Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

ПЛАНУВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ РОСЛИННИЦТВА

1.Методика складання технологічних карт вирощування сільськогосподарських культур.

2.Планування та організація виробництва зерна.

3.Планування та організація виробництва технічних культур.

4.Планування та організація виробництва картоплі та овочів.

5.Організація виробництва продукції садівництва і виноградарства.

1. Методика складання технологічних карт вирощування сільськогосподарських культур

Для раціональної організації виробництва окремих видів продукції рослинництва складають технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур.

Технологічна карта – це документ, в якому плануються технологія виробництва, обсяги робіт, засоби виробництва і робоча сила, необхідна для їхнього виконання, а також розмір матеріальних витрат на вирощування тієї чи іншої сільськогосподарської культури на певній площі.

Такі карти складають для кожної культури і по окремих видах незавершеного виробництва. У них слід передбачати раціональні й прогресивні технології для умов конкретного підприємства.

Дуже важливо обґрунтувати найраціональніший склад машинно-тракторного агрегату для виконання кожної роботи з метою повного використання потужності тракторів і досягнення високої якості роботи. Діленням обсягу робіт на норму виробітку визначають кількість нормо-змін, а множенням останніх на кількість обслуговуючого персоналу й на 7 год. – затрати праці в людино-годинах.

У технологічних картах планують витрати на виробництво продукції, насамперед на оплату праці (їх визначають множенням тарифних ставок на кількість нормо-змін та кількість працівників за категоріями з урахуванням відповідних надбавок, доплат і премій), амортизаційні відрахування й витрати на поточний ремонт сільськогосподарської техніки (обчислюють за встановленими нормативами на умовний еталонний гектар і кількістю таких гектарів), вартість паливно-мастильних матеріалів (за нормами витрат, обсягом механізованих робіт у фізичних одиницях і комплексною оцінкою одиниці палива). Передбачають також послуги допоміжних галузей (автотранспорт, живе тягло, електроенергія тощо). Для цього відповідний обсяг робіт у тонно-кілометрах, коне-днях, кіловат-годинах множать на планову собівартість одиниці роботи, яку визначають окремо.

Технологічні карти складають на 100 га посіву кожної культури і на  кілька  років   із   відповідним  коригуванням  щороку. Це дає змогу зменшити обсяг планової роботи на підприємстві й за показниками такої карти визначати витрати на будь-яку площу посіву конкретної сільськогосподарської культури.

12.2. Планування та організація виробництва зерна

Важливою галуззю, що визначає рівень розвитку всього аграрного сектору економіки нашої країни, є зернове господарство. Зернові належать до числа найважливіших культурних рослин. Вони мають найвищу питому вагу в структурі посівних площ та валових зборів продукції серед інших сільськогосподарських культур. Це пояснюється їх винятковим значенням та різнобічним використанням.

В організації виробництва зерна основними є два періоди:

  • підготовка ґрунту і сівба;
  • збирання врожаю.

Оранка – основний процес обробітку ґрунту, її слід виконувати з дотриманням таких вимог: оптимальні строки і глибина; добре прилягання стикових гребенів та подрібнення скиби; прямолінійність борозен; повне загортання гною й післяжнивних рослинних решток; мінімальна кількість розгінних борозен та звальних гребенів; добре розорювання кінців гонів і поворотних смуг тощо.

Оранку здійснюють загінним способом. Тому спочатку поле потрібно розбити на загінки, які можна зорати за 2-3 дні. При виконанні робіт загінним груповим методом площу потрібно збільшити відповідно до кількості агрегатів. Оптимальними є прямокутні загінки із співвідношенням сторін 1 : 8-1 : 10. Ширину загінки визначають за формулою

Ш = 2№Д*а+16р2,

де Ш – ширина загінки, м;

Д – довжина поля, м;

а – ширина захвату агрегату, м;

р – радіус повороту агрегату, м.

Орють поле усклад та врозгін. По краях його треба залишити поворотні смуги на чотири ширини захвату агрегату, які розорюють останніми.

Сівба-один з найважливіших і найскладніших виробничих процесів у рослинництві. Від її якості значною мірою залежить урожайність сільськогосподарських культур.

