134) і Пакистаном (137), і нижче, зокрема, таких конфліктних країн, як Північна Корея (131), Ефіопія (128), Гаїті (116) [11].

Індекс демократичного розвитку агентства The Economist Intelligence Unit (EIU) передбачає 5 параметрів вимірювання політичних режимів: виборчий процес, робота уряду, рівень політичної участі, політична культура і громадянські свободи. Усі країни (167) умовно можна поділити на чотири частини за рівнями демократії: від кращих її представників до авторитарних режимів. Групу лідерів очолює Швеція, що отримала максимальні оцінки по 4 з 5 параметрів, наступні Норвегія й Ісландія. У десятці лідерів європейські країни: Нідерланди, Данія, Фінляндія, Швейцарія, Люксембург, а також Нова Зеландія й Австралія. Автори рейтингу визначили тільки 30 повністю демократичних країн, серед них немає жодної країни з СНД [10].

Соціальний складник іміджу країни може співвідноситися з проаналізованими комплексними критеріями глобалізованості, недієздатності і слабкості держав світу, а також з індексом розвитку людського потенціалу Організації Об’єднаних Націй.

Індекс розвитку людського потенціалу ООН (Human Development Index, HDI) – складний індекс, що визначає рівень середніх досягнень розвитку людського потенціалу (розроблений пакистанським економістом Махбубом уль-Хаком (Mahbub ul-Haq). З 1990 р. використовується ООН для вимірювання досягнень країни за трьома основними напрямами: здоров’я і довголіття, вимірювані показником очікуваної тривалості життя при народженні; доступ до освіти, вимірюваний рівнем грамотності дорослого населення і сукупним валовим коефіцієнтом охоплення освітою; гідний


рівень життя, вимірюваний величиною валового внутрішнього продукту на душу населення в доларах США за паритетом купівельної спроможності. Ці три виміри стандартизуються у вигляді числових значень від 0 до 1, середнє арифметичне яких являє собою сукупний показник у діапазоні від 0 до 1. При визначенні рейтингу враховуються безліч чинників. При цьому, усі країни класифікуються за рівнем розвитку людського потенціалу, за доходом, за основними загальносвітовими сукупними показниками і за регіонами. Індекс розвитку людського потенціалу – сумарний показник рівня розвитку людини в країні (так званої «якості життя» чи «рівня життя»)

[11].

Країни, індекс розвитку людського потенціалу яких становить 0,9 чи вище, називають розвиненими, а ті, що не досягли цього рівня, – такими, що розвиваються [7, с. 15]. За цим показником Україна належить до групи країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу (85-та позиція – 0,796). «Сусіди» України з рейтингу – Вірменія (84 – 0,798), Азербайджан (86 – 0,787), далі Таїланд, Іран, Грузія. Позиції рейтингу, до яких повинна прагнути наша країна – країни з дуже високим рівнем розвитку людського потенціалу – Норвегія (0,971), Австралія (0,970), Ісландія (0,969) [7, с. 171172].

Отже, переважно негативний міжнародний імідж України, який склався у міжнародних рейтингах різного характеру, на жаль, не дозволяє свідомо трансформувати й конструювати імідж країни в бажаному для нас напрямі. Проте аналіз найважливіших міжнародних рейтингів дозволяє виділити пріоритети, за якими здійснюється рейтингування країн і які є чинниками формування образу України в очах світової громадськості. Створюючи імідж країни, ми повинні думати про глобальну перспективу нашого цивілізаційного розвитку і поступово наближатися до рівня відповідності критеріям економічно розвиненого і демократичного суспільства, реагуючи на місця у світових рейтингах.


Література

Globalization Index [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://www. atkearney. com/index. php/Publications/ globalization-index. html.

Index of State Weakness in the Developing World 2007 / [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : http://www. brookings. edu/reports/2008/02_weak_

Арсененко А. Ю. Порівняльний аналіз умов ведення бізнесу в Україні та постсоціалістичних державах Європейського Союзу / А. Ю. Арсененко [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : http://www. nbuv. gov. ua/portal

Гребініченко О. Ю. Міжнародні рейтинги держави як фактор зовнішніх інформаційних впливів / О. Ю. Гребініченко // Нова парадигма. – 2008. – № 76. – С. 151163.

Гребініченко О. Ю. Міжнародні рейтинги України як фактор впливу на національну безпеку держави: автореф. дис. … канд. політ. наук за спец. : 21.01.01 / О. Ю. Гребініченко. – К., 2008. – 16 с.

