Пошук
загрузка...
Книги
Счетчик

З. Основні принципи і прогресивні форми організації праці

Для успішного виробничого процесу слід прагнути досяг­ти узгодженого ритму роботи всіх підрозділів господарства, забезпечувати раціональну розстановку кадрів у процесі ви­робництва, поділ і кооперацію праці, визначати нормування і стимулювання праці, оптимальний режим праці і відпочинку виконавців. Цього можна досягти завдяки організації праці і виробництва.

Сутність організації праці полягає у створенні оптимальної взаємодії працюючих людей, знарядь і предметів праці на основі доцільної організації робочих систем (робочих місць) з ураху­ванням продуктивності і потреб людини. Організація праці спрямована па створення найсприятливіших умов праці, збере­ження та підтримку на високому рівні працездатності працівни­ків, підвищення ступеня привабливості їх праці та досягнення повного використання засобів виробництва.

Організація праці — сукупність технічних, організаційних, санітарно-гігієнічних заходів, що забезпечують ефективніше використання робочого часу, засобів виробництва, виробничих павичок і творчих здібностей кожного члена колективу, усунен­ня важкої ручної праці і здійснення сприятливих впливів па ор­ганізм людини.

Мета організації праці складається з двох взаємопов’язаних частин:

  • підвищити дохідність підприємства або коефіцієнт корисної дії робочої системи, тобто виробляти більшу кількість продукції належної якості при низьких витратах;
  • гуманізувати працю шляхом зниження високого наванта­ження на працівників та підвищення безпеки праці.

В умовах ринкової економіки на всіх рівнях управління можна виділити економічні та соціально-психологічні завдання щодо поліпшення організації праці.

Економічні завдання передбачають досягнення максималь­ної економії живої та уречевленої праці, підвищення продуктив­ності, зниження витрат на виробництво продукції і надання пос­луг належної якості.

Соціально-психологічні завдання полягають у створен­ні сприятливих умов праці і підвищенні культурно-технічного рівня працівників для забезпечення високої їх працездатності і задоволення від роботи.

До основних практичних завдань організації праці належать: розроблення і поліпшення процесів, методів та умов праці; проектування і раціоналізація робочих місць, машин, ін­струментів, допоміжних засобів, процесів обробки предметів праці з урахуванням характеру трудових процесів.

Організація організації праці — це структуризація праці, що передбачає формування змісту праці і часового зв’язку людини з трудовим процесом з метою підвищення дохідності підприємст­ва й одночасно привабливості робочих місць, а також ступеня задоволення працею.

Структуризація праці спирається на висновки психології щодо поведінки і динаміки груп. Поведінка людей значною мірою визначається можливістю задовольнити важливі для кожного потреби. Можливості розширюються з підвищенням активізації мотивації людини відповідним формуванням змісту праці.

До принципів структуризації праці належать: розширення завдань (спеціалізації), збагачення змісту завдань (трудового процесу), зміна роботи, групова робота.

Зміна робіт (ротація) розглядається як збагачення зміс­ту праці шляхом здійснення різних видів діяльності на різних робочих місцях. Ротація буває: планова, і непланова; з власної ініціативи і з ініціативи адміністрації. Ротація здійснюється як на окремих робочих місцях, так і в межах групи працівників.

Наукова організація праці у сільськогосподарських підпри­ємствах - це комплекс науково обґрунтованих заходів, спрямо­ваних на постійне удосконалення праці окремих працівників, планомірне та найдоцільніше поєднання робочої сили із засоба­ми виробництва з метою ефективного використання землі, тру­дових ресурсів, техніки та інших засобів виробництва і одержан­ня високоякісної продукції.