Щоб високоякісно провести сівбу, необхідно дотримуватися відповідних агротехнічних вимог: оптимальні строки та норми висіву; рівномірне загортання насіння на потрібну глибину; прямолінійність рядків; нормальна ширина міжрядь; відсутність огріхів і просівів. Можна застосовувати такі способи сівби, як рядковий, вузькорядний, широкорядний, перехресний, діагонально-перехресний.

Збирання врожаю – найскладніший і найвідповідальніший процес, на який припадає більше половини витрат на виробництво зерна. Тому заздалегідь потрібно розробити відповідні робочі плани, графіки маршрутів руху комбайнів, виконати іншу підготовчу роботу.

Збирають зерно прямим комбайнуванням, роздільним двофазним способом (хліб скошують у валки, які потім обмолочують комбайнами), роздільним трифазним способом (хлібну масу скошують і подрібнюють разом із соломою, транспортують на тік, а потім обмолочують й очищають). Найбільшого поширення набуло роздільне двофазне збирання, коли хлібну масу в фазі воскової стиглості скошують у валки, а через 3-5 днів обмоло­чують. Для низькорослих та зріджених хлібів, а також у зонах із нестійкими кліматичними умовами роздільне збирання не рекомендується.

Відповідальним є вивезення зерна з поля. Бункер комбайна краще розвантажувати на ходу. Щоб своєчасно це зробити, визначають час його завантаження за формулою:

Ч=(М*10000*60)/У*Ш*а

де Ч – час завантаження бункера, хв.; М – місткість бункера, ц; У – урожайність, ц/га.; Ш – швидкість руху комбайна, км/год.; а – ширина захвату комбайна.

Збиральні агрегати повинні бути забезпечені достатньою кількістю транспортних засобів, які встановлюють за формулою:

К=У*П*Ч/В

де К – кількість транспортних засобів;

У – урожайність, ц/га.;

П – продуктивність комбайна, га/год.;

Ч – час одного рейсу, год.;

В – вантажопідйомність однієї транспортної одиниці.

Якщо транспортних засобів недостатньо, використовують бункери-нагромаджувачі (причепи), які тракторами транспортують у поле, а навантажені зерном причіплюють до автомобілів.

Значні витрати припадають на збирання соломи, її збирають різними способами:

^ подрібнена солома нагромаджується у причепленому до комбайна візку, а потім трактором її перевозять до місця зберігання;

^ солому вкладають на стерню з наступним підбиранням і пресуванням у тюки;

^ солома нагромаджується у копнувачі, з якого її розвантажують на стерню, а потім за допомогою волокуш транспортують до місця скиртування.

Прогресивним є груповий метод роботи збиральних агрегатів, особливо при організації збирально-транспортних загонів або комплексів. У їхньому складі створюють такі ланки: підготовки полів до збирання; комбайново-транспортні; збирання не зернової частини врожаю; післязбиральної доробки зерна; первинного обробітку грунту; технічного обслуговування; культурно-побутового обслуговування. Розмір цих загонів і комплексів залежить від площі зернових, наявності відповідної техніки й транспортних засобів та інших умов. Вони дають змогу значно підвищити продуктивність агрегатів і скоротити строки збирання.

Для скошування хлібів у валки, крім комбайнів, використовують жатки ЖНС-12, ЖВН-6, ЖШН-6 та ін.; для обмолоту й прямого комбайнування -комбайни СК-5 “Нива”, СК-6 “Колос”, “Дон-1500″ тощо; на відвезенні подрібненої соломи – візки 2-ПТС-4 із трактором МТЗ; на скиртуванні -стогоклад СНУ-0,5; для доробки зерна – зерноочисно-сушильні комплекси КЗС-40, КЗС-20Ш та іншу техніку.

Велике значення має освоєння інтенсивних технологій, які враховують біологічні властивості рослин за фазами їхнього розвитку. При цьому зважають на такі об’єктивні фактори впливу на врожайність: високоврожайні сорти і гібриди; сівба після найкращих попередників у сівозміні; високий рівень забезпеченості рослин елементами живлення; порційне внесення добрив протягом вегетації; меліорація; високоякісне виконання технологічних операцій; застосування інтегрованої системи захисту рослин від бур’янів, шкідників і хвороб тощо. Завдяки цьому виробляється максимум високоякісної продукції, знижуються витрати.

