Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

Економічне стимулювання раціонального використання природних ресурсів

Економічне стимулювання – це складова частина економічного механізму управління у сфері природокористування і охорони оточуючого середовища. Інші економічні методи регулювання (планування, фінансування заходів щодо охорони оточуючого середовища, встановлення лімітів плати за природні ресурси, забруднення, ліцензування, екологічне страхування, екологічний аудит) – система непрямих регуляторів якості оточуючого середовища. Всі економічні регулятори, торкаючись майнових інтересів природокористувачів, призводять до розуміння залежності між економічною користю і дотриманням екологічних вимог. Таким чином, економічний стимул в управлінні природокористуванням – своєрідне прив’язування завдань екологічно стійкого розвитку до економічних інтересів природокористувачів.

Еколого-економічне стимулювання це:

♠ оподаткування (у тому числі екологічне);

♠ фінансово-кредитний механізм природоохоронної діяльності (пільгове кредитування, субсидування);

♠ цінова політика (використання заохочувальних цін на екологічно чисту продукцію, регулювання цін на первинні ресурси і кінцеву продукцію);

♠ державна підтримка підприємств, що виробляють природо­охоронне обладнання і контрольно-вимірювальні прилади, а також фірм, що виконують роботи та здійснюють послуги екологічного призначення;

♠ створення системи екологічної сертифікації, у тому числі акредитування органів із екосертифікації;

♠ формування ринку екологічних робіт та послуг;

♠ проведення     політики     торгівлі     правами     на     забруднення (використання) механізму купівлі-продажу державних ліцензій на право забруднення оточуючого середовища;

♠ введення прискореної амортизації основних фондів природоохо­ронного призначення;

♠ ліцензування використання природних ресурсів (ліцензійний збір). Існує   дві   групи   методів   еколого-економічного   стимулювання: позитивні та негативні мотивації.

Ці дві сторони економічного стимулювання можна визначити як міри зацікавленості і міри відповідальності. Більш конкретні заходи щодо економічного стимулювання залежать від рівня, на якому проводиться

стимулювання. На рівні окремих працівників воно має форму заробітної плати, премії, матеріальної відповідальності, штрафів; на рівні підприємства-фірми – це ціна кінцевої продукції (послуги), прибуток, фонди економічного стимулювання; на рівні держави – це податкова, фінансова, цінова політика.

1.  Оподаткування – один із найважливіших і найбільш реальних стимулів   для   підприємства.   Воно    включає   платежі   та   збори   за користування природними ресурсами (земельний податок, плата за воду, що забирається із водогосподарських систем, лісові податки, податок на право користування надрами та ін.), а також екологічні податки. Основна ідея   введення   в   систему   оподаткування   екологічної   складової   -встановлення прямої і безпосередньої залежності частини відрахувань з підприємств у бюджети від ступеня шкоди, що наносить це підприємство оточуючому середовищу.

Серед екологічних податків виділяють регулюючі і фінансуючі податки. Регулюючі податки направлені на безпосереднє попередження дій, що приносять збитки оточуючому середовищу. При цьому податок зіставляється зі збитками оточуючому середовищу. До регулюючих екологічних податків відносяться платежі за забруднення оточуючого середовища.

Фінансуючі податки направлені на збір грошових сум і акумулювання їх у спеціальних екологічних фондах. Звідси фінансуються різноманітні природоохоронні заходи. При встановленні фінансуючого податку керуються критеріями прибутковості і неперервності фінансових надходжень. Прикладом цього виду податку є: відрахування на відновлення мінерально-сировинної бази, відрахування та плата на охорону водних об’єктів та ін.

Податкова політика держави — це спеціальне оподаткування екологіч­но шкідливої продукції (негативне стимулювання) та пільгове оподатку­вання і звільнення від сплати податків (позитивне стимулювання).

2. Фінансово-кредитний механізм є  також  важливим   важелем стимулювання раціонального ресурсокористування  і природоохоронної діяльності:

* пільгове   кредитування   заходів,   що   мають   природоохоронну спрямованість;

* позики із зменшеними розмірами відсотка;

* субсидії,   спеціальні   виплати   підприємствам-забруднювачам   за скорочення викидів (скидів);

*  інвестиції регіонам, що виділяються на природоохоронні цілі на безоплатній основі.