Наукова організація праці передбачає:

  • розробку та впровадження раціональних форм поділу та кооперації праці, організацію виробничих підрозділів і первин­них трудових колективів – бригад, ланок, загонів;
  • поліпшення  організації обслуговування робочих місць, прийомів і методів праці на основних та допоміжних роботах;
  • виховання працівників у дусі свідомого ставлення до пра­ці, розвиток їхньої творчої ініціативи, зміцнення трудової дис­ципліни;
  • удосконалення нормування, додаткової та основної оплати праці працівників;
  • розробку та впровадження внутрішньозмінних, тижневих, місячних і річних режимів праці та відпочинку;
  • підготовку та підвищення кваліфікації кадрів;
  • створення сприятливих санітарно-гігієнічних, психофізіо­логічних та естетичних умов праці.

Напрями організації праці. Ринкова ситуація вимагає від підприємств здійснення постійних техніко-технологічних но­вовведень, результативність яких залежить від рівня організації праці працівників. Основними напрямами підвищення рівня ор­ганізації праці та її ефективності є:

розподіл і кооперація праці, що полягають в науково обґрун­тованому розподілі працівників за певними трудовими фун­кціями, робочими місцями, а також об’єднанні їх у виробничі

колективи;

організація й обслуговування робочих місць, що сприяють ра­ціональному використанню робочого часу;

нормування праці, що передбачає визначення норм трудових затрат па виробництво продукції і падання послуг як основи для організації праці та визначення ефективності виробництва;

організація підбору персоналу та його розвиток, що охоплю­ють планування, профорієнтацію, профвідбір, наймання персо­налу , підвищення його кваліфікації, планування кар’єри тощо;

оптимізація режимів праці і відпочинку, які передбачають встановлення найраціональнішого чергування часу роботи та відпочинку протягом робочої зміни, тижня, місяця. Відпочинок та його зміст І тривалість мають максимально сприяти досягнен­ню високої працездатності протягом робочого часу;

раціоналізація трудових процесів, прийомів і методів праці на основі узагальнення прогресивного досвіду. Раціональним уважається такий спосіб роботи, який забезпечує мінімальні за­трати часу;

поліпшення умов праці, що передбачає зведення до міні­муму шкідливості виробництва, важких фізичних, психологіч­них навантажень, а також формування системи охорони і без­пеки праці;

зміцнення дисципліни праці, підвищення творчої активності працівники

мотивація й оплата праці.

Організація праці на підприємствах, в окремих галузях виробництва здійснюється в конкретних формах, різноманіт­ність яких залежить від таких основних чинників: рівня науко­во-технічного прогресу; системи організації виробництва; пси­хологічних особливостей людей; екологічного стану середовища; а також від низки чинників, зумовлених характером завдань, які вирішуються в різних ланках виробничої системи.

В основу наукової організації праці можуть бути покладені такі принципи: науковість, комплексність, оптимальність, еко­номічна ефективність.

Принцип науковості. Найважливішою умовою для одер­жання об’єктивних даних про організацію праці є дослідження та аналіз трудових процесів. Зокрема, складанню операційних науково-технічних карт передує велика дослідницька робота з метою вибору оптимальних прийомів та методів режимів праці, широко вивчається досвід передовиків. Щоб глибоко вивчити окремі операції, їх поділяють на більш дрібні елементи процесу праці – прийоми, дії, рухи. Використовують такі методи дослід­ження, як хронографія робочого дня та хронометраж. Все це дає змогу виявити більш раціональні прийоми роботи, встановити оптимальні умови праці.

Принцип комплексності. Ефект від заходів наукової органі­зації праці досягається тоді, коли робота з впровадження науко­вої організації праці проводиться одночасно за всіма напрямами: поділ та кооперація праці; удосконалення організації трудових процесів, робочих місць, методів і прийомів праці; нормування, поліпшення умов праці; підвищення кваліфікації кадрів тощо.

Принцип оптимальності. Вибір найкращого варіанту ор­ганізації трудового процесу. Цей принцип безпосередньо вип­ливає з принципу науковості, який передбачає попереднє вив­чення й аналіз організації трудових процесів. Оптимальний варіант повинен відповідати вимогам таких принципів як еко­номічність, гуманність і т.д.

Принцип економічної ефективності. Розробка будь-яких заходів наукової організації праці повинна підкріплюватись розрахунками їхньої економічної ефективності, порівнянням показників до і після впровадження їх. При цьому враховуєть­ся і соціальний ефект, тобто позитивні результати від впровад­ження заходів внаслідок поліпшення умов праці, взаємних від­носин у колективі.