12.3. Планування та організація виробництва технічних культур

До технічних відносять такі культури, які забезпечують надходження певної продукції після їх переробки на заводах і фабриках.

Продукцію технічних культур широко використовують у народному господарстві, зокрема для харчування (цукор, олію), виготовлення одягу та інших виробів, технічних потреб (фарби, мастила), у парфумерії (продукцію ефіроолійних культур). Відходи переробки технічних культур (жом, макуху, шроти) використовують для годівлі тварин.

Сіють цукрові буряки як багаторостковим, так і одноростковим насінням, від чого залежить комплекс робіт по догляду за посівами. Велике значення при цьому має забезпечення нормальної густоти рослин (90-110 тис/га). При рядковій сівбі на гектар висівають 30-32, а при пунктирній – 15-16 кг насіння. Глибина загортання має становити 3-4 см. Під час догляду за посівами виконують такі роботи, як: досходове боронування, шарування (культивація бритвеними лапами і ротаційними дисками), поперечне боронування у фазі першої пари справжніх листочків, букетування, розбирання букетів (вручну), потім кілька розпушувань та підживлень, а також боротьба з шкідниками та хворобами.

Для міжрядного обробітку, букетування, підживлення призначені культиватори УСМК-5,4, та ін. Слід мати на увазі, що ширина захвату культиватора має збігатися з шириною захвату сівалки або бути кратною їй.

При організації збирання цукрових буряків дуже важливо правильно визначити його оптимальні строки. Раннє збирання не рекомендується, тому що в серпні-вересні спостерігається інтенсивне нарощування маси урожаю. Так, добовий приріст його становить понад 2 ц/га, а цукристість підвищується на 0,1 відсотка. Запізнення із збиранням також недоцільне, оскільки його треба закінчити до настання морозів.

Існує кілька способів збирання цукрових буряків:

потоковий - цукрові буряки від комбайна навантажують у транспортні засоби й вивозять на цукровий завод, якщо відстань не перевищує 15 км;

потоково-перевалочний – частину врожаю від комбайна транспортують на завод, а частину на край поля у кагати (таке збирання доцільне, якщо завод розташований на відстані 15-25 км, а транспортних засобів не вистачає).

Отже, вибір способу збирання залежить від забезпечення підприємства транспортними засобами. Найчастіше застосовують потоковий і потоково-перевалочний способи.

На сільськогосподарських підприємствах поширене роздільне збирання цукрових буряків за допомогою шестирядного збирального комплексу, який складається з гичкозбиральної (БМ-6) і коренезбиральної машин (КС-6Б, РКС-6, КСТ – ЗА).

Ефективнішою є організація збирання цукрових буряків збирально-транспортними загонами або комплексами, до складу яких входять такі ланки: збиральні, завантажувально-транспортні, силосування гички, збирання втрат і формування польових кагатів, первинного обробітку ґрунту, технічного та культурно-побутового обслуговування.

У буряківництві дедалі ширше впроваджується інтенсивна технологія вирощування й збирання врожаю, яка передбачає: розміщення цукрових буряків у сівозмінах після кращих попередників; внесення органічних і мінеральних добрив у науково об’рунтованих нормах та співвідношеннях поживних речовин; досконалу систему основного обробітку ‘рунту; сівбу одноростковим відкаліброваним насінням із схожістю не нижче 85 відсотків, щоб мати задану кількість сходів або кінцеву густоту насаджень рослин; застосування комплексної системи боротьби з бур’янами, шкідниками та хворобами з використанням високоефективних пестицидів; суцільне розпушення в ‘рунту до і після появи сходів; механізоване формування густоти насаджень та догляд за посівами; збирання потоковим чи потоково-перевалочним способом без доочищення коренеплодів вручну з одночасним збиранням гички; раціональну організацію і оплату праці.

Льон-довгунець як сировина для текстильної промисловості посідає друге місце після бавовнику. Цю культуру вирощують на Поліссі.