Політика пільгового кредитування передбачає надання пільгових кредитів на природоохоронні цілі з бюджету, а також залучення банківських кредитів. Перевага банківського, порівняно з бюджетним кредитуванням, у дотриманні принципів платності і поверненні наданих коштів, що повинно стимулювати виключно цільове використання кредитів та мінімальні строки проведення природоохоронних заходів. При цьому держава надає банку-кредитору податкову пільгу (зниження податкової ставки на прибуток) і тим самим стимулює банки до кредитування природоохоронних заходів. Крім того, держава може надати банку дотацію на компенсацію кредиту під знижений відсоток, що дає гарантію повернення і платності кредиту. Саме підприємство може гарантувати виплату кредиту власним екологічним фондом.

3. Цінова   політика передбачає   стимулювання   виробництва   і споживання “екологічної” продукції через пільгове ціноутворення. Його суть   –   екологічно   чиста   продукція,   виготовлена   із   застосуванням маловідходних і безвідходних технологій, реалізується за більш низькою ціною, ніж аналогічна продукція, виготовлена на екологічно брудному виробництві. У ринкових умовах при сформованих екологічних потребах підприємство-виробник   “екологічної”   продукції   буде   мати   більший прибуток на основі більшого обсягу реалізації. В умовах формування ринку і відсутності екологічних потреб суспільства держава бере на себе обов’язки просувати на ринок цю    продукцію через дотацію певних категорій    споживачів    екологічної   продукції   (передусім    продуктів харчування).    Держава    також    забезпечує    доступність    придбання “екологічних”  видів  засобів  виробництва  (що  реалізується  за  більш високими    цінами)   через   субсидування,   кредитування   підприємств. Ціноутворення повинно доповнюватися спеціальним оподаткуванням: ціна на екологічно шкідливу продукцію повинна бути занижена для виробника і підвищена для споживача (введенням акцизного збору).

4. Економічні    методи управління регіональним екологічним ризиком:

•   стимулювання   підвищення   безпеки   виробничих   технологій   -політика прискореної амортизації природоохоронного обладнання;

•   перепрофілювання і винесення екологічно небезпечних підприємств, розміщених у районах  підвищеного екологічного  ризику (з високою концентрацією населення, з екстремальними природними факторами).

Стимулювання цього напряму здійснюється такими методами:

* обов’язкове страхування джерел і реципієнтів ризику;

* преміювання     (штрафування)     підприємств     за     виконання

(невиконання)   прийнятих  зобов’язань  щодо   попередження   аварійних

ситуацій;

* інвестування зниження ризику аварій;

* спеціальне оподаткування екологічно небезпечних видів діяльності в окремих регіонах;

* екологічна сертифікація як один із видів еколого-економічного стимулювання здійснюється з метою:

• захисту   споживачів   від   придбання   (використання)   продукції,

небезпечної для життя, здоров’я, майна людей, а також навколишнього середовища;

•  створення екологічно справедливого ринку;

•  забезпечення інтеграції національної економіки у світовий ринок. Під екологічно справедливим ринком розуміють такий ринок, на

якому при інших рівних умовах не отримує переваги в конкурентній боротьбі продукція з гіршими екологічними характеристиками або вироблена за допомогою екологічно небезпечних технологій; вилучається із обігу на ринку продукція, небезпечна для здоров’я і навколишнього середовища. Система екологічної сертифікації в Україні знаходиться в стадії створення.

5. Формування ринку екологічних робіт і послуг означає:

•  ліцензування діяльності природоохоронного призначення;

•  розвиток мережі платних робіт і послуг природоохоронного значення (екологічний аудит);

•  залучення фірм до виконання екологічних робіт і послуг;

•  торгівля правами на викиди;

* створення банків та бірж прав на забруднення.

Політика правами на забруднення дає можливість переносити ринкові відносини у сферу природокористування. У даному випадку формується ринок прав на забруднення, що дає додаткові можливості варіювати витратами: підприємство може знизити забруднення, за що воно отримує компенсацію від іншого підприємства, яке викупить в першого право на викиди. Цей механізм використовує так званий «бабл-принцип» (принцип «міхура»): об’єм викидів встановлюється в цілому для регіону, при цьому підприємства, що знаходяться на його території, можуть з різним індивідуальним вкладом сформувати цей об’єм.

Використання цього принципу має місце у випадку угоди між різними підприємствами або фірмами через купівлю-продаж прав на викиди і серед підприємств тих самих об’єднань, компаній.

загрузка...