Основною формою внутрішньогосподарської організації праці в сільському господарстві є бригади і ланки. Це самостій­ні виробничі одиниці, які виконують роботи на закріпленій за ними ділянці землі з вирощування однієї або кількох сільськогосподарських культур або на неї припадає частина виробничого процесу в тваринництві. Потреба в них зростає при укрупненні господарств і бригад, створенні нових форм організації праці в умовах реформування сільського господарства. Вони створюють на рік, сезон або невеликий проміжок часу для виконання певної роботи. Ланкову систему використовують при вирощуванні всіх культур, особливо технічних та просапних.

На склад та розміри внутрішньогосподарських виробничих формувань впливають такі основні фактори: природні умови; географічне положення; спеціалізація; площа сільськогоспо­дарських угідь, закріплених за колективом та посіви окремих культур; розмір закріпленого поголів’я тварин; розмір основних та оборотних засобів виробництва; склад основних засобів та рівень механізації, планова кількість валової продукції у натуральному та вартісному виразі, а також врожайність сільськогосподарських культур та продуктивність тварин; чисельність постійних пра­цівників; кваліфікація кадрів; наукова обґрунтованість норм ви­робітку, умови й прийняті форми організації праці.

Постійна виробнича бригада - цс колектив працівників, оснащений певними засобами виробництва необхідними для своєчасного виконання всіх робіт переважно власними силами й одержання запланованого обсягу продукції па основі матеріаль­ної заінтересованості в кінцевих результатах виробництва на умовах госпрозрахунку, колективного підряду чи оренди, колек­тивної чи приватної власності.

Окремі роботи (комплекси робіт) та обслуговування техніки у бригаді можуть викопувати спеціалізовані підрозділи – загаль­ногосподарські або наймані за договорами. Постійні виробничі бригади наділяються виробничою самостійністю, їм доводять лише план виробництва продукції, технологію та ліміт витрат.

За складом галузей бригади класифікують на спеціалізо­вані, галузеві, комплексні; за рівнем механізації: ручної праці, механізовані та комплексної механізації.

Спеціалізовані бригади створюють для обслуговування ок­ремого технологічного процесу з виробництва одного або кількох однорідних видів продукції. До них належать виноградарські, льонарські, буряківничі та інші бригади.

Галузеві бригади створюють для виконання робіт або обслу­говування однієї якоїсь галузі, вони виробляють один або кілька однорідних видів продукції. Це рільничі, садівничі, овочівничі, тваринницькі, скотарські та інші бригади. Комплексні бригади об’єднують працівників різних про­фесій, різного рівня кваліфікації і обслуговують кілька різних галузей рослинництва та тваринництва.

У підприємствах, де є бригади ручної праці, поряд із ними організовують самостійні тракторні бригади. їхнім завданням є виконання механізованої роботи на землі, закріпленій за двома-трьома бригадами ручної праці згідно з доведеним планом механі­зованих робіт. Ця форма характерна для господарств із невисокою концентрацією виробництва, невеликими розмірами виробничих бригад, недостатньою забезпеченістю засобами механізації.

У результаті науково-технічного прогресу, впровадження прогресивних Індустріальних технологій виробництва створю­ються умови для завершення комплексної механізації та засто­сування відповідної організаційної форми – бригади комплекс­ної механізації.

Тимчасову бригаду створюють на час виконання певного об­сягу робіт з будівництва, заготівлі органічних добрив, збирання врожаю на полях, перевезення великого обсягу вантажів, стри­ження овець тощо.

На склад та розміри внутрішньогосподарських виробни­чих формувань впливають такі основні фактори: природні умови; географічне положення; спеціалізація; площа сільсько­господарських угідь, закріплених за колективом та посіви ок­ремих культур; розмір закріпленого поголів’я тварин; розмір основних та оборотних засобів виробництва; склад основних засобів та рівень механізації, планова кількість валової про­дукції у натуральному та вартісному виразі, а також врожай­ність сільськогосподарських культур та продуктивність тва­рин; чисельність постійних працівників; кваліфікація кадрів; наукова обґрунтованість норм виробітку, умови й прийняті форми організації праці.