Льон-довгунець – вимоглива щодо агротехніки та живлення культура. Кращими попередниками для нього в сівозміні є багаторічні трави, удобрена картопля, люпин і озима пшениця. Сіють його по ранній зяблевій (на глибину 20-22 см) оранці в добре обробленій грунт вузькорядним способом. Норма висіву насіння становить 130-160 кг/га, а глибина його загортання на суглинковому ґрунті 1,5-2 і супіщаному – 2,5-3 см.

Догляд за посівами включає до сходове знищення кірки боронами або ротаційними мотиками, яке провадять упоперек рядків, боротьбу з бур’янами, шкідниками і хворобами рослин.

Найбільш складною в льонарстві є організація збирання врожаю. Перед збиранням поле поділяють на загінки. Збирають льон прямим комбайнуванням або роздільним способом. При комбайновому збиранні роботи ведуть у такій послідовності: очісування насіннєвих коробочок і розкладання соломки; сушіння; в’язання у снопи; транспортування вороху на тік, його обмолот та очищення насіння.

При роздільному збиранні льон льонобралкою розстеляють у стрічки й підсушують, потім його обмолочують молотаркою-підбирачем, після чого соломку підбирають і в’яжуть у снопи підбирачем. Незалежно від способу збирання снопи соломки транспортують на льонозавод. Якщо підприємство реалізує льон трестою, то соломку залишають на полі для вилежування, а

потім тресту в’яжуть у снопи й відвозять на завод.

Для збирання льону також організовують збирально-транспортні загони або комплекси, що забезпечує збирання за схемою поле – завод. До комплексу входять такі ланки: збиральні (їм виділяють льонокомбайни, підбирачі трести); сушильно-сортувальні; транспортні.

Для продукції льонарства характерна різна якість. Залежно від довжини, тонини, міцності, еластичності та інших показників льоноволокно може мати якість від 6 до 32 номера, а соломка і треста – від 0,5 до 3 номера. Отже, й ціна їх реалізації неоднакова. Поліпшення якості льонопродукції є значним джерелом надходження доходу й зростання ефективності підприємства.

Для визначення собівартості продукції льону одержане насіння оцінюють за нормативно-розрахунковою (плановою) вартістю, виходячи із витрат на підготовку та обмолот стебел, транспортування та обробку насіння. Решту (без вартості насіння) загальної суми витрат на вирощування льону відносять на соломку. Собівартість соломки визначають діленням зазначених витрат на фізичну масу. Собівартість трести льону-довгунця включає вартість соломки і витрати на її розстилання, перегортання, підняття із стелищ.

Організація виробництва соняшника

Соняшник – просапна культура, вимоглива до тепла, агротехніки і удобрення. Розміщують його в одному полі сівозміни так, щоб повторно вирощувати на тому самому місці не раніше як через 7-8 років. Це зумовлено потребою захисту рослин від вовчка, насіння якого зберігає здатність до проростання до 7 років. Кращими попередниками соняшнику є озима пшениця, бобові і кукурудза.

Сіють соняшник сівалками СКГН-6, СКГН-6А по глибокій зяблевій оранці в добре оброблений і удобрений грунт зразу за сівбою ранніх зернових. Основними способами сівби є квадратно-гніздовий (70X70 см) і пунктирний. Норма висіву при першому способі становить 9-Ю, а при другому- 16-18 кг/га. Насіння загортають на важких глинистих ‘рунтах на глибину 4-5 см, суглинистих – 6-7, а в сухий грунт – до 8-10 см.

Після сівби поле коткують і боронують. Потім провадять досходове і післясходове боронування легкими боронами впоперек рядків на малій швидкості. Міжряддя розпушують тракторними культиваторами. У передових господарствах соняшник вручну не проривають, а густоту рослин формують завдяки правильній сівбі по 2-3 насінини в гніздо і боронуванню. Бур’яни знищують в основному під час боронування і обробітку міжрядь. Застосовують також хімічний метод боротьби з шкідниками і хворобами.

Щоб підвищити врожайність соняшнику, під час його цвітіння на поле вивозять бджіл, які сприяють кращому запиленню рослин.