Данилишин Б. Украина в международных рейтингах устойчивого развития / Б. Данилишин, О. Веклич // Экономика Украины. – 2008. – №7. – С. 13 – 23.

Доклад о развитии человека 2009. Преодоление барьеров: человеческая мобильность и развитие; [пер с англ.]. – М.:

Весь Мир, 2009. – 232 с.

Згуровський А. Війни глобалізації [Електронний ресурс] / А. Згуровський // Дзеркало тижня. – 2006. – 30 вересня-6 жовтня / – Режим доступу до сайту : http://www. zn. ua.

Іващук О. І. Позиціонування країн у світових рейтингах за основними ознаками рівня відкритості економіки / О. І. Іващук // Вісник Хмельницького університету. – 2009. -

№1. – С. 69 – 75.

Самые демократические страны мира / [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : http://rating. rbc. ru/ category. shtml? macro.


Новости гуманитарных технологий / [Електронний ресурс].

Режим доступу до сайту : http://gtmarket. ru.

Сидоренко О. США, Швейцарія та Данія очолили рейтинг ВЕФ за індексом глобальної конкурентоспроможності [Електронний ресурс] / Ольга Сидоренко // Дзеркало тижня.

2006. – 11 – 18 листопада. – Режим доступу до статті : http://www. dt. ua/2000/2020/61061/

Угрин Л. Динаміка міжнародного образу України після президентських виборів 2004 р.: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції [Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства], (Львів, 2005 р.) / ЦПД ЛНУ ім. І. Франка, Л. Угрин, 2005. – 152 с.

Швець О. В. Формування політичного іміджу України в міжнародному інформаційному просторі [Електронний ресурс] / Швець Олена Вікторівна : Дис… канд. політ. наук: 23.00.03 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. – 237арк. – Бібліогр.: арк. 195-211. – Режим доступу : http://search. ukr. net/google/search. php? q

Чернуха І. Зі світу по рейтингу – імідж Україні [Електронний ресурс] / І. Чернуха. – Режим доступу до статті : http://www. w3.org/TR/html.

Щурко О. Чинники формування міжнародного образу держави: принципи класифікації : матеріали Всеукраїнської наукової конференції [Політична наука в Україні: стан і перспективи], (Львів, 10-11 травня 2007 р.) / ЦПД ЛНУ ім. І. Франка, М. Поліщук, Л. Скочиляс, Л. Угрин, 2008. – 308 с.

The problem of determining the rating characteristics of the global image of Ukraine. According to the author, economic and socio-political dimension ratings contribute to positioning the image of Ukraine in the global space, as more and more of the world the world community gets through a variety of ratings, which is characterized by the development of individual countries and their


place in the global space. They become a kind of prism through which objectively assessed the country’s image in the global world.

Proposed for the determination of the international image of the state to use different instrumental characteristics, in particular economic, political and social. It is concluded that the predominantly negative international image of Ukraine, which has developed in international rankings of different nature, does not allow consciously transform and construct the country’s image in the direction we wanted. Nevertheless, analysis of the major international rating allows to allocate priorities, behind which is carried rating countries, and which are the factors forming the image of Ukraine in the eyes of world public.

Key words: globalization, the country’s image, international ratings, the image of Ukraine, the country’s rating.

Рассмотрена проблема определения рейтинговых характеристик глобального имиджа Украины. По мнению автора, экономические и социально-политические рейтинговые измерения содействуют позиционированию имиджа Украины в глобальном пространстве, поскольку все больше представление о странах мира мировая общественность получает на основе разнообразных рейтингов, с помощью которых характеризуется развитие отдельных стран и их место в глобальном пространстве. Они становятся своеобразной призмой, сквозь которую объективно оценивается имидж страны в глобальном мире.

Предложено для определения международного имиджа государства использовать разные инструментальные характеристики, в частности, экономические, политические и социальные. Делается вывод, что преимущественно отрицательный международный имидж Украины, который сложился в международных рейтингах разного характера, не разрешает сознательно трансформировать и конструировать имидж страны в желательном для нас направлении. Тем не менее анализ важнейших международных рейтингов

106


разрешает выделить приоритеты, по которым осуществляется рейтингирование стран и которые являются факторами формирования образа Украины в глазах мировой общественности.

Ключевые слова: глобализация, имидж страны, международные рейтинги, образ Украины, рейтинг страны.


УДК 327 (073:470+571)"2008/2010"