Оптимальні розміри виробничих підрозділів визначають за трьома методичними підходами. Перший із них полягає у використанні розроблених науковими установами нормативів роз­міру площі або кількості поголів’я тварин для конкретних природноекономічних умов зони, де розташоване підприємство. За ними даними на основі технологічних карт розраховують обсяг кожного виду робіт за періодами, ділять його на прийня­ту па підприємстві норму виробітку і таким чином визначають кількість працівників у колективі, що можуть виконати даний обсяг роботи в зазначені строки. За другою методикою застосо­вують нормативи навантаження посівів або поголів’я на одного працівника (діленням закріпленої площі або поголів’я тварин на цей норматив визначають необхідну чисельність осіб колек­тиву). Третій спосіб пов’язаний із встановленням оптимальних розмірів підрозділів для умов зони аналізом масових даних. При цьому користуються методом статистичних групувань і виявляють найефективніші розміри підрозділів за площею посівів чи поголів’ям тварин, а також за кількістю працівників різних професій та кваліфікації. Застосування усіх трьох під­ходів потребує наявності на підприємстві адекватної умовам нормативної бази.

У випадках, коли потреба в робочій силі у окремі періоди різ­ко змінюється, в міру можливості коригують строки найбільш напружених робіт або планують запрошення тимчасових пра­цівників.

Раціональне функціонування виробничих підрозділів здійс­нюється при додержанні таких основних принципів:

  • оптимальна кооперація та поділ праці;
  • стабільність    та    оптимальна    чисельність    виробничих підрозділів;
  • постійність засобів та оптимальна чисельність виробничих підрозділів;
  • постійність засобів та предметів праці, що використову­ються колективом;
  • моральна орієнтація колективу виробничого підрозділу у розв’язанні кількісних та якісних показників на постійне їх зростання; плановість у роботі колективу і боротьба за виконан­ня виробничих завдань;
  • територіально-виробнича єдність підрозділу;  оптималь­ний розподіл навантаження землі та поголів’я тварин між колек­тивом;
  • раціональне використання землі, засобів виробництва, ро­бочої сили з високою продуктивністю праці;
  • поєднання матеріальних та моральних стимулів колектив­ної та персональної відповідальності за результати праці.

Дані принципи повинні функціонувати у тісному взаємозв’язку і бути підпорядкованими інтересам суспільства та трудових колективів.

Об’єктами організації праці є робочі системи (робочі місця) або системи праці різної величини, ієрархічного рівня і складності.

На рівні робочих місць предметом організації є трудові рухи, дії, прийоми (комплекси) та умови їх ефективного здійснення.

На рівні кількох взаємопов’язаних робочих місць предметом організації виступають процеси праці, які зв’язують цю групу в єдиний технологічний (виробничий) процес.

На рівні підрозділів або підприємства в цілому предметом організації є виробничі процеси (виробництва), де основною складовою є трудові процеси.

Суміщення професій цс виконання одним працівником різноманітних функцій або робіт при оволодінні кількома про­фесіями або спеціальностями.

Суміщення професій відіграє важливу роль у забезпеченні раціональнішого використання робочого часу, ефективного ви­користання кадрів, підвищенні кваліфікації, а також є вагомим чинником підвищення ефективності праці без додаткових тру­дових ресурсів. Воно впливає на змістовність праці, поліпшення працездатності, формування якісно нового профілю робітника, зниження плинності кадрів, задоволеність працею, сприяє роз­ширенню можливостей творчого підходу до неї.

Вибір найдоцільніших варіантів суміщення професій у кож­ному випадку має ґрунтуватись на вивченні затрат робочого часу, завантаженості виконавців. Форми суміщення професій визначаються і такими чинниками, як тип виробництва, рівень механізації праці, вид її організації.

загрузка...