Збирають соняшник спеціально переобладнаними зерновими комбайнами, які зрізують тільки кошики і обмолочують їх. Починають збирання, коли побуріє 65-70 відсотків кошиків, а вологість насіння становить 25-30 відсотків. Насіння соняшнику дуже обсипається, а тому запізнення із збиранням призводить до значних втрат його. На насінних ділянках кошики зрізують вручну і наколюють на стебла для досушування. Потім їх обмолочують комбайнами. Стебла, якщо їх не використовують на паливо, після лущення поля згрібають у валки і спалюють, а кошики після обмолоту згодовують тваринам. Отже, вирощування і збирання соняшнику повністю механізована.

12.4. Планування та організація виробництва картоплі та овочів

Організація виробництва картоплі

Найбільш складними й трудомісткими процесами в картоплярстві є підготовка насінного матеріалу, садіння та збирання врожаю.

Підготовку насіння і садіння організовують так. Бульби перед садінням сортують на сортувальному пункті КСП-15Б або КСП-25. Для цього картоплю із сховищ, якщо її зберігають насипом, вивантажують завантажувачем ТЗК-30 із приставкою ТПК-30, а з буртів і траншей -екскаватором Е-153 у самоскидні транспортні засоби, які транспортують її до сортувального пункту. Якщо картоплю зберігають у контейнерах, то використовують електрокари та контейнеро-перекидачі. Це значно скорочує затрати праці порівняно з ручним сортуванням.

Бульби висаджують картоплесаджалками СН-4Б-2, СКС-4, СКМ-6. Складним є ще завантаження саджалок картоплею. З цією метою використовують автосамоскиди. Відстань між пунктами завантаження саджалок визначають за тією самою формулою, що й зернових сівалок.

Збирають картоплю копачем із ручним збиранням бульб, а також комбайном ККУ-2 різних модифікацій і ККМ-4. При цьому використо­вують три способи: пряме комбайнування, комбіноване і роздільне збирання.

Перед збиранням картоплі проводять таку саму підготовчу роботу, як і перед збиранням зернових. Спочатку за 4-5 днів до збирання скошують картоплиння. При прямому комбайнуванні бульби викопують за один прохід агрегату, при комбінованому – бульби з двох рядків копачем-валко-укладачем УКВ-2 укладають у міжряддя двох сусідніх незібраних рядків. Потім комбайн викопує картоплю з решти рядків і збирає бульби в міжряддях.

При роздільному збиранні копачем-валкоукладачем картоплю укладають у валок із двох, чотирьох або шести рядків, а потім її підбирає комбайн-підбирач. При цьому затрати праці знижуються майже вдвоє порівняно з прямим комбайнуванням.

Картоплю з бункера комбайна вивантажують у самоскидні транспортні засоби, які перевозять її на сортувальні пункти. Відсортовані бульби затаровують у контейнери або транспортерами завантажують у сховища. Отже, здійснюється потокове збирання картоплі.

Найвищої продуктивності праці досягають при організації збирально-транспортних загонів або комплексів, в яких є такі ланки: підготовки поля і видалення картоплиння; збирання картоплі; транспортування її до сортувального пункту; сортування бульб; завантаження у сховища; технічного і культурно-побутового обслуговування. Це дає змогу знизити затрати праці більш як у три рази порівняно із збиранням окремими збиральними агрегатами.

Організація виробництва овочів

Овочівництво – складна галузь, у якій в Україні вирощують понад 100 культур. До її складу входять: овочівництво відкритого грунту (вироб­ництво овочів і насіння); овочівництво закритого грунту (виробництво овочів та розсади); зберігання продукції; її переробка. Галузь має ряд специфічних особливостей: низька транспортабельність продукції, внаслідок чого овочі необхідно вирощувати поблизу від місць споживання; утруднена механізація окремих виробничих процесів, особливо збирання, що вимагає значних затрат ручної праці; потреба у працівниках певної спеціалізації й відповідній техніці; організація зберігання, консервування, сушіння, охолодження та швидкого заморожування овочів через неможливість рівномірно протягом року забезпечувати населення продукцією.

Овочівництво відкритого ґрунту. Йому властива чітка зональна спеціалізація. Сформувалися такі зони вирощування овочів, де створені спеціалізовані підприємства відповідних виробничих типів:

  • • приміська зона, в якій овочівництво відкритого ґрунту поєднується з овочівництвом закритого грунту. Підприємства цієї зони вирощують головним чином ранні, зеленні, пряні та інші овочі, їхнім завданням є цілорічне забезпечення населення великих міст і промислових центрів овочевою продукцією;
  • • сировинні зони переробної промисловості зі сприятливішими кліматичними умовами для вирощування окремих культур, що найбільше  підлягають переробці й консервуванню   (помідори, зелений горошок, перець, баклажани, кабачки тощо);
  • • глибинні зони дешевого виробництва овочів для транспортування їх у великі промислові центри. Це теплолюбиві культури, які можна вирощувати в даних зонах із значно меншими витратами, ніж у приміській. Такі умови вирощування, наприклад, характерні для південних областей;
  • • зони, що історично спеціалізуються на вирощуванні окремих культур і навіть певних сортів у результаті сприятливого мікроклімату (Ніжинський район Чернігівської області – для вирощування огірків, Сквирський Київської -для вирощування цибулі тощо);

• насінні .підприємства, які розмножують одержане від науково-дослідних установ насіння овочевих культур із метою постачання ним
сільськогосподарських підприємств.

В овочівництві спостерігається збіг трудомістких процесів, особливо при вирощуванні багатьох культур. Тому на одному підприємстві доцільно вирощувати невелику кількість овочевих культур, тобто поглибити спеціалізацію, що можливе за такими напрямами:

  • розсадні культури (капуста, помідори, цибуля на зелень);
  • посівні культури (цибуля ріпчаста, огірки, морква, столові буряки, редиска);
  • зеленні культури (петрушка, щавель, кріп, пастернак, ревінь, зелений горошок, а також редька, патисони);
  • інші овочеві культури (баклажани, перець солодкий і гіркий, салат, хрін, естрагон).

Проте основним критерієм спеціалізації підприємств стають попит і вимоги ринку до тієї чи іншої продукції.

Основні виробничі процеси в овочівництві організовують на основі розроблених технологічних карт. Це – сівба і садіння, догляд за посівами, особливо полив, збирання врожаю.

На збиранні врожаю понад половину затрат праці припадає на ручну працю. Помідори, капусту, огірки та інші овочі збирають за допомогою платформи ПОУ-2 або ПНСШ-12А; для збирання столових буряків і моркви використовують бурякопідкопувачі. Розроблено технологію механізованого збирання цибулі збиральною машиною ЛКГ-1,4 та сортувальним пунктом ПМЛ-6. Для збирання капусти промисловість випускає комбайн МСК-1, що зрізує головки й завантажує їх у транспортні засоби. Дедалі більше поширюється збирання помідорів самохідним комбайном СКТ-2 різального типу, який зрізує кущі з двох рядків, відокремлює плоди і завантажує їх у контейнери. Проте ним можна збирати помідори таких сортів, які достигають одночасно й призначені для консервування.

При збиранні й зберіганні деяких овочів (капуста, столові буряки, морква тощо) використовують контейнери, що сприяє зменшенню втрат цих овочів та зниженню затрат праці.

В овочівництві також впроваджується індустріальна технологія, яку вперше застосували господарства Астраханської області Росії, через що і технологія називається астраханською. Основними елементами її є: передпосівне нарізування напрямних щілин для обробітку посівів до появи сходів, одночасне внесення пестицидів; розпушування грунту й боротьба з бур’янами; збирання врожаю за допомогою широкозахватних платформ та комбайнів; післязбиральна обробка плодів на сортувальних пунктах; транспортування в контейнерах.

Овочівництво закритого ґрунту. Його завданням є забезпечення населення свіжою продукцією в міжсезонний період, а також вирощування садивного матеріалу для відкритого ґрунту. Закритий грунт складається із зимових і весняних теплиць (під склом та плівкою), парників й утепленого ґрунту (з обігріванням і без нього). За площею найбільшу питому вагу мають весняні теплиці, потім – утеплений грунт, парники і зимові теплиці.

Овочівництво закритого ґрунту поширене навколо великих міст, промислових центрів, а також у курортних зонах. Створені спеціалізовані підприємства закритого ґрунту (тепличні, парниково-тепличні комбінати, овочеві фабрики), які цілий рік вирощують овочі. Іноді вони розташовані безпосередньо в містах й оснащені механізмами для виконання виробничих процесів, а також, засобами автоматизації подачі води, регулювання мікроклімату, стерилізації ґрунту тощо.

На багатьох овочівницьких підприємствах закритий грунт поєднується з відкритим, а часом створюється лише для вирощування розсади. Тоді його розміри залежать від площі садіння розсадних овочевих культур.

Для раціональної організації закритого ґрунту слід враховувати джерела тепла, оскільки витрати на обігрівання культиваційних споруд становлять до 70 відсотків усієї суми. Найефективніший закритий грунт тоді, коли використовують відходи тепла ТЕЦ і промислових підприємств. Якщо на підприємстві є котельня, то важливе значення має вид палива: найдорожче – кам’яне вугілля, дещо дешевший – природний газ; іноді у парниках і теплицях використовують електроенергію.

Значних затрат праці вимагають приготування та заміна ґрунтових сумішей як поживного середовища. Зокрема, слід замінювати й підсипати землю, а також обробляти її проти збудників хвороб парою чи хімічним способом. Тому грунт доцільно замінювати верховим торфом або солом’яними тюками. Найбільшого ефекту досягають у теплицях на штучних поживних розчинах, коли фунт замінюють гравієм, щебенем, ватою тощо. Такі теплиці називають гідропонними. Тут одержують ранній і вищий урожай при нижчих затратах праці та собівартості продукції. Значних успіхів на гідропоніці досягла Київська овочева фабрика, де урожайність у зимових теплицях становить 32-35 кг/м2 і більше, залежно від культури.

У закритому ґрунті при вирощуванні овочів і розсади виконують близько 90 трудових процесів, які розподіляють за такими періодами: підготовчі роботи (дезінфекція, знезаражування фунту та споруд, закладання парників, висівання й садіння розсади тощо); догляд за теплицями і парниками (регулювання світлового, повітряного, температурного й водного режимів; боротьба з шкідниками та хворобами, підживлення рослин тощо); збирання врожаю; заключні роботи (знищення решток культури, ремонт теплиць, рам та ін.).

У закритому ґрунті механізовано такі процеси, як дезінфекція приміщень, боротьба з шкідниками та хворобами, позакореневе підживлення, заміна ґрунту, очищення й набивання парників, висівання овочевих культур. Під час збирання овочів використовують електрокари, електрозавантажувачі та інші механізми; окремі процеси, особливо в гідропонних теплицях, автоматизовано.

12.5. Організація виробництва продукції садівництва і виноградарства

Завдання та особливості садівництва і виноградарства. Садівництво і виноградарство є постачальником важливих продуктів харчування як у свіжому, так і в переробленому вигляді. При організації садівництва слід враховувати його особливості. Адже це фруктові сади, ягідники, розсадники, зберігання і переробка продукції. У нашій країні вирощують понад 3000 видів і соргів плодово-ягідних та виноградних культур. Виробництво в цій галузі пов’язано з багаторічними культурами, тому насадження відносять до основних засобів виробництва. Тривалий ріст і використання насаджень потребують особливої уваги при перспективному плануванні розвитку галузі. Через особливу технологію виробництва плодів та ягід робоча сила повинна мати певну кваліфікацію й спеціальні засоби виробництва.

У садівництві та виноградарстві важливі виробничі процеси ще виконуються вручну (обрізування дерев і кущів, збирання врожаю тощо). Отже, ефективність галузі значною мірою залежить від забезпеченості робочою силою.

Виробництвом фруктів та ягід займаються підприємства таких типів: плодового, плодово-ягідного, плодоконсервного, плодорозсадницького, садово-виноградарського, виноградарсько-садівницького, виноградарського і виноградарсько-виноробного.

Садівництво і виноградарство – специфічна галузь, що зумовлює особливості її планування. Насамперед підприємства повинні мати раціональну структуру насаджень, тобто співвідношення площ під плодовими, ягідними культурами й виноградом. Для цього вони використовують породно-сортові особливості культур, включених до Реєстру сортів рослин України, які рекомендують науково-дослідні установи.

Для раціональної організації садівництва бажано складати перспективний план розвитку галузі на 20-25 років, що пов’язано з довгостроковим використанням насаджень. У садівництві особлива методика планування врожайності, яка залежить від урожайності кожного дерева, щільності насаджень та їхнього віку

Територія саду та основні виробничі процеси. Ефективність садівництва значною мірою визначається правильною організацією території саду. При цьому необхідно вирішити такі питання: вибір земельної ділянки; розміщення гідромеліоративних споруд, господарських центрів та потрібних приміщень; розбивка території саду на квартали; розміщення лісосмуг і доріг, а також порід і сортів плодово-ягідних культур по кварталах. Земельна ділянка, відведена під сад, має бути компактною, розташованою неподалік від населених пунктів та магістральних шляхів. Господарські центри й виробничі приміщення розміщують у центрі бригадної ділянки. У разі потреби проектують зрошувальну мережу та інші споруди.

Територію саду розбивають на квартали прямокутної форми, по межах яких планують лісосмуги і дороги. Квартали засаджують однією культурою (2-3 сорти) з однаковим строком вступу до плодоношення й періодом достигання. Для раціонального використання техніки у кварталі відстань між рядами та між деревами і кущами повинна бути однаковою. По зовнішніх межах саду передбачають садозахисні смуги з 3-5 рядів високорослих дерев, а по межах кварталів – вітроломні лінії з 1 -2 рядів дерев.

Відповідальний момент у садівництві – садіння дерев, їх висаджують рано навесні або восени. Перед цим ділянку орють на глибину 40-75 см, потім за допомогою вимірювальних інструментів кілками позначають місця садіння дерев. Ями викопують ямокопачами в агрегаті з тракторами. Дерева висаджують два працівники, прив’язуючи кожен саджанець до кілка. Використовують також механізований спосіб садіння за допомогою однорядної саджалки МПС-1 в агрегаті з трактором ДТ-75М. Після садіння саджанці обов’язково поливають водою.

Важливим процесом у садівництві є також обрізування дерев і кущів, яке слід доручати висококваліфікованим працівникам.

Збирають урожай в основному вручну. З невеликих дерев плоди знімати краще одному збирачеві, а з великих – групами по 3-4 чоловіки, з яких одні збирають із верхнього ярусу дерева, а інші – з нижніх. Практикують і механічне збирання плодів машинами струшувального, вібраційного або пневматичного типу. Однак при механізованому збиранні втрати врожаю зростають, а зібрана продукція непридатна для зберігання і в основному направляється на переробку.

У садах із широкими міжряддями (6-8 м) та значною (3-5 м) відстанню між деревами в ряду невелика щільність насаджень і нераціонально використовується земля. При цьому врожайність невисока, ускладнюється збирання плодів. Тому необхідно впроваджувати інтенсивні сади. В Україні інтенсифікація садівництва здійснюється у двох напрямах: загущення насаджень (північ, північний схід) та організація пальметних садів (південь, південний схід). В останньому випадку значно підвищується врожайність і знижуються затрати праці, особливо на обрізуванні дерев та збиранні врожаю. У пальметних садах формується крона 4,5-5 м заввишки і 2,5-3 м завширшки. Найефективнішими є сади на слаборослих підщепах, які починають плодоносити на 3-4-й рік і при густоті насаджень 500-1250 дерев на 1 га забезпечують урожайність яблук 300-400 ц/га і більше.

Практика садівництва свідчить, що із збільшенням густоти насаджень дерева швидше починають плодоносити, підвищується їхня врожайність. Тому створюють суперінтенсивні сади. У дослідах при садінні на 1 га до 160 тис. рослин на карликових підщепах, уже на другий рік урожайність становила 160 т/га і більше.

У садівництві основною формою організації праці, як і в інших галузях, є постійна спеціалізована бригада, що складається з ланок. На підприємствах, де площі саду невеликі, організовують спеціалізовані ланки, які входять до складу змішаних та інших бригад.

загрузка...